Міністерство освіти і науки України Рівненський державний гуманітарний університет

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА:

минуле, сучасне, шляхи розвитку

Збірник наукових праць

Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету

Випуск 20 У 2-х т. Том II

Засновано у 2000 році

Рівне – 2014

2

ББК 63.3(4Укр)-7 У45 УДК 94(477)

Українська культура : минуле, сучасне, шляхи розвитку : зб. наук. пр. : наук. зап. Рівнен. держ. гуманіт. ун-ту. – Вип. 20. Т. 2 / упоряд. В. Г. Виткалов ; редкол.: А. Г. Баканурський, С. В. Виткалов, О. М. Гончарова та ін. ; наук.-бібліогр. редагування наукової бібліотеки РДГУ. – Рівне : РДГУ, 2014. – 272 с.

У збірнику вміщено статті науковців вищих навчальних закладів, присвячені розгляду історико-мистецької проблематики переважно західноукраїнських теренів. Певна частина матеріалу висвітлює різнобічні грані теоретико-методологічних проблем українського мистецтва. Окремий розділ складають повідомлення, огляди та рецензії.

Для науковців, студентів, аспірантів та усіх тих, хто цікавиться вітчизняною історико-мистецькою спадщиною.

РРееддааккццііййннаа ккооллееггііяя :: Головний редактор: Виткалов В.Г. – кандидат педагогічних наук, професор, завідувач

кафедри культурології Рівненського державного гуманітарного університету

Баканурський А.Г. – доктор мистецтвознавства, професор Виткалов С.В. – кандидат мистецтвознавства, доцент, відповідальний секретар Гончарова О.М. – доктор культурології, професор Жилюк С.І. – доктор історичних наук, професор Захарчук-Чугай Р.В. – доктор мистецтвознавства, професор Іваницький А.І. – доктор мистецтвознавства, професор Кияновська Л.О. – доктор мистецтвознавства, професор Кравченко О.В. – доктор культурології, професор Овсійчук В.А. – доктор мистецтвознавства, професор Постоловський Р.М. – кандидат історичних наук, професор Сабодаш Ю.С. – доктор культурології, професор Супрун-Яремко Н.О. – доктор мистецтвознавства, професор Троян С.С. – доктор історичних наук, професор Федорук О.К. – доктор мистецтвознавства, професор Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ № 15560-4032 Р.

Зареєстровано Міністерством юстиції України, наказ № 1489/5 від 18.08.2009 р.

УУппоорряядднниикк:: проф. Виткалов В.Г. Науково-бібліографічне редагування: наукова бібліотека РДГУ

РРееццееннззееннтт:: Афанасьєв Ю.Л. – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри

образотворчого мистецтва і дизайну Київського університету ім. Б.Грінченка

Друкується за рішенням вченої ради РДГУ (протокол № 4 від 28 листопада 2014 р.) Редакційна колегія не завжди поділяє точку зору авторів.

Збірник зареєстрований Президією ВАК України як фахове видання з проблем мистецтвознавства

(постанова № 2409/2 від 9.02.2000 р.) і перереєстрований як фахове видання з культурології (постанова № 1-05/5 від 18.11.2009 р.) та мистецтвознавства (постанова № 1-05/4 від 14.10.2009 р.) ISSN 2411-1546

Рівненський державний гуманітарний університет, 2014

ISSN 2411-1546 Розділ I. Динаміка культури. Культурна пам’ять. Культура та традиції

3

Розділ I. ДИНАМІКА КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРНА ПАМ’ЯТЬ. КУЛЬТУРА ТА ТРАДИЦІЇ

УДК 2-184.2+2-283

Н.О. Стратонова

ВІДОБРАЖЕННЯ ТА ОСМИСЛЕННЯ КИЄВОРУСЬКИМИ КНИЖНИКАМИ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ

Актуальність дослідження. Питання вивчення релігійного феномену завжди відігравало суттєву роль у

культурі українського народу протягом всієї історії його існування. Нова парадигма вивчення релігійності давніх слов’ян зумовлює розгляд літератури Київської Русі не лише крізь призму християнства, а й стимулює звернення до витоків дохристиянської релігійності. Відтак, дана тема залишається актуальною і потребує подальшого вивчення.

За останній період у науковій літературі можна зустріти лише поодинокі праці вітчизняних релігієзнавців, істориків та філософів, присвячені вивченню питань взаємозв’язку дохристиянських та християнських елементів у віруваннях наших пращурів. Щоправда, дана тематика висвітлена в контексті наукових зацікавлень вчених, і києворуській літературі присвячено лише поодинокі праці.

Теоретико-методологічні засади дослідження проблем взаємовідношення дохристиянських та християнських вірувань українського народу у їх переплетенні з православним культом розроблено в працях сучасних науковців: А. Голуба, Т. Горбаченко, Л. Конотоп, Г. Кулагіної, О. Сагана, О. Шуби, П. Яроцького.

Ґрунтовними дослідженнями духовної спадщини України-Русі, її філософської думки стали роботи А. Бичко, В. Горського, Ю. Федіва. Слід належним чином відмітити й праці українських релігієзнавців та філософів – В. Бондаренка, М. Заковича, Я. Любивого, І. Мозгового, П. Кралюка, О. Крижанівського, В. Пащенка, П. Сауха, А. Чернія. В їх науковому доробку знайшли узагальнення методологічні та релігійно-філософські засади релігії в Україні, а також досліджуються окремі питання впливу релігії на духовну культуру українського етносу, що має важливе значення для розуміння особливостей українського національного менталітету.

Метою даної статті є аналіз взаємозв’язку дохристиянського та християнського світоглядів у літературі Київської Русі ХІ-ХІІІ ст.

Завдання: розкрити характер співвідношення дохристиянської і християнської релігій; виявити окремі аспекти взаємовідношення вищезгаданих феноменів у літературі Київської Русі зазначеного періоду.

Основний зміст статті. Духовність українців формувалась на основі поєднання язичницьких і християнських вірувань, язичницького побуту і християнського офіціозу. Без сумнівів, уважне вивчення даного релігійного аспекту є необхідною умовою реконструкції дохристиянського світогляду як книжника ХІ-ХІІІ ст., так і давнього населення України загалом.

Християнізація Русі, будучи «доступною» нам у писемних пам’ятках та археологічних джерелах, постає як багатогранний феномен, очевидний в основних його проявах і доволі складний для розуміння, якщо розглядати в ньому глибину й відвертість особистого досвіду наших предків. Природно, що утвердження нової віри не могло об’єктивним чином створити «рівномірний» і однаковий для всіх суспільних прошарків християнський світогляд. Кожен народ по-своєму переживав християнство, відповідно і кожна верства суспільства мала свій ключ до нього, або, принаймні, свої відтінки.

У будь якому суспільстві культура будучи «відповіддю» на потреби особистості, групи або суспільства, виконує низку життєво важливих функцій. В переламні епохи суспільство перебудовується, модифікуючи притаманні йому культурні інститути. Проте воно не може «примусити» себе повністю відмовитись від них. Поза культурою суспільство деградує як соціальний організм. Древня Русь, прийнявши християнство як нову культурну традицію, не могла ним заповнити весь простір колишньої хронологічно дохристиянської культури. Відповідно ті соціальні інститути, завдання яких – задоволення найважливіших соціальних потреб, могли набути християнських рис лише поступово.

Русь доволі швидко стала християнською державою. Проте в просторі культури відбувався поступовий розподіл між «галузями», зайнятими новою релігією Христа та старою язичницькою вірою. Нішею, яку заповнили обидві «галузі», було літописання, причому дохристиянські вірування часто мали неусвідомлений характер. Тим не менш, можна стверджувати, що у жанрі історичної прози Київської Русі помітний пріоритет літературності. Найбільш вагомий матеріал для реконструкції релігійно-історичних уявлень древньоруських літописців становлять релігійні міркування й ремарки, внесені в літописне оповідання, ліричні відступи та описи дохристиянської релігії, запропоновані як свідома критика язичництва, або як такі, в яких характер відображення дохристиянських поглядів древньоруського книжника є неусвідомленим. Вважаємо, що подібні міркування слід вважати великими семантичними одиницями, які використовували літописці. © Стратонова Н.О., 2014

ISSN 2411-1546 Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Випуск 20/2014 (т.2) 4

На основі літописних пам’яток Київської Русі є можливим здійснити цілісну філософсько-релігієзнавчу картину світу книжників. До найбільш стійних вірувань можна віднести уявлення про пантеон богів, духів, елементи демонології, вірування в потойбічне життя, роль відправників культу в житті тогочасної Русі та їх вплив на деякі прошарки суспільства тощо. Це свідчить про те, що не лише археологічні дані можуть дати нам відомості про дохристиянські вірування давнього населення України. Літописні джерела пропонують більш повну картину поглядів книжників на світ, його аналіз та переосмислення певних цінностей. Всі дохристиянські уявлення, що існували в світогляді давньоруських літописців, впливали на сприйняття й відтворення ними фактів реального життя.

Руський книжник був відкритий світові, він жив його турботами та тривогами. Він безсумнівно прийняв істини християнської православної віри, і не влаштовував богословських суперечок й не писав філософських трактатів. Спільна справа книжників – заклик до праведного, православного життя. І не лише агіографічний жанр, а й літописи, повчання, подорожі до святих місць, а також «історичні» сказання візантійського походження – все насичене енергією проповідництва; інших смислів книжність не шукала. Саме тому зв’язок книжності та святості на Русі є доволі міцним: Слово, сказане та записане, супроводжує жертовний подвиг, або життя – святе, монашеське, засноване на добровільному терпінні, віддаленні від сімейного життя, богомолінні, злиденності тілесній, але багатстві духовному. Ґрунт, на який падали зерна православної книжної мудрості, боги, герої, друзі, вороги суттєво відрізнялись від тих, що склались як у давньоримській культурі часів виникнення християнства, так і поміж варварських племен Західної Європи періоду християнізації. Даний процес у Х-ХІІІ ст. складався без особливого впливу християнства; він мав у підґрунті розроблену міфологію, багату на різноманітні характери богів та героїв (Одін, Локі, Хельгі, Сігурд, Атлі, Гудрун, Сванхільд). Тривалий шлях культури від міфу до епосу з діючими культурними героями і різноманіттям богів є безумовно культурною та соціальною формою впорядкування епосу. Він свідчить про високий рівень його самоідентифікації: осмислення себе через діяння своїх культурних героїв, що борються із силами зла та перемагають їх на честь своїх богів. У вітчизняній міфології ні про пантеон богів, ні про культурних героїв та міфологічну історію практично немає жодних свідчень. Панування дивів, русалок у народному епосі може означати не те, щоб у віруваннях народу ще не встигли скластись більш вагомі герої, а те – що ці герої не отримали більш чітких форм у поезії епічній і тому з часом забулись, залишивши після себе супутників, так би мовити, збірну дрібноту народної міфології. Імена слов’янських богів відомі з «Повісті минулих літ», проте це лише імена богів. Автор «Повісті» – книжник-християнин, а його позиція – анти язичницька, така, що засуджує язичницькі нововведення Володимира. Щоправда, сліди слов’янського міфу знаходяться і в повчаннях проти ворожої релігії, і в життєписах, і в історичних переказах. Східнослов’янські писемні джерела, у яких згадуються язичницькі міфологічні постаті, виразно розподіляються на два кола – літописи та церковні повчання. Протиставлення це базується не лише на генетичних витоках текстів (певною мірою світська домінанта літописів та абсолютна церковна домінанта повчань), але й, по-перше, на оцінному ставленні авторів до описуваних фактів та, по-друге, у суттєвій розбіжності щодо самого кола фактів. Так, літописи подають свої свідчення певною мірою «відсторонено», у вигляді констатацій (пор.: кляшася Перуном богом своим, и Волосом скотьим богом) [1; 32], тоді як церковні повчання сповнені оцінних характеристик: «но и ныне по украинах молятся проклятому богу их Перуну, сего не могут ся лишити проклятого ставленья вторыя трапезы, менимая роду и рожаници» [3; 94].

Шлях західноєвропейської культури, що розгорнула систему критики язичництва та масову пропаганду християнства, в лоні якої складалась християнська схоластика й розвивалось богослов’я, а разом із тим розширювався і раціоналізувався книжний світ західного середньовіччя, залишився байдужим та непотрібним для руської культури, що отримала новий архетип – монаха-книжника. Останній, перебуваючи на межі двовір’я та християнської книжності, намагався, слідуючи книжним зразкам, осмислити своє життя по-християнські, сприяючи тим самим розповсюдженню християнства. При цьому не було жодних перепон чи моральних установ всередині єдиного цілого руської культури. Зовнішні причини, як от, необхідність протистояти чужому язичництву (монголо-татарам), втрата Візантією свого впливу та «зрада» греків (Унія), падіння Константинополя – запобігли заглибленню руських книжників у власні протиріччя. Історичні особливості формування християнської культури не могли вести Київську Русь шляхом напруженого протиборства народного язичництва та християнської книжності. Вона знайшла своєрідність у створенні власної книжної культури. І «Слово о полку Ігоревім», і перші літописні зводи, і життєписи святих – самобутні творіння руського духу – об’єднали в собі рівною мірою як епічні, так і християнські основи. Культурно-історичний синтез язичництва та християнства успішно відбувся на Русі, і став для неї настільки природнім зразком та настільки міцним щитом від західноєвропейської раціоналізації, що до другої половини XVII ст. включно, змінити його нікому не вдавалось.

Проблема взаємовідносин літератури й дохристиянських вірувань у Київській Русі – це проблема співвіднесення двох світоглядів та двох художніх методів, що, часом, повністю співпадали, або розходились за своєю принциповою непримиримістю. Досліджуючи відображення дохристиянського світогляду в літературі Київської Русі, слід, перш за все, звернути увагу на ставлення автора до історичної дійсності, на те, як він оцінював події та особистості. Морально-філософська теорія християнства, що підтримувала ідеологію правлячої ланки суспільства, потребувала інших життєвих ідеалів, іншого ставлення до життя, інших якостей людини, ніж ті, що пропонувала дохристиянська релігія. Замість активних якостей героїв, релігійна теорія потребувала пасивних «доброчинностей» – смирення, покірності «божій волі» та владі; щастя вчила шукати не на землі, а в майбутньому вічному житті. Показати боротьбу в літературі Київської Русі двох ворожих один

ISSN 2411-1546 Розділ I. Динаміка культури. Культурна пам’ять. Культура та традиції

5

одному світоглядів – означає наблизитись до визначення сутності проблеми взаємовідносин дохристиянського на християнського начал у творчості авторів.

Прагнучи до реалізму, книжники зображали події у повній дійсності до їх перебігу («Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис», повчання проти язичництва), проте, коли перевага надавалась ідеалістичній філософії історії, запропонованій релігією, або емоційних частин тексту (знищення ідолів, «повстання волхвів» у «Повісті минулих літ», загибель Бориса та Гліба, агіографія тощо), автор звертався до народної мови і дохристиянського світогляду. Взаємозв’язок дохристиянського й християнського світоглядів у творчості книжників спостерігається в гострі моменти життя держави, коли загальна небезпека загрожує її свободі та незалежності, або під час перебігу суспільно-політичних подій, в яких були зацікавлені широкі верстви населення. Так, народність «Слова о полку Ігоревім», його глибоке внутрішнє споріднення з фольклором полягає не в тому, що книжник запозичив окремі художні прийоми усної поезії, а в тому, що його протест проти князівських міжусобиць, скорбота за Руською землею, на яку «погани с всех стран прихождаху с победами» [4; 375], відображали перш за все інтереси тих «ратаев», які від «княжих крамол» «ретко кикахуть». Встановлення внутрішньої спорідненості давньоруської літератури з дохристиянським світоглядом викриває характер її народності. Як бачимо, вже перші пам’ятки руської писемності показують, що дописемна мова мала виключно багату лексику, органічно притаманну їй виразність, стійку військову, юридичну та дипломатичну фразеологію. Елементи всіх цих різновидів живої руської мови, що формувались поза книжністю, можна спостерігати у древніх документах, пам’ятках законодавства, літописах, а також, у художній літературі Київської Русі ХІ-ХІІІ ст. Вивчаючи книжну мову Русі в пам’ятках літератури, відмічаємо в ній не лише точність та ясність, а й особливу виразність і образність. Загальна причина злиття дохристиянського та християнського світоглядів у літературі Київської Русі полягає в тому, що остання за допомогою язичництва відображала загальнонародні інтереси. Дане явище повинне було включати в себе вміння книжника вловити те нове в історичній дійсності, що відповідало б інтересам народу і відобразити це нове в художній формі.

У християнізованому літературному епосі руського середньовіччя (в житіях, легендах) місце «чарівних» сил займають християнське «божество» та «святі», з однієї сторони, і «диявол», «чорт» – з іншої. Проте заслужити допомогу перших та перемогти других людина може вже не через активні якості, а через пасивні «добродетелі», обов’язкові для християнського кодексу суспільної й індивідуальної моралі; серед них на першому місці – смирення, терпіння, всепрощення, відмова від мирських радощів. Так, образ героя в літературному епосі, якщо він послідовно дотримується цієї ідеології, знижується: герой стає не реально діючою силою, а покірною божествам істотою, яка зносить всі страждання для того, щоб заслужити вічне життя після смерті. Зближення дохристиянського та християнського світоглядів у літературі не було випадковістю. В міру того, як висувались нові завдання історичних оповідань, змінювалось і ставлення до язичництва, як джерела свідчень, оцінок та художніх засобів. Це безпосередньо відображалось і в літературі. Літописання ХІ-ХІІ ст., об’єднане в «Повісті минулих літ» за своєю ідеологічною цілеспрямованістю було своєрідним ґрунтом для встановлення тісних зв’язків із простим народом, особливо з його історичним епосом. Історія створення літописного зводу, «Повісті минулих літ», підтверджує, що на різних етапах свого складання цей звід звертався до язичництва як до джерела свідчень, з однієї сторони, та як до ідейної опори – з другої. Проте не можна не враховувати того факту, що світогляд літописців з часом все тісніше пов’язаний з філософією християнства. На новому рівні історичної свідомості літописці глибше оцінюють державну діяльність князів; приділяють увагу їх міжнародній політиці тощо. Разом із тим, норми християнської філософії вводять в оповідання літописця-автора чуже для дохристиянських норм ідеалістичне витлумачення подій, де сили потойбічного світу втручаються в долі народів та окремих людей. Щоправда, чим віддаленіша від літописця епоха, яку він розглядає, тим частіше звертається він до народних вірувань. Саме тому дохристиянський період руської історії містить найбільше матеріалів усного походження. До ХІІІ ст. включно літописці звертались у своїх творах до віри в чаклунство, якою була пронизана дохристиянська релігія. І як би часто не нагадував літопис читачам про те, що «біси» та їх представники на землі – чудесники, волхви – всі вона спадкоємці диявола, і що справжній бог – «есть на небеси, седяй на престоле», – все ж «бесовьское наущение» [2; 61] для книжника реально існувало. Саме тому літопис зберіг поряд з описами реальних подій, сліди релігійних забобон, в яких людина залишається безпомічною перед силами природи. І боги волхвів, і бог літописця однаково втручаються в долю людини; і та обставина, що літописець називає «бісами» богів «поганої», дохристиянської Русі, а істинним богом – лише християнського, ще не свідчить про принципову різницю між його світоглядом та твердженнями волхвів, які він спростовує. Відповідно, міф про створення людини (під 1071 р.), і розповідь про «навьих» – є свідками існування залишків того світогляду, що вселяв у людину думку про покірність долі та необхідність звертатись за допомогою до волхвів-кудесників, які знали волю богів і вміли їх втихомирювати.

Ідеалістичні основи дохристиянської міфології не протирічили християнській філософії літописців, навпаки, обидва явища виводили людину за межі дійсності. Метод книжника залишався однаковим, не зважаючи на те, чи змальовував він появу «навій», чи «небесних воїнів» серед справжніх людей. Характерним є те, що в жодній літописній пам’ятці ХІ-ХІІІ ст. немає слідів цієї віри в «богів» або «бога», який втручається в перебіг історичних подій. Любов до Батьківщини та військова честь, мужність, винахідливість, військова хитрість – ось все те, що виручає в боротьбі з ворогами дружину і князів, «поганих» та тих, хто прийняв християнство. Єдиним виключенням є розповідь про смерть Олега, передбачену волхвом.

Висновки. Таким чином, заперечуючи власне язичництво, відокремлюючи себе разом з іншими православними народами від «латинян» та «єретиків», Русь утверджувала свою самобутність через прийняття християнства. Саме цей процес мав свій вплив і на внутрішній розвиток міфологічної свідомості народу, що

ISSN 2411-1546 Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Випуск 20/2014 (т.2) 6

пришвидшило появу епосу в його героїчному та київському циклах, куди легко, проте дозовано прививались християнські обрядові принципи та цінності.

Книжність візантійсько-болгарського кола передавала Русі готові та ясні істини, і першими їх засвоїли руські книжники як зразок для власного життя. Саме практична, свято-подвижницька ідея стала основою руської книжності. Видима легкість засвоєння народом зовнішньої сторони православ’я разом із епічними структурами не поставила перед культурою проблеми свідомого, довгого та організованого протистояння нової віри старій народній язичницькій мудрості, представниками якої залишилась «збірна дрібнота народної свідомості», бо сама народна мудрість у своєму епічному оформленні прийняла обрядові принципи православ’я.

Дана особливість поєднання одночасно народної епічної творчості з засвоєнням принципів християнської віри, перш за все пояснює феномен двовір’я не як накладання однієї, християнської культури на іншу, язичницьку, з наступним процесом її витіснення та виживання двовір’я за типом західноєвропейських культур, а формує одразу «двовірну культуру», залишаючи обидва цих потоки відкритими один одному.

Список використаної літератури 1. Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей [предисл. Б. М. Клосса]. – М. : Языки

русской культуры. – Т. 2 : Ипатьевская летопись [Репринт. изд.]. – 1998. – 648 с. 2. Слова и поучения, направленные против языческих верований и обрядов // Летописи русской

литературы и древности [изд. Н. Тихонравовым]. – М. : Типография В. Грачева и комп., 1862. – (Т. IV). – С. 83–112.

3. Слово св. отца нашего И. Златоуста о том, како первое погани веровали в идолы, и требы им клали. Имена им нарекали / Н. Гальковскій // Борьба христіанства съ остатками язычества въ древней Руси : (Древнерусскія слова и поученія, направленныя противъ остатковъ язычества въ народh). – М., 1913. – Т. ІІ. – С. 55–63.

4. Слово о полку Игореве // Памятники литературы Древней Руси : ХІІ век / [вступ. ст. Д. С. Лихачева ; оформ. худож. В. Вагина]. – М. : Худож. лит., 1980. – 704 с. – С. 373–389.

Резюме Розглянуто літературу Київської Русі крізь призму взаємодії та взаємовпливів християнського й

дохристиянського світоглядів, показано характер співвідношення дохристиянської та християнської релігій; виявлено окремі аспекти взаємовідношення вищезгаданих феноменів у літературі Київської Русі ХІ-ХІІІ cт.

Ключові слова: дохристиянський світогляд, християнство, література Київської Русі, книжник.

Summary Stratonova N. Reflection and comprehension of Kievorussian bibliognosts of pre-christian beliefs The purpose of this article is to review the literature of Kievan Rus’ in the light of interaction and mutual

influence of Christian and pre-Christian worldviews; to open and show the character of the relations of pre-Christian and Christian religions; to reveal some aspects of these relationships in the literature of Kievan Rus in XI-XIII centuries.

Key words: pre-Christian worldview, Christianity, literature of Kievan Rus, the scribe.

Аннотация Cтратонова Н.О. Отображение и осмысление киеворусскими книжниками дохристианских

верований Рассмотрено литературу Киевской Руси сквозь призму взаимодействия и взаимовлияния христианского и

дохристианского мировоззрений, показано характер соотношения дохристианской и христианской религий; выявлено аспекты взаимоотношения вышеупомянутых феноменов в литературе Киевской Руси XI-XIII вв.

Ключевые слова: дохристианское мировоззрение, христианство, литература Киевской Руси, книжник.

Надійшла до редакції 11.10.2014 р. УДК 0447/4

А.В. Поплавська

ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА КУЛЬТУРУ ГОСТИННОСТІ УКРАЇНЦІВ

Актуальність феномену гостинності зумовлюється багатовіковою традицією шанобливого приймання й частування гостей, притаманного усім народам світу, зокрема й східним слов’янам. Функціонально гостинність сприяє саморегуляції соціуму, забезпечуючи його стабільність в умовах мультикультуризованого світу й толерантне співіснування з іншими його суб’єктами. Гостинність правомірно вважати притаманну конкретному соціумові модель поведінки, сформовану на основі усталених звичаїв, традицій, локальних норм моралі і права та інших суспільних установок. © Поплавська А.В., 2014

ISSN 2411-1546 Розділ I. Динаміка культури. Культурна пам’ять. Культура та традиції

7

На становлення сучасної культури гостинності українського народу визначально вплинуло запровадження християнства на Русі у Х ст. Любов до Бога побожної людини пов’язана з любов’ю до ближнього, котрого слід любити «як самого себе», хоча надмір останньої і здатний спричинити прояви егоцентризму та нарцисизму.

Інтерпретація поняття «ближній» зазнала історичної еволюції від фіксування статусу старозавітного одноплемінника (учасника союзу з Богом Яхве) до статусу товариша й співмешканця по планеті. Новозавітне вчення орієнтує на примирення з ближніми, безкорисливу допомогу кожному, хто опинився у скруті й свідомі добродійні вчинки. Складовою останніх є прояви діяльної гостинності – традиції з любов’ю та повагою приймати і частувати гостей.

На думку вітчизняних вчених, міфологічний світогляд русичів як до, так і після запровадження християнства в Київській Русі, формувався під впливом землеробського способу життя. Сакральної сили у наших предків набули рілля, зерно і хліб. Запозичені з язичництва, вони і в православній обрядовості зберігають важливе ритуальне значення. Передовсім господарі прагнули найсмачніше нагодувати прибульця. Вважалося, що гість, який скуштує хліб з сіллю, і, отже, таким чином дістане благословення Господнє, не наважиться скривдити того, хто частує. Стосовно ж таїнства церковної євхаристії існують канонічні відмінності у використанні хліба різними конфесіями: православними – розчинного, а католиками – прісного. І це до певної міри позначилося на виборі сорту хлібу й вірними Христові українцями у різних регіонах нашої держави.

У маловідомому сучасному читачеві творі «Книга добрих скарбів», написаній у першій пол. X ст. арабським мандрівником Ібн-Дастом, підкреслюється гостинність русичів: «Гостей тут шанують та добре ставляться до чужинців, які шукають у них оборони, й з тими, хто часто в них буває, нікому з своїх не дозволяють кривдити й утискати цих людей» [12; 9]. Уславлений київський князь і мислитель В. Мономах (1053-1125 рр.) у своїх «Повчаннях» зазначає, що русичі завжди з повагою ставляться до мандрівника-чужоземця, оскільки він, подорожуючи, багато бачить і знає. Тому, напучує автор своїх нащадків, «куди підете і де станете, − напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде, − чи простий, чи знатний чи посол, − якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим» [7; 64].

У дисертаційному дослідженні З. Сапєлкіної «Паломництво як соціокультурне явище: становлення і розвиток в Україні (середина ХХ – початок XXI ст.)» зазначається, що православна церква протягом століть виробила виважену й обґрунтовану мережу сервісного обслуговування прочан: наявність нічліжних будинків (прототипів готелів) для мандрівників, пунктів їх харчування й навіть супроводжуючих, які надають необхідні послуги паломникам [10; 12]. Потужним центром руського православ’я ставав Київ. Місцями паломництва на Русі є здавна святині Києво-Печерської, Почаївської і Святогорської Лаври. Зазначене зумовило створення при цих православних обителях нічліжних будинків для мандрівників, їдалень і навіть супроводжуючих, які надавали необхідні послуги паломникам [10].

В. Русавською досліджується функціональна природа гостинності, з’ясовуються її особливості як компоненту української побутової культури в етноісторичній ретроспективі. Дослідниця зазначає, що обряди гостинності, підпорядковуючись настановам християнського віросповідання і наповнюючись новим символічним змістом, зберігали традиційну природу та глибинний зв’язок із минулим [8; 8]. Історичними протоформами гостинності правомірно вважати ритуальні жертвопринесення й поминальні обряди, призначені встановити безпечні для людини контакти з істотами потойбічного світ. Причому покійні родичі сприймалися захисниками родини в її земному житті. Сакралізація гостя слугувала доброзичливим спілкуванням не лише з живими, а й померлими, усілякими божествами, небезпечними демонами, вигаданими істотами й природними явищами. Відтак сама гостинність набувала міфологічного характеру [9].

О. Михайлюк розглянув світосприйняття селян через символіку його світогляду й вплив християнства на психологію останнього. Для відображення стану релігійності селян О. Михайлюк застосував термін «двовір’я, в якому поєднав язичницькі традиції й християнське віровчення, постійне співіснування у повсякденному житті обрядовір’я і офіційних релігійних канонів [5; 54].

Незважаючи на певний дослідницький інтерес до вищезазначеної проблематики, для вітчизняної культурології залишається широке поле комплексного вивчення впливу християнства на культуру гостинності українців, що й зумовило мету даної статті – проаналізувати вплив християнства на культуру української гостинності.

За синкретизованими (напівязичницькими й напівхристиянськими) уявленнями, кожен знайомий й тим більше незнайомий прибулець міг виявитися посланником Бога й навіть самим Богом з людським обличчям. «Одного разу набув Ісус Христос вигляду мандрівника-жебрака і йшов селом із двома апостолами», – оповідається в одній з давньоруських побутових легенд. Мотив Бога-Гостя, раніше фіксований у давньогрецьких та індоведичних текстах, сягає хронологічно прадавньої індоєвропейської епохи. Й у подальшому християнство дало моральну санкцію архаїчному феноменові.

У культурі християнізованої Русі діяв об’єктивований та уособлений моральний ідеал святості: великого київського князя, дружинника, хороброго витязя – самовідданого захисника своєї вітчизни. Об’єктом особливого шанування русичами ще за життя позначалася постать Володимира Святославовича, хрестителя землі руської, в народних уявленнях Красного Сонечка й відтак наділеного церковним статусом рівноапостольного. Яскраві прояви чесноти гостинності знайшли відображення у тих численних банкетах, які влаштовував Володимир. В його «Житії», розповідається, зокрема, що князь на своєму подвір’ї влаштовував на

ISSN 2411-1546 Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Випуск 20/2014 (т.2) 8

свята низку трапез: одну для митрополита з єпископами й іншим духовенством, другу – для жебраків і вбогих, третю – для себе, бояр та мужів нарочитих. Літопис повідомляє про запрошування Володимиром до свого двору старців, на яких чекали їстівні припаси й гроші. Для хворих калік, які не могли туди дістатись, за його наказом доправлялися на возах хліб, м’ясо, риба, городина, мед та квас у діжах. Щодня у княжій гридниці за участю господаря або без нього влаштовувалися бенкети з боярами, гридами, соцькими, десяцькими і нарочитими мужами. У всіх містах, свідчить Ф. Софонович, Володимир «набудував багато шпиталів для убогих й забезпечив їх великими статками» [3; 90].

Феномен паломництва є важливим для розуміння значення ідеології та культової практики християнства у формуванні культури гостинності. Паломництво (від латин. Palma – пальмова гілка, яку привозили з Єрусалиму) – це масова мандрівка вірників по святих місцях, що ґрунтується на вірі, що молитва стає дієвішою саме має на святому місці [4; 430]. Паломництво у християнському світі було започатковане з ІІІ ст. н.е. під впливом прикладу св. Єлени, сакральна подорож якої завершилася Воздвиженням Хреста Господнього. Паломницький одяг складався з коричневого або сірого плаща, капелюха з широкими полями, доповнюваних костуром, торбою та пляшкою (видовбаним гарбузом). До плаща й капелюха паломниками прикріплювався червоний хрест.

Подальший розвиток культури вітчизняної гостинності відбувався шляхом синтезування детермінованих християнською мораллю норм і правил поведінки. На цьому будується специфіка світського й сакралізованого інваріантів гостинності, яка зумовила функціонування в історії християнського слов’янського світу двох вірогідних моделей, в яких по суті практикувалися різновиди звичаю дарування й віддарювання 11. Перша з моделей структурно включає в себе: суб‘єкта дії (господаря, який зустрічає і пригощає), об‘єкта (відвідувача, гостя) й предиката – зустріч і пригощання, бажання приймати гостей, готовність природно творити добро. Тоді як друга модель гостинної комунікації будується на шанобливому ставленні до простих та знатних людей – носіїв властивостей праведності і навіть святості. За давніми слов’янськими віруваннями, прибулець у хаті набував захисту родинного бога, звідси й суворе табу на скривдження гостя («гість у хату – Бог у хату»).

Українська сім’я являє об’єднання, основою якого є шлюб або кровна зрідненість людей. Членів такої сім’ї пов’язують спільність побуту та взаємна моральна відповідальність. Тому у соціокультурному українському бутті завжди домінуючим було поняття оселі, домівки, рідної хати. У процесі формування поняття рідної хати поступово асоціюється з поняттям життєвої стабільності, захищеності людини, а з прийняттям християнського світогляду це синкретичне уявлення перетворюється на цілісний символ віри, надії та любові. Й до сьогодні українцями хата сприймається як сакральна сутність, наповнена глибокими переживаннями, священними обрядами й духовними злетами 6; 152.

У міфологічних уявленнях украïнськoгo нарoду хаті відводилось надзвичайно важливе місце. Її сприймали як ствoрений людинoю свiт, який вiдпoвiдає ïï уявленням [1]. Селянська хата, утілюючи життєвий простір й світоглядний космос українця, поєднувала земне, підземне й небесне начала, уособлюючись трьома сферами буття: небесним (духовним), земним (реальним) та підземним (ірреальним) світами. Дім відтворював картину світу, де чотири стіни дому звернені до чотирьох сторін світу, а тривимірна символіка фундаменту, зрубу та даху відповідала трьом рівням Всесвіту: підземному світові – землі – небу, пов’язаному з Божественними силами. Звідси прикрашання даху хати хрестом, різними Божими створіннями, сакральними фігурами, які просять Небеса послати блага для дому й його домочадців.

Середня частина оселі, представлена власне житлом, поділеним стінами на окремі кімнати, є помешканням родинного духу, оберегом родини від різних нещасть, всіляких хвороб й лихих сил. Нижньою частиною хати – її фундаментом, підвалами – символізується зв’язок із потойбіччям, куди відійшли душі покійних родичів. Таким чином, усі конструктивні компоненти української оселі мають важливе значення. У них об’єктивуються духовні народні традиції й душі багатьох поколінь родичів.

Поріг розмежовував зовнішній – чужий, ворожий – і внутрішній світи. Тому через поріг не бажано було вітатися та подавати руку. Потому гостя запрошували до столу – шанованої речі й хатнього престолу. Таке сакральне місце у хаті вимагало низку застережень: нічого зайвого на нього не можна класти, бо решта, крім їжі, є нечистим. Стіл ставився біля сакрального місця у хаті – на покуті, обрамленої лавами, передовсім для споживання їжі сім’єю та її гостями.

Стіл у сучасному його розумінні з’явився в Україні з часів прийняття нею християнства. Його поява пояснюється необхідністю знайти в язичницькій українській хаті місце для божниці. Відтоді кардинально змінилося планування хатнього інтер’єру: піч поставили зліва від входу до хати, стіл на покуті орієнтували на південь.

За християнською традицією навіть селянська хата ототожнювалась із храмом, стіл у ній – з олтарем, голова родини – зі священнослужителем, а прийом їжі символізував жертовність. Навколо столу ритуально водили молодих на весіллі й носили новонароджених. Перенесення ритуальних обрядодій довкола столу сприяло переміщенню почесного місця в хаті на покуть, яке у подальшому визначало увесь розпорядок в хаті і структуру сімейних відносин. Тепер почесне місце у звичайній ситуації перемістилося на покуть, яке обіймав глава родини або почесний гість, при святкуванні весілля – молодий з молодою, народження дитини, – баба-повитуха, тоді як на святкуванні хрестин – кум.

Відповідні зміни сталися і в ідеологічній основі житла – в ній поступово поєдналися дві релігії: язичницька (символом якої залишилася піч) й християнська (її духовним символом ставав стіл). У зазначених умовах стародавні звичаї, раніше не пов’язані з християнством, набули релігійного забарвлення.

ISSN 2411-1546 Розділ I. Динаміка культури. Культурна пам’ять. Культура та традиції

9

Східні слов’яни здавна вважали священною стороною світу схід. Схід разом із сонцем, теплом, а, отже, й життям асоціювався з надіями на кращу долю людини. Схід позначався синім кольором і пов’язувався з мудрістю магії, тишею, спокоєм. При різноманітних замовляннях, заклинаннях та молитов обличчям неодмінно зверталися на схід; запрошуючи гостей на своє весілля, молода йшла по ходу сонця; прадавні слов’яни будували хату дверима на схід.

Прийняття Київською Руссю християнської релігії спричинило переміщення почесної сторони світу в напряму Візантії – на південь. Була запозичена і візантійська символіка: символом руської державності став червоний колір візантійських імператорів. Південна сторона світу стала асоціюватися з червоним кольором. Проте, за давньою традицією українські християни у своїх молитвах продовжували звертатися на схід і будувати церкви олтарем на схід, пов’язуючи останній з міфологічними уявленнями їхніх предків глибоко укорінений образ сонця, яке сходить. Це світило ототожнювалося з поняттям верху, що пов’язувалося з «божественною», «головною», «почесною» стороною.

Тривкість християнізованої родинно-побутової обрядовості в Україні зумовлювалась усталеністю сімейного ладу та атомарністю родини з чіткою статусною субординацією дідів, батьків і дітей і сакральністю батьківського авторитету (family values). Батькове слово сприймалося як закон, підпорядковуваний лише звичаєві громади.

Фактично донині в українській родині за святковим столом дружина обіймає почесне місце праворуч чоловіка. Загальновідомо, що, як і в усьому світі, права рука та правий бік мають набагато важливіше значення, ніж ліві. Правою рукою благословляють, хрестяться, скріплюють рукостисканням правиць договір із купівлі-продажу, вітаються, тоді як лівака здавна підозрювали у причетності до нечистого. За українськими народними весільними традиціями, заручену вели з правого боку, а після вінчання чоловік обіймає своє визначальне праве місце.

У дохристиянський період історії гість обіймав найпочесніше місце – біля вогнища, з протилежного від входу боку – й сидів, як водиться, на підвищенні, що було символічним привілеєм божества. Господар, за багатовіковою традицією, приймав гостя стоячи, садовлячи його за стіл на покуті. У відповідності з вимогами родинного етикету, молодші сідали за стіл пізніше, а вставали раніше. Починати застільне вітання давалося право старшим не лише за віком, а й за соціальним станом 13. Гість, увійшовши до хати, спочатку вітав чоловіка, а після – його дружину, підкресливши таким чином домінування глави сім’ї. Так само віталися і при наявності у хаті гостей, незважаючи на вже усталене шанобливе ставлення до них в українському середовищі.

За ритуалом християнської родинної гостинності належна міра значущості вітання хазяїв втілювалась у строгій послідовності поклонів. Переступаючи поріг чужої хати, гості звичайно моляться іконам і вклоняються хазяям, і, отже, почергово Богові, господарям й усім добрим людям. Поклін являє передовсім ритуальне нахилення голови як найважливішої частини тіла й символічної ознаки розуму і духовного стану людини. Людина, схиливши голову у поклоні, немовби «пропонує» себе іншим, своїм ближнім. У відповідності ж з православним церковним ритуалом, малий поклін (нахилення голови й торса, коли людина спроможна торкнутися землі рукою) застосовувався при читанні Євангелія, отриманні благословення від духовної особи й в інших духовних актах. Великий, або земний, поклін (головою до землі) вважається невід’ємним компонентом великопісних служб й підкреслено старанної молитви. Василій Великий склав на день Пятидесятниці для вечірнього богослужіння особливі молитви, супроводжувані колінопреклонінням. Колінопреклоніння й подальше розпрямлення статури знаменують падіння людини через гріх й вставання через Боже людинолюбство. У воцерковленому селянському середовищі «великим звичаєм» (тобто доземним поклоном) вітали не тільки духовну особу, але й заможних односельців, «малим же звичаєм» (поясним поклоном) обмежувались при вході у чужу хату, а також стосовно обміну люб’язностями між подружжями [2; 209].

Таким чином, явище гостинності зумовлене одвічною потребою людини у спілкуванні та історично закорінене у добу первісної культури й було об’єктивно детерміноване необхідністю реалізації людиною взаємної безпеки. Пізніше цей культурний інститут прийому і турботи про гостя набув відповідних нормування та ритуалізацїї й наснажився християнською моральною ідеєю любові до Бога і до ближнього. Прийняття християнства сприяло трансформаціям старих язичницьких форм гостинності, наповнивши їх новим символічним змістом за приписами нової прийнятої віри. Релігійність надавала гостю певного сакрального статусу, визначаючи модель його поведінки.

Список використаної літератури 1. Байбурин А. К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян / А. К. Байбурин; Изд. 2-е, испр. –

М.: Языки славянской культуры, 2005. – 224 с. 2. Бернштам Т. Будни и праздники: поведение взрослых в русской крестьянской среде (XIX – начало

XX в.) / Т. Бернштам // Этнические стереотипы поведения / [Под ред. А. К. Бабурина]. – Л., 1985. – С. 120–147. 3. Горський В. С. Святі Київської Русі / В. С. Горський. – К.: Абрис, 1994. – 173 с. 4. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідн. / В. В. Жайворонок. – К. : Довіра,

2006. – 703 c. 5. Михайлюк О. В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси: Моногр. /

О. В. Михайлюк. – Дніпропетровськ, 2007. – 456 с. 6. Мойсеїв І. Рідна хата категорія української духовності / І. Мойсеїв // Сучасність. 1993. №7.

С. 151163.

ISSN 2411-1546 Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Випуск 20/2014 (т.2) 10

7. Повчання Володимира Мономаха // Історія української культури : зб. матеріалів / уклад. [В. І. Білик, Ю. А. Горбань, Я. С. Калакура та ін.] ; за ред. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. – К. : Вищ. шк., 2000. – С. 59–64.

8. Русавська В. А. Гостинність в українській побутовій культурі XIX ст. : автореф. дис… канд. іст. наук : 17.00.01 – «Теорія та історія культури» / В. А. Русавська. – Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – К., 2007. – 19 с.

9. Русавська В. А. Історичні форми гостинності / В. А. Русавська // Питання культурології : зб. наук. ст. – К. : КНУКіМ, 2004. Вип. 20. – С. 131–136.

10. Сапєлкіна З. П. Паломництво як соціокультурне явище: становлення і розвиток в Україні (середина XIX – початок XXI ст.).: автореф. дис…канд. істор. наук: спец. 17.00.01 – «Теорія та історія культури» / З. П. Сапєлкіна. – К. : КНУКІМ. 2006. – 20 с.

11. Труды этнографическо-статистической экспедиции въ западнорусскій край, снаряженной императорским русским географическим обществомъ. Юго-западный отделъ: Материалы исследованія, собранные д.ч. П. П. Чубинским С-Пб, 1872. Т.1. Вып. 1. – 670 с.

12. Федорченко В. К. Історія туризму в Україні: Навч. посібн. / В. К.Федорченко, Т. А. Дьорова; передм. В. А. Смолія. – К. : Вищ. шк., 2002. – 195 с.

13. Хархаліс У. М. Звичай, традиція, обряд, ритуал як форми відображення суспільних відносин / У. М. Хархаліс // Мультиверсум. Філософ. альманах. – К. : Центр духовної культури, 2004. – № 44. – С. 22–34.

Резюме Розглядається еволюція гостинності, коли прийняття християнства сприяло відповідним трансформаціям

старих язичницьких форм гостинності, наповнивши їх новим символічним змістом. Зазначається, що гостинність закорінена у первісну культуру й детермінована необхідністю реалізації людьми взаємної безпеки. Пізніше цей культурний інститут набув нормування та ритуалізацїї й наснажився християнською моральною ідеєю любові людини до Бога та до ближнього.

Ключові слова: культура, християнство, гостинність, українці, господар, гість, християнська родина.

Summary Poplavska A. Influence of christianity on the culture of hospitality of Ukrainians The evolution of the hospitality is considered in the article, when the adoption of the Christianity the old pagan

forms of the hospitality were exposed the appropriate transformation, filled with new content as it was required by provisions of the new faith. Noted that hospitality is rooted in the era of the primitive culture and determined objectively by needs to implement the mutual security. Later this cultural institution of the receiving and taking care of tht guests acquired the relevant regulation and ritualization and encouraged by the Christian moral idea of the love for God and the neighbour.

Key words: culture, Christianity, hospitality, Ukrainians, host, guest, Christian family.

Аннотация Поплавская А.В. Влияние христианства на культуру гостеприимства украинцев Рассматривается эволюция гостеприимства, когда принятие христианства способствовало

трансформациям старых языческих форм гостеприимства, наполнивши их новым символическим. Отмечается, что гостеприимство корнями уходит в эпоху первобытной культуры и детерминировано необходимостью реализации людьми взаимной безопасности. Позже этот культурный институт приема и заботы о госте приобрел нормирование и ритуализацию и воодушевлен христианской моральной идеей любви к Богу и к ближнему.

Ключевые слова: культура, христианство, гостеприимство, украинцы, хозяин, гость, христианская семья.

Надійшла до редакції 14.11.2014 р. УДК (94: 002.2):271.4(477)

Р.М. Шеретюк

КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКІ ЗДОБУТКИ КНИГОВИДАВНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЧАЇВСЬКИХ ВАСИЛІАН

Актуальність дослідження. Почаївська василіанська друкарня на теренах Правобережжя до її

самодержавно-православної ліквідації надбала значний потенціал у галузі книговидавництва. Її діяльність, справивши потужний вплив на духовну культуру автохтонного населення, стала вагомим внеском у плекання національної культури. Саме тому уваги заслуговують ті фактори, які з часом призвели до нищення Почаївського василіанського видавничого осередку та його наслідків.

Стан розробленості теми. Дослідження книговидавничої діяльності почаївських василіан знайшло фрагментарне висвітлення в російській історіографії ХІХ ст., представники якої не лише піддавали критиці видавничі набутки уніатів (А. Хойнацький), а й навіть ставили під сумнів її функціонування (Ю. Тиховський). © Шеретюк Р.М., 2014

ISSN 2411-1546 Розділ I. Динаміка культури. Культурна пам’ять. Культура та традиції

11

У сучасній вітчизняній історіографії вказаної теми поважне місце посідають ґрунтовні студії Я. Запаска «Мистецтво книги на Україні в ХVІ-ХVІІІ ст.», Я. Запаска, Я. Ісаєвича «Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні», розвідки, вміщені у т. ІІІ фундаментального п’ятитомного видання «Історія української культури».

Використовувася й науковий доробок В. Білик, О. Булиги та А. Гудими, що проливає світло на становлення і розвиток Почаївського василіанського видавничого осередку. Водночас, відсутність комплексного дослідження про його здобутки у сфері книговидавництва, їх нищення російським самодержавством наприкінці ХVІІІ – першій пол. ХІХ ст. спонукала звернутися до більш докладного студіювання вказаної проблеми.

Мета дослідження – проаналізувати досягнення Почаївської василіанської друкарні та з’ясувати основні причини, методи та наслідки їх нищення.

Основний зміст статті. Одним із пріоритетних напрямів діяльності Чину святого Василія Великого, що позначений вагомими здобутками в духовно-культурному житті Правобережжя, стала книговидавнича справа. Василіанські друкарні, що діяли у Вільні, Уневі, Почаєві, Супраслі та інших місцях, долучилися до римо-католицьких чернечих орденів у справі радикальної зміни ставлення до книги на українських землях. У православ’ї вона впродовж століть усвідомлювалася переважно як предмет культовий, сакральний, а з розвитком освіти поступово відбувалася її закономірна десакралізація – книга перетворювалася в необхідне знаряддя пізнання [18; 131].

Найбільш потужною з василіанських друкарень Правобережної України була Почаївська, заснована на початку 30-х рр. ХVІІІ