ем'янка-Лісна – село в Україні, яке розташоване у Жидачівському районі Львівської області. Площа

населеного пункту становить 1,83 км2. Населення – 436 осіб (станом на 1 січня 2018 року). Середня висота

над рівнем моря – 260 м. Орган місцевого самоврядування – Зарічанська сільська рада.

НАЗВА СЕЛА Точної дати заснування села не відомо, але згідно з даними Центрального державного історичного архіву

(м. Львів): «перша згадка про село Деменька Лісна Жидачівського повіту датується 1673 р. Це список жителів села. У

документах згадуються Федь Стеців та його дружина, комірник Урбан і Ян Чартошовський – адміністратор села».

Сьогодні існує три версії походження назви села. Найвірогіднішу з них описую нище. Отже, назва Дем'янка-

Лісна спотворена. Первісна назва була Деменька Лісна. Назва Демня утворена від слів «дим, диміти». У демнях наші

предки з болотяної руди отримували крицю, яку потім ковалі перековували й отримували залізо. Слово «домна» є

спотвореним варіантом слова «демня». Демні функціонували в краї аж до ХІХ ст. Правдивість цієї версії

підтверджена такими топоніми: -Демнище (назва поля). На цій території в давнину були демні, або рудні, в яких випалювали залізо.

-Калинівка (назва частини лісу). Така назва походить не від калини – символу нашої країни, бо така рослина в лісі не росте. Назва походить

від сербохорватського «каль» – «глина», а ліс згодом виріс на покинутому глинищі.

-Рудка (назва потоку). Така назва вказує на заболочене місце, де виступає ржава, червонувата вода; в такій воді є багато закисів заліза. У

деяких «рудках» добували болотяну руду.

Д

-Ще одним аргументом є переказ старійшин села, який розповідає про те, що колись у нашому населеному пункті була цегольня (досі

збереглися рови від фундаменту).

Отже, глина → цегольня → болотяна руда → глинище → рудня → дим → диміти → демня → Деменька

→Дем’янка, а зважаючи не те, що з обох сторін села росте ліс – Лісна.

ІНФРАСТРУКТУРА

Корчма

На даний час відомостей про корчму мало. Відомо лише те, що у 1736 році, коли власниками села були

Михайло та Францішка Жевуські, корчма принесла їм 2 600 золотих доходу.

Млин

З певних топонімів та їхнього тлумачення дізнаємось, що в селі був став і млин: -Млинівка (назва потоку). У ХI-XVII ст. майже у кожному селі був млин, щоб змолоти на борошно збіжжя. Функціонування млина

забезпечував став на річці, який зберігав запас води. Зі ставу воду окремим руслом підводили до млина, який міг стояти поруч річки.

-Верховина (назва сіножаті). Це місце верхів'я ставу.

-Мельніче (назва поля). На цих територіях були млини. У давні часи без млина і ставу село не існувало, адже дороги були виключно ґрунтові,

а навантажений зерном віз не міг заїхати далеко. Тому на сякій-такій (навіть незначній і не

повноводній) річці будували стави та млини.

Озеро

Вивчивши зображення, дізнаємось, що колись поблизу нашого села,

а саме з заходу, було озеро.

Підтвердженням цього є топонім: -Дідів кут (назва озера). Відомо, що озеро не мало форми кута і не належало жодному дідові.

Назву отримало від найменування поля на якому знаходилося.

Рис. 1. Частина карти Ф. фон Міга (1779–1783).

Церква

Святиня знаходиться в центрі села на головній вулиці. Дзвіниця

розташована на південний захід від церкви.

З архівної довідки Центрального державного історичного архіву

України дізнаємося коли було збудовано церкву: «Згідно з друкованими матеріалами у селі Деменка Лісна

Жидачівського деканату в 1857 році була збудована дерев'яна церква Св. Миколая. У 1935 році церкву перебудовано.

До 1918 р. наша церква була дочірною церкви Різдва Пресвятої Богородиці у селі Волцнів. Від 1924 р. церква стала

самостійною».

До того як в селі з'явилася церква, люди ходили молитися до Вовцнева (колишня назва с. Заріччя), адже

тамтешній храм було збудовано ще у 1727 р., з дозволу власниці села Марії Жевуської. У 1740 році до цієї церкви

належало 15 сімей-парафіян з Деменьки Лісної.

23 червня 1893 року церкві у с. Волцнів відвідав з візитацією митрополит Сильвестр Сембратович. Того ж року

в Деменьці Лісній парох мав 322 вірних.

У вересні 1938 року люди з священником і процесією, біля річки Киня (Куна)

відзначали ювілей «Хрещення України», тут проходило Водосвяття. У листопаді 1938 року

з нагоди «950-ліття Хрещення України» біля церкви було встановлено ювілейний хрест, та

прголошено зворушливу проповідь. Сам хрест дуже гарно оздоблено традиційним

українським візерунком.

Рис. 2. Пам'ятний хрест встановлений поблизу церкви с. Дем’янка-Лісна. Викарбувано напис: «Пам'ятка

дарованої свободи 1848 року. Се другий крест поставлен в маю 1912 р. коштом громацким».

Багато людей ходило в церкву, особливо

молодь . . . До 1989 року церква в селі була

закрита.

Рис. 3. Перекриття церкви бляхою (8 липня 1989 р.). Рис. 4. Молодь біля церкви, 1964 р.

29 жовтня 1989 року відбулося урочисте відкриття церкви. Це було величне торжество для всіх жителів села;

розділити цю велику радість приїхали мешканці й сусідніх сіл.

а б

Рис. 5. Урочисте Богослужіння з нагоди відкриття церкви (а, б)

У 1991 році біля церкви насипали могилу Січовим Стрільцям і воїнам УПА, котрі полягли в боях захищаючи

незалежність України. Вже у червні місяці того ж року відбулося освячення могили.

а б

Рис. 6. Освячення могили Січових Стрільців і воїнів УПА (а, б)

Рис. 7. 17 жовтня 1991 року – святкування дня утворення УПА

Дзвіниця при церкві була дерев'яною. У 1993–1994 рр. її вимурували з цегли.

Рис. 8. Сучасний вигляд дзвінниці

Рис. 9. 20-річчя заснування хору (2009 р.)

Рис.10. Вигляд іконостасу Рис. 11. Сучасний вигляд церкви

У 2017 році біля церкви було встановлено фігуру Матінки Божої за спонсорські кошти. Освятив фігуру 12

листопада 2017 року Владика Тарас Сеньків, який прибув у Дем’янку-Лісну з візитацією.

.

Рис. 12. Освячення фігури Матінки Божої у с. Дем’янка-Лісна (2017 р.)

Школа

Архівна довідка ЦДІАЛ: «... с. Деменка Лісна Стрийського округу станом на 12 травня 1879 року на терені

вказаного села числиться народна школа...».

Рис. 13. Учні Дем’янко-Ліснянської 4-річної початкової школи 1963–1964 р. н.

Рис. 14. Сучасний вигляд школи (2017 р.)

Народний дім

У травні 1938 року розпочалося будівництво Народного дому…

Група людей перед розпочатком роботи зібралася на фундаменті Народного дому (все це відбувалося під час

Великодніх свят). У той час вже був приготований весь потрібний матеріал для будівництва.

Головний майстером під час будівництва Народного дому був з с. Лепня, йому допомагав Цетляр Казимир

(пізніше виїхав у Польщу), фундаментатор – Маркевич Микола (його було вивезено в Сибір), коваль – Яремко Іван.

Допомагали всі люди з села, а Маркевич Федір керував ними (на той час, він був ревізором в кооперативі).

Рис. 15. Фото людей, які будували Народний дім у с. Дем’янка-Лісна

Будівництво Народного дому здійснювалося швидкими темпами. Так, у липні 1938 року вже зводили останню

стінку, а у жовтні (того ж року) Народний дім було повністю зведено.

У 1939 році його перекрито дахівкою і майже завершено будівництво.

Товариство «Просвіта» діяло в селі до осені 1939 року. Молодь

збиралася в читальні у вільний час, обговорювала різні питання.

Рис. 16. Народний дім «Просвіта» (2015 рік)

Село під час Другої світової війни

У 1941 році в село увірвалися німецькі війська. Вони силоміць

забирали від людей збіжжя, а також гнали на важкі роботи молодь у

Німеччину (такими молодими особами були Борщевський Володимир,

Гринчук Василь, Цап Микола, Репецький Йосиф).

У 1944 році село було визволено від гітлерівських військ. Боротися проти німецьких окупантів пішло багато

жителів села. Повернулися живими з війни: Маркевич В. М., Бінас П. І., Особа В. Ф., Маркевич В. А., Цап І. М. та ін.

Загинули на війні: Бінас В. Ф., Маркевич В. Ф., Андрусів В. Д. та ін.

Сільська трагедія

Час загоює рани, попелища заростають травою,

але пам’ять про звірства «освободітєлєй»

мусить стукати у наші серця.

Трагедія села Дем’янка-Лісна, яке загубилось в лісах між Жидачевом і Роздолом, – це трагедія всієї України,

всього українського народу.

Друга світова війна підходила до завершення. В Україні німецька окупація змінилася на іншу – російську.

Боротьба продовжувалася; УПА вела кровопролитні бої з новими загарбниками…

Січневого дня 1945 року до Дем'янки-Лісної приїхала агітаційна група з Жидачівського райкому компартії та

НКВД, яка мала «просвітити» (провести агітаційні роботи) місцеве населення. Про зібрання дізналися вояки

невідомої нам сотні УПА, яка у той час переходила з Карпат в Роздільські ліси і перебувала неподалік на

відпочинку… Кілька відважних хлопців із цієї сотні, переодягнувшись у жіночий одяг та замотавшись у великі

хустки (надворі був сильний мороз), під якими сховали зброю, також прийшли на збори.

Зібрання розпочалося перед обідом, оскільки москалі боялися навідуватися в українські села увечері.

Кагебістський почет привезли на возі… Фірман, який надавав послуги перевізника, очікував на ґанку сільради. Та,

почувши постріли, сів на фіру і швидко повернувся у Жидачів.

Під час стрілянини було вбито шістьох комуністів та поранено голову сільради п. Маркевича, секретаря п.

Гринчука і двох жінок. Налякані люди відразу ж порозбігалися по хатах.

По енкаведистах стріляли двоє невідомих чоловіків; існує думка, що у залі їх було більше, проте інші лише

контролювали ситуацію.

Через кілька годин приїхали російські карателі, забрали вбитих і поранених. Це була остання ніч для дем'янців

у своїх домівках!

Зранку, 28 січня 1945 року, каральний загін повернувся…

З навколишніх сіл було зібрано вози і коней. Енкаведисти під'їжджали до кожного подвір'я, щоб вигнати людей

з хат, почали з Кута (частина села від Київця). На збори давали 10–15 хв. Сім'ї садили на фіри, обливали хати

соляркою та, підпаливши їхні житла, давали господарям «насолодитися» видовищем. Горіли хати, чутно було

постріли та російські матюки.

Каральний загін пройшов ціле село... Декому з селян вдалося захопити з собою й худобу. Люди плакали,

прощалися один із одним, бо чекали розстрілу. Дем'янців вивезли у Жидачів, де тримали у бараках-блоках,

збудованих німецькими військовополоненими. Бараки цілодобово знаходились під охороною, не прикрашав місце

перебування й колючий дріт, яким було рясно обвито весь периметр території. Вигнанцям дуже допікав голод і холод.

Люди з острахом чекали вагонів для відправки у Сибір – пасти білих ведмедів.

Аж влітку дем'янців почали поступово випускали з табору. Голі, босі, голодні, без надії на будь-який притулок,

вигнанці розпорошилися по Жидачівщині, Миколаївщині, Стрийщині; вони поневірялися на різних важких

роботах…

Уже весною дехто з них наважився повернутися на рідні попелища та почав відбудовувати оселю й село. У той

час хлопці з УПА дали дозвіл на вирубку лісу для відбудови села.

Спогади про воїнів УПА

Кожен українець повинен знати історію свого народу, як жили наші предки, діди і прадіди, як боролись за волю,

хто організовував боротьбу за вільне життя, за Українську суверенну державу.

Борці УПА створили легенду – героя-борця, який заради ідеї готовий на смерть і самопожертву. … Їхні імена не

забуті.

В УПА воювало не менше 15 вихідців із села. Одним із них був Петріца Василь,

1918 р. н. – «Орест», референт СБ Жидачівського районного проводу ОУН-УПА.

Рис. 17. Петріца Василь, псевдо «Орест»

Талама Володимир, 1922 р. н. – «Тур», член районного проводу ОУН-УПА. Разом з

Василем Петріцою загинули на теренах с. Пчани Жидачівського р-ну. Сталося це 24 червня

1950 року. Того дня двоюрідна сестра несла їм їсти, а енкаведисти сиділи в засідці та

спостерігали. Коли ж «Орест» і «Тур» показалися серед кущів, то їхні тіла прошили ворожі

кулі. Іншим трьом повстанцям вдалося утекти.

Окрім них, в УПА воювали: Верес Іван – «Соловій», Верес Михайло, Дубик Микола – «Бурлака», «Бурлук»,

Зубрицький В. Н. – «Байда», Кардаш Роман, Маркевич М. (член ОУН), Маркевич Я., Маркевич Ф. В. (член ОУН),

Маркевич Г. В. – «Лев», Цап М. В. (член ОУН, вояк кущової боївки УПА «Ореста»), Цап І. М., Королик Григорій та

Цап Федір Іванович, 1921 р. н. (вояк кущової боївки УПА).

Рис. 18. Маркевич Григорій (праворуч) та Цап Федір (ліворуч)

У воєнні часи вправно діяли угрупування крадіїв. Вони збагачувалися за допомогою крадіжок курей та гусей

по навколишніх селах. Не оминула їхня участь й наше село, тому місцеві мешканці поскаржилися повстанцям та

попросили їхнього захисту… Серед злодіїв були й поляки, які мали зброю. Так, під час спроби затримання крадіїв,

один із злодіїв у перестрілці отримав поранення та скотився у рів. Коли ж Федір наблизився до пораненого,

грабіжник поцілив у нього, внаслідок чого Цап Федір загинув.

Знущання від більшовиків зазнало багато людей. Вивезені у Сибір:

1. Андрусів Гелена Антонівна, 1929 р.н., – 10 років позбавлення волі.

2. Цап Ганна Якимівна – 10 років позбавлення волі.

3. Цап Йосиф Михайлович – 10 років позбавлення волі.

4. Василишин Микола Іванович – 25 років позбавлення волі.

5. Качараль Павліна Степанівна – 10 років позбавлення волі.

6. Василишин Марія – 15 років позбавлення волі.

7. Маркевич Іван Михайлович –10 років позбавлення волі.

8. Кушіль Василь –10 років позбавлення волі.

9. Маркевич Юрко –10 років позбавлення волі.

10. Репецький Петро Іванович –10 років позбавлення волі.

Криївки

Криївка №1. Була збудована у Наума Зубрицького між двома стінами в добудові біля стайні. Вона слугувала

тимчасовим сховищем у критичній ситуації. Достатньо було крізь дверцята зайти в маленьке приміщення, відсунути

добре замасковану дошку і ступити в сховище, а з другої сторони заштопорити.

У 1947 р., коли відбувалася облава села, карателі прийшли на це подвір’я. Коли ретельні обшуки не дали

результату, вони примусили хатнього хлопчика розібрати маленьку добудову. Невдовзі наказали дитині колупати стіну

стайні… Хлопчина відмовився.

За непослух один із солдатів ударив його чимось металевим по спині. Побачивши побиття онука, бабуся почала

плакати, кричати, просити порятунку. Щоб позбутися цього галасу-крику солдати покинули подвір’я. Таким чином

шістьом повстанцям, котрі у той час були у сховищі, вдалося врятуватися.

Криївка №2. Збудувана у Степана Маркевича в дровітні під землею. У цьому приміщенні зберігалися колені

дрова для опалення, господарський інвентар, віз і всяка всячина, потрібна для господарства. Вся площа була заставлена

і вільного місця майже не залишилося. Одного разу на село налетіла облава і шість повстанців вирішили, певно з

конспіративних міркувань чи, можливо, з непередбаченого «всипу» криївки, залишити її. Четверо із них встигли вийти,

а двоє, в тому числі кулеметник, не встигли. Вибігли на кінець городу і заховалися за купу тичок (по яких в’ється

фасоля). Коли облавці побачили їх і наблизилися на певну відстань, повстанці сипнули кулеметним вогнем. Більшовики

залягли і перебігаючи короткими відстанями, оточили їх. Напевно, хотіли захопити живими. У безвихідному становищі

хлопці застрелилися. Мертві тіла перевезли під школу. Там вони лежали декілька днів, потім мешканці села крадькома

поховали їх на цвинтарі. Власника криївки заарештували і закатували в Дрогобицькій тюрмі 1948 р.

Криївка №3. Знаходилася в Івана Гринчука на подвір’ї. Вхід у криївку був зроблений у сінях. У

Медвельнівському лісі також розташувалися три криївки. Викриті не були.

Криївка – магазин знаходилася у Чорному лісі. Орієнтиром місцезнаходження вважалися три великі столітні

дуби. Один із старих підпільників помер і таємницю забрав із собою. На цій ділянці вирізали всі дерева, залишився

тільки зруб. Усі цікриївки у лісі не були викриті.

Криївки ще були у полі «Перелісок» та на городі у Михайла Маркевича, проте слідів від них не залишилося.

Герой України Цап Ярослав

Цап Ярослав Йосипович народився 19 квітня 1965 року у селі Дем'янка-Лісна

Жидачівського району Львівської області. У липні 2015 р., згідно повістки РВК, був

призваний у званні прапорщика в військову частину, де пройшов підготовку та був

відправлений у зону АТО бійцем 128 окремої гірсько-піхотної бригади.

8 червня 2016 року під час «перемир'я» Ярослав Цап – механік, водій зенітно-

ракетного артилерійського взводу роти вогневої підтримки військової частини Збройних сил

України – загинув.

Рис. 19. Цап Ярослав Йосипович (1965–2016 рр.)

11 червня 2016 року під час руху скорботної колони через села Розвадів, Верин,

Крупсько, смт Розділ і Березина Миколаївського району та села Дем'янка-Наддністрянська,

Заріччя, Іванівці, Дем'янка-Лісна Жидачівського району, мешканці населених пунктів на

колінах зустрічали загиблого героя віддаючи йому останню шану; у придорожних церквах в

той час лунали поминальні церковні дзвони.

12 червня 2016 року в організації поховання героя взяли участь більше десятка представників духовенства.

Герой України залишив по собі дружину та четверо дітей.

Указом Президента України від 22 серпня 2016 року Ярослав Йосипович Цап нагороджений

орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Рис. 20. Місце спочинку Ярослава Цапа на місцевому кладовищі

21 серпня 2016 року на фасаді початкової школи села Дем'янка-Лісна (саме тут герой навчався) урочисто

відкрили меморіальну дошку на честь Ярослава Цапа, який героїчно загинув при виконанні бойового завдання.

а

б в

Рис. 20. Відкриття меморіальної дошки Ярославу Цапу (а, б,в)

Інформацію уклав

директор Народного дому с. Дем’янка-Лісна Давіцкій Тарас