№ 136Журнал для українських дітей Румунії

дзвоникМісячник Союзу Українців Румунії. 11 рік видання, липень, 2018 рік

Äçâîíèê (Clopoțel)№ 136, 2018 р.

Журнал для українських дітей Румунії.Заснований у 2007 році.

ISSN 2501-2630ISSN-L 2501-2630

Над Äçâîíèêîì працювали:Головний редактор: Микола КорсюкРедактор: тереза шендроюРедколегія: Іван Ковач, МихайлоМихайлюк, Михайло трайста, Марія Чубіка.

Адреса редакції:м. Бухарест, вул. Раду Попеску, 15, с.1тел.: 021-222-07-29; 021-222-07-37;телефони/факси: 021-222-07-37

Друкарня:«S.C. SMART ORGANIZATION S.R.L»

Adresa redacției:str. Radu Popescu 15, sect. 1București, România.

Наша електронна адреса:redactia.clopotel@gmail.com

Äçâîíèê пропонує:* казки й оповідання* вірші* загадки* сторінку народознавства* пісеньки* сторінки-розмальовки* рухливі й дидактичні ігри* вироби своїми руками

Äçâîíèê завжди радо прислухається доваших пропозицій і друкуватиме надісла-ні вами спроби!

На І-iй обкладинцi: Марія-Ареті татереса-Елена шЕНдРою

Увага! За достовірність надрукованихматеріалів відповідають їх автори!

Юрій ШкРУМеляк

Слово УкРаїнСької дитиниХто ти, хлопчику маленький?

Син я України-неньки. Українцем я зовуся Й тою назвою горджуся.

а по чім тебе пізнаю?По вкраїнському звичаю,в мене вдача щира й сміла,І відвага духа й тіла,І душа моя здорова. Українська в мене мова.

а скажи, де край твій рідний? там, де неба круг погідний, там, де сонце сяє ясне на вкраїнські діти красні;де лани, степи безкраї,де орел буйний літає,де карпат вершки високі,де потоків дна глибокі;де дністер і хвилі Прута,де дніпро, старий Славута; де високії могили, Що в них голови зложилиМої предки в лютім боюЗа вкраїну любу свою.

як поможеш свому люду?Пильно все учитись, Щоб свої мене любили,а чужі щоби цінили,Щоб про мій народ питали,Україну шанували.Чи при праці, чи в забаві все послужу рідній справі ні маєтку, ані труду Жалувати я не буду,Щоб народові вкраїни Помогти устать з руїни,–все зумію перенести для вкраїни слави й честі. Господа буду благати,Щоб нам дав добра діждати!

«Äçâîíèê», ¹ 136

3

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

Параска аМбРоСІЙ

Моя кицяв мене киця є вухата, Синьоока, ще й лахмата, біла, біла, як сніжинка,–я зову її Пушинка.Ходить садом між кущами, нагляда за горобцями,а як з двору йде до хати, Мусить лапки витирати:Це я так її привчила,Щоби бруду не носила.

три киціа три киці сиві-сиві вибігли по зливі.Йшли садочком,Під листочком Сіли, пустотливі.

Зірвав вітер три горішки, а три тії кішки як вхопили –Розкусили –І скривились трішки.

тут прибігла киця-мати, Почала навчати,Що горішки не для кішки,в рот не можна брати.

когутСтоїть когут на драбині У червоній кожушині. дрібно крилами лопоче, Заспівати гучно хоче:– кукуріку-ку-ку-ку, Знайшов зерно на току! –Зліз з драбини на долину, кличе всю свою родину. Позбігалися таркаті, Чорні, жовті, ще й чубаті, наклювалися пшениці –та й побігли до водиці.

ГусенятаМама на базар ходила, Гусенят мені купила.я люблю їх, доглядаю, на травиці попасаю.

Жену з лугу на ставочок, Щоб помили свій пушочок. І тому вони гарненькі,Мов комашечки, біленькі.

над Прутомнад Прутом тополя Схилилась гілками,а під нею оля Грає камінцями.

Йде тарасик з поля,на сопілці грає,як почула оля,тараса вмовляє:

– дай мені сопілку,я навчуся грати,Щоб малу одарку Грою забавляти.

вивірка на зарядціПо травіПо зелененькійСкаче вивірка маленька.та до річки,та на кладку –Робить вивірка зарядку. лапки вгору,лапки вбік!так – щодня І кожен рік.Потім вмиється файненько –Цілий день вона свіженька. то гриби в гаю збирає,то від хлопчиків тікає.Ранком скаче знов до кладки: як-то можна без зарядки!

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●«Äçâîíèê», ¹ 136

4

Михайло Гафія тРаЙСта

неЙМовІРнІ ПРиГоди ПанаСа-ГУСоПаСа

5). як Панас Свинопас у панській в’язниці гуляв

Увійшовши до підвалу, тобто до пан-ської в’язниці, Панасові аж мороз спиноюпобіг, але скоро почав підбадьорюватисебе.

– Та що, хіба в’язниця не для людей? –запитав сам себе.

– Та для людей вона! – відповів собі.– Тільки живеться в

ній не по-людськи, –почувся з напівтемрявиголос.

– Та хіба це життя?!– підтвердив іншийголос.

– Хто там?! – запи-тав переляканим голо-сом Панас.

– Та це ж ми, – люди,не лякайся. Хіба ти неговорив, що в’язницядля людей.

– І що ви за люди?– Я циган Раду з

Трансільванії.– А я угорець Мі клош

з Капошвару, – представився другий голос.– Ну і що ви накоїли, що тут опинились?

– запитав Панас.– Я не хотів одружитися з Пріською –

дочкою пана Івана Колопана.– А я не хотів одружитися з Міською –

теж дочкою Колопана.– А що, вони такі хороші?– Гірші від Баби Яги, – відповів Раду.– Найпоганіші зі світу, – підтвердив

Міклош.– І що вам за це буде?

– Мабуть повісять нас, – відповів Раду.– Чекаємо суду, – зітхнув Міклош.– Не переживайте! Завтра нас будуть

судити, – посміхнувся Панас.– Завтра нам кінець! – перелякався

Раду.– Чому кінець? Можна під вінець, – під-

моргнув йому Панас.– Краще смерть! – крикнув Міклош.– До завтра далеко, а тепер погуляємо!

– промовив до них Панас.– Як то погуляємо?! – здивувались в’яз-

ні.– А так, будемо їсти,

пити та гуляти доранку, а потім до та -нку...

– А що ми будемоїсти, тут ні мишейнема, – проковтнувциган Раду слину.

– Я б душу дідьковівіддав за чарку горіл-ки, – з досадою промо-вив угорець Міклош.

– Досить базікати,ходіть до столу.

Раду з Міклошомпідійшли до столу, аПанас дістав яйце і

поставив під стіл.– Помело Господело! – крикнув циган

Раду.– Йой Іштенем! – перехрестився мадяр

Міклош.– Господи святий! – навіть сам Панас

здивувався.І як їм не дивуватись, коли на столі

з’явились пляшки з різними напоями: міц-ною горілкою, ароматними лікером, доро-гими давніми винами, різними стравами,яких навіть сам пан Іван Колопан не позво-

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●«Äçâîíèê», ¹ 136

ляв собі їсти.– Ну, Боже помагай – перехрестився

Панас.Кинулись хлопці до столу і давай пити

та їсти, аж за вухами тріщило, але скількибули не пили та не їли, напитків та стравне меншало, а навпаки появлялись нові інові страви.

Захоче Раду циганського гострого супу,Міклош курячого паприкашу, чи Панасукраїнського борщику, а паруючі тарілкивже й на столі. Попоїли, попили, погомоні-ли, бо горілка буйна, і вино глумливерозв’язують язики, Панас розказав своїмтоаришам про свою недолю з паном

Колопаном та русами, про чарівні яйце таперо, а далі циган Раду заспівав:

«Ой на горі, горі цигани стояли,Ой на горі, горі цигани стояли.Після нього почав угорець Міклош:«Кедьми прийшла карта на роковац,–Став я свого неня дощиковать. Ой, неню ж, мій неню, чиньми таку волю,–Їдь за мене служить на ту войну.А Панас що, хужий від Радула та

Міклоша? Ні! Почав і він пісеньку:«Гиля, гиля, сірі гуси,Не колотіть води...»«Не колотіть води» і все. – Заснув наш

Панас Гусопас.(далі буде)

5

(Продовження з 4 стор.)

ПритчаПо довгій, кам’янистій, виснажливій

дорозі йшла людина з собакою. Йшла вонасобі йшла, втомилася, собака теж уто-мився. Раптом перед ними – оазис!Прекрасні ворота, за огорожею – музика,квіти, дзюркіт струмка, словом, відпочи-нок.

– Що це таке? – запитав мандрівник увартового.

– Це рай, ти вже вмер, і тепер можешввійти і відпочити по– справжньому.

– А є там вода?– Скільки завгодно: чисті фонтани,

прохолодні басейни...– А поїсти дадуть?– Усе, що захочеш.– Але зі мною – собака.– Шкодую, але з собаками не можна.

Його доведеться залишити тут. Ман -дрівник засмутився, бо дуже був спраглийдо води, та оскільки був не сам, вирішивйти далі. Через якийсь час дорога приве-ла його на ферму. Біля воріт теж сидіввартовий.

– Я хочу пити – попросив мандрівник.– Заходи, у дворі є колодязь.– А мій собака?– Біля колодязя побачиш поїлку. – А поїсти?

– Можу почастувати тебе вечерею. – А собаці?– Знайдеться кісточка.– А що це за місце?– Це рай.– Як так? Сторож біля палацу непода-

лік сказав мені, що рай – там.– Бреше він. Там пекло.– Як же ви, у раю, це терпите?– Це нам дуже корисно. До раю дохо-

дять тільки ті, хто не кидає своїх друзів.

ПРО ДРУЖБУ

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●«Äçâîíèê», ¹ 136

6

(П’єса для дітей)(Продовження з минулого числа.)

джордже: Тобто, по-пареміологічному –кожна рука свобі крива.

олімпія: Так, я думала тільки про себе та пробалет. Тому, коли Аурора хотіла позичити відмене телескопа, якого приніс мені батько зВідня, я її не позичила, боялась, що вона почнеслідити за зірками, а мені не буде з ким розмов-ляти про балет, хоча я добре знала, що її подо-бається астрономія... Тепер жалію, пробач мені,Ауроро!

аурора: Ти мені теж пробач, я не хотіла тобіпозичити альбом з фотографіями балеріни

Маї Плісецької, хоча я сама навіть не відкри-вала його. Я знаю, що ти бажаєш мати цей аль-бом у своїй бібліотеці, тому я подарую його тобі!

олімпія: А я подарую тобі свій телескоп, вмене немає часу спостерігати за зірками.

аурора: Дякую тобі!(Аурора та Олімпія обнімаються.)олімпія: Ось бачиш, Джордже, наскільки ти

допоміг нам зі своїм золотим правилом?!джордже: Воно ж не моє, мене навчив його

Богдан, але перед тим, як сказати вам, я випро-бував його на своїй власній шкурі, і дав собісправу, що воно працює, бо допомогло менівзяти деякі рішення...

олімпія: Як наприклад?джордже: Як наприклад не смикати більше

Моніку за коси.Моніка: А я не серджусь, бо ти смикаєш мене

через те...джордже: Через що?!Моніка: Через те, що в тебе сестри немає.джордже: Неправильна відповідь, якщо в

мене була б сестра, я теж тебе смикав би за коситому що...

Моніка: Тому що?джордже: Тому що в тебе є коси...Моніка: Неправильна відповідь... (Сміються всі.)джордже: Золоте правило багато дечого

навчило мене. Я хотів подарувати Валентиніфломастери, які не пишуть тільки, якщо їх намо-чиш у воді.

валентина: Спасибі й за те – жест залиша-ється жестом!

джордже: Я теж був такої думки, поки Богданне перекинув горі ногами мої думки. Тоді я зрозу-мів, що не слід дарувати іншому непортібні речі.Дивись, мені Богдан подарував нові фломасте-ри, а я дарую їх тобі.

валентина: Ти мені теж пробач, що я тобіподарувала замалу для тебе майку, але менібуло жаль її викидати, тому подумала що...

джородже: Що я змалію і стану її носити...(Сміються всі.)валентина: Від сьогодні буду думати інакше,

дякую вам за золоте правило!джордже: Бачиш, Богдане, скільки див зро-

било твоє золоте правило?! богдан: Що ж вам говорити? Мене навчила

його Анка, я теж хочу просити вибачення від бра-тів Волошинів, а найбільш від Андрія, тому щознаю наскільки закоханий в Олімпію...

олімпія: Тому він мене смикав за коси?джордже: А ти думала, що в нього немає

сестри?...(Сміються всі.)Моніка: Знаємо ми добре, чому ви нас сми-

каєте за коси...джордже: Тоді скажи, щоб дізналися і ми.Моніка: Тому, що ми маємо коси...джордже: Неправильна відповідьвалентина: Виходить, що Анка навчила нас

сьогодні золотого правила...всі разом: Дякуємо, Анко!богдан: А також напекла пирогів...всі разом: Дякуємо, Анко!Aнка: Прошу, прошу, будьте ласка, заходьте

до кухні!(Всі заходять до кухні.)Завіса

(далі буде.)

Михайло Гафія тРаЙСта

УРОК ПАРЕМІОЛОГІї

Дійові особи

БОГДАН, шахіст АНКА, двоюрідна сестраБогдана АНДРІЙ ВОЛОШИН,

футболістАНДРЕЯ, сестра Андрія.ЕМІЛЬ, каратист ДЖОРДЖЕ, поет

ОЛІМПІЯ, балеринаВАЛЕНТИНА, святкована АУРОРА, подружка

ОлімпіїМОНІКА, подружка

джорджеЛІЛІЯНА, подружка

МонікиДІВЧИНА ПЕРША,ДІВЧИНА ДРУГА

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

7

«Äçâîíèê», ¹ 136

Олена ПЧІЛКА

МАЛИЙ МУЗИКА МОЦАРТОповідання

Славутній німецький музика Мо -царт почав грати на фортепіано, щебувши зовсім малим. Про його великийхист дійшла чутка аж до короля.Оповідано королеві, що малий Моцартможе заграти чималу річ (сонату)навіть тоді, як накрити клавіші хуст -кою. Забажав король почути Моцарта.

– Приведіть мені,– каже,– тогохлопця, коли він такий митець! Хочуйого послухати.

Взяв Моцартовий батько свогосина-музику й повів у будинок до коро-ля.

Приведено їх у велику світлицю;вийшов король, зібралися й всі йогоприбічні. Тоді привели Моцарта дофортепіано, накрили клавіші хусткоюй казали грати.

Моцарт грає, всі дивуються та хва-лять, що який то він зручний. Потімкороль і каже:

– Ну, грай іще що-небудь уже безхустки. Я чув, що ти там із своєї голо-ви щось компонуєш!

Ну, король слухав, а потім щосьтаке почав говорити з своїми прибіч-ними; пішла розмова, далі вже й сміхчути – щось там веселе розповідали...

Малий музика тоді, бачивши, що награння його вже не вважають, як схо-питься зі стільчика, як грюкне накрив-кою від фортепіано,– та й побіг ізсвітлиці. За ним погнався батько ідехто з інших, і кажуть йому:

– Що це ти? Як же можна так пово-дитись у королівській господі? Не

скінчив, не вклонився королеві, неподякував за ласку.

– За яку ласку? – каже малийМоцарт. – За те, що король просивмене грати, а потім не слухав? Цетеж зневага для мене! Коли просив,повинен слухать!

– Але ж то король! – кажуть хлопце-ві.

– То що! – каже музика – Королівбагато, а Моцарт-музика – один!

Минув час. Моцарт виріс та ставславутним музикою по всіх краях.Приїхав він раз у свою столицю дава-ти концерт. Ох, так-то вже пильнослухали його вся громада присутня ікороль з своїм товариством.

8

«Äçâîíèê», ¹ 136

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

В середині літа, а саме 12-го липня, святкується дужешановане серед українцівcвято – день Першоверховнихапостолів Петра й Павла.Вони найбільше приклалисядо проповідування христи-янства, тому церква називає їхпершоверховними – тобто,першими з верховних. В наро-ді це літнє св’ято називаєтьсякоротше – «Петра». До цьогодня прибирали на подвір’ї,білили і підфарбовували хати,образи прикрашали свіжимирушниками, підмазували до -лівку, білили та розмальовува-ли піч. В Україні день Петра іПавла овіяний історичними табіблійними фактами, легенда-ми і народними оповідями, зним пов'язували багато по -вір'їв та звичаїв. Варто згадатихоча б деякі з них.

Вважається, хто в ніч наПетра-Павла не спатиме, тойщасливим і здоровим весь рікбуде. А сонце в цей день, ка -жуть, сяє всіма барвамивеселки. Вважалося, що того,хто побачить це диво, очікуєщастя. Тому молодь ще до сві-танку виходила в поле «варту-вати сонце». З першими про-менями сонця всі раділи і спі-вали. Протягом цілого днявелося плести вінки, вмивати-ся джерельною водою, водитихороводи. Дівчата не забуваливорожити на судженого на гіл-ках дерев та за допомогою різ-них трав. У деяких регіонах

влаштовували ритуальні гой-далки у лісі чи гаю. Почи -налися петрівські гуляння, якітривали до першого Спаса.

А ще люди вірили, що свя-тий Петро носить ключі відраю і має силу впускати тудиблагочестивих людей (хтобатька і матір шанує, щосубо-ти купається і поважає святуп'ятницю). Тож, щоб віддатиданину святим і помолитисяза близьких, за зцілення відбезумства та лихоманки, проблагополуччя, про заступницт-во в справах, а також про успіхв рибній ловлі, вранці велосяйти до церкви на службу.Люди одягали святковий одягта несли букети квітів. Дівчатаприкрашали свої голови вінка-ми із польових квітів, а особ-

ливо червоними маками таволошками.

Святом Петра і Павла закін-чується Петрівка — піст, щотривав упродовж кількох тиж-нів. Прийнято було тоді влаш-товувати родинні застілля,провідувати похресників. До -бре, коли на святковому століє страви з риби – це символі-зує мир та любов у сім’ї. Тавсе ж таки, як і на Масницю, наПетра в першу чергу шанува-ли молочні страви. Молоко,сир чи масло були обов’язко-вими в цей день, щоб коровикраще доїлися. Господиніварили вареники із сиром,сирні бабки. На Петра обов’яз-ково пекли ритуальну страву -сирні мандрики. У різних регіо-нах вони мали різні варіанти.Та в загальному це пампушкиз пшеничного борошна, пере-вареної сироватки, сиру, яєць,масла. Прикрашали їх варен-ням або свіжими фруктами.Мандрики пеклися з самогораненька, а куштували їходразу по поверненню з церк-ви. Роздавали дітям, які відві-дували цього дня всіх родичіві сусідів. Вірили, що з’їдженийна Петра мандрик рятуватимевід лихоманки протягом року.

У цей день господарі повсій Україні неодмінно приго-щали пастухів і підпасків ман -дриками, а подекуди – ще йгрудкою масла. Коли на Петракорови, кози й вівці добре

Ñòîð³íêà íàðîäîçíàâñòâàольга СениШин

ПЕТРА ТА ПАВЛА

(Пpoдoвження нa 9 стор.)

«Äçâîíèê», ¹ 136●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

9

напасалися на паші, то цемало віщувати всіляке добро.Бички мали б гарно набиративагу, корови, кози й вівці дава-ти багато молока, і взагаліхудоба після цього повиннабула добре плодитися. Дляцього пастухи, очікуючи свя та,зберігали незайману ділянкулугу чи лісу з особливо соко-витою травою. Щоб подякува-ти і заохотити па стушків довідповідального відношеннядо своєї роботи до них та від-носилися по-особливому наПетра і Павла. На Придністро -в’ї попасичі ходили селом, агосподарі обдаровували їхпродуктами й грішми. У схід-них регіонах України існувавзвичай на Петра «заполіскува-ти дійниці». Тут збиралися іобідали гуртом жінки. Потім

вони збирали трави, щомають жовтий цвіт, і годувалиними корів: «щоб жовте моло-ко було». В карпатськомурегіоні власники тварин орга-нізовували святковий обхід(Петрівку) на вигоні. Гуцулиприносили пастухам мандри-ки (перевертаники), пі сля чоготі влаштовували різноманітнізмагання, розваги, ігри читанці. У цей день юним попа-сичам дозволялося зібратиодин удій з усіх тварин і вигід-но продати. На Івано-Франківщині існував давнійзвичай «копати Петра». Па -стухи на толоках викопуваликвадратні канавки такої глиби-ни, щоб можна було опуститив них ноги. Землю скидали всередину на купку й накрива-ли “стіл”: застеляли скатерти-ною і клали на неї принесені з

дому продукти та узвар.Пастухи під час трапези роз-повідали цікаві історії, співалипісень. Корів у цей час догля-дали батьки. Увечері, в деньсвята, підлітки плели віночки зживих квітів і прилаштовувалитваринам на роги. Перед тим,як вертатися додому, почина-ли трубити в дуди, виготовленіз коров'ячих рогів. Юнихпастухів зустрічали всімселом. Цей звичай зберігся йдотепер і у багатьох селахПрикарпаття та Карпат.

Свято Петра і Павла без-умовно можна вважати днеммолоді, яка поважала працю ігромаду, що з відповідальні-стю відносилася до надбаньсвоїх і інших, до традиційпредків і до звичаїв місцево-сті. Не забувайте і ви їх шану-вати!!!

(Продовження з 8 стор.)

ПапугиПапуги входять до числа найбільш

розумних тварин планети, деякі їх видитакож надзвичайно соціальні і демон-струють складну суспільну поведінку.

Зокрема, вражає їх здатність до імітації, щоможе засвідчити будь-який власник папу-ги. так як імітація є ключовим способом, задопомогою якого поведінка може культур-но передаватися, не дивно, що різні групипапуг можуть демонструвати різну вокалі-зацію, суспільну поведінку та методи году-вання.

шпактакі співочі птахи, як шпаки, волові птиці

та горобці, не народжуються зі знанням, яквиконувати ту чи іншу пісню. навпаки,вони переймають їх у інших шляхом іміта-ції. Це призвело до дивовижної різноманіт-ності пісенного репертуару серед різнихгруп птахів, такому, що багато дослідниківзараз визнають, що співучі птахи не посту-паються китоподібним у здатності створю-вати унікальні діалекти.

XXIII. ПІноккІо оПлакУЄ СМеРть ПРекРаСної

дІвЧинки З блакитниМ волоССяМ,ПотІМ ЗУСтРІЧаЄ ГолУба, летить наньоМУ на беРеГ МоРя, де кидаЄтьСя

У водУ РятУвати СвоГо батькадЖеППетто

Звільнений від принизливого й жорсткогонашийника, Піноккіо чкурнув через поля й луги і ніна мить ніде не зупинявся. Так він дістався до вели-кого шляху, що вів до будиночка Феї.

Вийшовши на шлях, дерев'яний хлопчик поди-вився вниз на рівнину, що розкинулася перед ним.За рівниною виразно виднівся ліс, де він так неща-сливо стрівся з Котом і Лисицею. Побачив наддеревами верхівку Великого дуба, на якому телі-пався колись, підвішений за горло. Та хоч як при-дивлявся, не міг знайти маленького будиночка, дежила Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям.

І тоді його охопило тяжке передчуття. Він щоду-ху кинувся бігти вниз і за кілька хвилин опинився налуці, де колись стояв білий будиночок. Але буди-ночка тут уже не було. Замість нього він побачивмармурову плиту, на якій були викарбувані сумніслова:

«Тут поховано Дівчинку з блакитним волоссям,яка померла від страждань, що їх завдав їй братикПіноккіо, назавжди покинувши її».

Можете собі уявити, що відчув Піноккіо, колинасилу, по складах, прочитав цей напис. Він кинув-ся на землю, тисячу разів цілував холодний мар-мур плити і зайшовся розпачливим риданням. Вінпроплакав цілу ніч, плакав, коли настав день, хочав нього вже не було більше сліз. Його ридання ізойки були такі жалібні й гучні, що луна з усіх горбівповторювала їх:

– О моя маленька Феє, навіщо ти померла?Чому не я помер замість тебе, я – такий поганий,замість тебе – такої доброї? Де ж нині мій біднийтатусь? О моя маленька Феє, скажи мені, де знайтийого? Я залишуся з ним і не покину його вже ніколи,ніколи, ніколи! О моя маленька Феє, скажи мені, щоце неправда, ніби ти померла! Якщо ти справділюбиш мене, любиш свого братика, оживи, повер-нись живою, як колись! Хіба тобі не боляче бачитимене самотнього, покинутого усіма? Якщо при-йдуть розбійники, вони повісять мене на гілці дере-ва, і тоді я помру назавжди. Що я робитиму сам на

цьому світі? Тепер, коли я втратив тебе і свого тату-ся, хто мене нагодує? Де я ночуватиму? Хто меніпошиє нову курточку? Ой, було б краще, в тисячуразів краще, якби і я помер! Так, я хочу померти! А-а-а...

У розпачі Піноккіо спробував рвати на собіволосся, але воно було дерев'яне, тож він ніяк неміг запустити в нього пальці.

В цей час у повітрі з'явився великий Голуб. Вінзавмер на місці з розкинутими крилами і гукнув звисоти:

– Скажи мені, хлопчику, що ти робиш там унизу? – Хіба не бачиш? Плачу! – відповів Піноккіо,

задерши голову вгору і втираючи рукавом очі. – Скажи мені,– вів далі Голуб,– чи не знаєш ти

часом серед твоїх товаришів дерев'яного хлопчикана ім'я Піноккіо?

– Піноккіо? Ти сказав Піноккіо? – повторив дере -в'яний хлопчик і вмить скочив на ноги.– Піноккіо –це я.

Голуб, почувши таку відповідь, спустився вниз ісів на землю. Він був більший за індика.

– Значить, ти знаєш і Джеппетто? – спитав він. – Ще б пак! Та це ж мій бідолашний татусь! Він,

мабуть, казав тобі про мене? Ти проведеш мене донього? Він живий?

– Скажи мені, змилуйся: він живий? – Я залишив його три дні тому на березі моря.. – Що він робив? – Майстрував собі маленького човника, щоб

переплисти океан. Бідолаха вже понад чотиримісяці блукає по світу, шукаючи тебе. Тепер він зби-рається у далекі країни Нового Світу, бо думає, щоти там.

– А далеко звідси до моря? – стривожено спитавПіноккіо.

– Понад тисячу кілометрів. – Тисячу кілометрів? Ох, мій Голубе, якби мені

твої крила! – Якщо хочеш, я віднесу тебе туди. – Як? – Верхи на моїй спині. Ти дуже важкий? – Важкий? Зовсім ні! Я легенький, як папірчик. Не довго думаючи, Піноккіо скочив верхи на

спину Голуба, як на коня – одна нога туди, другасюди,–і вигукнув радісно:

– Но, конику, я поспішаю! Голуб знявся в повітря і за кілька хвилин був уже

так високо, що майже торкався хмар. Дерев'яному

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

10

«Äçâîíèê», ¹ 136

карло коллодІ

ПРиГоди ПІноккІо

(Продовження на 11-ій стор.)

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

11

«Äçâîíèê», ¹ 136

хлопчикові дуже закортіло подивитися вниз із такоївисоти. Глянув і перелякався, в голові йому запа-морочилося, і, щоб не впасти, він міцно-міцнообхопив руками шию свого крилатого коня.

Летіли цілий день. Надвечір Голуб сказав: – Я дуже хочу пити. – А я – їсти,– промовив Піноккіо. – Зупинимося на кілька хвилин у цьому голубни-

ку, а потім полетимо далі, щоб завтра на світанкубути біля моря.

Вони забралися в покинутий голубник, дезнайшли тільки мисочку з водою і кошичок з пшо-ном. Дерев'яний хлопчик змалку терпіти не мігпшона. Він завжди казав, що від пшона йогонудить, болить у животі. Та цього вечора віннапхався так, що мало не луснув, потім повернувсядо Голуба й сказав:

– Ніколи не думав, що пшоно може бути такесмачне.

– От бачиш, мій хлопчику,– відповів Голуб,– щоколи справді хочеться їсти, то й пшоно – ласощі.Голодний ніколи не вередує.

Відпочивши трохи, вони знов рушили в дорогу інаступного ранку були на березі моря.

Голуб спустив Піноккіо на землю і, не слухаючислів подяки, знявся вгору й зник.

На березі було повно людей, які дивилися наморе, щось кричали й розмахували руками.

– Що сталося? – спитав Піноккіо у якоїсь бабусі. – Один бідний батько, загубивши сина, вирушив

у маленькому човнику за море шукати його там. Аморе сьогодні бурхливе, і човник ось-ось потоне.

– Де човник? – Он там,– бабуся показала рукою на малень-

кий човник, який з такої відстані здавався горіхо-вою шкаралупкою. В ньому сиділа людина –маленька-маленька. Піноккіо, придивившись, про-низливо гукнув:

– Це мій батько! Це мій батько! Тим часом човник, який бурхливі хвилі кидали

вгору-вниз, то з'являвся, то зникав з очей. Піноккіовидерся на високу скелю, гукав звідти свого бать-ка, махав руками, носовою хусточкою і навіть ков-пачком.

Схоже було, що Джеппетто, хоча й заплив дужедалеко від берега, впізнав хлопчика, бо й собі знявшапку і помахав нею, ніби вітаючи сина. Він знака-ми дав зрозуміти, що охоче повернувся б до бере-га, але море таке бурхливе, що він не має сили ске-рувати човен до берега.

Зненацька набігла величезна хвиля, і човникзник. Усі чекали, що він ось-ось випливе знов, алейого не було.

– Бідолаха! – промовили рибалки, які зібралися

на березі, потім промимрили молитву і почали роз-ходитися.

Раптом почувся розпачливий зойк. Усі озирну-лися назад і побачили хлопчика, який кинувся зскелі в море, вигукнувши:

– Я врятую свого татуся! Піноккіо був дерев'яний, тому не потонув, а

поплив як риба. Він то зникав під водою, то зновуз'являлася його рука або нога. Течія підхопила йогоі швидко понесла у відкрите море. Потроху він зов-сім зник з очей.

– Бідний хлопчик! – сказали рибалки і з молит-вами розійшлися по домівках.

XXIV. ПІноккІо дІСтаЄтьСя до оСтРова

ПРаЦьовитиХ бдЖІл І ЗновУ ЗнаХо-дить таМ ФеЮ

Піноккіо, охоплений бажанням будь-що врятува-ти батька, плив цілу ніч. А яка вона була жахлива!Злива, град, грім і такі блискавки, що Інколи става-ло видно як удень.

На світанку дерев'яний хлопчик побачив передсобою довгу смужку землі. Це був острів посередморя.

Піноккіо напружував усі сили, щоб добитися доберега, та все марно. Хвилі, набігаючи одна заодною, відкидали його від острова, ніби тріску чипапірець. На щастя,накотилася величезна могутняхвиля і викинула дерев'яного хлопчика на прибе-режний пісок.

Удар був такий сильний, що в Піноккіо затрі -щали всі ребра й суглоби, але він дуже зрадів іпромовив:

– І на цей раз мені пощастило! Тим часом розвиднілося, встало сонце у всій

своїй красі, море зробилося спокійне і гладеньке,як олія.

Дерев'яний хлопчик розстелив свій одяг насонці, щоб висох, і почав удивлятися в море, чи непобачить човника з людиною. Видивив усі очі, алене побачив нічого, крім неба, моря та одного-двохвітрил, які були так далеко, що здавалися метели-ками.

– Аби дізнатися, як називається цей острів!–промовив Піноккіо.– Чи живуть тут порядні люди,що не вішають дітей на деревах? Та кого розпита-тися про це? Кого, як тут ані душі?!

Думка про те, що він опинився сам-самісінькийна цьому безлюдному острові, дуже засмутилаПіноккіо. Він мало не розплакався, але раптомпобачив недалеко від берега здоровенну рибину,

(Продовження із 10 стор.)

(Продовження на 12 стор.)

яка спокійнісінько пливла собі в своїх справах,вистромивши з води голову.

Не знаючи, на яке ім'я звертатися до рибини,Піноккіо щосили гукнув:

– Гей, синьйоро рибино! Дозвольте вам задатиодне запитання.

– Хоч і два,– відповіла рибина.Це був Дельфін,такий ввічливий, якого навряд чи знайдеш у будь-якім морі світу.

– Скажіть мені, будь ласка, чи є на цьому остро-ві села, в яких можна було б попоїсти, не ризикую-чи, що тебе самого з'їдять?

– Звичайно, є, – відповів Дельфін.–Та ще й зов-сім близько від тебе.

– А як туди пройти? – Підеш отією стежкою ліворуч, а потім прямо і

втрапиш куди тобі треба. – Скажіть мені ще одне: ви плаваєте вдень і

вночі по морю. Чи не стрічався вам маленький чов-ник, а в ньому мій тато?

– А хто твій тато? – Він найкращий батько в світі, так само як я

найгірший син, якого тільки можна собі уявити. – У бурю, що шаленіла вночі,– відповів Дель -

фін,– човник затонув, – А мій тато? – Його проковтнула жахлива Акула, яка вже

кілька днів хазяйнує в наших водах і сіє довколасмерть і пустку.

– А велика ця Акула? – спитав Піноккіо, затру-сившись від страху.

– Чи велика, питаєш? – вигукнув Дельфін. – Абити мав уявлення,яка вона, скажу, що вона більша,ніж п'ятиповерховий будинок, а паща в неї такаширока й глибока, що туди легко сховається поїздз паровозом.

– Ненько моя рідна! – перелякався дерев'янийхлопчик. Він швиденько одягся і знову звернувся доДельфіна: – До побачення, синьйоро рибино. Про -бачте, що потурбував вас. Щиро дякую вам заласку.

З цими словами Піноккіо майже бігцем подавсястежкою. Щоразу, почувши найменший шум, він зострахом оглядався назад, думаючи, що то за нимженеться жахлива Акула завбільшки з п'ятиповер-ховий будинок із поїздом у пащі.

За півгодини він дістався до маленького села,що називалося село Працьовитих Бджіл. На вули-цях було повно людей, які поспішали в своїх спра-вах. Усі працювали, в усіх була якась робота.Навіть із свічкою в ясний день тут не знайшов бинероби чи волоцюги.

– Ясно,– одразу промовив ледачий Піноккіо.–Це село не для мене. Я не народився для праці.

Тим часом його почав мучити голод, бо за цілудобу він нічого не з'їв, навіть жменьки пшона.

Що робити? Було два способи вгамувати голод: попроситись

на роботу або виканючити в когось якийсь сольдочи шматочок хліба.

Просити милостиню він соромився, бо пам'ятав,як казяв батько, що жебрати можуть лише старці йкаліки,, тобто справді, нещасні на цьому світі люди,які заслуговують співчуття і підтримки, всі, ті, хточерез хворобу або через старість не можуть заро-бити собі на хліб власними руками. Усі інші мусятьпрацювати. А хто не хоче працювати і голодує, тимгірше для нього.

Аж ось на вулиці з'явився засапаний, спітнілийчоловік, він ледве тягнув два візки з вугіллям.

Піноккіо, побачивши по обличчю, що то нібидобра людина, підійшов і, опустивши від соромуочі, тихенько промовив:

– Пожертвуйте, будь ласка, один сольдо, бо явмираю з голоду.

– Я дам тобі не один, а чотири сольдо,– відповіввугляр.– Допоможи-но лише мені дотягти додомуоці два візки з вугіллям.

– Ви мене дивуєте,– нахабно відповів дере -в'яний прохач,– Майте на увазі: я ще ніколи не бувослом. Я ще зроду не тягав візків!

– Тим краще для тебе,– відповів вугляр.– Тоді,хлопче, якщо ти справді помираєш з голоду, з'їждва добрячих шматки власної пихи, та гляди, щобтобі живіт не заболів.

Трохи згодом на вулиці з'явився муляр, який нісна плечі кошик з вапном.

– Пожертвуйте, добрий чоловіче, один сольдобідному хлопчикові, що позіхає від голоду.

– Залюбки. Ходімо зі мною носити вапно,– від-повів муляр,– і я дам тобі не один, а п'ять сольдо.

– Але ж вапно важке,–заперечив Піноккіо,– а янє люблю перевтомлюватися.

– Якщо ти боїшся перевтомлюватися, мій сину,то позіхай собі далі на здоров'я.

За півгодини пройшло чоловік двадцять: у всіхПіноккіо просив милостиню, але всі відповідали:

– Як тобі не соромно! Замість байдикувати навулиці, пошукав би собі краще роботи і навчився бзаробляти на хліб.

Та ось з'явилася гарна жінка, яка несла дваглеки з водою.

– Дозвольте, тітонько, напитися з вашого глека?– попрохав Піноккіо, який уже знемагав від спраги.

– Пий, будь ласка, мій хлопчику,– сказала жінка,поставивши.глеки на землю. Піноккіо насмоктавсяводи, як губка, і тихенько промурмотів, витираючирота:

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

12

«Äçâîíèê», ¹ 136

(Продовження із 11 стор.)

(Продовження на 13 стор.)

– Спрагу я вгамував. А як же мені вгамуватиголод? – Гарна жінка, почувши ці слова, зразу ж ска-зала:

– Як допоможеш мені донести додому оці глеки,я дам тобі добрячу скибку хліба.

Піноккіо зиркнув на глеки і не відповів нічого. – А до хліба я дам тобі повну миску цвітної капу-

сти і поллю її олією з оцтом,– додала гарна жінка. Піноккіо ще раз зиркнув на глеки і знову нічого не

сказав. – А після капусти я дам тобі гарну цукерку з ліке-

ром. – Перед такою спокусою Піноккіо вже не мігвстояти і, нарешті зважившись, рішуче сказав:

– Добре! Я донесу вам глек додому. Глек був дуже важкий, і Піноккіо, не маючи сили

вдержати посудину в руках, поставив її собі на голо-ву й так і поніс.

Коли вони прийшли додому, добра жінка посадо-вила хлопчика за маленький чистий столик і поста-вила перед ним хліб, цвітну капусту з приправою тацукерки.

Піноккіо не їв, а глитав. Його шлунок був, як кім-ната, де ніхто не мешкав уже п'ять місяців.

Вгамувавши трохи свій лютий голод, він підвівголову, щоб подякувати своїй благодійниці. Та ледьглянув на добру жінку, як протяжно зойкнув і застигвід подиву, витріщивши очі й роззявивши рота,напханого хлібом і капустою:

– Що тебе так здивувало? – спитала усміхаю-чись добра жінка.

– Ви,–пролепетав Піноккіо,– ви... ви... ви... схо -жі... ви скидаєтеся... так, так, так, той самий го лос...такі самі очі, таке саме волосся, так, так, у вас тежблакитне волосся... як і в неї! Ох, моя маленькаФеє, ох, моя маленька Феє! Скажіть мені, що це ви,саме ви! Не примушуйте мене знову плакати! Якбиви знали! Я так плакав! Я так мучився!

Піноккіо нестримно розплакався, впав навколіш-ки й обійняв ноги таємничої жінки.

XXV. ПІноккІо даЄ Феї обІЦянкУ бУти

ХоРоШиМ І вЧитиСя: ЙоМУ, Мовляв,набРидло бУти деРев'яниМ

ЧоловІЧкоМ, І вІн ХоЧе СтатиСПРавЖнІМ ХлоПЧикоМ

Добра жінка спершу заперечувала, що вонамаленька Фея з блакитним волоссям, та, побачив-ши, що її таємницю розкрито, кинула прикидатися,призналася й спитала в Піноккіо:

– Скажи мені, дерев'яний капоснику, як ти здога-дався, що це я?

– Мені допомогла велика любов до вас. – Що ж ти пам'ятаєш? Кидав мене дівчинкою, а

тепер бачиш дорослу тітку, яка годиться тобі вматері.

– Тим краще. Тепер я називатиму вас несестричкою, а мамою. Я вже давно мрію мати, як усідіти, маму. Тільки, як ви змогли так швидко виро-сти?

– Це моя таємниця. – Навчіть мене. Я теж хотів би трохи підрости.

Який я малий: не більший від головки сиру! – Але ж ти не можеш рости,–заперечила Фея. – Чому? – Тому що дерев'яні чоловічки не ростуть. Вони

з'являються на світ ляльками, живуть, як ляльки, іляльками вмирають.

– Ох, як мені надокучило бути лялькою! – вигук-нув Піноккіо, стукнувши себе по голові.– Пора вже ймені стати людиною.

– Станеш, як заслужиш. – Справді? А як заслужити? – Дуже просто. Ти повинен звикнути бути хоро-

шим хлопчиком. – А хіба я не хороший? – Де там! Хороші діти слухняні, а ти... – А я неслухняний... – Хороші діти охоче вчаться і працюють, а ти... – А я, навпаки, байдикую і живу волоцюгою весь

рік. – Хороші діти завжди кажуть правду... – А я завжди брешу. – Хороші діти охоче ходять до школи... – А мені про школу навіть думати гидко. Але

відсьогодні я житиму зовсім по-іншому. – Ти мені обіцяєш? – Обіцяю. Я хочу стати хорошим хлопчиком і вті-

хою для свого батька... Де тепер мій бідний тато? – Не знаю. – Чи пощастить мені коли-небудь побачити і

обійняти його? – Сподіваюся, що так. Навіть певна. Почувши це, Піноккіо незмірно зрадів, схопив

руки Феї і почав гаряче їх цілувати. Потім підвівголову і, з любов'ю дивлячись їй в очі, спитав:

– Скажіть мені, мамусю: значить, це неправда,що ви вмерли?

– Мабуть, неправда,– відповіла усміхаючись Фея. – Аби ви знали, як мені було боляче, як у мене

стислося горло, коли я прочитав: «Тут поховано...» – Знаю, знаю. Тому я тебе й простила. Твій щи -

рий біль показав мені, що в тебе добре серце. Адіти з добрим серцем, хоча іноді й роблять капості іне слухаються старших, можуть стати хорошими.Завжди є надія, що вони стануть на добрий шлях.Тому я й прийшла сюди по тебе. Я буду твоєюмамою...

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

13

«Äçâîíèê», ¹ 136

(Продовження із 12 стор.)

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

14

«Äçâîíèê», ¹ 136

Рухливі літні ігри для дітей у дворі

«Кіс-брись-мяу». Вибирається по черзі,з усіх гравців, ведучий, який стоїть спиноюдо інших. Ведучий, показуючи рукою на

будь-якого гравця, каже: «Кіс», як би зада -ючи питання. Якщо ведучий у цей час від-повідає: «тпрусь» – гра продовжується,якщо «мяу» – гра зупиняється. Потім веду-чий запитує у ще незрячу ведучого, що вінбуде робити в парі з обраним людиною.Тільки після цього ведучий повертаєтьсяобличчям, бачить, кого він вибрав собі впару і робить те, що сказав. Можна зазда-легідь підготувати якісь цікаві завдання іпотім їх по парах і виконувати.

«Перехресний вогонь

Діти діляться на команди – 3 штуки. Насередині ігрового поля потрібно намалю-вати смугу, куди постає одна команда. 2інші при цьому стають на протилежнихсторонах риси. Кожній з цих двох команднеобхідно 3 м'ячі. М'ячами діти влашто-вують перехресне стрілянину з тим, хтостоїть у центрі. Після останнього вибитогогравця, команди поміняються місцями,причому на лінію виходить та, яка вибилаостаннього гравця.

«Страусине яйце»

Кожен гравець ступень, рукою або колі-ном набиває м'яч таку кількість разів, якаможе по максимуму. Потім результати фік-суються, а далі від більшого числа відніма-

ється менша. Різниця цих чисел – очокдорівнює тій кількості кроків, який повиненпройти програв (тобто який вибив меншевсіх) з м'ячем, затиснутим між колінами. Вцей час всі інші гравці повинні смішитицього незграбного страуса, щоб він розсмі-явся і упустив м'яч.

ІГРИ

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

15

«Äçâîíèê», ¹ 136

г у м о рне встиг

Малий Ігорчик приходить додому весь у гря-зюці. Мати сердито запитує:

– Який у тебе вигляд?! Що ти робив?– Впав у болото.– У нових штанях?!– Я не встиг їх зняти!

* * *

– Марку, кого ти більше любиш – сестричкучи братика?

– Сестричку.– Чому? Вона ж, дурненька, усі твої книжки

порвала!!!– От і добре. Я їй двічі свого щоденника під-

совував – так і шматочків не лишалось!

* * *

– Ти знаєш, чого бабуся старенька?– Чого?– Бо вона війну бачила.

Слухняний

– Що з тобою, хлопче, чому плачеш?– Мати наказала, щоб я не переходив вули-

цю, доки не проїде трамвай, а на цій вулицінема трамваю…

* * *

– Олесю, що вам давали на обід у дитсад-ку?

– Рибу.– З чим?– З кістками.

* * *

– Данилку, ти в який клас ходиш?– У третій «А».– Що, другий рік?– Ні, минулого року я був у третьому «Б».

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

16

«Äçâîíèê», ¹ 136

МОЛИТВАслова олександра кониСькоГо Музика Миколи лиСенка

Áîæå âåëèêèé, ºäèíèé,Íàì Óêðà¿íó õðàíè,Âîë³ ³ ñâ³òëa ïðîì³ííÿìÒè ¿¿ îñ³íè.Ñâ³òëîì íàóêè ³ çíàííÿÍàñ, ä³òåé, ïðîñâ³òè, ÷èñò³é ëþáîâ³ äî êðàþ,Òè íàñ, Áîæå, çðîñòè.Ìîëèìîñü, Áîæå ºäèíèé,Íàì Óêðà¿íó õðàíè,Âñ³ ñâî¿ ëàñêè é ùåäðîòèÒè íà ëþä íàø çâåðíè.Äàé éîìó âîëþ, äàé éîìó äîëþ,Äàé äîáðîãî ñâ³òó, ùàñòÿ,Äàé, Áîæå, íàðîäó² ìíîãàÿ, ìíîãàÿ ë³òà.

бо-же ве - ли - кий, є - ди - ний, нам У-кра - ї ну хра - ни,

во - лі і сві - тлa про - мі нням ти ї - ї о - сі - ни.

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

17

«Äçâîíèê», ¹ 136

ледача подушка

Через що мала яринкавстати вранці не могла?І кого вона провчила,Щоб ледача не була?Що кладемо ми під вушка?ну, звичайно, це ...

Зайчик і горобина

Холодно зимою зайцю, нема їжі, все в сніжку.яке ж дерево побачив З ягідками він в ліску? кого зайчик став просити. Щоб дерево потрусити,І кому це за обід він подякував як слід?

Гладить все, чого торкається, а тор-кнеш – кусається.

(Подушка)

(Горобина)

(Праска)

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

Розмалюй сторінку

«Äçâîíèê», ¹ 136

18

●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●●

19

«Äçâîíèê», ¹ 136

Соломоплетіння – одне із найдавнішихнародних ремесел. Людина здавна навчиласявикористовувати солому злаків. Соломо -плетіння характерне для всіх слов'янськихта землеробських народів.

З соломи виготовлялися бочки для зерна,килимки для господарських потреб, головніубори.

Соломою покривали дахи будівель, году-вали худобу і підстеляли нею у хлівах. Соло -ма «взувала й одягала» селян, утеплювалаїхнє житло і служила їм постіллю. З неї людинавчилися виготовляти брилі, кошики, ки -лимки, мати для утеплення дверей у хлівах.

Соломоплетіння було відоме всім хлібо-робським народам задовго до появи ткаць-кого й гончарного ремесла. Селяни вірили,що в соломі є сила родючості, благотворназдатність впливати на хід селянськогожиття. Тому соломі належала важлива рольу хліборобській обрядовості. Солома завждибула пластичним матеріалом для створен-ня різних обрядових атрибутів і прикрас, у

яких яскраво й образно виявились фантазія імайстерність селян.

для плетення художніх виробів найбільшпридатна житня соломка. У неї рівне стеб-ло, яке відзначається міцністю і пластичні-стю.

Цікавим, але і доволі непростим є процесзбирання соломи для подальшої її обробки.

Заготовку соломки (вручну серпом) про-водять перед масовою косовицею хліба влипні-серпні. Скошений хліб зв’язують вснопи. Після 1-3-денного просушування сно -пи акуратно оббиваються для відділеннязерна. Зберігати зв’язану соломку треба взатіненому, неопалюваному приміщенні.Соломку, зібрану після обмолоту зерна,застосовують рідко тому, що вона мнетьсяі після обробки стає ламкою і крихкою. Хочавона має по-своєму гарний, неповторно-золотистий колір, який дає додаткові мож-ливості для її застосування у виготовленніневеличких прикрас.

Мистецтво соломоплетіння має слов’ян -ське коріння, але з певних причин більшепоціновується на американському конти-ненті. для прикладу, у Каліфорнії щорічнопроходить міжнародний фестиваль соло -м’яних масок на тему «Міфи і легенди».

Сьогодні вироби із соломи використо-вуються лише як подарункова атрибутика.В якості сувенірної продукції користуєтьсяпопитом особливий вид соломоплетіння –соломопластика: анімалістичні скульптури,ляльки, тарелі, корзинки.

Зроби власними рукамиСОЛОМОПЛЕТІННЯ

Габрієл та Марія Ріщуки, с. Негостина Сара Роміна лева, с. вишня Рівна

Aна та Eліза Глеби, м. Тімішоара Жосефіна Бока, с. Калинешти Енаке

Ïèøàºìîñÿ íàøèìè ä³òüìè!