«Äçâîíèê»,¹ 138

Журнал для українських дітей Румунії

Місячник Союзу Українців Румунії. 11 рік видання, жовтень, 2018 рік

Äçâîíèê¹ 138

Максим РиЛьсьКий

Розмова з другомЛіс зустрів мене, як друга, Горлиць теплим воркуванням, Пізнім дзвоном солов’їним, Ніжним голосом зозулі, Вогким одудів гуканням, Круглим циканням дроздів.

Ліс зустрів мене, як друга, Тінню від дубів крислатих, смутком білої берези,Що дорожчий нам за радість, Кленів лапами густими,сосни гомоном одвічним, срібним шемранням осик.

І до друга я звернувся Із промовою такою:Ти рости на втіху людям, Отіняй кохання чисте,Бережи нам світлі ріки,Що полям несуть вологу,Що запліднюють сади,

А за кожну деревину,Що піде нам на будови Чи на щогли корабельні,Ми нові гаї посадим,Щоб земля була весела,Як веселе птаство в лісі,Як веселі дерева.

Поле чорніє. Проходять хмариПоле чорніє. Проходять хмари,Гаптують небо химерною грою.Пролісків перших блакитні отари.Земле! як тепло нам із тобою!

Глитає далеч. Річка синіє.Річка синіє, зітхає, сміється…Де вас подіти, зелені надії?Вас так багато – серце порветься!

Äçâîíèê (Clopotel)¹ 138, 2018 ð.

Журнал для українських дітей Румунії.Заснований у 2007 році.

ISSN 2501-2630ISSN–L 2501–2630

Над Äçâîíèêoì працювали:

Головний редактор: Микола КорсюкРедактор: Людмила ДорошРедколегія: Іван Ковач, Михайло Михайлюк,Михайло Трайста, Марія Чубіка.

Адреса редакції:м. Бухарест, вул. Раду Попеску, 15, с.1тел.: 021-222-07-29; 021-222-07-37;телефони/факси: 021-222-07-37

Друкарня:«S.C. SMART ORGANIZATION S.R.L»

Adresa redacţiei: str. Radu Popescu 15, sect. 1Bucureşti, România.наша електронна адреса:redactia.clopotel@gmail.com

Äçâîíèê пропонує:

* казки й оповідання* вірші* загадки* дитячу енциклопедію* сторінку народознавства* пісеньки* сторінки-розмальовки* рухливі й дидактичні ігри* вироби своїми руками

Äçâîíèê завжди радо прислухаєтьсядо ваших пропозицій і друкуватиме

надіслані вами спроби!Увага! За достовірність надрукованихматеріалів відповідають їх автори!

на обкладинці робота відомої шведської художниці Майї Ліндберг

«Äçâîíèê»,¹ 138

3

Тарас МЕЛьНиЧУК

* * *Нуртують соки у сивій калині –І вона молодіє. Вона устає.Людина людині, людина людиніХай сонця і серця свого дістає.

Людина, людині... Вкраїнець Вкраїні,сусіду сусід. І народу народ.І буде Вітчизна цвісти, мов калина,На заздрість чужинцям, собі на добро.

Забилося серцевишні...

Забилося серце вишні...Хтось до сонцядійшов...Земленько, будь тепліша!Люди, будьте ніжніші –сильніші!Народжується ЛЮБОВ.

Камінець

Ще спить сонце,ще ліс дрімає,ще птахи під листям.

Тільки чути у тиші:камінчик під кущем землю вмовляє:

– Подаруй мені хоч би дві ніжки -я хочу помандрувати далеко-далеко, аж на ту галяву, де цвітуть суниці.

На Вкраїну дорога мояНа Вкраїну дорога моя, наВкраїну –З усіх безнадій і надій,Чи то в чорну, чи в яснугодину,Бо там слово моє і мій Дім.На Вкраїну дорога моя, наВкраїну,Камениста, тернова – іду всеодно,Людині дано однуБатьківщину –серце одно.

сидить дощиксидить дощику гаї гаїта росу робитькрап-крапкрап-крапЯке тобі росо дати серцеЩоб не розірвалосяа дай мені серцезелене як калинаа дай мені серцесолодке як Україна.

«Äçâîíèê»,¹ 138

4

Людмила ДОРОшЯк вітерець азбуку вивчавЛетів собі по світу безтурботний ві-

терець, і так йому хороше було на душі,приємно. сонечко ще пригрівало землю,хмарки були, мабуть, у відпустці, бо небобуло синє-синє і безхмарне. А він, віте-рець, не мав жодної справи і просто манд-рував собі та розважався. То гілкамизахитає, то підхопить пожовклі листочки,які поступово почали з'являтися на ще не-давно зелених деревах, і понесе-закрутитьїх у швидкому шаленому танку, а потімпідкине високо у небо й відпустить, а вонилегко і плавно полетять униз, немов мале-сенькі жовті літачки, безшумно опускаю-чись на землю.

Аж раптом – велика біла вивіска, наякій червоними літерами було щось напи-

сано. Ця вивіска зацікавила вітерця і вінзапитав білочку, яка щойно стрибала не-далечко, що то за оголошення.

– Як, ти не вмієш читати? – здиво-вано запитала вона, але, побачивши, якзнітився і засоромився вітерець, відпо-віла: – Усі бажаючі вивчити азбуку та на-вчитися читати запрошу ються на великугалявину, там соловейко буде вчити негра-мотних.

«От би й мені навчитися читати! –подумав вітерець. – От і хмаринці скількиразів трапляється, що її лають люди. Авсе через те, що не вміє читати: адже дужечасто вона починає поливати землю саметоді, коли на вивісках ясно написано: втакі-то дні буде проведене свято. А отвміла б читати – перечекала б».

Ось прилетів він на галявину,а там – і звірят, і комах, і великих, імалих – чималенько.

сів він на самій окраїні галя-вини та й слухає уважно. Але хіба ждовго може всидіти непосида-віте-рець? «Хай відлечу трішки, – думаєвін, – подивлюся, як там берізки надводою, чи повернулася хмаринка,чи все гаразд зі струмочком. Полечушвиденько та й вернуся, тількиоком кину, що ж там діється».

А як полетів, так і забув, щойого наука чекає. То з горобчикамипобавився, піддуваючи пил, у якомувони купалися, й огортаючи їх пи-ловою хмаринкою, то з листочкамипотанцював, то жолудям допоміг згілок попадати, і навіть у село зале-тів, де старенький дід Ярема трусивгруші, тож і там подув щосили, до-помігши їх трусити.

Та згадав непосида, що йому

«Äçâîíèê»,¹ 138

5

треба повернутися до школи. Полетів як-найшвидше туди, а там усі сумлінно схилилиголівки, працюють – вчать літеру «у». Присіві вітерець на стільці, відкрив буквар на по-трібній сторінці, розглядає. А коли почали ви-мовляти за вчителькою цю букву, він тежзасопів, склав трубочкою губи й протяжноповів-потягнув «у-у-у-у».

За літерою «у» вони почали вивчати лі-теру «ф». Всі уважно виводили букву у зоши-тах, а вітерцю не було до цього діла: вінстискав губи і не міг натішитися новою вив-ченою ним буквою: так, як показувала вчи-телька, мов крізь зуби, вінви мо вляв-виспівував «ф, ф-ф, ф-ф-ф-ф-ф-ф».А вчителька з учнями ще читала різні вір-шики з літерою «ф», але вітерцю це було не ці-каво, адже найголовніше він уже вивчив! Тожвін тихесенько піднявся і знову гайнувтрішки перепочити. А тут уже й хмаринкабула на небі, і птахи вже позбиралися зграй-ками, готуючись відлітати в теплі краї.

І знову забув вітерець швидко поверну-тися до школи. Коли ж згадав про науку, дітивже вивчали літеру «ш». І ця літера йому дужесподобалася, мабуть, навіть найбільше відусіх. Він відкрив для себе, що може виспіву-вати її то весело, то сумно, то швидко, то про-тяжно. Але й зараз вітерець довго не всидів ушколі, адже вже настала пізня осінь, деревачекали його, щоб він зірвав їхнє листя і вонизмогли спокійно заснути зимовим сном,хмарка і собі чекала його допомоги, адже їйтреба було податися то туди, то сюди. Діти тежчекали допомоги від вітру, щоб той натрусивїм каштанів, горіхів, щоб погрався з ними впарку осіннім листям.

Так і не довчив вітерець букваря. Що-разу, згадуючи свою незакінчену шкільнунауку, він починає сумно висвистувати-заві-вати «у-у-уу-у», «ф-ф-ф-ф-ф», «ш-ш-ш-ш»,жалкуючи за школою. І особливо чутні йогозавівання восени та взимку, коли, бачучи, щодіти в школі закінчують вивчати азбуку, йомуще більше дошкуляють спогади. Якщо не ві-рите – прислухайтеся, і ви неодмінно йо го по-чуєте!

сидір ВОРОБКЕВиЧ

осіньДавно вже попрощали насЗ-під неба журавлі,Пташки замовкли у гаях,І втихло на землі.Вже ліс убрав багровий стрій,Зів'ялий лист паде, –В гостину з півночі до насГрізна зима іде.Припали квіти до землі,Туман наляг кругом,Ще день, ще два – і всі поляЗаснуть глибоким сном.Лиш розгулялися вітри,Лісами зводять шум,На нивах стебла гнуть сухіІ ломлять, мов на глум.У хату діточки біжать:«Де ділася весна?Чому вже сонечка-теплаІ радості нема?»Вже темна осінь надійшла,Зів'ялий лист паде,По листю повагом до насГрізна зима іде.

Тетяна МАйДАНОВиЧ

ПрощанняЖуравлику мій сірий,Ти вже летиш у вирій...

Курли-курли-курли –Побачимось коли?!

Тобі услід кричу,От-от і сам злечу.

Та голос долина:– Жди, як прийде весна!

Вернусь, коли новаПочне рости трава.

«Äçâîíèê»,¹ 138

6

Михайло Гафія ТРАйсТА

Неймовірні пригоди Панаса гусопаса(продовження з попереднього числа)

6. Як Панас Гусопас відсмерті врятувався

Ведуть Панаса Гусопаса до шибениці, авін собі посміхається, ніби на вінчання йде.

– Благословіть його, панотче, – попросивсуддя попа.

– А він не з’їсть мене?– запитав переляканийпанотець.

– Трусь-трусь-трусь,хрусь-хрусь-хрусь, і немапанотця, – зацокав напопа зубами Панас.

– Господь з тобою, –зробив панотець в йогобік знак хреста.

– Вішайте його! – крик-нув пан Колопан.

– Зачекайте! – гукнувсуддя. – За давнім зви-чаєм, якого ми мусимодотримуватись свято,якщо засудженого насмерть парубка котрасьiз дівчат вибере собі зачоловіка, і він згідний, топрощаються йому всіпровини, і він муситьодружитись з нею!

Ще не закінчив добре суддя свою про-муву, як, мов з під землі, появилися пан-

ночки Пріська й Міська.– Я беру його за чоловіка! – крикнула Прі-

ська.– Ні, ні, я беру його за чоловіка! – запе-

речила їй Міська.– Я перша сказала!– Бо ти мене перебила!– Хіба я винна, що ти така на язик по-

вільна?!– Панас буде мій! – щосили крикнула Прі-

ська.– Не діждешся того, се-

стро, Панас мій!– Годі! – крикнув суддя.

– Хай засуджений сам ви-бирає собі жінку.

Сестри припинилисварку і лупали очимаодна на одну.

– Ну, котру собі виби-раєш? – запитав суддя.

– Обидві!– Здурів парубок, – за-

гула громада.– Навіщо тобі дві

жінки? – здивувся ісуддя.

– Я з’їм їх!– Ха-ха-ха! – розсмія-

лась Пріська.– Ха-ха-ха! – долучи-

лась до неї Міська.– Трусь-трусь-трусь –

хрусь-хрусь-хрусь, і немаПріськи й Міськи! – зацокав на них зубами.

– Ха-ха-ха! – розсміялись у відповідь се-стри.

«Äçâîíèê»,¹ 138

7

– Дивись, щоб вони тебе не з’їли! – гук-нув хтось із громади.

– Якщо Панас бере собі Пріську, явізьму Міську, – озвався мадяр Міклош.

– А якщо обере Міську? – запитавсуддя.

– Тоді я візьму Пріську, – відповів Мік-лош.

– Ну, Панасе, котру вибираєш? – поціка-вився Колопан.

– Що мені Пріська, що мені Міська...один чорт! Хай буде Пріська.

– Тоді я візьму Міську, – погодився Мік-лош.

– Розв’яжіть їх! Тепер вони мої зяті, –задоволено потер руки пан Іван Колопан.

Панські посіпаки розв’язали хлопців іповели у панські покої, а пан оголосив,щоб люди другого дня зібрались на ве-сілля, яке буде тривати сім днів і сімночей, бо один раз Іван Колопан своїхдочок віддає.

– Ось ми й шваґери, – промовив Мік-лош до Панаса.

– Хоч повішеним, хоч одруженим –один чорт! Може, якось виплутаємось зоцих кайданів.

– Господи, змилуйся над нами, – пере-хрестився Міклош.

– Ану подавайте найкращих страв ша-новним зятям! Хочу, щоб сам ваш стар-шина нам прислуговував! – крикнув Панасна посіпак.

Через кілька хвилин до їхньої кімнатиувійшов старшина, та такий чемний, такийчесний, кланяється хлопцям у ноги, незнає, як їм догодити.

– Ну що, вражий сину, не в’яжеш нас?Дивись, бо я тебе живцем з’їм: трусь-трусь-трусь – хрусь-хрусь-хрусь, і немастаршини! – зацокав на нього зубамиПанас.

(Далі буде)

Оксана сЕНАТОВиЧ

вчиться вересень читатиВчиться вересень читати,вчиться літери складати.Засміявся хитро вітер:– А склади-но ОСІНЬ з літер!

Вдарив вересень тривогу:– Хто прийде на допомогу?!

Огірок озвався гречно:– «О» віддам я, безперечно,раз оказія така! –Стала гірка з огірка.

Тут світання нагодилось,також чемно уклонилось:– «С» охоче віддаю,бо вітанням я стаю.

Ціле «ІН» індик принісв подарунок: – Прошу, друже!..–Дик, кабан великий дуже,навпростець побіг у ліс.

Мовить вересень до себе:– Ще м'якого знака треба! –І підходить до коня:– Дайте знак пом'якшення!– Що ж, бери! – промовив кінь,і з коня зробився кін...

ОСІНЬ – вересень читаєі на радощах аж сяє.Вітру ж – соромно, і вітеркаже вересню: – Із літерМожу «І» віддать тобі!– Пізно, вітре, далебі,віддавати «І» тепер,як тобі я носа втер!

«Äçâîíèê»,¹ 138

8

Дмитро ТКАЧ

моя мамаЗадали нам у школі написати домашній

твір про своїх батьків. Не знаю, хто що на-пише, а мені про свою маму написати, ма-буть, найважче. Вона – вчителька. Тожмені доведеться учителеві писати провчителя. А сама ж я тільки учениця...Сказала я мамі, що мені треба про неї на-

писати. А вона – у сміх:– Ну, от і добре. Побачу, скільки ти грама-

тичних помилок зробиш...Просто біда мені з моєю мамою. Що не

напишу, а вона відразу: «А де кома? Отутперед «а» треба кому ста-вити... А де твій знакпитання?»Тоді я замислилась.

Подумала: нічого неписатиму про маму.Краще про тата. Вінбригадир на взуттєвійфабриці. Все-таки ро-бітнича професія... Ітато не питатиме, демої коми. Отак замис-лилась та й сиджу.Коли раптом дзвінок.

Мама відчинила двері,а я бачу, як вона зміни-лася на виду.– Володя?.. Яре-

менко?.. – питає.А на порозі стоїть

ставний льотчик з буке-том квітів. Він каже:– Так, це я, Оксано Семенівно. Ваш учень,

колишній шибайголова Володя Яременко.Поцілував маму і дав їй квіти.

– Та який же ти дорослий став, – каже донього мама і запрошує в кімнату. – А слово«знання» тепер з двома «н» пишеш, – жар-тує мама, – чи з одним?А в самої сльози радості на очах.– З двома, – сміється льотчик. – Ви мене

не тільки цьому навчили. Очі на світ роз-крили, дали путівку в життя. Та й не тількимені... Ви ж моя перша вчителька.Потім ми сиділи за столом: пили чай з

печивом. Я тільки дивилась на них та слу-хала.

А вони все згадували йзгадували...Про Льоню Ушакова,

який став геологом.Про Стьопу Кучеренка.Той плаває на китобій-ному судні. Про ВалюЧайку. Вона – медсе-стра. Лаврін Хоменкоподався вчитись на гір-ничого інженера. НінаСалій закінчує заліз-ничний технікум...Звісно, я нікого з них

не знаю. Але починаюрозуміти, скіль ки ж томамі довелося з усімапопрацювати, щоб, яккаже цей льотчик, датиїм «путівку в життя» .

Тепер я збагнула, щовчитель навчає не тільки мови, історії,географії, а й любові до професії. Як моямама.Так, учитель дає нам путівку в життя!

«Äçâîíèê»,¹ 138

9

Ірина сОНЕЧКО

ҐґҐава порядкує зранку,ставить букву ґ на ґанку.Буква ґ – немов ліхтар,світить уночі як жар!

eеВ ему-страуса проблема׃Загубив гребінчик ему.Букву e тоді він взявІ все пір'я розчесав!

єєВкаже буква є єноту;– В небеса мені охота!Хочу ластівкою стати,Щоб між хмарами літати!

ЖжБуква ж, немов жучок,Прилетіла на лужок.– Ж-ж-ж-у! - мов жук,

вона дзижчить,Всіх комашок веселить.

ЗзБуква З і цифра 3схожі, наче дві сестри.Цифру й буква в себе вдомаДобрий зайчик познайомив.

на що схожі букви

«Äçâîíèê»,¹ 138

10

спиридон ЧЕРКАсЕНКО

МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ (продовження з попереднього числа)

Дід Антип глянув скоса на Павлика, сковзнувочима по горбу, по глибоких, променистих, ро-зумних очах його, що одсвічували далеко захо-ваним тихим смутком, і одвернувся,наморщивши чоло й наїживши свої кострубаті,сиві, як попіл, рясні брови.– Хм... та-ак.. туди, говориш?– Еге.– Розбишаки вони, сину. Ще

битимуть. Ач, які зайдиго-лови!.. Пронька, Пронь ка –глянь, що виробля! А, який!– заминав дід мову.Старому було ніяково. Не

від того він був, щоб поті-шити онука. Незважаючи найого страшний, химернийгорб, дід дуже любивхлопця. Але він гаразд знаввдачу всіх отих Захарків,Проньок та інших, знав, щоза великим Павликовим гор-бом діти ще не вміють побачити чудового серцяйого, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця:вже не раз доводилося йому, йдучи з роботи, ря-тувати Павлика й скубти за чуба напасників.– Я, дідусю, до дівчат.– До дівчат? – зрадів дід. – Хе-хе-хе! До дівчат,

сину, можна... Дівчата, сину, – вони, той... не такі,як оті паливоди, хлопці. Вони тихі... оті дівчата.До дівчат можна – вони не зобидять.Павлик пішов.Дід Антип вийняв з рота люльку й дивився

вслід онукові, як він ішов перехильцем, як качка,коливаючи своїм химерним горбом, і якось ку-медно махав руками, вивертаючи долоні. Неве-личка рідковолоса голівка його майже ховаласяза горбом.Старий журно похитав головою, крякнувши,

ніби одганяючи геть сумні думи. Притоптавши

люльку корячкуватим закоптілим пальцем, вінсховав її в кишеню, підвівся, покрехтуючи, йпішов у хату спочивати.– Павлику, до нас! – гукали дівчатка, вгледівши

горбаня. – В нас краще, Павлику, – перебивали інші.– «У вас»... И-и, Боже сохрани!– А ви не «Боже сохрани»? – змагалися дівчатка

за Павлика.Вони й справді любили з нимгратись, дивитись у йогожурні сині очі, слухати йогоповажну, повчальну мову,коли він щось розповідав їм –або роз’яснюючи, як требагратись, або розказуючиякусь цікаву побрехеньку чидовгу заплутану казочку.

IIЗнав Павлик їх, тих казочок,

чимало.Ще як був меншеньким, до-

вгими зимовими вечорами,коли набридне слухати, як бурхає за обмерзлимвікном завірюха, набридне дивитись, як скачеголка в худих материних руках, коли під свиствітру в грубі й дідове хропіння на лаві починаєдріматись і злипаються очі, Павлик, бувало, кажематері:– Спатки, мамо.– Зараз, мій любий, – підіймає голову неня й

одкладає набік шитво. – Ходімо, серце.– Ти ж посидиш коло мене? – умовляється Пав-

лик, роздягаючись.– Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя ди-

тино.– І казочку розкажеш?– І казочку розкажу.– А пісеньки співати не тре-е-ба, – надимає гу-

бенята й махає ручкою Павлик.(Далі буде)

«Äçâîíèê»,¹ 138

11

●●○○●● Славетні українці ●●○○●●Велич кожного краю – в людях, які тут живуть.

І особливо в тих людях, котрі своїми справами зро-били внесок у розвиток науки, культури.

Чи знаємо ми славетних українців? Українаславиться своїми людьми – це і діячи минулого, ві-домі актори, співаки, спортсмени, які творять іс-торію нашої держави. Вони є прикладом служіннясвоєму народу, того як треба працювати, дося-гати поставленої мети.

Княгиня Ольга Велика київська Княгиня Ольга оповита сла-

вою. Як у літописах, а ще більше у народних ле-гендах. Це, певно, найвідоміша особа жіночоїстаті за всю нашу писану та неписану історію.

Чим найбільше запам’яталася українцями цявольова сильна харизматична жінка? Тим, щобула мудрою у правлінні? Чи, може, тим, що ви-ховала свого внука як Великого Володимира –Хрестителя Київської Русі?

Згідно з літописною традицією, Ольга булародом із Пскова і доводилася родичкою прав-лячому тоді на Русі князю Олегу. У 903 році її щемаленькою дівчинкою віддали заміж за Ігоря,сина Рюрика, майбутнього великого князя,якому на той час виповнилося 25 років. Восени945 року Ігор вирушив за даниною до древлян,які і вбили князя.

Залишившись із малолітнім сином Святосла-вом, Ольга взялася за угамування древлян. По-мстилась за загибель чоловіка жорстокоюрозправою бл. 945 р. над деревлянами, які йоговбили. Хитромудра княгиня наказала підвіситидо лапок голубів тліючі лучини і відпустити їх.Птахи полетіли назад і місто запалало.Опір древ-лян було зламано,

Очевидно, що княгиню Ольгу слід почитати якмудру в урядуванні, адже після смерті свого чо-ловіка, князя Ігоря († 945), Ольга довгі роки силь-ною рукою правила великою державою від іменісвого малолітнього сина Святослава. «Нікому зволодарів, – каже історик Наталія Полонська-Ва-силенко, – не присвятив наш літопис стількиуваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч ви-ступає в ореолі мудрості й жіночого чару».

З історії знаємо, що князь Ігор залишив своїйдружині трохи занедбану державу. Знову зміц-нити Київську Русь можна було тільки владноюрукою.

Ольга першою навела лад у справі плати да-нини. Якщо казати сучасною мовою, вона вста-новила норми оподаткування. Впровадила

кілька видів платежів – «устави» та «уроки». Да-нину з древлян та інших племен відтоді ділилина три частини: дві йшли на Київ, а третя – наВишгород, де була резиденція Ольги.

Княгиня налагодила промисловий відлов хут-рових звірів, визначила території, які мали по-стачати державі відповідний товар. Окрім того,саме хутром підлеглі землі та племена сплачу-вали данину. Цей товар Київської Русі користу-вався неабияким попитом з боку інших держав.

Та найбільше велич княгині Ольги виявиласяв тому, що вона прийняла християнську віру і самецим сильно піднесла авторитет свій і своєї дер-жави в очах Візантії та християнських володарівЗахідної Європи. «Княгиня Ольга, – вважає історикМикола Чубатий, – стоїть дійсно на перехресті ре-лігійної та культурної історії Руси-України».

Княгиня Ольга померла 11 (25) липня 969 року.Нібито на її прохання Святослав поховав матірза християнським звичаєм у київському храмісвятого Миколая, що на Аскольдовій могилі. Тілокнягині залишалося нетлінним, і її онук Володи-мир переніс мощі святої в Десятинний храмУспіння Пресвятої Богородиці. Під час нападумонголів мощі Ольги сховали під руїнами Деся-тинної церкви. Митрополит Петро Могила, відбу-довуючи 1635 року невелику церкву на місціДесятинної, віднайшов мощі святої Ольги, девони зберігалися до XVIII ст. За наказом мос-ковського Святішого Синоду їх перепоховали,але місце нікому не відоме.

Культ святої Ольги і святкування дня її смертііснували в нашій Церкві ще до приходу монголів.Здається, також, що і чуда за її посередництвомдіялися, бо її ім'я було поміщено у список святихприблизно XII ст., і, що цікаво, набагато швидшекнягиня Ольга визнана святою, аніж ВолодимирВеликий – Хреститель Київської Русі.

«Äçâîíèê»,¹ 138

12

Карло КОЛЛОДІ

Пригоди Піноккіо(продовження з попереднього числа)

Учитель попереджував його щодня, добра Феятеж не раз нагадувала:

– Гляди, Піноккіо! Оці приятелі відіб'ють у тебеохоту до навчання та ще й, напевне, втягнуть уякусь халепу.

– Не бійтеся! – відповідав дерев'яний школяр,знизуючи плечима і постукуючи себе вказівнимпальцем по лобі, що мало означати: «Я ще маюрозум!»

І ось одного чудового дня по дорозі до школивін зустрівся з ватагою своїх приятелів. Поба-чивши його, вони загукали:

– Знаєш новину?– Ні.– До наших берегів припливла Акула, здоро-

венна, як гора.– Справді? А може, це та сама Акула, що про-

ковтнула мого бідолашного тата?– Ми йдемо на берег подивитися на неї. Може, й

ти підеш з нами?– Ні, я піду до школи.– Та навіщо тобі ця школа? Підемо до школи

завтра. На один урок більше чи на один менше –однаково залишимося ослами.

– А що скаже вчитель?– Хай каже, що хоче. За те йому й платять, щоб

він базікав цілий день.– А моя мама?– Матері ніколи

нічого-нічого незнають, – відповілиці капосники.

– Знаєте, що язроблю? – сказав Пі-ноккіо. – Мені кончетреба побачитиАкулу з деяких осо-бистих причин... алехай уже після школи.

– Йолопе нещасний! – накинулися на ньогоприятелі. – Невже ти думаєш, що така здоровеннарибина чекатиме, доки ти прийдеш подивитися нанеї? Як тільки їй тут набридне, вона подасться гетьзвідси, і ти її більше ніколи не побачиш.

– Чи далеко звідси до моря? – спитав де-рев'яний хлопчик.

– За годину ми обернемося туди й назад.– Тоді гайда в дорогу! Ану, хто швидше.

І вся ватага з книжками й зошитами під пахвамигайнула навпрошки через поле.

Піноккіо біг попереду, здавалося, на йогах унього виросли крила.

Час від часу, озираючись назад, він глузував зтоваришів, що набагато відстали. Він веселивсявід щирого серця, бачачи, як вони, закурені, заса-пані, висолопивши язики, намагаються встигнутиза ним. Нещасний Піноккіо в цю мить ще не знав,яким жахливим і страшним подіям він мчить назу-стріч.

XXVII. ВЕЛИКА БІЙКА МІЖ ПІНОККІО І ЙОГОПРИЯТЕЛЯМИ. ОДНОГО З НИХ

ПОРАНЕНО, І КАРАБІНЕРИ ЗААРЕШТОВУЮТЬПІНОККІО...

Вибігши на берег, Піноккіо зразу окинув погля-дом море, але Акули ніде не побачив. Море булогладеньке і вилискувало, як велетенське дзеркало.

– А де ж Акула? – спитав він у товаришів.– Вона, мабуть, саме снідає, – насмішкувато від-

повів один з них. – Або лягла заснути на якусь ча-синку, – глумився інший.

З цих глузувань Піноккіо зрозумів, що ставжертвою лихого жарту: приятелі його обдурили.Він страшенно розсердився і закричав:

– Гей, ви! То ви навмисне мене дурили казоч-кою про Акулу?

– А певно, навмисне, – відповіли шибеники.– Для чого?

– Щоб ти пропустив уроки й пішовз нами. Хіба тобі не соромно щоднябути таким старанним і поряднимучнем? Не соромно вчитися такдобре?

– А що вам до того, як я вчуся?– Овва! Через тебе вчитель погано

ставиться до нас.– Чому?– Тому що через учнів, які добре

вчаться, не мають ніякої ваги ті, хто не хоче вчи-тися, як от ми. А ми не хочемо, щоб нас зневажали:в нас теж є своя гордість.

– Що ж я повинен тепер зробити, щоб догодитивам?

– Ти маєш зненавидіти школу, уроки і вчителя –наших трьох найбільших ворогів.

(Далі буде)

«Äçâîíèê»,¹ 138

13

Аж тридцять три зоріВам світять не вгорі –

На білім-білім поліЗбирали їх поволі,

Ці тридцять три зоріУ вашім Букварі.

Дає здоров’я – спорт.Вагу – солодкий торт.

Мед – працьовиті бджоли.Знання глибокі – ...

Хто абетку з вас вивчав,Різні букви зустрічав?

Кожна з них – від А до ЯПромовля своє ім’я ...Лиш одна із них німа –

В неї голосу нема.Здогадався, певно, всяк,

Звуть цю букву ...

Красивий, щедрий ріднийкрай

І мова наша – солов’їна.Люби, шануй, оберігай,

Усе, що зветься ...

( Алфавіт)

(Школа)

(М’який знак)

(Україна)

«Äçâîíèê»,¹ 138

14

×àíãà-÷óíãàБуло таке чи ні, а було колись два брати. Старший ба-

гатий, а менший бідний.От приходить якось бідний брат до багатого та й про-

сить:– Пожалій, брате, хоч малих дітей. Дай трохи грошей,

бо в хаті й крихти хліба немає.А багатий йому:– Авжеж! Працювати треба, то й матимете. А в мене в

хаті не скарбниця, йди до бісового батька!Посумував бідний брат та й надумався:– Піду по світу та пошукаю щастя.І пішов. Довго йшов чи ні, їв щось чи й не їв, аж трапи-

лося йому на дорозі дерево.«Сяду я та відпочину трохи», – вирішив він та й

сідає під деревом. Аж бачить: курявастовпом стоїть. Придивляється пиль-ніше, а то деви чвалають. Він тоді й схо-вався в дуплі.Коли це підходять сорок девів та й гово-

рять до каменюки, що лежала під деревом:«Чанга!» – Камінь і відкрився. Деви захо-дять всередину й промовляють: «Чунга!» –Камінь закрився. Тоді чоловік думає: «Лишуся в дуплі

на ніч. Може, побачу, що з того буде».Вранці чує: деви промовляють: «Чанга!»

– Камінь одкривається. Вони виходять, говорять:«Чунга!» – Камінь закривається, а деви йдуть геть.Тоді чоловік виліз із дупла, підступає до каменя й

каже: «Чанга!» Камінь одкрився. Чоловік кинувся все-редину, говорить: «Чунга!» – Камінь закрився. Бідний брат входить у печеру, дивиться: а там стіл

стоїть, а на ньому – сорок ключів. Він узяв ключі ідавай відчиняти двері.Відмикає перші двері, а там повно золота. Відмикає

другі – саме срібло. Треті відмикає – червоний яхонт.У четвертій кімнаті – зелений смарагд, у п'ятій – корали.І котру не відчинить, а там якесь коштовне каміння.Набив повні кишені, ще й за пазуху поклав, а потімзнову замкнув усі двері, а ключі кладе на стіл. Тоді го-ворить: «Чанга!» – Камінь одкрився, а вийшовши, про-мовив: «Чунга!» – Й камінь закрився. Зрадів біднийбрат та й похапцем почкурив додому.Після того дуже розбагатів.Коли це й питає його брат:– Як це ти розбагатів так швидко? Менший брат і розповів.

– А коли я піду, теж так розбагатію? – питає старшийбрат.– А чому б і ні. Лиш не забувай казати «чанга» й

«чунга».Побіг тоді старший брат додому, вибрав найбільший

мішок та й рушив до каменя.«Чанга!» – промовив він, камінь одкрився. Увійшов

брат у печеру, каже: «Чунга!» – Камінь закрився. Знай-шов, як навчив його менший брат, ключі, а тоді віді-мкнув двері й набрав повний мішок золота такоштовного каміння.«Чунга!» – вигукнув він, але камінь зачинився з гурко-

том ще дужче. Старший брат намагається згадати теслово, яке допомогло б йому вийти, але

геть забув. Перелякався, замалим зглузду не з'їхав. Опам'ятався по якімсьчасі та й думає: «Повиймаю я краще всез мішка та пошукаю, де сховатися. А там

підслухаю, як говоритимуть деви, азавтра знову поскладаю все в мішокі вийду».От він повикладав усе назад і почавшукати, де б йому сховатися. Колибачить: піч.

– Оце тут я й сховаюся! – зрадів старшийбрат. Лежить, коли чує: йдуть деви.

Тут найменший дев і каже:– А принюхайтеся й ви. Либонь, людським м'ясом

пахне! Але середульший дев засміявся.– Де б тут людина взялася? То ми ходили по луках та

полях, ото й набралися людського духу.Та найменший не вгаває:– Ба! Таки ж пахне людським м'ясом!– Та сюди й пташка не залетить, де вже там людині! –

посміхаються старші.– Як хочете, а тільки тут десь людина ховається. Я ось

пошукаю, – наполягає найменший.Шукав, шукав, коли зирк! – на печі сидить чоловік.– Ось бачите! Хіба ж не я вам казав! – зарепетував

найменший дев та й виволік чоловіка на серединупечери.– Як ти сюди потрапив? – питають деви.А бідолаха аж тремтить, та все-таки розповідає. Ви-

слухали деви та й кажуть:– Твій брат був убогий; за те, що ти його прогнав, доля

послала йому талан, а тобі судилося безталання! – ска-зали деви та й кинули його в піч.

●●○○●● казки народів світу ●●○○●●турецькська казка

«Äçâîíèê»,¹ 138

15

над Прутомрухливо Слова параски аМбрОСІЙ, музика Івана лІбера

Над Пру - том то - по - ля схи - ли - лась гіл - ка - ми, Йде Та - ра - сик з по - ля, на со - піл - ці гра - є,

А під не - ю О - ля гра - є ка - мін - ця - ми. Як по - чу - ла О - ля, Та - ра - са вмов - ля - є: –

Дай ме - ні со - піл - ку, я нав - чу - ся гра - ти, щоб ма-

лу О - дар - ку гро - ю за - бав - ля - ти.

«Äçâîíèê»,¹ 138

16

«Кабадді»Індія

Кількість учасників: дві команди, будь-яке парне число гравців;

Що знадобиться: гарний настрій ісильні легені;

правила гри: ігрове поле ділиться на-впіл на території для двох команд. З по-чатком гри нападник команди, що стартує,переходить на чужу половину поля і нама-гається доторкнутися рукою абоногою до гравців-суперників. Алевсе не так уже й просто: спочаткувін повинен зробити вдих і під часполювання постійно говорити «ка-бадді! кабадді! кабадді!». Як тількиповітря закінчиться, нападник самстає здобиччю і повинен бігти що-сили назад. Щоб врятуватися,треба встигнути торкнутися рукоюабо ногою до своєї території. Якщовдало, то з команди супротивникавибувають всі, до кого доторкнувсянападник. Якщо ж його зловили, тов бій відправляється команда про-тивника. Виграють ті, в чиїй командізалишилося більше гравців.

Ця гра родом з Індії, але стала настількипопулярна в Азії, що навіть проводятьсясвітові змагання з кабадді.

«Злови за хвіст дракона»Китай

Кількість учасників: чим більше – тимкраще;Що знадобиться: нічого;

правила гри: усі шикуються в колону ікладуть руку на плечі або пояс того, хтостоїть попереду. Той, хто стоїть першим,стає головою дракона, а останній – йогохвостом. Далі починається найвеселіше.Голова дракона починає полювати засвоїм хвостом. Ті гравці, хто ближче дохвоста, можуть всіляко допомагати йому«втікти» від голови, спритно тікаючи всімхвостом. Однак в спробах схопити хво-стик і втекти від мисливця важливо, щобколона не розсипалася і «дракон» не роз-валився.

Так що тримайся, голово! Нас не так-топросто зловити.

●●○○●● цікаві ігри для дітлахів ●●○○●●

«Äçâîíèê»,¹ 138

17

Велесова ніч(сторінка народознавства)

В багатьох країнах світу практикується у ніч з 31жовтня на 1 листопада відзначати свято Хелловін.Це одне з найдавніших свят у світі. Дехто ставитьсядо цього святкування вкрай негативно, бо воно є«чужим», запозиченим. Мало відомим, на жаль, єтой факт, що на нашій українській території дужедавно у той же таки відрізок часу існувало дуже по-дібне за суттю свято: Велесова ніч. В обох випадкахосновою свята є вірування в те, що у цю ніч накілька годин відчиняються двері у потойбічний світі всіляка нечисть – вампіри, перевертні, демони, злідухи – наводнює землю. Разом з ними на землюприходять та блукають вулицями душі всіх помер-лих. Просто в нас не бачили в цьому нічого надзви-чайного чи загрозливого. Наші прадіди зовсім ненамагалися відлякати цих тим-часових «пришельців» за до-помогою видовбаного гарбузазі свічкою та чудернацьких ко-стюмів. Навпаки, в нас велосявсіх живих, і не тільки їх, закли-кати, задобрити, умилостивитиза пишним столом, обов’яз-ково показувати шанобливевідношення та намагатися нерозсердити. Обов’язковимбуло у вечір перед Велесовоюніччю влаштувати мовчазну вечерю: накривалистіл для себе і для померлих родичів, яких би хотілизапросити до трапези. Згадували про них тільки хо-роше. Велося ставити свічку на столі або на підві-конні, як маячок для душ до рідного дому. Такожзалишали на вулиці чи на підвіконні частування дляпотойбічних гостей. Намагалися таким чином за-ручитися їхньою схильністю, мріяли побачити їхувісні. Адже це єдиний час, коли побачити помер-лого родича вважалося найбільшою вдачею.Свято Велесова ніч зародилося ще за часів віру-

вання у рідних богів. Вважалося, що у цю ніч Біло-бог (покровитель світла, добра, сонця, літа, дня)передає свої повноваження Чорнобогу (покрови-телю темряви, ночі, зла, зими). Пізнати сили і таєм-ниці цих двох сторін, двох різних світів було данолише Велесу. Тому він і символізує день, коли ці дві

сили сходяться між собою. Велеса часто зображали у вигляді людини з тілом

бика, в оточенні різних звірів. У руках він тримав ле-гендарну «сопілку миру». Його уявляли дуже розум-ним і досвідченим, добрим і схильним до простоголюду. Шанували Велеса декілька разів протягомроку і так само сильно, як і Перуна. Ще його вва-жали богом достатку, багатства і торгівлі, а такожопікуном худоби і всього живого. Саме він відпові-дав за розквіт людської душі та був покровителемусіх творчих та талановитих людей (ремісників, му-зикантів, поетів і т.п), а також волхвів, віщунів та яс-новидців. Тому зовсім не дивно, що Велесова нічвідносилась до самих містичних та найчарівніших

в році. Її рахували дуже вдалимчасом для гадання, ворожіння,очищення. Вірили, що бажання у Велесову

ніч можуть здійснитись. Требабуло всього лиш записати їх напапірці і покласти під подушкуперед сном, промовляючислова: «Темна ніч, заклинаюмені допомогти. Велес, потру-дися, загадане, появися».

Обряд на достаток теж був доволіпопулярним. Потрібно було зібрати увесь дріб’язокв гаманці та роздати бідним, перед тим промо-вивши: «Нехай мої гроші допоможуть всім, хто їхпотребує. Навколо обернуться і до мене достаткомповернуться». Дуже поганою прикметою вважалось, якщо незна-

йомець у цей вечір постукає у двері. Щоб ніхто ізмешканців будинку не помер, незнайомцю услідпромовляли: «Охолонь незнайомця слід, не вчи-нивши нам бід». Крім того, категорично забороня-лося позичати гроші та дуже остерігалися побачитичорного пса. Всі ці прості заклинання та обрядимали б допомогти, покращати наше життя. Може,поспостерігаємо й перевіримо?!

підготувала ольга сенишин

«Äçâîíèê»,¹ 138

18

Розмалюй!

«Äçâîíèê»,¹ 138

19

соВай ВіВця з природного матеріалуприродний матеріал – один із най-

приємніших матеріалів для різноманітнихвиробів, а восени йоro ще й дуже багато.

сова

Для створення сови вам будуть по-трібні:

♦ соснові шишки;♦ шапочки від жолудів;♦ хороший швидковисихаючий клей;♦ готові очі або пластилін;♦ кленове листя;♦ пластилін.

Будь-який матеріал, який викори-стовується при створенні виробів, можназамінити на те, що у вас знайдеться підрукою, наприклад, пластилін або кольоро-вий папір.

етапи створення сови:♦ Візьміть шапочки від жолудів і

всередину кожної вклейте око, дайте їмвисохнути.

♦ З помаранчевого пластиліну злі-піть лапки сови і поставте на них шишку,щоб вона стояла рівно.

♦ Приклейте кленове листя, якестане для сови крилами. Їх можна вирі-зати і з кольорового паперу й прикріпитина пластилін.

• Приклейте підготовлені очі.• Дзьобом зможе стати трикутничок

з помаранчевого паперу, який так самоприліплюємо клеєм, або робимо його зпластиліну.

вівцянеобхідні матеріали: нерозкрита

шишка, 5 жолудів, пластилін, шкаралупавід фісташки, фломастер.

етапи виготовлення:♦ До шишки (тулуба) прикріпити

пластиліном жолудь з капелюшком (го-лову овечки).

♦ З білого і чорного пластиліну ви-ліпити оченята.

♦ Червоним фломастером намалю-вати рот.

♦ З решти жолудів зняти капе-люшки і прикріпити їх до тулуба овечкияк лапки.

♦ шкаралупу фісташки розділитина 2 половинки і закріпити на капелюшкужолудя у вигляді вушок.

переклад з рос. Л. ДоРош

●●○○●● творимо своїми руками ●●○○●●

Ïèøàºìîñÿ íàøèìè ä³òüìè!

Анастасія Дрімуш Поп,4 роки, с. Верхня Рівна

Анна-Катерина Гощук, 6 місяців, м. Бухарест

Денис Приходько, 5 років,м. Бухарест

Катерина Новосад, 4 роки,м. Бухарест