Зміст

УЧТАДЛЯГАЙВОРОННЯПрологПророкСторожСерсеяБрієннаСемвелАр'яСерсеяХаймеБрієннаСансаКракеновадонькаСерсеяЗаплямованийлицарБрієннаСемвелХаймеСерсеяЗалізнийкерманичПотопельник

2

БрієннаКоронувачкаАр'яАлейнаСерсеяБрієннаСемвелХаймеСерсеяНаскочникХаймеБрієннаСерсеяХаймеКитичказперетічокСемвелСерсеяБрієннаХаймеСерсеяДіваувежіАлейнаБрієнна

3

СерсеяХаймеСемвелТимчасомнаСтініДОДАТОКI.КороліздворамиКоролева-намісницяКорольнаСтініКорольнаОстровахтаПівночіДОДАТОКII.ВеликіімалідомиДімАринДімВишестражДімЛаністерДімМартелДімСтаркДімТалліДімТирелДімФлорентДімФрейДОДАТОКIII.Бунтівники,розбійники,простолюд,присяжнібратчикиПанствотапосполитіумандрахРозбійникитавтікачіБратчикиНічноїВарти

4

Дичаки,абовільнийнарідДОДАТОКIV.ЗавузькимморемКоролевазаморемУБраавосі

5

УЧТАДЛЯГАЙВОРОННЯЧетверта книга циклу романів Джорджа

Р. Р. Мартина «Пісня льоду та вогню» —сучасноїкласикиепічногофентезі.Особистий, незалежний,

експериментальний перекладацький проект зелементами літературної адаптації. Припередачірядуімен,назв,термінівдержавностіта побуту застосовуються українські тасхідноєвропейські старожитності з метоютворчо відтворити живу авторську атмосферувигаданогосередньовічногосвіту.До паперових книжкових видань цей

перекладжодного стосунку не має, створенийзадлявласноївтіхи.Переклад-адаптація В.Бродового: березень

2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція,оновленаізвиправленнями:22травня2017р.

6

Мапидокнижки,разомзповнимдоробкомперекладів:http://ice-and-fire.in.ua.

7

http://ice-and-fire.in.ua

Пролог—Дракони,—мовивМоляндер, підібрав з

землізів’ялеяблучкоіперекинувйогоздолонівдолоню.— Кидай! — заохотив його Алерас на

прізвисько Сфінкс, висмикнув стрілу зсагайдакаінаклавнатятиву.—Отбийсобіпобачитидракона.—Рунбув

поміж них наймолодший — опецькуватийхлопчина,котромудозмужніннялишалосящероківзодва.—Страхякхочупобачитибодайодного!«А я страх як хочу заснути в обіймах

Руженки»—подумавБашізбудженопосовавсяналаві.Наранокдівчинамоглавженалежатийому. «Одвезти б її подалі від Старограду,кудись за вузьке море, до Вільних Міст.» Тамнемає маестрів, нікому буде його судити-

8

винуватити.Просто над головою крізь зачинені

віконниці чувся сміх Емми впереміш ізнижчим голосом чолов’яги, котрого вонарозважала.Тобуланайстаршазі служницьпри«Перітакухлі»—роківсорок,якодиндень—але на вид і пухку статуру ще нічогенька.Ружена була її донька п’ятнадцяти років,щойно розквітла як жінка. Її мати Еммаоголосила, що Руженчина цнота коштуватимепокупцевізолотогодракона.Башдонинізібравлише дев’ять срібних оленів, ну і ще горщикмідних зірок навпіл з шелягами; загаломсправипросувалисятак,щовінрадшевисидівби з яйця живого дракона, ніж зібрав доситьмонетнаодногозолотого.—Спізнивсятитрохидодраконів, хлопче,

— відповів Рунові Армен-підмаестер. Арменносивнашиїшкірянийремінець,ананьому—ланкизпосудноїта сірої цини, олива та міді.Якібільшістьпідмаестрів,напослушниківвіндививсятак,начевтихзамістьголівнаплечахросларіпа.—ОстаннійпомерзакороляАегона

9

Третього.— То останній на Вестеросі! — наполягав

Моляндер.— Та кидай вже те яблуко! — знову

закликавАлерас.ЇхнійСфінксбувізсебепарубійкосправний

та гарненький; усі служниці за ним зітхали.Навіть Ружена, коли подавала вино, подеколиторкаласяйогоруки, і тоді Баш рипів зубами,прикидаючись,щонебачить.— Останній на Вестеросі — то й був

останній дракон у світі, — вперто буркнувАрмен.—Цекожензнає.—Яблуко!—повторивАлерас.—Якщоне

зібравсяйогоїсти.—Осьотобі.Тягнучикульгавуногу,Моляндернезграбно

підскочив, крутнувся і шпурнув яблуко з-підрукиуімлистийсерпанок,щовисівнадрічкоюМедовухою. Якби не спотворена віднародження ступня, він став би лицарем, якйого батько — сили-бо у дебелих руках іширокихраменахмавудосталь.

10

Яблукополетілодалекоішвидко…танетакшвидко, як стріла, що свиснула услід —стриженьзолотодереваутристопизавдовжки,споряджений черленим пір’ям. Баш не бачив,як стріла поцілила яблуко, але добре чув: надрічкою пролунало глухе «шпок», а за ним —сплескводи.Моляндеражприсвиснув.—Поцілив!Оцетаккраса!«Дзуськи!Моя Руженка — ото краса.» Баш

аж шаленів од її світло-карих очей таневеличкихдівочихгруденят,одпосмішки,яказ’являласящораз,коливінтраплявсяїйнаочі.Обожнював ямочки на її щічках. Інколи вонаходилабосоніж,подаючи відвідувачам—щобвідчувати траву під ногами — і це він тежлюбивдонестями.Кохавсяу свіжих чистих їїпахощах,очейнезводивзкучериківволоссязавухами. Ба навіть пальчики на її ногахстрашенно любив — якось увечері вонадозволила йому розтерти їй ступні тапогратися з пальчиками, і він розказав їйсмішнуказочкупрокожен,авонавсехихотіла

11

іхихотіла.А може, варто лишитися з цього боку

вузького моря? Приміром, купити віслюка назібрані гроші, а тоді разом з Руженкоюмандрувати Вестеросом, по черзі сідаючи усідло.ХайЕброзневважаєйогогіднимсрібноїланки— та все ж Баш уміє вправити кістку іприкласти п’явку від лихоманки, апростолюддя і за те буде вдячне. Якби щенавчитися стригти волосся та голити бороди,то можна стати цирульником. «Чого щебажати, — казав він собі, — коли маєшРуженку?» Йому, приміром, ніщо в світі небулопотрібне,крімкоханоїдівчини.Звісно,таквонобулонезавжди.Колисьвін

мріявстатимаестромуякомусьзамку,служитищедрому панові, котрий шануватиме його замудрість і вченість, а на подяку за службупожалує гарного білого коня. І тоді вінвиїжджатиме на тому коні гордо та високо, змилостивою та шляхетною посмішкоюпоглядаючинапростолюдцівуздовждороги…Одноговечораутрапезній «Ператакухля»,

12

перехиливши другий кухоль тутешньогострахолюдно міцного сидру, Баш заходивсявихвалятися,щонезавждибудепослушником.— Еге ж, правда твоя! — докинув Лео

Ледащо. — Одного дня ти станеш колишнімпослушникоміпастимешсвиніугаю.Баш вицідив з дінця кухля те, що там

лишилося. Освітлений смолоскипамивідкритий майданчик при «Пері та кухлі»нинішнього ранку здавався острівцем сяйвапосеред моря туману. Униз річкою у вогкійпітьмі ночі плавав віддалений вогоньВишестражу — та він, схожий на тьмянийжовтий місяць, сяяв надто похмуро, щобвселитибодайкраплюнадіїусерцетадушу.«Алхімік, хай йому грець, мав би вже

з’явитися.»Невжетобувякийсьзлийжарт?Чиз ним трапилася якась халепа? У такому разідоля вже не вперше завдала б нещасливцевіБашу свого підступного удару. Колись він,навпаки, вважав себе щасливцем, бо ж йогообрали допомагати старому архімаестровіВальграву з круками. Та не гадав, що скоро

13

муситимеприноситийомустрави,прибиратиупокояхіщоранкувдягатипіслясну.Всіказали,що Вальграв більше забув про мистецтвокрукарства, ніж більшість маестрів про ньогознала, і Башеві мріялося, що чорна чавунналанка вже у нього в кишені… та швидкоз’ясувалося, що Вальграв не в змозі йому їїподарувати. Старий лишався архімаестромлише з пошани. Колишня його величнамудрістьминуласяізабулася;теперуньогопідрясоюнайчастішеховалосязагидженеспіднє,апівроку тому його знайшли у Книгозбірнікілька послушників та підмаестрів —архімаестер безпорадно плакав, нездатнийзнайтишляхдосвоїхпокоїв.ЗамістьВальгравапід чавунною личиною сидів маестер Гормон— той самий Гормон, що колись звинувативБашаукрадіжці.На яблуні коло води заспівав соловейко —

солодко та втішно, даруючи розраду відхрипкого вереску та нескінченного кряканнякруків,щоїхвінпоравденьуденьнакрукарні.Білі круки знали його ім’я і бурмотіли один

14

одному, коли бачили: «Баш, Баш, Баш», а вінтрохи не верещав од безсилого гніву. Великібілі круки були гордістю архімаестраВальграва. Той хотів навіть, щоб саме вониз’їлийоготілопосмерті.Башмавпідозру,щоійоговласнетілосмакуватимептахамнегірше.Може,виненбувстрахолюдноміцний сидр

— Баш прийшов сюди не пити, але жтрапилося так, що Алерас наливав усім,святкуючи мідну ланку, і почуття винивикликало в Баша раптову спрагу — алесоловей, здавалося, висвистував: «золото ззаліза,золотоззаліза,золотоззаліза».Ітобулодиво дивне, бо саме так сказав незнайомецьтоговечора,колиРуженазвелаїхразом.—Хтовитакий?—завимагаводньогоБаш.Ічолов’ягавідповів:—Алхімік.Уміюробитизолотоззаліза.Іраптомуруційогозкісточкина кісточку

затанцювала монета — м’яке жовте золото,блискуче при свічках. З одного боку виднівсятриголовийдракон,зіншого—головаякогосьдавно померлого короля. «Золото з заліза, —

15

згадав Баш. — Чи радше, золото за залізо.Кращоїугодитобінезнайти.Аджетиїїхочеш,так?Кохаєшїї?»—Янезлодій,—сказаввінчоловікові,що

назвавсяалхіміком,—япослушникЦитаделі!Алхіміккивнувівідповів:— Та все ж якщо надумаєш… я повернуся

сюдизатриднізоциммоїмдраконом.Іосьтридніпроминули.Башповернувсядо

«Ператакухля»,досінепевний,яктеперсебезвати,алезамістьалхіміказнайшовМоляндера,АрменатаСфінкса,анахвостівнихщейРуна.Якщо не приєднатися до їхньої гулянки, тонапевнежвикличешпідозру.Корчма «Перо та кухоль» не зачинялася

ніколи. Вона стояла на своєму острівці наМедовусі останні шість століть, і ані разу їїдверіне зачинялисядлявідвідин.Хочависокубудівлю з колод вже трохи перекосило напівдень,як,бува,перекошуєпослушникапіслякухля-другого,таБашмавпідозру,що корчмапростоїть тут іще шість століть, напуваючивином,пивомта страхолюдно міцним сидром

16

усіхмандрівниківрічкоютаморем,ковалівтаспівців, жерців та панів, а головне —послушниківтапідмаестрівЦитаделі.— Староград—ще не весь світ! — заявив

Моляндертрохизанадтогучно.Вінбувлицарськийсин,авипивстільки,що

й не кожен лицар би подужав. Відколи йомуприйшла звістка про загибель батька наЧорноводі, він напивався мало не щовечора.НавітьуСтарограді,далековідбитв, убезпеціза мурами, Війна П’яти Королів зачепила їхусіх…нехайархімаестерБенедиктінаполягав,що одночасно між п’ятьма королями війнаніколи не точилася, бо Ренлі Баратеона буловбито ще перед тим, як Балон Грейджойоголосивсебекоролем.—Батькозавждиказали,щосвітбільшийза

будь-який замок, хай якому величному князючипанутойналежить,—вівдаліМоляндер.—Десь у Карфі, Асшаї чи Ї-Ті знайдеться щосьчудернацькіше навіть за дракона. От ужеглярськихпереказах…— …жеглярі тобі щось переказують, —

17

скінчив за нього Армен. — То жеглярі,дорогенькийМоляндере. Ходи до пришибів, ізнайдештамжеглярів,якітобінабрешуть прозляганнязрусалками іроки,прожиті у черевіриби.—Азвідкитобі знати,щотогонебуло?—

Моляндерзатупавутраві, шукаючище яблук.—Яксамневтрапишдотогочерева, то й неспростуєш. Ну хай один збреше, гаразд — ізнього можна посміятися, та коли четверовеслярівзчотирьохрізнихкораблівоповідаютьоднейтесамерізнимимовами…— Ні, не одне й те саме! — заперечив

Армен.—Дракониу Асшаї, дракони у Карфі,дракони у Меєрині, дотракійські дракони,дракони-визволителі рабів… кожнапобрехенькарізнитьсявідінших.—Нувподробицяхнехайрізниться.—Що

більшеМоляндер пив, то ставав упертіший, авін і на тверезу голову ніколи легко непоступався.—Алепро драконів розповідаютьусі!Ащепровродливуюнукоролеву.Баша не цікавили дракони, крім одного,

18

зробленого з жовтого золота. Він непокоївся,чи не сталося чогось з алхіміком. «Третійдень…вінсамказав,щоприйде.»—Ондебіля ноги в тебе яблуко,— мовив

АлерасдоМоляндера,—аящемаюдвістріливсагайдаку.—Сратияхтівутвійсагайдак.—Моляндер

підхопив з землі яблуко-паданку. — Червиве,—пожалівсявін,тавсеоднокинув.Яблукощетількипочалознижуватися,коли

стріла розрізала його чисто навпіл. Однаполовинка впала на гострий дах невеликоїбашточки, перекотилася на нижчий дах,стрибнулаінаоднустопупроминулаАрмена.— Коли розрізати хробака навпіл, то

матимете двох хробаків, — повідомивпідмаестер.— Якби так само ставалося з яблуками,

ніхто б не знав голоду, — мовив Алерас,усміхнувшисьоднієюзісвоїхм’якихпосмішок.Сфінкспосміхавсязавжди,начезнавякийсь

потаємнийжарт,і відтоговиглядавзагадковоталукаво,щопасувалодогострогопідборіддя,

19

вдовиного клину на голові та щільної шапкикороткопідстрижених,чорних,якніч,кучерів.Алерас — той неодмінно мав стати

маестром. При Цитаделі він учився лише рік,але вже викував три ланки маестерськоголанцюга.ХайАрменмавбільше,але витративстільки ж на кожну зі своїх. Утім, він тежматиме своє маестерське звання, нікуди недінеться. Рун та Моляндер лишалисяпослушникамизрожевимиголимишиями,алеРун був зовсім ще юний, аМоляндер частішезаглядавдочарки,ніждокнижки.ЩождоБаша…ВінуЦитаделіперебувавужеп’ятьроків, а

приїхав до неї, коли йому тринадцятийминало.Алешиявньогодосілишаласятакажрожева, як того дня, коли він упершепоткнувсядоцихстінпісляподорожізрідногозахідного краю. Аж двічі Баш гадав, щоготовий скласти іспит. Уперше він з’явивсяпередочіархімаестраВаелина—показатисвоєзнаннянебеста світил, аленатомістьдізнався,за віщо Ваелин В’їдливий отримав своє

20

прізвисько. Трохи не два роки по тому Башзбиравдокупимужність задля нової спроби, аколи зібрав, то пішов до старого лагідногоархімаестра Еброза, відомого м’яким тихимголосом і легкою рукою. Та з’ясувалося, щоледвечутніЕброзові зітханнядошкуляють таксамоболяче,якжорстокіВаелиновіглузи.—Останнєяблуко,—пообіцявАлерас,—ія

розкажупросвоїпідозрищодотихдраконів.—Щотиможештакогознати,чогонезнаю

я?—пробурчавМоляндер.Він побачив одне яблуко на гілці,

підстрибнув, смикнув донизу і кинув. Алерасвідтяг тятиву аж до вуха і вишукано-зграбнообернувсятілом,супроводжуючицільуповітрі.Стрілазірваласязтятивитоді,колияблуковжепочалопадати.— Ти ніколи не влучаєш останнім

пострілом,—мовивРун.Не зачеплене стрілою яблуко ляпнулося у

річку.—Осьбачиш?—перепитавРун.—Тогодня,коливлучиш усіма, припиниш

21

удосконалюватися.Алераспослабивтятивуна довгому луці та

вклавйогодошкіряного сагайдака. Лука булорізьблено з золотосерця — рідкісного таоспіваного у казках дерева з Літніх островів.Якось Баш спробував був його напнути, алезазнав поразки. Сфінкс на вигляд був юнактендітний, але у тонких його руках ховаласячималасила—такрозсудивБаш,дивлячись,якАлерасперекидаєногучерезлавуітягнетьсяпокелихзвином.— Дракон має три голови, — оголосив

Сфінкссвоєюгорловоюдорнійськоюговіркою.— Це така загадка, абощо? — зажадав

дізнатися Рун. — У байках сфінкси завждирозмовляютьзагадками.— Та хіба це загадка, — відповів Алерас і

ковтнуввина.Решта товариства цмулила один за одним

кухлі страхолюдно міцного сидру, якимуславиласякорчма«Перотакухоль».Алеюнакнадавав перевагу чудернацьким солодкимвинам з рідного краю своєї матері, а навіть у

22

Староградітаківинаневважалисядешевими.Прізвисько «Сфінкс» дав Алерасові не хто

інший,якЛеоЛедащо.Аджесфінкс—вінначезібраний з частин різних створінь, трохизвідси, трохи звідти: обличчя людини, тілалева, крил яструба. Алерас теж являв із себещосьтаке:батькойогобувдорнієць, амати—чорношкіра літньоостров’янка. Власну шкірувін мав темну, золотисто-брунатну, а очі —схожі на оніксові, як у зелених мармуровихсфінксівобабічголовноїбрамиЦитаделі.— Трьох голів ніколи не було в жодного

дракона, хіба що на щитах і прапорах, —твердо мовив Армен-підмаестер. — То знактакий гербовий, та й годі. А Таргарієнів тихужежодногонасвітінема.—Є,—відповівАлерас.—Король-Жебрак

мавсестру.—Тажїйначеголовурозтрощилиобстіну,

—наморщивлобаРун.— Е ні, — заперечив Алерас. — То

маленькому синові принца Раегара, Аегонові,розбили голову об стіну хоробрі воїни Лева

23

Ланістерів. А я кажу про Раегарову сестру,народжену на Дракон-Камені передсамісінькимйогопадінням.ЇїзвалиДаянерис.— А, Буреродна! Тепер пригадую. —

Моляндер високо здійняв кухля і потеліпав уньомурешткисидру.—Тодіп’юзанеї!І випив, гучно брязнув кухлем на столі,

відригнувівитерротатиломдолоні.— А де ж Руженка? Я б сказав, за нашу

законну королеву незле ще по чарціперехилити,якавашадумка?РаптомАрмен-підмаестерстривожився:— Тихше, йолопе! Про таке навіть

жартувати зась — хтозна, звідки тебепідслухають.Павукусюдимаєвуха.—Тагодітобі,Армене, сцятисяуштани!Я

закликавдочарки,анедобунту.Баш почув смішок, а тоді позаду нього

пролунавтихийхитруватийголос:— Завжди знав тебе за зрадника,

Стрибунцю.Біля підніжжя старого дерев’яного мосту

вималювався не хто інший, як Лео Ледащо у

24

смугастомузелено-золотомуєдвабітачорномушовковому напівкорзні, пришпиленому наплечінефритовоютрояндою.Судячизплямнагрудях, вино, яким він наливався нещодавно,мало бути густим і темно-червоним. Кучерикпопелясто-білявоговолоссяпадавнаоднеоко.Моляндерпобачивйогоіскинувсясердито:—Ходизвідси до біса, ниций дупаку! Тобі

тутнераді!Алерас поклав йому на плече руку,

заспокоюючи.Арменнасупивброви.—ЯснийпанеЛео…хібавамнезаборонено

залишатиЦитадельупродовж…— …іще трьох днів? — Лео здвигнув

плечима.—Перестанкаже,що світ нараховуєсорок тисяч років віку. Молос твердить, щоп’ятсоттисяч.Тощотакетридні,га?Нужбо,япитаю!Навколостоялоздесятокстолів,алеЛеосів,

непрохаючидозволу,простодоїхнього.— Ану, Стрибунцю, пригости мене

вертоградським золотим, і тоді я не розповімбатькові про твою здравицю. Черепки

25

змовилися проти мене у «Картатій згубі», аостаннього оленя я процвиндрив на вечерю.Молочне порося у сливовій підливці, набитекаштанами та білими грибами. Не сидіти жлюдині голодною. А ви чим пригощалися,пановетовариство?— Бараниною, — буркнув Моляндер,

вочевидь не радий спогадові. — Поділиливаренийбаранячийокіст.—Поживнастрава,жодногосумніву.—Лео

обернувся до Алераса. — Княжому синові,Сфінксе, пасує щедрість. Я так розумію, тиотримавміднуланку.Охочезанеївип’ю.Алераслагіднопосміхнувсяувідповідь.— Я пригощаю тільки друзів. І зовсім я

ніякийнекняжийсин—ятобівжеказав.Мояматибулазкупців.ОчіЛеомалигоріховезабарвленняіяскраво

палаливідвинатазлостивоївдачі.—Твояматибула мавпа з Літніх островів!

Дорнійціуграютьщозавгодно, аби воно малодіркуміжніг.Таянехочутебеобразити—хайтибурий,якгоріх,затехочкупелінецураєшся.

26

Нетещонашплямистийсвинопас.ІЛеомахнуврукоювбікБаша.«Отбиврізатийомукухлемпозубах—так

биполовинайвилетіла»—подумавБаш. ПроПлямистого Баша-свинопаса оповідалисятисячі захопливих,брутальнихта сороміцькихказок; то був пустоголовий, але добросердийвахлак, якому завжди чомусь щастилоперемогти жирних паничів, марнославнихлицарів і пихатих септонів. Тупість йогонесамохітьоберталасяхитромудрістю, і кожнаказка кінчалася тим, що Плямистий Башопинявся або на панському престолі, або уліжку лицаревої дочки. Але то були казки; усправжньомусвітінасвинопасівчекаланетаказахоплива доля. Нерідко Башеві спадало надумку, що мати назвала його цим іменем зненависті,анезлюбові.Алерасуженепосміхався.—Тобідоведетьсявибачитися.— Та невже? — відповів Лео. — Де ж

вибачатися,колигорлянкагетьпересохла?…— Ти соромиш свій високий рід кожним

27

словом, — мовив Алерас. — І Цитадель теж.Тим,щоперебуваєшсереднас.— Та знаю я! От і пригости мене вином,

щобпотопитимійсором.НацеМоляндервідповів:—Отбитобіязикавирватиаждокореня!— Справді? А як я тоді вам розкажу про

драконів? — Лео знову здвигнув плечима. —Міжтимкупець не брехав. Дочка НавіженогоКороля жива, ще й налупила собі трьохдраконів.—Трьох?!—вразивсяРун.Леопоплескавйогопоруці.— Більше за двох, менше за чотирьох. На

твоєму місці я б зараз не зазіхав на золотуланку.— Ану дай йому спокій! — застеріг

Моляндер.—Тиба,який шляхетний Стрибунець! Ну,

волятвоя.Тимчасомкоженжеглярзкожногокорабля,щопроминавКарфхочабзакількасотверст, без упину торочить про тих драконів.Дехто навіть розказує, що бачив їх на власні

28

очі.АМаг,доречі,схильнийїмвірити.Арменнесхвальнозакопиливгуби.—ДармаМарвинїмвірить.Осьархімаестер

Перестанйоговіринесхвалює.—АрхімаестерРиамтеж,—додавРун.Леопозіхнув.— Море мокре, сонце жарке, а звірятка у

звіринцінелюблятьвовкодава.Башеві вже обридли знущальні прізвиська,

якіЛеодававусім ікожному.Тавсе ж він неміг заперечувати, щоМарвин скидався радшенавовчура,ніжнамаестра—осьзаразухопитьщелепамиіпорвенавпіл.Магнебувсхожийнабільшість інших маестрів. Люди казали: вінводитьдружбузішльондрамитамандрівнимичаклунами, балакає до волохатих ібенійців тачорних, як смола, літньоостров’ян їхнімивласними мовами, приносить жертвичудернацькимбогаму маленьких жеглярськиххрамах біля корабелень. Його бачили унижньому місті у найгірших щурячих кишлахта поганючих бурдеях, де він про щосьзмовлявся з мартоплясами, співцями,

29

сердюкамиінавітьжебраками.Дехтотвердив,що одного разу він забив людину до смертіголіруч,власнимикулаками.Коли Марвин повернувся до Старограду

після восьми років подорожей сходом, дезмальовував на мапи віддалені землі, шукавзагублені книжки та вчився у химородників ітінев’язів, В’їдливий Ваелин дав йомупрізвисько «Марвин Маг», яке, на розпач іроздратування того ж таки Ваелина, вмитьпідхопивувесьСтароград.«Залишчарословитамолитвижерцям і септонам, а розум застосуйдо наук, на які людина може покластисянапевне»—порадивякось Башеві архімаестерРиам, але ж перстень, берло і личина Риамабули з жовтого золота, а на маестерськомуланцюгубракувалоланкивалірійськогобулату.АрмензверхньозиркнувнаЛео,погордливо

задерши носа. Носа він мав для такої справисамегодящого:довгого,тонкоготагострого.— Архімаестер Марвин вірить у багато

чудернацькихречей,—мовиввін,—тадоказівіснування драконів має не більше за

30

Моляндера.Толишежеглярськітеревені.— Помиляєшся! — заперечив Лео. — У

Марвиновихпокояхгоритьсклянасвічка.На освітленій смолоскипами терасі

запанувала тиша. Армен зітхнув і захитавголовою.Моляндерзареготав.СфінкснаставивнаЛеопоглядвеликихчорнихочей.ЛишеРун,здавалося,незрозумів,прощойдеться.Баш знав про скляні свічки, але ніколи не

бачив, щоб вони горіли. Ті свічки складалиодну з найгірше прихованих таємницьЦитаделі. Казали, що їх привезли доСтароградущезВалірії,років затисячу передЛихом. Баш чув, що загалом свічок булочотири:одна зелена і три чорні, усі високі тапокручені.— Що воно таке — оті скляні свічки? —

запитавРун.Армен-підмаестерпрочистивгорлянку.— В ніч перед складанням обітниць

підмаестер повинен відстояти всенощну впідземеллі. Йому не дозволено мати при собіаніліхтаря, ані смолоскипа,банавіть свічки…

31

за винятком свічки з обсидіану. Ніч повиннаминутиутемряві…якщопідмаестернезможезапалититусвічку.Дехтонавітьнамагається—упертідурні,котрівивчалиоті так звані вищітаїнства. Часто вони ріжуть собі пальці, боребрасклянихсвічокгострі,мовбритви.Атодізі скривавленими руками мусять чекатисвітанку, згадуючи свою поразку. Розумнішіпросто лягають спати або ж усеньку нічмоляться… та щороку знаходиться кількоро,якимкортитьспробувати.—Так-так.—Башчувтакіоповідки.—Але

жякийзискзісвічки,щонекидаєсвітла?— Це нам наука, — пояснив Армен, —

останнє напуття від Цитаделі тим, хтоготуєтьсявдягти маестерські ланцюги. Склянасвічка має позначати правду та вченість —рідкісні, прекрасні та крихкі речі. Свічкамусить нагадувати нам, що маестер кидаєсвітлоусюди,деслужить,агостротаїїребер—пронебезпеку,якуподеколинесеусобізнання.Буває, якийсь мудрагель домудрується, що знього пиха так і лізе, але маестер завжди

32

мусить лишатися сумирним слугою вченості.Скляна свічка нагадує нам і про це. Вжепроказавши обітниці, вдягнувши ланцюга ірушивши до місця служби, маестер завждизгадуватимепітьму в ніч своєї всенощної, якувіннезмігрозвіятисвітломвідскляноїсвічки,хай як тяжко намагався… бо навіть маючивченість,деякіречізробитиоднакнеможливо.ЛеоЛедащовибухнувреготом.—Цетобінеможливо!Тойнедиво.Аяна

власніочібачив,яксвічкагоріла.— Ти бачив свічку, яка горіла, хто б

сумнівався,—погодився Армен.—Можливо,свічкучорноговоску.—Менікращезнати,щоя бачив. Світло її

було чудернацько яскраве — яскравіше завосковічилойові.Тінівіднеї падали дивні, аполум’я зовсім не миготіло, навіть коли здверейпозадуменевідчувсяпротяг.Арменсклаврукинагрудях.—Обсидіангорітинеможе!— Драконоскло, — мовив Баш. —

Простолюддязвейогодраконосклом.

33

Чомусьцездалосяйомуважливим.— Так, зве, — поміркував уголос Алерас-

Сфінкс,—аякщовсвітіщейвідродилисяживідракони…—Дракони,адонихчималотемнішого,—

поважно кивнув Лео. — Хай сірі вівцізаплющуютьочі,алевовкодавнеспитьіправдубачить.Пробуджуютьсястарісили.Ворушатьсятіні. Скоро на нас чекає вік великих чудес істрахіть,вікбогівтазвитяжців.Леовипростався,потягнувся,вишкіряючись

своєюлінькуватоюпосмішкою.—Азатакенезлебіщепокухлику,га?—Намужедосить,—мовивАрмен.—Не

зчуєшся, як ранок настане. А зранкуархімаестер Еброз читатиме про властивостісечі.Хтомаєнамірвикуватисобісрібнуланку,томуневартопропускати.—Хтобябув,якбизавадиввамкуштувати

сцяки! — зауважив Лео. — Що до мене, явіддаюперевагувертоградськомузолотому.—Міжбалачкамизтобою і питтям сцяк я

без вагань виберу сцяки. — Моляндер

34

штовхнувся і підвівся з-за столу. — Ходімо,Руне!Сфінкссягнувпосагайдака.— І я до ліжечка. От би наснилося кілька

драконівтасклянихсвічок!—Що,всітікаєте?—Леоздвигнувплечима.

— Ну хоч Руженка лишається. Чи не пітизбудити нашу соковиту пампушечку та незробитизнеїжінку?АлераспомітиввиразнаБашевому обличчі

йпоспіхомдодав:—Тавньогомідяканакухольвинакатма—

дейомувзятицілогодраконанадівчину?—Такотож,—погодивсяМоляндер.—Тай

щоб когось жінкою зробити, треба найпершесамомучоловікомбути. Ходімо з нами, Баше.Старий Вальграв прокинеться, щойно сонцезійде, а без твоєї допомоги і нужника незнайде.«Егеж,безменегетьнічогонеможе,а сам,

певно, не згадає сьогодні, хто я такий.»АрхімаестерВальгравлегкорозрізнявкожногокрукавідрешти,алелюдямдатирадиневмів.

35

Бувало, днями вважав Баша кимось на ім’яКресен.—Тані,—відповівБашприятелям,—яще

посиджу.Ранокіщенезайнявся—щелишалосятрохи

часу.Алхімікщеможез’явитися, іБаштвердоналаштувавсязустрітийоготут.—Волятвоя,—стенувплечимаАрмен.Алерас кинув на Баша довгий погляд,

закинув лука на тендітне плече і рушив заіншими до мосту. Моляндер геть упився імусив триматися за Рунове плече, щоб невпасти.ДоЦитаделіпрямимлетомкрукабулозовсімнедалечко—танажаль,жодензнихнебув круком, зате Староград являв із себенеймовірну плутанину провулків, перехресть,сплетінь,вузькихікривихзадніхвуличок.—Обережно!—почувБашсловаАрменаз

річковоготуману,щоковтнувусіхчотирьох.—Нічнинівогка,накаменяхслизько.Після зникнення решти товариства Лео

Ледащо роздивився Баша через стіл, кислокривлячись.

36

—Отлишенько… Сфінкс утік з усім своїмсріблом, а мені лишив Плямистого Баша-свинопаса.— Він потягнувся, позіхнув на всегорло.—Анускажимені,майласку:яктамсямаєнашачарівнакрихіткаРуженка,га?—Спить,—буркнувБаш.— Мабуть, гола-голісінька, — вишкірився

Лео. — А чи справді вона варта дракона, якгадаєш?Може,одногоднядізнаюся.Баш завважив за розумне нічого не

відповідати.Утім,Леовідповідінепросив.— Гадаю, щойно я зірву їй цноту — ціна

негайно впаде до такої, що й свинопасизможутьїїгратиаждосхочу.Отодіматимешдоменедяку.«Диви, щоб я тебе спершу не вбив» —

подумав про себе Баш, та не мав у головістільки хмелю, щоб отак раптом викинутивласне життя на смітник. Лео навчавсявояцької науки, славився вбивчоюмайстерністю з тонким клинком бравів ікинджалом у руках. Та навіть якби Башякимосьдивомйогоподолав,топоклавбитим

37

самимвласнуголову на колоду, бо на відмінувідБашаЛеомав,окрімімені,щейпрізвище…іпрізвищетебуло—Тирел. Батьком Лео бувпан Морин Тирел, тисяцький міської вартиСтарограду, братом у перших — Мейс Тирел,князь на Вирії та Оборонець Півдня. СамСтароградський Старий — князь Лейтон уВишестражі, що поміж інших численнихтитуліввеличався«ПокровителемЦитаделі»—присягавдомовіТирелякзначковийслуга.«Та нехай плеще язиком, не зважай, —

сказав сам собі Баш. — То він так хоче менідошкулити.»Насходіпочаласвітлішати імла. «Світанок»

—зрозумівБаш.Ось уже й світанок… а де жалхімік?Віннезнав,сміятисяйомучиплакати.«А чи лишусь я злодієм, якщо усе покладуназад,ініхтонедізнається?»Нацепитаннявінне знав відповіді — так само, як і на ті, щоколисьйомуставилиЕброзтаВаелин.Коли Баш зіп’явся з лави на рівні ноги,

страхолюдно міцний сидр зненацька весьодразу вдарив йому в голову, аж довелося

38

спертисядолонеюнастіл.—ДайРуженціспокій,—замістьпрощання

вимовиввін.—Викиньдівчинуз голови… бощевідріжуїїтобі,отодіначувайся!ЛеоТирелвідкинувзокапасмоволосся.— Я не б’юся у двобоях зі шмаркачами-

свинопасами.Ідисобігеть.Баш обернувся і перетнув терасу. Підбори

застукотіли дошками старого мосту, добрячепобитимиводоютавітрами.Покивіндосягнувпротилежного берега, східний небокрай вжезарожевів.«Світ навколо такий великий, — казав він

собі.—Откуплюсобій справдітого віслюка,то зможу блукати гостинцями і узбіччямиСемицарства. Ставитиму простолюдцямп’явок, вибиратиму з волосся ковтуни. А чивинаймусянаякийськорабель,тягатимувесло,попливудоКарфуприНефритовійБрамійсампобачу тих клятих драконів. Нащо менівертатисядостарогоВальграватайогокруків?»ІвсежногиякосьсамісобоюпонеслиБаша

доЦитаделі.

39

Коли перший промінь сонячного світлавирвався з хмарної запони на сході, уЖеглярському Септі при порті залунаввранішній передзвін. За мить приєднавсяКняжий Септ, тоді Сім Каплиць у садах заМедовухою, а тоді нарешті Зоряний Септ, детисячу років сидів на святім престоліверховний септон, перш ніж Аегон висадивсяпри майбутньому Король-Березі. Музикавийшлагучнаіпотужна,танетакасолодка,якспіводногомалогосоловейка.ЗапередзвономБашпочувщейпереспів:то

щоранку з першим світлом коло свогонебагатого храму при корабельнях збиралисявітати схід сонця червоні жерці — адже нічтемна і повна жахіть. Баш чув, як вонивигукують ті слова по сто разів, закликаючисвого бога Ра-Гльора врятувати їх від пітьми.Самому Башеві божої ласки цілком вистачаловід Седмиці, але він чув, що Станіс Баратеонтепер молиться та вклоняється перед ніч-ватрою і навіть замінив вінчаного короноюоленянасвоємупрапорі вогняним серцем Ра-

40

Гльора. «От сяде він на Залізний Престол, товсім нам доведеться навчитися співати тогосамого,щоголосятьчервоніжерці»—подумавсобі Баш. Але так навряд чи мало статися —ТайвинЛаністерущентрозбивСтанісатайогоРа-Гльора на Чорноводі, а скоро прикінчитьзовсім і виставить голову Баратеона-самозванця на шпичці над брамою Король-Берега.Нічні тумани танули і зникали, Староград

навколо набував обрисів, виникав, начепримара, здосвітньогомороку.Башніколи небачив Король-Берега, проте знав, що будинкитам були головне мазані чи складені з колод,вулиці—земляні,дахисолом’яні.АСтароградбудувався з каміння, і стогни його буловимощено бруківкою аж до найпоганючішихпровулків.Ніколимістонебувалогарніше,ніжна світанку. На захід від Медовухи уздовжберега шикувалися, наче палаци вельмож,кам’яниці цехових зібрань. Угору річкою іобабіч неї здіймалися бані та вежі Цитаделі,з’єднані кам’яними мостами, просто на яких

41

стояли будинки та палати. Униз за течією,нижчевідмурівчорногомармурута вигнутихвіконЗоряногоСепту, купчилися помешканняблагочестивих панотців, схожі на дітей колонігстароївдовиці.А далі, де Медовуха вливалася широким

гирлом до протоки Шемріт-Саги, постававВишестраж.Вказівнівогнінавелетенськійвежіяскраво блищали проти світанкового неба, атінь, що починалася аж від стрімчаківЛупацького острову, де саме і стояла вежа,різаламісто,начемеч. Старожили Староградулегко розрізняли годину дня за тим, кудипадала тінь. Дехто казав, що з вершиниВишестражу видно усе аж до Стіни. Напевне,саметомукнязьЛейтон не сходив звідти вжебільшеякдесятиріччя,вважаючизадоцільнішеправитисвоїммістомз-попідхмар.Повз Баша річковим шляхом прогуркотів

візокрізниказп’ятьмапацями,щоверещализрозпачу. Баш поспіхом забрався з дороги іледве не втрапив під дощ з лайна та помиїв,котрі якась міщанка випорожнила з цебра

42

просто у вікно нагорі. «Як стану маестром узамку,томатимусобіконядляподорожей»—подумав Баш, негайно запнувся на бруківці йгірко спитав себе, кого він дурить. Не будейому ані ланцюга, ані місця за високимпанським столом, ані великого білого коня.Рештайогоднівминесередкряканнякруківзавідтиранням брудних плям зі спідньогоархімаестраВальграва.Він стояв на одному коліні, намагаючись

витруситиполивідгрязюки,колипочувголос:—Доброгоранку,Баше.Простонаднимстоявалхімік.Башхуткопідвівся.— Третій день нині… ви ж казали, що

будетеу«Перітакухлі»!—Тисидів зі своїмидрузями.Аяне хотів

нахабнолізтидовашоготовариства.Алхімікмавнасобіподорожньогокобеняка

з каптуром — бурого, непомітного. Сонцевиглядалоз-наддахівзайогоплечем,іобличчяпідкаптуромбуловажкорозрізнити.—Тотивирішив,хтотиє?

43

«От учепився — неодмінно змусить казативголос!»—Танапевне,злодій.—Ятакігадав.Найважчою частиною справи було витягти

важку скриню з-під ліжка архімаестраВальграва рачки на ліктях та колінах. Скринябула зроблена міцно, обкута залізом, протезамок її було зламано — маестер Гормонпідозрював у зламі Баша, але помилявся.Вальграв зламав замка сам після того, якзагубивдоньогоключа.Усередині Баш знайшов гаман срібних

оленів, перехоплений стрічкою кучерикбілявого волосся, дрібненький малюночокжінки, схожої на Вальграва (аж до вусів), ілицарську рукавицю зі зчленованої сталі.Вальграв колись казав, що рукавиця належалапринцові,тавженемігпригадати,якомусаме.КолиБашструснувїї,напідлогувипавключ.«Якщовізьму до рук— значить, злодій»—

пригадав він свою тодішню думку. Ключ бувстарий та важкий, чорного заліза, і мав

44

відчиняти,якказали,усідверівЦитаделі.Такіключімалитількиархімаестриізавждиносилиїхприсобі абоховалиу безпечних схованках.АлеякбиВальгравзаховавсвогоключа,тойогобнепобачивбільшеніхтоініколи.Башухопивключаібувуженапівдорозідо

дверей, як раптом вирішив повернутися іпоцупитищейсрібло.Зрештою,вкравтималочи багато — однаково вже злодій. «Баш! —покликавдоньогоодинзбілихкруків.—Баш,Баш,Баш.»—Товипринеслимогодракона?—запитав

віналхіміка.—Якщотиприністе,щоменітреба.—Дайтесюди.Хочуроздивитися.Башнезбиравсядозволитисебеошукати.— Гаразд. Але ж не посеред річкового

шляху.Ходімо.Баш не мав часу поміркувати і зважити —

алхімікужекрокувавгеть, і вінмусив рушитислідом або назавжди втратити і Руженку, ідракона; то й рушив, намацуючи ключавсередині рукава, безпечно схованого у

45

нашитій там потаємній кишені. Аджемаестерські ряси завжди мали повно кишеньусередині — про це він дізнався щехлопчиськом.Щобневідстативіддовгихкроківалхіміка,

йому довелося поспішати. Вони пройшлипровулком,завернулизаріг,проминулистарийЗлодійський базар, подолали Шматярськийпровулок. Нарешті алхімік звернув у іншийпровулок,щевужчийвідпопереднього.—Годіблукати!—мовивБаш.—Тутнікого

нема.Облаштуймовжесправу!—Якзабажаєш.—Найпершеяхочусвогодракона.—Авжеж.У руках алхіміка з’явилася монета,

пройшласяперекидомпокісточках пальців—таксамо,яктоді,колиРуженкавпершезвелаїхдвох разом. У вранішньому світлі драконблищавтамерехтів,додаючипальцямалхіміказолотавоговиблиску.Башухопивмонетуздолоні,відчувїїтепло,

підніс до рота і вкусив — бачив-бо, що так

46

роблять люди, коли їм дають золото. Правдукажучи,смакуйоговіннезнавінерозумів,щомаєвідчути,алежнехотівздатисяпростаком.— Як щодо ключа? — трохи почекавши,

чемноспитавчоловік.АлеБаш,замістьвіддатиключа,завагався.—Вампотрібнаякаськнижка?Про деякі зі старих валірійських сувоїв у

зачинених підземних книгосховищах казали,що то єдині примірники, які збереглися увсьомусвіті.— Що мені потрібно — то вже не твій

клопіт.—Авжеж.«Справу зроблено, — сказав собі Баш. —

Тікай. Біжи хутко до «Пера та кухля», збудиРуженкупоцілункоміскажиїй,щотепервонатвоя.»Алечомусьідалітупцювавнамісці.—Покажітьменівашеобличчя.—Якзабажаєш.Алхімік стягнув каптура з голови. То був

чоловік як чоловік, і обличчя він мав якобличчя. Доволі молоде повнощоке обличчя,

47

звичайнісіньке рисами, з тінню бороди нащелепі. Правою щокою біг ледве помітнийрубець. Ніс був гачкуватий, а на голові танавколо вух кучерявилася щільна шапкачорноговолосся.Башйогообличчяневпізнав.—Яваснезнаю.—Ятебетеж.—Хтовитакий?—Всьоголише…незнайомийтобіблукачу

мороці.Насправді—ніхто.—А…—ВБашаскінчилисяслова,тожвін

видобувключаіпоклавйогоурукунезнайомцяз мороку. Голова була легка, трохи непаморочилася.«Руженка»—нагадаввінсобі.—Втакомуразісправузроблено.Він подолав уже половину провулку, аж

раптомкаменібруківкизадвигтіливньогопідногами. «Ти ба, які мокрі та слизькі» —подумаввін.Алесправа,схоже,булав іншому.Серцечомусьскаженогупалоугрудях.—Щокоїться?—запитаввін,нерозуміючи,

з якого дива власні ноги наче розлилися під

48

нимкалюжеюводи.—Ніякневторопаю!— І ніколи вже не второпаєш, — відповів

сумнийголос.Бруківка ринула вгору, міцно поцілувала в

обличчя. Баш спробував покликати надопомогу,алеголоскудисьподівся.ОстанняйогодумкабулапроРуженку.

49

ПророкКоли до пророка прийшли сказати, що

король помер, він саме топив людей наВеликомуВику.Ранокбувбляклийтахолодний,море—сіре

і холодне так само, як небо. Перші троєпринесли свої життя Потоплому Богові безкраплістраху,алечетвертийбувслабкийувірій почав боротися, коли легені заблагалиповітря. Стоячи до пояса у прибої, Аеронухопивгологохлопця,щонамагався ковтнутиповітря,заплечійзануривйогоголовуназадуводу.—Май мужність, — мовив пророк. — Ми

вийшлизморя, ідоморямаємо повернутися.Відкрийрота ідосхочунапийсяблагословенняБожого.Наповнилегеніводою,щобпомертийвідродитися.Неборися,бодобранебуде.

50

Або хлопець, чию голову тримали підводою, нічого не чув, або віра конче йогозрадила, та він почав видиратися і хвицятиногами так несамовито, що Аерон мусивпокликати по допомогу. Четверо з йогопотопельників вибріли з берега, схопилинеборакуіпотяглипідводу.—ГосподиБоже,потоплийзанас,—підніс

молитву жрець голосом глибоким, наче море,—дозвольЕмондові,слузітвоєму,відродитисяз моря, як ти відродився. Благослови йогосіллю, благослови його каменем, благословийогокрицею.Нарешті справу було зроблено — повітря

більше не булькотіло з вуст, руки та ногизалишила сила. На морській мілині плававдолілиць слуга божий Емонд — блідий,холоднийіумиротворений.Лише тоді Мокрочуб усвідомив, що на

всипаномукаміннямберезі стоятьуженесамійого потопельники, а ще й троє вершників.Аерон знав Сторча, гостропикого старого зісльозавими очима, чиїм тремтливим голосом

51

проказувалаволяізаконуційчастиніВеликогоВика.СупроводжувавйогосинСтефаріон іщеодин молодик у вишневій киреї, підбитійхутром і пришпиленій на плечі візерунчастоюпряжкою в вигляді чорно-золотого бойовогорогу Діверів. «Хтось із Горольдових синів» —вирішив жрець, щойно побачив його. Троєвисоких та міцних, але пізніх синів народилаДіверова дружина після десятку з гакомдоньок, і люди казали, що ніхто на світі невідрізнить одного від іншого. Втім, АеронМокрочубнавіть і не намагався— хай то бувГрейдон, Гормонд чи Гран, йому було до нихбайдуже,тайчасубракувало.Аерон прогарчав короткий наказ;

потопельники схопили мертвого хлопчака заруки та ноги і винесли вище від межіприпливу.Жрецьрушивслідом—голий,колине рахувати перепаски з тюленячої шкури насороміцьких місцях. Укритий сиротами,капотячиводою,вінвиплюхавнатвердуземлючерез холодний мокрий пісок та викатанеморем каміння. Один з його потопельників

52

передав йому грубо виткану рясу з дерги,пістрявопофарбованув зелене, синєта сіре—кольори моря та Потоплого Бога. Аеронвдягнув рясу і розпустив волосся. Чорне тавологе було те волосся, і жодне лезо неторкалося його від дня, коли господар йогопостав із моря. Волосся лежало на раменах,неначе накидка з грубих і кошлатих жмутівмотуззя, спадаючи нижче крижів. Аеронуплітавуньогоморськіводорості,азаразоміусвоюпереплутану,аніразунепідрізанубороду.Потопельники колом оточили мертвого

хлопцяіпочалимолитися.Нордженкачаврукитуди-сюди, а Рус став на коліна і натискав нагруди. Але всі розступилися, коли наблизивсяАерон. Він розсунув холодні вуста малогопальцямиіподарувавЕмондовіцілунокжиття,апотімщеодиніще,аждокиморенеринулозрота і легенів. Хлопчина заходився кашляти іплюватися,очійогоблимнулиірозплющилися,повністраху.«Осьіповернувсящеодин.»Людиказали:то

знакприхильностіПотоплогоБога. Іншіжерці

53

час від часу втрачали людину в морі — банавіть Тарле Тричі-Потоплий, котрого колисьвважали таким святим, що обрали увінчатикороля короною. Але Аерон Грейджой —ніколи.ВінбувМокрочуб,якийбачивпідводніпалати Господа і повернувся розказати проних.— Вставай, — мовив він до хлопця, що

плювавсяводою, іляпнувйогопоголійспині.— Ти потонув і повернувся до нас. Бо щомертве—тевженепомре.— Ба постане… — Хлопця запопав лютий

кашель,водазновупотеклазрота.—Постанезнов…Кожнесловойомувідзивалосяболем,алеж

саме так влаштовано світ — людина муситьборотися,щобвижити.—Постанезнов.—Емондзіп’явсянаноги.

—Тверде.Інепохитне.—Тепертиналежишбогові,—мовивАерон

донього.Інші потопельники зібралися навколо, і

кожен подарував новачкові удар кулака та

54

поцілунок — привітання у братстві. Одиндопоміг одягти грубу рясу в плямах синього,зеленоготасірого.Іншийпхнувдоруккийказплавниковогодерева.— Віднині ти належиш морю, і море

озброїло тебе, — мовив Аерон. — Молімося,щоб твоя зброя лютувала в битві проти всіхворогівнашогоГоспода.Лише тоді жрець обернувся до трьох

вершників,якіспостерігализсідел.—Виприїхалипотонути,панове?Сторчкашлянув.—Менетопилихлопчиком,—мовиввін,—

асинамого—найогоіменини.Аерон пирхнув. Та певно ж, Стефаріона

СторчавіддалиПотопломуБоговіодразупіслянародження—про те не могло бути сумніву.Як і про спосіб «потоплення» теж — швидкезануренняукупіль морської води, де немовлянавряд чи й голівку замочило. Не диво, щозалізянперемогли іпринизили— їх,чияволяколисьправилавсюди,дечувсягомінморськиххвиль.

55

—То не справжнє потоплення,— відповіввінвершникам.—Хтонепомернасправді,тойнеможесподіватисянавоскресіннязмертвих.То навіщо ж ви приїхали, як не на те, щобдовестисвоювіру?— До вас приїхав син князя Горольда зі

звістками.Сторчвказавнаюнакаувишневійкиреї.На

вигляд йому мало бути років шістнадцять, небільше.— Син, кажеш. І котрий саме? — запитав

Аерон.— Гормонд. Гормонд Дівер, з ласки вашої

вірності.—ШукайласкиПотоплогоБога—якшукаю

їїя.Тебетопили,ГормондеДівере?— У день моїх іменин, Мокрочубе. Батько

послалименезнайти вас і привести до нього.Вонимаютьпотребубачитивас.—Осьдея.Стоютут,простонаберезі.Хай

князьГорольдприходитьівтішаєочі.Аерон узяв з Русових рук шкіряного міха,

щойнонаповненоговодоюзморя,витягкорка

56

іковтнувтрохи.— Я маю наказ привезти вас до замку, —

наполягав юний Гормонд з сідла високогоконя.«Боїтьсяспішитися,щобногинезмочити.»—ЯмаюробитиБожусправу.Аерон Грейджой був пророк, слуга Божий.

Не дрібним князькам ганяти його туди-сюдинаказами,начевін—робуїхнійслужбі.— До Горольда прилітав птах, — мовив

Сторч.— Маестерський птах з Пайку, — кивнув

Гормонд.«Начорнихкрилах—чорніїслова.»— Круки літають над сіллю та каменем.

Якщоєзвістки,щостосуютьсямене,кажитутізараз.— Ті вісті, що ми принесли, призначені

лише вашим вухам, Мокрочубе, — мовивСторч.—Протакісправиянеговоритимутутізараз,деповнозайвихлюдей.—Ці«зайвілюди»—моїпотопельники,такі

самі Божі слуги, як я. Таємниць від них я не

57

маю,якнемаювід свогоГоспода, перед чиїмсвященнимморемстоюзараз.Вершникиперекинулисяпоглядами.—Такаживже,—мовивСторч.Юнакувишневійкиреїзібравусюмужність

івидихнув,простоібезманівців:—Корольпомер!Два прості слова, почувши які, здавалося,

затремтілосамеморе.Чотири королі було на Вестеросі, та Аерон

немусивпитати,котрого малий мав на увазі.ЗалізнимиостровамиправивБалонГрейджойініхто інший. «Король помер. Як такеможливо?» Аерон бачив свого найстаршогобрата менше як поворот місяця тому, колиповернувся до Залізних островів післяплюндрування Каменястого Берега. СіреБалонове волосся наполовину збіліло, покижерця не було вдома, і плечі зсутулилисябільше,ніжколилодіївідпливалинапівніч.Тавіншомукорольздававсяцілкомздоровим.Аерон Грейджой побудував своє життя на

двох могутніх стовпах. Два коротких слова

58

вибилиз-підньогоодин.«МенілишивсятількиПотоплийБог.Абижвінзробивменесильнимтаневтомним,яксамеморе.»—Розкажимені,яксамепомермійбрат.— Його милість перетинав міст на Пайку,

впавірозбивсянаскеляхунизу.Грейджоєватвердинястоялаокрайголовної

частини острова; вежі та палати її буливимурувані на могутніх кам’яних столах, щовитикалисяпростозморя.З’єднуваличастиниПайку між собою мости: вигнуті дугами,різьблені з каменю, або хитливі, виплетені зконопляногомотуззятадерев’янихдощок.— А чи буяла над морем буря, коли упав

король?—запитавАерон.— О так, — відповів юнак, — буяла, і

страшна.—ТоБуребогскинувунизнашого пана!—

оголосивжрець.Упродовж тисячі тисяч років небо та море

вели безперервну війну. З моря вийшлизалізняки, і з моря вони брали рибу, що недавалаїмпомертиз голодунавітьнайглухішої

59

зими…алештормовібуріприносилисамелихотанедолю.—МійбратБалонповернувнамвелич,ітим

розгнівив Буребога. Нині король бенкетує упідводнихпалатахПотоплогоБога,дерусалкидбають про його потреби та насолоди. А намвипало лишитися позаду, в сухій танепривітній царині смертних, де ми мусимозавершитийоговеличнітруди.—Аеронзапхавкорканазаддогорлянкиміха.—Яговоритимузтвоїмвельможнимбатьком.ЧидалекозвідсидоМолоторогу?—Верст зо тридцять буде. Сідайте мені за

спину.— Один їде швидше за двох. Віддай мені

коня,ітебеблагословитьПотоплийБог.— Візьміть мого коня, Мокрочубе, —

запропонувавСтефаріонСторч.— Ні. Його кінь сильніший. Віддавай,

хлопче.Юнак завагався на пів-удару серця, тоді

спішивсяіпотримавМокрочубовіповід.Аеронпхнувголу чорну ступню в стремено і рвучко

60

стрибнувусідло.Конейвінненадтолюбив—то були створіння зелених земель, що робилилюдейслабшими—тапотребазмушувалаїхатишвидко.«Начорнихкрилах—чорніїслова.»Уповітрі збиралася буря— він чув це у гомоніхвиль—абурінадморем несуть лише зло тагоре.— Побачимося у Ріньгороді попід вежею

князя Марлина, — мовив він до своїхпотопельників,повертаючиголовуконя.Шлях був нелегкий і нерівний: угору

пагорбами, потім лісами, кам’янистимиурочищами,вузькими стежками, що подеколизагрожували зовсім зникнути під кінськимикопитами. Великий Вик був найбільший зЗалізних островів, отож дехто з місцевогопанствамавволодіння,якінавітьневиходилидо священного моря. Одним із таких бувГорольд Дівер. Його палати стояли уТвердокаміннихГорбах—найдалі від цариниПотоплогоБоганаусіхостровах.Замістьжитиморем, Горольдові люди упрівали у кам’янійпідземній пітьмі Горольдових копалень.

61

Багацькознихжилитапомирали,аніпоглядунекинувшинасолонуводу.«Недиво,щовонитуттакічудернацькі—несказатибожевільні.»Поки Аерон їхав, думки його звертали на

братів.Дев’ять синів з’явилося на світ від лона

Квелона Грейджоя, господаря на Залізнихостровах. Харлона, Квентона та Донеланародила перша дружина князя Квелона —жінка з сімейства Голодріво. Балон, Еурон,Віктаріон,УрігонтаАеронбулисинамидругоїйого дружини, роду Розстав з Солонця. Затретю дружину Квелон узяв собі дівчину ззелених земель, котра народила хворобливогодурникана ім’яРобін—краще іне згадуватипро такого брата.Жрець не мав спогадів проКвентонатаДонела,якіпомерлинемовлятами.Харлона він пригадував вельми непевно —пам’ятавлише,яктойсидівнерухомо, сіріючиобличчям, у баштовому покої без вікон ірозмовляв пошепки, щодня тихіше, бо сіралускачка перетворювала його язик та губи накамінь. «Одного дня ми розкошуватимемо

62

рибоювпідводномупалаціПотоплогоБога—четверонас,іУрізнами.»Дев’ять синів з’явилося на світ від лона

КвелонаГрейджоя,талишеп’ятеродожилидозмужніння. Таке воно — життя у цьомухолодному світі, де чоловіки ловлять у морірибу, закопуються у землю та помирають, ажінкинароджуютьналожікровітаболюдітей,що не доживають віку. Аерон був останнім інайменшим з чотирьох кракенів, Балон —найстаршим і найзухвалішим, завзятим ібезстрашнимхлопцем,який жив лише зарадитого, щоб повернути залізнякам стародавнюславу.В десять років він видерся Крем’янимиКручами до захопленої привидами баштиСліпогоКнязя.Утринадцятьвінбігаввесламилодії й танцював танок пальців незгірш будь-кого на островах. У п’ятнадцять — поплив зДагмером Репаним Жбаном аж до Порогів ітамцілелітограбувавтаплюндрував.Саметамвінубивпершого чоловіка і взяв собі першихдвох жінок з солі. У сімнадцять років Балонкапітанивнавласномукораблі.Саметаким�