2

АНОТАЦІЯ

Зеленко О. О. Вдосконалення системи регіональних економічних відносин

на засадах соціального діалогу. – Кваліфікаційна наукова праця на правах

рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук за

спеціальністю 08.00.05 – Розвиток продуктивних сил та регіональна економіка.

– Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Міністерства освіти і науки України, Сєвєродонецьк, 2018.

У дисертаційному дослідженні узагальнено теоретичні аспекти

становлення та розвитку системи регіональних економічних відносин на

засадах соціального діалогу. На основі проведеного аналізу визначено, що

соціальний діалог реалізується на восьми рівнях, а саме на: міжособистісному,

локальному, регіональному, галузевому, міжгалузевому, міжрегіональному,

національному, міжнародному. Безпосередньо уточнено поняття соціального

діалогу, що представляє собою специфічну форму комунікаційного процесу

між двома або більше сторонами у будь-якій сфері життєдіяльності, який

дозволяє дійти консенсусу щодо вирішення питань соціально-економічного

розвитку суспільства. Представлено класифікацію його різновидів і засади

реалізації, які містять мету, передумови, принципи та функції. Визначено

світові тенденції та запропоновано модель реалізації соціального діалогу на

регіональному рівні, а також концепцію реалізації соціального діалогу в умовах

розвитку системи регіональних економічних відносин, яка містить основні

поняття, інструменти, закономірності та очікуваний результати від

впровадження.

В роботі ідентифіковано особливості функціонування системи

економічних відносин на засадах соціального діалогу в основі якої мають бути

покладені соціально-економічні відносини, де формується соціальний діалог, а

сама система перебуває під впливом дії керованих, контрольованих та

3

неконтрольованих факторів розвитку; для вдосконалення роботи системи у зоні

першочергового впливу мають перебувати керовані фактори: розвиток

інновацій; наявність та якість трудових ресурсів; рівень підтримки малого та

середнього бізнесу; рівень конкуренції або ступінь монополізації ринку за

окремими видами економічної діяльності; наявність відповідної

інфраструктури; рівень розвитку соціальної відповідальності суб’єктів

економічної діяльності; якість освіти. Запропоновано класифікацію фактори,

що впливають на формування соціального діалогу на регіональному рівні, які

згруповано за трьома ознаками: загальнотеоретичні (якість комунікаційного

процесу, наявність та джерела мотивації, результативність співпраці),

загальнонаціональні (державна регуляторна політика у сфері соціального

діалогу, рівень політизації та персоналізації соціального діалогу, наявність

стратегічного спрямування, соціальної мобільності населення, наявність

кваліфікованих кадрів, гуманізація суспільних взаємовідносин) та регіональні

(соціальна нерівності, рівень технологічного розвитку та самоорганізація

учасників, якість функціонування органів соціального діалогу, залученість

найманих працівників до процесу управління діяльністю підприємств, а також

залученість малого бізнесу та представників громадських організацій до

процесу прийняття стратегічних рішень щодо розвитку регіону). Обґрунтовано

складові системи показників для оцінювання регіональних економічних

відносин на засадах соціального діалогу які репрезентують стан та інтереси

відповідної групи суб’єктів економічних відносин в межах окремого регіону;

представлена система містить три групи індикаторів: показники економічно-

активного населення; показники роботодавців, показники органів регіональної

влади. За результатами оцінювання по трем групам індикаторів запропонованої

системи оцінювання регіональних економічних відносин побудовано загальний

рейтинг областей України. Останнє місце серед всіх регіонів займає Луганська

область.

4

За результатами дослідження сформовано регіональний підхід щодо

сценарного аналізу системи економічних відносин на засадах соціального

діалогу, згідно з яким на основі парної кореляції та SWOT-аналізу соціально-

економічної ситуації визначається вірогідність реалізації песимістичного,

оптимістичного сценарію розвитку системи економічних відносин регіону.

Виходячи з виявлених у Луганській області проблем, найбільш реалістичним є

сценарій по досягненню балансу між економічними потребами та потребами у

безпеці; основний інструмент реалізації даного сценарію – це людський

капітал, наявний в регіоні.

В роботі удосконалено технологію прийняття рішень з економічного

розвитку територій із залученням різних соціальних груп, що містить етапи,

типи, засоби та потенційні загрози, які необхідно усунути або мінімізувати. В

результаті аналізу державної та регіональних стратегій представлено

інтеграційний підхід до гармонізації стратегій регіонального розвитку, який

дозволив обґрунтувати спільні стратегічні орієнтири для розвитку

міжрегіонального співробітництва східних регіонів країни; ключовим

орієнтиром, що відповідає всім національним пріоритетам регіонального

розвитку, є всебічний розвиток людського та соціального капіталу за рахунок

підвищення адаптивності до потреб ринку і громадської активності населення

регіону.

За результатами аналізу запропоновано комплекс прогностичних

предикторів реалізації соціального діалогу в системі регіональних економічних

відносин, що містить блок економічних параметрів та блок параметрів

громадської активності; їх ретроспективний аналіз дозволяє визначити основні

характеристики трансформації національної та регіональних економічних

систем і проблемні параметри, що перешкоджають подальшому ефективному

розвитку. Огляд існуючих підходів щодо процесу моніторингу соціального

діалогу дозволив виявити ряд проблем: результати соціологічних опитувань, на

відміну від кількісних показників оцінки, представлені не у розрізі окремих

5

регіонів, а в цілому по Україні; кількість показників, що формуються в

результаті соціологічних опитувань, варіюється із року в рік. З метою усунення

виявлених проблем в роботі сформульовано вимоги до режиму проведення

моніторингу соціального діалогу, що передбачає щорічний поточний контроль

за кількісними та якісними показниками по всім областям країни. Крим того,

удосконалено механізм інтеграції соціального діалогу в систему регіональних

економічних взаємовідносин, що представляє собою систему взаємопов’язаних

мотивів, принципів, методів, інструментів регулювання, а також джерел

фінансування певних заходів в межах спільної діяльності органів влади,

роботодавців, економічно-активного населення для забезпечення ефективної

взаємодії.

На основі отриманих результатів у дисертаційному дослідженні

обґрунтовано методологію вдосконалення системи регіональних економічних

відносин на засадах соціального діалогу, яка містить шість складових: етапи,

принципи, методи, інструменти, важелі впливу та стратегічні орієнтири. В

межах методології передбачено розрахунок інтегрального індексу розвитку

регіональних економічних відносин, який дозволяє виявити проблеми з боку

роботодавців, населення або регіональних органів влади та спрямувати заходи

щодо усунення негативних показників в сфері інтересів їх діяльності.

Представлене наповнення складових методології є актуальним та може бути

використано для вдосконалення системи регіональних економічних відносин у

всіх без виключення регіонах України.

З метою прогнозування тенденцій розвитку регіону як відкритої складної

соціально-економічної системи, в межах якої проявляються регіональні

економічні відносини, було розроблено економіко-математичну модель.

Модель апробована на прикладі Луганської області та за її допомогою

обґрунтовано визначені заходи щодо вдосконалення системи регіональних

економічних відносин регіону. За результатами розрахунків виявлено, що для

регіону перспективним є варіант, який передбачає якісну перебудову системи

6

економічних відносин за рахунок інвестиції в інновації проекти та соціальні

інвестиції у людський капітал, що є об’єктивною умовою налагодження

соціального діалогу між органами влади, бізнесом та населенням регіону. З

метою оцінювання ефективності вдосконалення системи регіональних

економічних відносин за результатами впровадження соціального діалогу в

роботі сформовано комплексний показник стабільності економічних відносин,

який будується за принципом лінійної згортки на основі 14 індикаторів

результативності економічних відносин між населенням регіону, бізнес-

середовищем та регіональними органами влади, характеризує рівень

накопиченого соціального капіталу, дає змогу вимірювати вірогідність

виникнення кризових явищ у взаємовідносинах учасників економічної

діяльності в межах конкретного регіону.

Ключові слова: сталий розвиток, регіон, соціальний діалог, оцінка, система

регіональних економічних відносин, соціальний капітал, конфлікт, стратегічні

напрями, фактори регіонального розвитку, модель регіону.

Список публікацій здобувача

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації:

1. Зеленко О. О, Методологічні та прикладні аспекти регулювання системи

соціально-економічних відносин суб’єктів господарювання / Т. В. Калінеску,

О. О. Зеленко. — В кн.: Теорія і практика діяльності підприємств: монографія в

двох томах. Т. 1; за заг. ред. Л. М. Савчук, Л. М. Бондоріної. — Дніпро: Пороги,

2017. — С. 262–272.

Особистий внесок: удосконалено методологічний підхід щодо

регулювання системи соціально-економічних відносин суб’єктів

господарювання

2. Зеленко О. О. Стратегія реалізації регіонального виробництва на засадах

суспільних трансформації / О. О. Зеленко, І. В. Пономарьова, Г. С. Ліхоносова.

— В кн.: Демократичні механізми самозабезпечення соціально-економічних

7

трансформацій суспільства : монографія / [Колектив авторів], за наук. ред.

Т. В. Калінеску. — Сєвєродонецьк: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2018. — С. 201–

218.

Особистий внесок: розроблено стратегію розвитку соціального діалогу на

регіональному рівні.

3. Зеленко О. О. Розвиток економічних відносин на засадах соціального

діалогу: регіональний аспект : монографія / О. О. Зеленко. Сєвєродонецьк: вид-

во СНУ ім. В. Даля, 2018. — 348 с.

4. Зеленко О. О. Роль соціальних інвестицій у соціалізації економічних

відносин між суб’єктами господарювання та суспільством / О. О. Зеленко,

М. О. Наталенко // Часопис економічних реформ. — 2012. — № 3(7). —

С. 106–111.

Особистий внесок: визначено роль соціальних інвестицій у налагодженні

стабільних економічних відносин в межах конкретної території.

5. Зеленко О. О. Роль соціального діалогу у контексті соціально-

економічного розвитку суспільства / О. О. Зеленко // Часопис економічних

реформ. — 2014. — № 1(13). — С. 82–87.

6. Зеленко О. О. Засади формування соціального діалогу в суспільстві / О.

О. Зеленко // Часопис економічних реформ. — 2014. — № 4(16). — С. 93–98.

7. Зеленко О. О. Світовий досвід розвитку соціального діалогу /

О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ. — 2015. — № 1(17). — С. 104–

109.

8. Зеленко О. О. Концептуальні основи розвитку соціального діалогу в

Україні / О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ. — 2015. — № 3(19). —

С. 56–61.

9. Зеленко О. О. Бар’єри формування соціального діалогу в умовах розвитку

сучасного українського суспільства / О. О. Зеленко // Часопис економічних

реформ. — 2015. — № 4(20). — С. 15–21.

8

10. Зеленко О. О. Соціальний діалог та соціальний капітал як базис

економічного розвитку регіону / О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ.

— 2016. — № 3(23). — С. 56–61.

11. Зеленко О. О. Фактори розвитку соціального діалогу в регіонах України /

О. О. Зеленко // Причорноморські економічні студії. — 2016. — № 11. —

С. 191–195.

12. Зеленко О. О. Технологія прийняття управлінських рішень у контексті

соціально-економічного розвитку регіону / О. О. Зеленко // Економіка та

суспільство. — 2017. — № 8. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

http://economyandsociety.in.ua

13. Зеленко О. О. Система економічних відносин у контексті соціального

діалогу як основа регіонального розвитку / О. О. Зеленко // Науковий вісник

Херсонського державного університету. Серія: Економічні науки. — 2017. —

№ 22. Ч. I. — С. 136–139.

14. Зеленко О. О. Моніторинг трансформації суспільства на засадах

соціального діалогу з метою соціально-економічного розвитку регіонів країни /

О. О. Зеленко // Економіка та суспільство. — 2017. — № 10. — [Електронний

ресурс]. — Режим доступу: http://economyandsociety.in.ua

15. Зеленко Е. А. Показатели оценки региональних экономических

отношений на основе социального диалога в Украинском Донбассе /

Е. А. Зеленко // Сталий розвиток економіки. — 2017. — № 4. — С. 92–97.

16. Зеленко О. О. Методологія вдосконалення системи економічних відносин

на регіональному рівні / О. О. Зеленко // Проблеми системного підходу в

економіці. — 2017. — № 6(62). — С. 64–70.

17. Зеленко О. О. Сучасні предиктори розвитку економічних відносин /

О. О. Зеленко // Науковий вісник Херсонського державного університету.

Серія: Економічні науки. — 2018. — № 28. Ч. 2. — С. 14–18.

9

18. Зеленко О. О. Довгострокові орієнтири відновлення економічних

відносин в східних областях України / О. О. Зеленко // Причорноморські

економі-чні студії. — 2018. — № 25. — С. 138–143.

19. Зеленко О. О. Оцінювання стабільності економічних відносин за

результатами впровадження соціального діалогу / О. О. Зеленко // Вісник

Одеського національного університету. Серія: Економіка. — 2017. — № 10 (63).

Т. 22. — С. 139–143.

20. Зеленко О. О. Формування рішень щодо економічного розвитку території

із залученням населення регіону / О. О. Зеленко // Інтелект ХХІ. — 2018. —

№ 1. — С. 63–66.

21. Зеленко О. О. Моделювання системи економічних відносин регіону на

засадах соціального діалогу / О. О. Зеленко, Л. Ф. Істомін // Бізнес-навігатор. —

2018. — № 1. — С. 36–45.

Особистий внесок: удосконалено способи прогнозування з використанням

кількісних показників соціально-економічного розвитку регіонів.

22. Зеленко О. О. Особливості впровадження соціального діалогу в регіонах

України / О. О. Зеленко // Приазовський економічний вісник. — 2018. —

№ 1(6). — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pev.kpu.zp.ua/

23. Зеленко О. О. Соціальний діалог як інструмент вирішення конфлікту в

економічному середовищі / О. О. Зеленко // Економічний вісник Запорізької

державної інженерної академії. — 2018. — № 1(13). — С. 165–169.

24. Зеленко О. О. Інтеграція соціального діалогу в систему економічних

відносин регіону / О. О. Зеленко // Вісник Кременчуцького національного

університету імені Михайла Остроградського. — 2018. — № 1(108) – С. 147–

153.

25. Зеленко О. О. Культура соціального діалогу в сфері економічних

відносин / О. О. Зеленко // Науковий вісник ужгородського національного

університету. Серія: Міжнародні економічні відносини та світове господарство.

— 2018. — № 18. — С. 25–29.

10

26. Зеленко О. О. Соціально-економічний розвиток регіонів України: безпека

та соціальний діалог / І. Р. Бузько, О. О. Зеленко // Економічний простір. —

2018. — № 4 (132). — С. 50-60.

Особистий внесок: удосконалено концепцію стійкого розвитку регіону на

засадах соціального діалогу.

27. Зеленко О. О. Міжрегіональне співробітництво: криза взаємодії та шляхи

її подолання / І. Р. Бузько, О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ. –

2018. - № 2 (30). – С. 110-115.

Особистий внесок: обґрунтовано заходи активізації міжрегіонального

співробітництва з метою створення нових робочих міст, скорочення соціальної

напруженості, накопичення соціального капіталу регіонів країни.

28. Зеленко О. О. Характеристика регіональної системи економічних

відносин у сучасних умовах глобалізації / О. О. Зеленко // Perspectives of

research and development: сollect. of Scient. Articles. — 2017. — №1. — Dublin:

SAUL Publishing Ltd. — P. 65–69.

29. Zelenko O. O. Development of scenarios for democratic transformations of

socio-economic relations in Ukraine / T. V. Calinescu, O. O. Zelenko // Baltic

Journal of Economic Studies. — 2017. — Vol. 3. № 3. — Riga: Izdevnieciba “Baltija

Publishing”. — P. 13–23.

Особистий внесок: методичний підхід щодо сценарного аналізу регіональної

системи економічних відносин на засадах соціального діалогу

30. Зеленко О. О. Стратегічні пріоритети регіональних систем економічних

відносин на засадах соціального діалогу / О. О. Зеленко // Актуальные научные

исследования в современном мире. — 2017. — Вип. 11(31). Ч. 5. — C. 63–68.

31. Зеленко Е. А. Оценка эффективности трансформации системы

экономических отношений на основе социально диалога / Е. А. Зеленко //

Иқтисод ва молия. — 2018. — №. 1. — Ташкент: Print Line Group. — С. 5–14.

32. Zelenko O. O. Estimation of Conditions the Realization of Democratic

Mechanisms the Transformation of Society: Tearing Away and Social Dialog /

11

T. V. Calinescu, G. S. Likhonosova, O. O. Zelenko // Montenegrin Journal of

Economics. — 2018. — Vol. 14. № 1. — Podgorica: 3M Makarije. — P. 93–107.

Особистий внесок: уточнено систему показників оцінювання соціального

діалогу, як інструменту соціально-економічної трансформації регіону.

33. Zelenko O. O. Diagnostics of Tearing away the Democratic Mechanisms of

Socio-Economic Development and Adjusting of Social Dialogue in Society /

T. V. Calinescu, G. S. Likhonosova, O. O. Zelenko // Journal of Economics,

Management & Trade. — 2017. — Vol. 20. Is. 3. — London: Sciencedomaine. —

Р. 1–12.

Особистий внесок: обґрунтовано природу соціального діалогу та

визначено взаємозв'язок між соціальною безпекою та соціальним діалогом у

системі регіональних економічних відносин.

34. Zelenko O. Analysis of Public Institutes Activity as Instrument of Settlement

the Economic Relations of Region / T. Calinescu, O. Zelenko // Tехнологический

аудит и резервы производства. — 2018. — № 3/5 (41). — Р. 9-14.

Особистий внесок: обґрунтовано необхідність реорганізації наявних

громадських інституцій за відсутності результативності та економічної

ефективності їх діяльності на регіональному рівні.

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

35. Зеленко О. О. Технологія прийняття рішень в системі економічних

відносин / О. О. Зеленко // Технологія — 2016: матеріали Міжнар. наук.-техн.

конф., 22-23 квіт. 2016 р. — Ч. ІІ. — Сєвєродонецьк: СНУ ім. В. Даля, 2016. —

С. 210–212.

36. Зеленко О. О. Особливості формування соціального капіталу суб’єктів

господарювання та регіону на засадах соціального діалогу / О. О. Зеленко //

Соціально-гуманітарні науки, економіка, право: нові виклики, практика,

інновації : матеріали Міжн. наук.-практ. конф., 21-22 квіт. 2016 р. — у 2 т. —

Т. 1. — Київ.: Університет «Україна», 2016. — С. 338–342.

12

37. Зеленко О. О. Факторы развития со-циального диалога в странах

постсоветского пространства / О. О. Зеленко // Мировой финансово-

экономический кризис и новые возможности реализации экономической

политики: Межд. электр. конф.: тезисы докл., 1 июн. 2016 г. — Ташкент: «Print

Line Group», 2016. — С. 35–37.

38. Зеленко О. О. Регіональна модель формування соціального діалогу в

Україні / О. О. Зеленко // Людина і праця в економіці регіону: матеріали

Всеукраїнської наук.-практичної конф., 31 жовт. 2016 р. — Кропивницький:

КОД, 2016. — С.101–103.

39. Зеленко О. О. Соціальний діалог – основа формування економічних

відносин на регіональному рівні / О. О. Зеленко // Розвиток фінансово-

економічного становища на різних рівнях управління: підприємство, регіон,

держава: матеріали Міжнар. наук.-практичної конф. 24-25 берез. 2017 р. —

Дніпро.: НО «Перспектива», 2017. — С. 72–74.

40. Зеленко О. О. Моніторинг впровадження соціального діалогу як

механізму перетворення українського суспільства / О. О. Зеленко // Теорія і

практика сучасної науки (Частина І): матеріали ІІ-ї Міжнар. наук.-практ. конф.,

15-16 черв. 2017 р. — К.: МЦНД, 2017. — С. 35–36.

41. Зеленко О. О. Керовані, контрольовані та неконтрольовані фактори

розвитку економічних відносин на регіональному рівні / О. О. Зеленко //

Напрями та сучасні чинники розвитку міжнародних відносини: економічні та

політичні аспект: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 8 верес. 2017 р. —

Запоріжжя: Класичний приватний університет. — С. 71–73.

42. Зеленко О. О. Проблеми оцінювання системи економічних відносин на

регіональному рівні / О. О. Зеленко // Євроінтеграційна перспектива та

інвестиційний потенціал економіки: методологія, теорія та практика: Всеукр.

наук.-практ. конф.: тези доповід., 15-16 верес. 2017 р. — Одеса.: ЦЕДР, 2017. —

C.60–63.

13

43. Зеленко О. О. Параметризація соціального діалогу на регіональному рівні

/ О. О. Зеленко // Сучасні особливості економічних проблем розвитку:

матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 29-30 верес. 2017 р. — Львів: ЛЕФ, 2017.

— С. 67–69.

44. Зеленко О. О. Стратегічні напрями розвитку системи економічних

відносин в умовах сучасного Сходу України / О. О. Зеленко // Modern Economic

Research: Co-operation, Banking, Public Administration in Decentralized

Environment: International Scientific Conference Proceedings, September 26th,

2017. — Kielce: Baltija Publishing, 2017. — P. 56–58.

45. Зеленко О. О. Гармонізація соціального діалогу в системі економічних

відносин / О. О. Зеленко // Перспективи інноваційного розвитку економіки:

сучасні підходи та напрями: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 17-18

листоп. 2017 р. — У 2-х ч. — Ужгород: Видавничий дім «Гельветика», 2017. —

Ч. 1. — С. 152–154.

46. Зеленко Е. А. Социальный диалог как фактор экономического роста

региона / Е. А. Зеленко // Новое качество и новые возможности экономического

роста: инновации, активное предпринимательство и поддержка прогрессивных

технологий: материалы Межд. электр. конф., 5 мая 2018 г. — Ташкент, 2018. —

С. 94–97 — [Электронный ресурс]. — Режим доступа:

http://itm.uz/files/books/ru/e-konfer-13.7.18.pdf

ANNOTAТION

Zelenko O. O. Improving the system of regional economic relations on the basis

of social dialogue. – Qualification scientific work as a manuscript..

The thesis claiming the scientific Economy Science Doctor’s Degree on the

specialty 08.00.05 – The Development of Productive Forces and Regional Economy.

– Ukraine Ministry of Education and Science, Volodymyr Dahl East Ukrainian

National University, Severodonetsk, 2018.

14

In the dissertation research the theoretical aspects of formation and development

of the system of regional economic relations on the basis of social dialogue are

generalized. On the basis of the analysis, it was determined that social dialogue is

implemented at eight levels, namely: interpersonal, local, regional, sectoral,

interindustrial, interregional, national, international. The notion of social dialogue,

which is a specific form of the communication process between two or more parties

in any sphere of life, which makes it possible to reach consensus on the issues of

social and economic society development, is directly clarified. There are presented

the classification of its varieties and the basis of implementation containing the

purpose, preconditions, principles and functions. The world tendencies are

determined and the model of realization for social dialogue at the regional level is

proposed, as well as the concept of social dialogue realization in the conditions of

development for system of regional economic relations, which contains the basic

notions, tools, regularities and expected results from the implementation.

In this work, the peculiarities for functioning of economic relations system on

the basis of social dialogue are identified. It should be based on socio-economic

relations, where social dialogue is formed, and the system itself is influenced by the

actions of managed, controlled and uncontrolled development factors. In order to

improve the system operation in the area of primary impact should be managed

factors: the development of innovation; availability and quality of labor resources; the

level of support for small and medium businesses; the level of competition or the

degree of market monopolization of certain types of economic activity; availability of

appropriate infrastructure; level of social responsibility development for participants

of economic activity; quality of education. The classification of factors influencing

the formation of social dialogue at the regional level is proposed, which are grouped

according to three criteria: general theoretical (quality of communication process,

availability and sources of motivation, effectiveness of cooperation), national (state

regulatory policy in the field of social dialogue, level of politicization and

personalization of social dialogue, availability of strategic direction, social mobility

of the population, availability of skilled personnel, humanization of social relations

15

and the regional ones (social inequalities, the level of technological development and

self-organization of participants, the quality of the social dialogue bodies functioning,

the involvement of employees in the process of managing the activities of enterprises,

as well as the involvement of small businesses and representatives of civil society

organizations in the process of making strategic decisions on the region

development). The components of the system of indicators for assessing regional

economic relations based on the principles of social dialogue are substantiated, which

represent the state and interests of the respective group of economic relations

participants within the region. The presented system contains three groups of

indicators: indicators of economically active population; indicators of employers,

indicators of regional authorities. According to the results of the evaluation, the

general rating of the Ukraine regions was constructed according to the three groups of

indicators in the proposed system of evaluation of regional economic relations. The

last place among all regions occupies Lugansk region.

According to the results of the study, a regional approach to scenario analysis

for the system of economic relations based on social dialogue has been formed,

according to which, on the basis of pair correlation and SWOT analysis of the socio-

economic situation, the probability for realization of a pessimistic, optimistic

development scenario for economic relations system of the region is determined.

Taking in to account the identified problems in the Lugansk region, the most realistic

scenario is to achieve a balance between economic needs and security needs; the

main instrument for implementing of this scenario is the human capital available in

the region.

The decision-making technology concerning territories economic development

with the involvement of different social groups has been improved, which contains

the stages, types, means and potential threats that need to be eliminated or minimized.

As a analysis result of state and regional strategies, an integrated approach to

harmonization of regional development strategies was presented, which allowed to

substantiate the common strategic guidelines for the development of interregional

cooperation of the eastern regions of the country. A key guideline that corresponds

16

with all national priorities of regional development is the comprehensive

development of human and social capital through increased adaptability to the needs

of the market and the social activity of the region population.

According to the results of the analysis, a complex of forecast predictors of the

social dialogue implementation in the system of regional economic relations is

proposed, which contains a block of economic parameters and a block of parameters

of community activity. Their retrospective analysis allows us to determine the main

characteristics of the transformation for national and regional economic systems and

the problem parameters that impede further effective development. An overview of

existing approaches to the process of monitoring social dialogue has revealed a

number of problems: the results of sociological surveys, unlike quantitative indicators

of evaluation, are not presented in the context of individual regions, but in general for

Ukraine; the number of indicators generated as a result of sociological surveys varies

from year to year. In order to eliminate the problems identified, the requirements for

the monitoring of social dialogue, which provides for annual monitoring of

quantitative and qualitative indicators in all regions of the country, are formulated in

the work. Also, the mechanism of social dialogue integration into a system of

regional economic relations is improved, which is a system of interrelated motives,

principles, methods, regulatory instruments, as well as sources of financing of certain

measures within the framework of the authorities, employers, economically active

population joint activities for ensuring effective interaction.

Based on the results obtained in the dissertation research, there is substantiated

the methodology of improving the regional economic relations system of based on

the principles of social dialogue, which contains six components: stages, principles,

methods, tools, levers of influence and strategic guidelines. Within the framework of

the methodology, an integrated index for the development of regional economic

relations is envisaged, which allows identifying problems from employers, the

population or regional authorities and directing measures to eliminate negative

indicators in the area of their activity interests. The presented content of the

17

component methodology is relevant and can be used to improve the system of

regional economic relations in all regions of Ukraine without exception.

In order to forecast trends in the region's development as an open complex

socio-economic system within which regional economic relations manifest, an

economic-mathematical model was developed. The model has been tested on the

example of the Luhansk region and with its help it is grounded on certain measures to

improve the system of regional economic relations of the region. According to the

calculations, it was found that for the region perspective is an option that involves a

qualitative restructuring of the economic relations system by investing in innovation

projects and social investment in human capital, which is an objective condition for

establishing a social dialogue between the authorities, business and the population of

the region. In order to evaluate the effectiveness of the improvement of regional

economic relations system, as a result of the implementation of social dialogue, it was

formed a complex indicator of the stability of economic relations, which is built on

the principle of linear convolution based on the 14 indicators of economic relations

effectiveness between the population of the region, the business environment and

regional authorities. It characterizes the level of accumulated social capital, makes it

possible to measure the probability of crisis phenomena occurrence in the relationship

of the economic activity participants within a specific region.

Key words: sustainable development, region, social dialogue, assessment,

system of regional economic relations, social capital, conflict, strategic directions,

factors of regional development, model of the region.

18

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………20

Розділ 1. Теоретичні аспекти становлення та розвитку соціального діалогу в

суспільстві……………………………………………………………..…32

1.1. Принципи становлення соціального діалогу………………………………..32

1.2. Світові тенденції розвитку соціального діалогу……………………………60

1.3. Концепції становлення та розвитку соціального діалогу в Українському

суспільстві……………………………………………………………………..87

Висновки до розділу 1……………………………………………………….114

Розділ 2. Дослідження розвитку соціального діалогу як підґрунтя для

вдосконалення системи регіональних економічних відносин ……...117

2.1. Характеристика системи економічних відносин в контексті соціального

діалогу………………………………………………………………………..117

2.2. Фактори, що впливають на розвиток соціального діалогу як підґрунтя для

вдосконалення системи економічних відносин регіону.………………….143

2.3. Система показників оцінювання економічних відносин регіону на засадах

соціального діалогу………………………………………………………….169

Висновки до розділу 2……………………………………………………….195

Розділ 3. Формування, становлення та розвиток системи регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу……………...198

3.1. Сценарії становлення та розвитку системи економічних відносин

регіону………………………………………………………………………..198

3.2. Технологія прийняття рішень в системі регіональних економічних

відносин…........................................................................................................219

3.3. Формування та розвиток стратегічних пріоритетів в системі регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу…………………...246

Висновки до розділу 3……………………………………………………….281

19

Розділ 4. Моніторинг впровадження соціального діалогу в контексті

вдосконалення системи регіональних економічних відносин.……..283

4.1. Параметризація результатів впровадження соціального діалогу ……….283

4.2. Режим проведення моніторингу соціального діалогу в регіонах

України……………………………………………………………………….296

4.3. Механізм гармонізації соціального діалогу в системі економічних

відносин на регіональному рівні……………………………………………319

Висновки до розділу 4……………………………………………………….332

Розділ 5. Методологічне забезпечення вдосконалення системи регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу……………...334

5.1. Методологічні підходи до забезпечення вдосконалення системи

регіональних економічних відносин……………………………………….334

5.2. Моделювання системи економічних відносин регіону із урахуванням

розвитку соціального діалогу……………………………………………….353

5.3. Оцінювання ефективності вдосконалення системи регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу…………………...376

Висновки до розділу 5……………………………………………………….406

ВИСНОВКИ....…………………………………………………………………….408

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………...415

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………464

20

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Процеси глобалізації та значне

прискорення економічної взаємодії на міжнародному рівні викликають зміни в

структурі основних учасників економічної діяльності: замість держав на

міжнародному ринку все частіше оперують їх окремі регіони, що скорочує

кількість посередників, значно спрощує процес просування товарів та послуг

від виробника до кінцевого споживача, підвищує ефективність економічної

діяльності та забезпечує стабільність соціально-економічного розвитку

регіонів.

Останні роки Україна також переживає період трансформації

економічних відносин, цей процес у кожному регіоні відбувається по-різному,

але при цьому негативні тенденції соціально-економічного розвитку

позначилися на усіх областях: зниження рівня зайнятості, скорочення доходів

населення, низький рівень конкурентоспроможності та збитковість

підприємств тощо.

Україна, яка декларує спрямованість всіх дій на інтеграцію до світового

співтовариства, останніми роками зіткнулася з проблемою конфлікту

економічних цілей розвитку та соціальних потреб суспільства на рівні

окремих регіонів. Відсутність належної уваги до потреб населення призвела

до глибокої системної кризи, яка знайшла своє відображення не тільки в

економічному, але й у політичному середовищі. Результати цієї кризи

відчуваються й досі. Більшість громадян не довіряють органам влади та

власникам засобів виробництва. Рівень недовіри значно зріс із виникненням

нової соціально незахищеної категорії – внутрішньо переміщених осіб.

Залишивши постійне місце проживання, ці люди зіштовхнулися з проблемою

відсутності житла, безробіттям, високим рівнем недовіри з боку решти

населення та з певною зневагою з боку представників державної влади. Як

21

наслідок, в окремих регіонах України збільшується трудова міграція,

поглиблюється демографічна криза, знижується рівень життя.

Проблема суспільних конфліктів актуальна не тільки для нашої держави.

Конфлікти супроводжують всі сфери життя, але конфліктність економічного

середовища на рівні окремих регіонів відчувається особливо гостро. Їх

вирішенню присвячено багато публікацій науковців не тільки у сфері

економіки, але й у соціології, психології, політології тощо. Між тим конфлікт

виступає джерелом інновацій; у випадку його позитивного розв’язання

задоволеними залишаються усі конфронтуючі сторони. Тому проблеми

ґрунтовного аналізу наявної системи регіональних економічних відносин та

пошуку інструментів для її вдосконалення з метою забезпечення належної

якості та гідного рівня життя населення потребують свого вирішення.

Концепція соціального діалогу, яка реалізується в багатьох країнах світу,

вже довела свою ефективність у системі соціально-трудових відносин. Але

нова парадигма регіонального розвитку, згідно з якою регіон виступає як

незалежний суб’єкт господарювання, та децентралізація влади в Україні

вимагають її впровадження на мезорівні та ставлять нові завдання для

науковців і практиків щодо розробки сучасних підходів реалізації такої

парадигми. Сьогодні соціальний діалог має стати інструментом врегулювання

економічних інтересів не тільки між роботодавцями та найманими

працівниками; регіональна влада та представники великого бізнесу мають

враховувати потреби економічно активних громадян, серед яких також є

безробітні, приватні підприємці, зайняті в секторі неформальної економіки,

трудові мігранти, зацікавлені в легальному працевлаштуванні у регіоні

постійного місця проживання.

Теоретичні й методологічні засади формування та розвитку регіональних

економічних відносин представлені у працях Є. Ахромкіна, Е. Бойченко,

І. Бузько, М. Долішнього, І. Заблодської, О. Коломицевої, О. Кудріної,

О. Карлової, Н. Прямухіної, О. Фінагіної. Безпосередньо дослідженням

22

особливостей впровадження соціального діалогу присвячено роботи

С. Гербеди, Н. Громадської, В. Давиденко, О. Жадан, Ю. Каплан,

І. Камінської, О. Кішиньової, О. Козаченко, А. Колота, Д. Коцупал,

О. Кравченко, Н. Крещенко, А. Кудряченко, Л. Любохинець, Д. Неліпи,

Л. Остапенко, С. Парчевської, В. Патрушева, О. Петроє, М. Посаженнікова,

М. Рішняк, Г. Савранської, А. Смірнової, М. Сорочишина, О. Софій,

В. Співак, Д. Сторожилової, В. Цвиха, Г. Чанишевої, Л. Черник, О. Шубалого,

Л. Ярової та ін. Але, незважаючи на велику кількість наявних публікацій, у

нашій країні проблема ефективності соціального діалогу залишається

невирішеною. Якщо на окремих підприємствах вже визначено механізми

взаємодії, то на рівні розвитку регіональних економічних систем соціальний

діалог перебуває на стадії зародження. Факт недосконалості наявної моделі та

невдалої стратегії розвитку соціального діалогу визнано на національному

рівні, що зумовлює необхідність пошуку власного унікального шляху

розвитку економічних відносин, який враховуватиме накопичений як

позитивний, так і негативний досвід минулого.

Необхідність розроблення теоретико-методологічних засад та

методичного інструментарію щодо впровадження соціального діалогу в

систему регіональних економічних відносин визначила вибір теми, мету,

завдання, логіку, напрями дослідження та структуру дисертаційної роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційну роботу виконано відповідно до плану наукових досліджень та

тематики держбюджетних науково-дослідних робіт Східноукраїнського

національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і

науки України (м. Сєвєродонецьк), а також Національної металургійної

академії Міністерства освіти і науки України (м. Дніпро). У

Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля

Міністерства освіти і науки України: при виконанні теми ТС-37-14 "Розробка

системи національних пріоритетів в умовах глобалізації суспільних

23

цінностей" (номер державної реєстрації 0114U001088, 2014-2016 рр.) автором

ідентифіковано соціально-економічні пріоритети розвитку по регіонах

України; за темою ДН-04-16 "Розробка демократичних механізмів

самозабезпечення соціально-економічних трансформацій суспільства" (номер

державної реєстрації 0116U004159, 2016-2018 рр.) автором запропоновано

методологічний підхід до соціально-економічної трансформації регіонального

суспільства шляхом впровадження соціального діалогу.

У Національній металургійній академії Міністерства освіти і науки

України: за темою "Методологія соціально-економічного, інформаційного та

науково-технічного розвитку регіонів, галузей виробництва, підприємств та їх

об’єднань" (номер державної реєстрації 0116U006782, 2016-2018 рр.) автором

запропоновано удосконалений спосіб прогнозування з використанням

кількісних показників соціально-економічного розвитку регіонів; за темою

"Моделювання економічної поведінки та стратегії розвитку суб’єктів

господарювання" (номер державної реєстрації 0116U008360, 2016-2021 рр.)

автором визначено методологічні аспекти регулювання системи соціально-

економічних відносин суб’єктів господарювання в регіоні.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розроблення

теоретико-методологічних засад і практичного інструментарію щодо

вдосконалення системи регіональних економічних відносин на засадах

соціального діалогу.

Для досягнення поставленої мети вирішено такі завдання:

уточнено термінологічний зміст поняття "соціальний діалог";

розроблено модель реалізації соціального діалогу на регіональному рівні;

сформовано концепцію реалізації соціального діалогу в Україні;

визначено фактори, що впливають на формування соціального діалогу на

регіональному рівні;

запропоновано систему показників для оцінювання регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу;

24

сформовано підхід щодо сценарного аналізу систем регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу;

удосконалено технологію прийняття рішень з економічного розвитку

регіону із залученням різних соціальних груп;

представлено інтеграційний підхід щодо гармонізації стратегій

регіонального розвитку задля активізації міжрегіонального співробітництва.

запропоновано комплекс прогностичних предикторів реалізації

соціального діалогу в системі економічних відносин;

запропоновано моніторинг соціального діалогу в системі економічних

відносин регіону;

удосконалено механізм інтеграції соціального діалогу в систему

економічних відносин на регіональному рівні;

сформовано методологію удосконалення системи регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу;

запропоновано економіко-математичну модель функціонування регіону

як відкритої соціально-економічної системи;

сформовано комплексний показник стабільності економічних відносин на

регіональному рівні.

Об’єктом дослідження є система регіональних економічних відносин.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні, методичні й

прикладні аспекти вдосконалення системи регіональних економічних відносин

на засадах соціального діалогу.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є сукупність

принципів наукового пізнання, загальних та спеціальних методів, що

використовувалися під час дослідження. У основу теоретичних досліджень

покладено фундаментальні засади розвитку регіональних економічних систем,

наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених щодо особливостей

впровадження соціального діалогу на різних рівнях розвитку економічних

систем.

25

Правову основу дисертаційного дослідження склали чинні законодавчі й

нормативні документи щодо регулювання економічних відносин з

урахуванням соціального діалогу. Інформаційним підґрунтям послугували

статистичні дані, звітність та інформаційні повідомлення державних органів

регіональної влади, електронні джерела мережі Інтернет, результати власних

досліджень автора.

Для досягнення поставленої мети та реалізації завдань дослідження були

використані такі методи: системний підхід (при дослідженні теоретичних

засад формування та розвитку соціального діалогу в системі регіональних

економічних відносин); історико-логічний підхід (при визначенні світових

тенденцій розвитку соціального діалогу); структурно-логічний аналіз (при

визначенні особливостей функціонування системи економічних відносин на

засадах соціального діалогу, а також при визначенні предикторів реалізації

соціального діалогу); синтез та узагальнення (при формуванні моделі й

концепції реалізації соціального діалогу, механізму інтеграції соціального

діалогу в систему регіональних економічних відносин та при побудові

методологічного підходу щодо удосконалення системи економічних відносин

на регіональному рівні); експертних оцінок та ранжування (для визначення

базових показників розвитку системи регіональних економічних відносин,

базових показників стабільності економічних відносин регіону),

статистичний і порівняльний аналіз (для побудови й аналізу системи

регіональних економічних відносин на засадах соціального діалогу, у

формуванні моніторингу соціального діалогу в системі регіональних

економічних відносин); економіко-математичний аналіз (для розрахунку

інтегрального індексу розвитку системи економічних відносин регіону,

комплексного показника стабільності економічних відносин, а також для

визначення взаємозалежності між показниками, що відображають основні

інтереси влади, бізнесу та населення регіону); економіко-математичне

26

моделювання (для побудови імітаційної економіко-математичної моделі

функціонування регіону як відкритої соціально-економічної системи).

Наукова новизна отриманих результатів. Основний науковий

результат дисертаційної роботи полягає в розробленні теоретико-

методологічних засад вдосконалення системи регіональних економічних

відносин на засадах соціального діалогу шляхом концептуалізації соціального

діалогу, моделювання його розвитку на регіональному рівні, формування

механізмів та інструментарію інституційної взаємодії з метою врегулювання

інтересів кожної групи учасників регіональних економічних відносин.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в такому:

уперше:

розроблено модель реалізації соціального діалогу в системі регіональних

економічних відносин, яка містить три щаблі (міжособистісний/локальний;

міжгалузевий, регіональний/міжрегіональний/міжнародний), визначає

основних учасників та посередників у формуванні соціального діалогу в

регіональних економічних відносинах, що дає можливість визначити напрями

й резерви накопичення соціального капіталу як в середині регіону, так і поза

його межами;

сформовано концепцію реалізації соціального діалогу в Україні, яка

містить основні поняття, інструменти, закономірності та очікувані результати

імплементації соціального діалогу в систему регіональних економічних

відносин, що сприятиме соціалізації діяльності регіональних суб’єктів

господарювання, мінімізації соціальних загроз у суспільстві, узгодженню

інтересів суб’єктів економічної діяльності та різних соціальних груп на

регіональному й національному рівні;

запропоновано спосіб розрахунку комплексного показника стабільності

економічних відносин, який формується за принципом лінійної згортки на

основі 14 індикаторів економічних відносин між населенням регіону, бізнес-

середовищем та регіональними органами влади, що дає змогу вимірювати

27

вірогідність виникнення кризових явищ у взаємовідносинах учасників

економічної діяльності в межах конкретного регіону;

розроблено економіко-математичну модель регіону як відкритої

соціально-економічної системи, що відображає складові регіональних

економічних відносин та містить показники, які характеризують стан

соціального діалогу між органами регіональної влади, суб’єктами економічної

діяльності та населенням регіону, реалізація якої дає змогу здійснювати аналіз

і прогноз стану основних соціально-економічних індикаторів розвитку

території з урахуванням впливу факторів розвитку на початку прогнозованого

періоду;

уточнено:

визначення поняття "соціальний діалог" як специфічної форми

комунікаційного процесу між двома або більш ніж двома сторонами у будь-

якій сфері життєдіяльності, який дозволяє дійти консенсусу щодо вирішення

питань соціально-економічного розвитку суспільства, збагачує

термінологічний апарат регіональної економіки;

інтеграційний підхід до гармонізації стратегій регіонального розвитку,

який базується на визначенні спільних орієнтирів, пріоритетів

довгострокового розвитку з метою активізації міжрегіонального

співробітництва, що сприятиме скороченню кількості депресивних територій,

формуванню міжрегіонального соціального діалогу та консолідації соціально-

економічних систем задля стабільного розвитку на основі задоволення

спільних регіональних інтересів;

удосконалено:

класифікацію факторів розвитку соціального діалогу на регіональному

рівні, згідно з якою їх сукупність розподілена між загальнотеоретичною,

загальнонаціональною та регіональною групами, що дає змогу чітко визначати

джерела впливу, рівень та напрями спільних заходів щодо усунення проблем

та досягнення компромісу в соціальному діалозі;

28

підхід до сценарного аналізу системи регіональних економічних відносин

на засадах соціального діалогу, згідно з яким на основі парної кореляції та

SWOT-аналізу соціально-економічної ситуації визначається вірогідність

реалізації позитивного чи негативного сценарію розвитку системи

економічних відносин регіону, що дає змогу визначити найбільш вірогідний

сценарій розвитку регіональних економічних відносин на основі виявлених

сильних сторін;

технологію прийняття рішень з економічного розвитку територій із

залученням різних соціальних груп, що містить чіткі рекомендації відносно

змісту етапів, засобів, типів взаємодії та уявлення щодо потенційних загроз у

процесі прийняття спільних рішень регіональною владою, представниками

бізнесу та громади, що дозволяє уникнути формалізму при залученні

громадськості до процесів управління соціально-економічним розвитком

території, мінімізувати ризики виникнення соціальної напруженості серед

населення регіону;

механізм інтеграції соціального діалогу в систему економічних відносин

на регіональному рівні, який обґрунтовує необхідність його впровадження для

кожної групи учасників через мотиви, які надають первинний поштовх для

початку процесу комунікації, що дає можливість обрати конкретні джерела

фінансування спільних дій, наявність яких саме є гарантією реалізації

реальних спільних заходів у чітко визначені терміни;

дістали подальшого розвитку:

комплекс прогностичних предикторів реалізації соціального діалогу в

системі регіональних економічних відносин, які дають змогу здійснити

ретроспективний аналіз та прогноз стану системи регіональних економічних

відносин, що дозволить визначити основні характеристики трансформації

системи регіональних економічних відносин і виявити параметри, що

перешкоджають їх ефективному розвитку;

29

методологія вдосконалення системи регіональних економічних відносин

на засадах соціального діалогу, яка містить етапи, принципи, методи,

інструменти, важелі впливу та стратегічні орієнтири, інтегральний показник

розвитку регіональних економічних відносин, який характеризує кожну групу

учасників економічних відносин на регіональному рівні, що дає змогу

комплексно оцінити сучасний стан системи регіональних економічних

відносин та в цілому сприяє вдосконаленню організаційно-економічної

взаємодії між учасниками регіональних економічних відносин на засадах

соціального діалогу;

система показників оцінювання регіональних економічних відносин на

засадах соціального діалогу, яка, враховуючи обмеженість та недоступність

статистичних даних, базується виключно на офіційних джерелах інформації і

враховує потреби кожної групи учасників соціального діалогу в процесі

реалізації економічної діяльності, що дозволило сформувати рейтинг областей

України за станом їх регіональних економічних відносин;

процес моніторингу соціального діалогу, який передбачає діагностику

поточного стану системи регіональних економічних відносин, визначення

якісних і кількісних показників моніторингу, впровадження якого забезпечить

об’єктивність процесу діагностики, незалежність організацій, що здійснюють

соціологічні опитування; щорічну публічну звітність інституцій, які

відповідальні за соціальний діалог у регіонах України.

Практичне значення отриманих результатів. Отримані результати та

практичні рекомендації становлять методичну основу розвитку системи

регіональних економічних відносин на засадах соціального діалогу. До

результатів, що мають найбільше практичне значення, належать:

комплексний показник стабільності економічних відносин, який

формується на основі 14 індикаторів економічних відносин між населенням

регіону, бізнес-середовищем та регіональними органами влади;

30

технологія прийняття рішень щодо економічного розвитку територій із

залученням різних соціальних груп;

інструменти впровадження соціального діалогу в економічну діяльність

регіону;

алгоритм реалізації технології прийняття управлінських рішень для

окремих суб’єктів господарювання у контексті соціально-економічного

розвитку регіону;

модель реалізації соціального діалогу в системі регіональних

економічних відносин;

сценарний аналіз регіональних економічних відносин на засадах

соціального діалогу.

Результати роботи використано в діяльності підприємств та установ, а

саме: Луганського обласного центру зайнятості (довідка № 22/1-1225-17 від

3.04.2018 р.), Департаменту економічного розвитку, торгівлі та туризму

Луганської обласної державної військово-цивільної адміністрації (довідка

№ 22-09/02-984 від 18.05.2018 р.), Агенції регіонального розвитку Луганської

області (довідка № 115 від 16.05.2018 р.), Сєвєродонецької міської ради

(довідка № 2104/1 від 23.04.2018 р.), Луганської регіональної торгово-

промислової палати (довідка № 16/1-8 від 25.01.2018 р.), ТОВ «НВП ТЕЛСІС»

(довідка № 43 від 30.03.2018 р.), ТОВ НДПІ «Водоочисні технології» (довідка

№ 76 від 30.05.2018 р.), ГО «Кризовий медіа-центр «Сіверський Донець»

(довідка № 117 від 14.03.18 р.), а також у навчальному процесі

Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

Міністерства освіти і науки України (довідка № 65/73-01 від 18.01.2018 р.).

Довідки про впровадження представлено у Додатку А.

Особистий внесок здобувача. Наукові розробки, положення, висновки та

рекомендації є результатом самостійно проведеного автором дослідження

щодо вдосконалення системи регіональних економічних відносин на засадах

31

соціального діалогу. Внесок автора в колективно опубліковані праці

конкретизовано у списку публікацій.

Апробація результатів дисертації. Отримані результати дослідження,

висновки та пропозиції обговорювалися й схвалені на Міжнародній науково-

технічній конференції "Технологія-2016" (м. Сєвєродонецьк, 2016 р.),

Міжнародній науково-практичній конференції "Соціально-гуманітарні науки,

економіка, право: нові виклики, практика, інновації" (м. Київ, 2016 р.),

Міжнародній електронній конференції "Мировой финансово-экономический

кризис и новые возможности реализации экономической политики" (м.

Ташкент, 2016 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференціії "Людина і

праця в економіці регіону" (м. Кропивницький, 2016 р.), Міжнародній

науково-практичній конференції "Розвиток фінансово-економічного

становища на різних рівнях управління: підприємство, регіон, держава" (м.

Дніпро, 2017 р.), ІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Теорія і

практика сучасної науки" (м. Київ, 2017 р.), Міжнародній науково-практичній

конференції "Напрями та сучасні чинники розвитку міжнародних відносини:

економічні та політичні аспект" (м. Запоріжжя, 2017 р.), Всеукраїнській

науково-практичній конференції "Євроінтеграційна перспектива та

інвестиційний потенціал економіки: методологія, теорія та практика" (м.

Одеса, 2017 р.), Міжнародній науково-практичній конференції "Сучасні

особливості економічних проблем розвитку" (м. Львів, 2017 р.), Міжнародній

науковій конференції "Modern Economic Research: Cooperation, Banking, Public

Administration in Decentralized Environment" (м. Кельце, 2017 р.), Міжнародній

науково-практичній конференції "Перспективи інноваційного розвитку

економіки: сучасні підходи та напрями" (м. Ужгород, 2017 р.), Міжнародній

електронній конференції "Новое качество и новые возможности

экономического роста: инновации, активное предпринимательство и

поддержка прогрессивных технологий" (м. Ташкент, 2018 р.).

32

Публікації. Основні результати дослідження опубліковані в 46 наукових

працях, серед яких – 3 монографії, у тому числі – 1 одноосібна, 24 статті – у

наукових фахових виданнях, 7 публікацій – у міжнародних виданнях та

виданнях України, що входять до міжнародних наукометричних баз, 12

публікацій – у матеріалах наукових конференцій. Загальний обсяг публікацій

– 38,96 д.а., з яких особисто автору належать 34,96 д.а. Повний перелік

публікацій представлено у Додатку Д.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти

розділів і висновків, викладених на 414 сторінках машинописного тексту.

Матеріали дисертації містять 24 таблиці та 55 рисунків, які подано на 45

сторінках. Список використаних джерел із 435 найменувань уміщено на 49

сторінках, 5 додатків – на 54 сторінках.

33

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ В СУСПІЛЬСТВІ

1.1. Принципи становлення соціального діалогу

Глобальні стратегії, спрямовані на реалізацію концепції сталого розвитку,

вимагають від членів будь-якого суспільства пошуку шляхів взаєморозуміння

у ключових аспектах життєдіяльності. В сучасних умовах світових тенденцій

розвитку все актуальнішою стає проблема налагодження гармонійних

відносин та ефективної взаємодії між сторонами і учасниками соціально-

економічних процесів, що протікають у будь-якому суспільстві.

Пошук точок збігу між інтересами держави, представників різних сфер

діяльності та громадськості стає сьогодні нагальною потребою та необхідною

умовою для подальшого соціально-економічного розвитку будь-якої держави.

Більше того, така проблема постає не тільки на рівні окремих держав, але й в

рамках подальшого розвитку світового співтовариства.

У цьому контексті все частіше можна відстежити використання такого

поняття, як «соціальний діалог», яке призване охарактеризувати саме процеси

пошуку «спільної мови» між всіма учасниками взаємовідносин.

Отже сьогодні виникає реальна потреба у чіткому визначення поняття

«соціальний діалог», а також у яких випадках доречно використовувати даний

термін в рамках забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Проблемою дослідження поняття «соціальний діалог» займається все

більше представників сучасної науки. Серед них можна відзначити

Н. Громадську [55], Ю. Маршавіна [209], О. Антонову [6], В. Цвих [383],

О. Трюхан [360], О. Петроє [260] та ін.

34

Варто зазначити, що всі вказані автори займаються дослідженням суті

соціального діалогу в різних сферах життєдіяльності суспільства та під різним

кутом зору, але мало хто розглядає проблему в площині економічних

взаємовідносин.

Наприклад, Н. Громадська [55] досліджує роль соціального діалогу в

соціальній політиці держави і вважає, що він являє собою процес, який

включає всі типи переговорів, консультацій та обміну інформацією між

роботодавцями, працівниками й державою, спрямований на успішне

вирішення питань соціально-економічної політики. Автор підкреслює, що

соціальний діалог є не лише важливим інститутом соціально-трудових

відносин та інструментом соціальної політики, а й політичним інститутом,

який сприяє реалізації політичної участі соціальних груп [55, с. 5].

У свою чергу Ю. Маршавін [209] визначає сутність соціального діалогу в

контексті розвитку ринку праці. На його думку соціальний діалог – це

своєрідний форум, де узгоджуються позиції роботодавців і трудящих щодо

соціально-економічних проблем [209, c. 236]. Дослідник зазначає, що

соціальний діалог на ринку праці допомагає збалансувати інтереси сторін

шляхом переговорів і пошуку компромісів.

О. Антонова [6] розглядає соціальний діалог як модель взаємодії

законодавчого органу з неурядовими організаціями, яка передбачає

партнерські взаємовідносини представників органів державної влади,

роботодавців та представників найманих працівників: об’єднань профспілок і

неурядових організацій, що мають довіру найманих працівників та для яких

відстоювання соціальних та економічно-трудових інтересів громадян є одним

із напрямків їхньої діяльності [6, c. 179-180].

В. Цвих [383], посилаючись на Б. Мартенса, розглядає поняття

соціального діалогу у тандемі з соціальним партнерством, стверджуючи, що

соціальний діалог має дві інтерпретації [383, c. 182]. За першою, під

«соціальним діалогом» розуміється процес централізованого пошуку

35

державою одного або двох соціальних партнерів. За другою інтерпретацією,

соціальний діалог – це більш складний процес, що включає державу, а також

знайдених нею соціальних партнерів, які діють, шукаючи діалогу з іншими,

керуючись не тільки вказівками, але власним розсудом.

О. Трюхан [360] в рамках трудового права пропонує у змісті поняття

соціального діалогу виділяти 4 ознаки: 1) предмет – система колективних

трудових відносин; 2) суб’єкти соціального діалогу – сторони та інші

учасники: працівники (їх представники), роботодавці (їх представники),

органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші органи та

особи; 3) мета – забезпечення узгодження інтересів сторін (суб’єктів); 4)

характер відносин, що регулюються – трудові і пов’язані з ними соціально-

економічні відносини [360, c. 11].

О. Петроє [260] вважає, що у широкому значенні соціальний діалог

доцільно розглядати як особливу форму дискусії довкола широкого спектру

питань, які є предметом інтересів різних соціальних груп і суспільства в

цілому. У цьому значенні соціальний діалог передбачає широкий формат

учасників: на основі паритету взаємодіють два або декілька учасників,

враховуючи умови, що кожен має однакові права, не нав’язує власну точку

зору незалежно від позиції у суспільстві, кожна сторона здійснює певні

компромісні дії у процесі переговорів для вирішення конфлікту інтересів та

досягнення консенсусу.

Представлені визначення «соціального діалогу» достатньо різнобічні та

висвітлюють сутність даного явища у різних окремих сферах життєдіяльності:

політика, державне управління, правові взаємовідносини між роботодавцем та

робітником тощо.

Огляд представлених підходів засвідчив, що «соціальний діалог» –

поняття дуже многогранне, а його трактування залежить від сфери

дослідження, але варто підкреслити, що ця категорія більш висвітлена в сфері

розвитку права та політології, у сфері державного управління, натомість

36

потребує більшої уваги збоку науковців у форматі соціально-економічного

розвитку суспільства.

Узагальнення існуючих підходів, обґрунтування ролі та визначення

поняття «соціальний діалог» у контексті соціально-економічного розвитку

суспільства є об’єктивною потребою тенденцій розвитку сучасності, адже на

сьогоднішній день Україна поміняла курс з ринково-орієнтованої економіки

на країну з соціально-орієнтованою економіку. Тобто, фокус розвитку змінено

з економічних орієнтирів на соціальні. Виникає питання: яким чином дійти

консенсусу у процесі економічної діяльності між всіма її учасниками, у тому

числі з пересічними громадянами нашої країни?

Для об’єктивного визначення категорії «соціальний діалог», відокремимо

його складові елементи та розглянемо сутність кожного з них.

Отже, у понятті «соціальний діалог» першочергової уваги потребує

визначення суті самого діалогу. Діалог (давньогрец. Διάλογος) — дослівно

перекладається як «через слово», означає розмову, бесіду. Іншими словами

діалог — це процес, який може стосуватися тільки людей і є невід’ємною

складовою людських взаємовідносин у всіх сферах життєдіяльності, що і

пояснює існування багатьох різноаспектних підходів до інтерпретації його

сутності [259].

Фактично, коли мова йде про діалог, то можна стверджувати, що діалог –

це реалізація процесу комунікації. Комунікація, як термін, також є дуже

глибинним поняттям, трактування якого налічує сто двадцять варіацій, але

варто зупинитись на найпростішому: комунікація – це пов'язаний з певними

відносинами процес створення та інтерпретації повідомлень, що викликають

певну реакцію [53, c. 36]. Повідомлення - це певний текст, представлений в

усній, або у письмовій формі, у формі аудіо- чи відеозапису, котрий містить

певну інформацію, передбачену для аналізу.

37

У повсякденному розумінні діалог, окрім основної функції комунікації,

розглядається як літературна або театральна форма усного або письмового

обміну висловами між двома і більше людьми.

Філософська енциклопедія В. Кемерова [159] трактує діалог як термін, що

використовується в сучасних онтологічних теоріях комунікацій для

зазначення особливого рівня комунікативного процесу, на якому відбувається

поєднання особистостей учасників комунікації. Висловлюючись простіше,

учасники такої комунікації прагнуть розуміти один одного та дійти спільної

мови.

Велика радянська енциклопедія [21] висвітлює діалог як: 1) різновид речі,

що характеризується ситуативністю (залежністю від обставин розмови),

контекстуальністю (обумовленістю попередніми висловами), мимовільністю

та низьким ступенем організованості (незапланованим характером); 2)

функціональний різновид мови, що реалізується в процесі безпосереднього

спілкування між співрозмовниками, який складається з послідовного

чергування стимулюючих та реагуючих реплік. У контексті трактування

поняття «соціальний діалог», і перший і другий варіант визначення даного

поняття є актуальним, але у випадку соціального діалогу майбутні його

учасники мають подбати про його організований хід для забезпечення

ефективного результату.

Огляд представлених підходів дає можливість підсумувати, що діалог –

це специфічна форма комунікаційного процесу між двома або більше

сторонами у будь-якій сфері життєдіяльності, яка дозволяє дійти консенсусу

стосовно предмета спілкування.

Друга складова поняття «соціальний діалог» - соціальний (від лат. Socialis

— товариський, громадський) – це одна з основних категорій соціології і

соціальної філософії. Вперше вона була введена до наукового обігу

К. Марксом для позначення характеристики однієї із сторін суспільного

життя. «Соціальне» — це сукупність певних рис та особливостей суспільних

38

відносин, інтегрована індивідами чи спільнотами у процесі спільної діяльності

в конкретних умовах, яка виявляється в їхніх стосунках, ставленні до свого

місця в суспільстві, соціальних явищ і процесів. «Соціальне» проявляється

скрізь, де дія однієї людини зіставляється з дією іншої [330], така ж сама

залежність стосується дії не тільки окремих індивідів, але й їх груп.

Академічний тлумачний словник [317] трактує поняття «соціальний» як

пов'язаний із життям і стосунками людей у суспільстві; породжений умовами

суспільного життя, певного середовища, ладу; існуючий у певному

суспільстві; здійснюваний у суспільстві.

Проблемі розвитку соціального діалогу в Україні на державному рівні

почали приділяти увагу тільки з середини минулого десятиліття. Довгий час

уся законодавчо-нормативна база обмежувалася Указом Президента України

«Про розвиток соціального діалогу» [362], який не містив навіть чіткого

визначення даної категорії.

Сьогодні функціонує Закон «Про соціальний діалог в Україні»,

прийнятий 23 грудня 2010 року [93], відповідно до зазначеного законодавчого

акту соціальний діалог – це процес визначення та зближення позицій,

досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень

сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників,

роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування,

з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної

політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин. Але

законодавчо закріплене визначення має дещо обмежений характер, адже за

результатами огляду підходів різних авторів було визначено, що участь у

соціальному діалозі можуть приймати не тільки суто представники

роботодавців, працівників та органів державної влади. У цьому процесі

можуть бути задіяні неурядові організації різної спрямованості (наприклад ті,

що займаються вирішенням проблем навколишнього середовища, питаннями

39

етнічних меншин тощо), наукові організації та об’єднання, а також

представники територіальних громад або суспільства в цілому.

Недосконалість визначення «соціального діалогу» в законі

підтверджують і інші автори. Наприклад І. Лосиця [199, c. 105] вважає, що

соціальний діалог має виступати як спосіб цивілізованого узгодження

інтересів різних груп при вирішенні протиріч, які виникають, і попередження

конфліктів у соціально-економічній і трудовій сферах. Тобто автор умисно

підкреслює, що трудова сфера – це не єдина сфера реалізації соціального

діалогу, є інші напрями соціально-економічного розвитку суспільства, які

потребують його впровадження та ефективної реалізації. І. Лосиця розглядає

соціальний діалог як перевірений інструмент дієвої політики сучасних

правових демократичних держав, за допомогою якого досягається створення й

стабільне функціонування систем освіти, охорони здоров’я, культури,

соціального забезпечення, високий рівень життя громадян, забезпечення їх

прав і свобод, а також соціальна злагода у суспільстві, тому дослідник також

критикує зазначений законодавчий акт та вказує на необхідність

доопрацювання і більш чіткого визначення поняття «соціальний діалог» [199,

с. 108].

Прикладний, але у той же час цікавий підхід до трактування поняття

«соціальний діалог» пропонують О. Крайник та М. Біль [184], які вважають,

що соціальний діалог передбачає залучення до співпраці різних управлінських

секторів, серед яких перший сектор – органи державної влади, другий сектор –

суб’єкти підприємницької діяльності, третій сектор – громадські організації,

четвертий сектор – наукові та освітні організації. Автори розглядають

доцільність впровадження соціального діалогу в туристичній галузі, та

називають власний підхід міжсекторальною взаємодією всіх суб’єктів

управління. Даний варіант трактування «соціального діалогу» також

суперечить законодавчо закріпленому визначенню та підкреслює його

обмеженість.

40

Загалом поняття «соціальний діалог» у науковій літературі розглядають у

різних аспектах [403, c. 40]:

- як специфічний тип суспільних взаємовідносин, що проявляється в

окремих сферах життєдіяльності суспільства;

- як цивілізований метод врегулювання суспільних взаємовідносин на

основі законодавчої бази та нормативно-правових актів, колективних

договорів та угод;

- як ідеологію цивілізованого суспільства з ринковою економікою;

- як ідеологію соціального світу, в основу якої покладено ідею досягнення

консенсусу для спільного блага;

- як соціальний інститут;

- як систему органів і організацій;

- як систему теоретичних і прикладних знань.

Таким чином, ідентифікувавши сутність кожної складової поняття

«соціальний діалог» та наявні підходи щодо його трактування, можна підвести

підсумок, та запропонувати єдине визначення даного терміну, з урахуванням

всіх недоліків та рекомендацій. Отже, соціальний діалог – це специфічна

форма комунікаційного процесу між двома або більше сторонами у будь-якій

сфері життєдіяльності, яка дозволяє дійти консенсусу щодо вирішення питань

соціально-економічного розвитку суспільства.

Для повного розкриття поняття «соціальний діалог» виникає потреба у

визначенні рівнів реалізації зазначеної категорії. У Законі України «Про

соціальний діалог в Україні» йдеться про чотири рівні, а саме: національний,

галузевий, територіальний, локальний рівні. Такої ж думки дотримується

більшість науковців, які займаються дослідженнями у даній сфері, але

спираючись на проведений аналіз та представлене визначення «соціального

діалогу», пропонуємо збільшити кількість рівнів до восьми, а саме (рис 1.1.):

41

Рис. 1.1. Рівні реалізації соціального діалогу

Джерело: розроблено автором

1. Міжособистісний рівень. Найнижчий рівень соціального діалогу, про

який ніхто не згадує, але дуже часто саме на рівні особистостей як в

рамках однієї так і різних організації, вирішуються важливі питання

підвищення рівня життя окремих представників або конкретної

територіальної громади. У більшості випадків, інтереси окремих груп

учасників представляють їх формальні, або неформальні лідери, які

фактично здійснюють процес комунікації.

2. Локальний рівень. Конкретні суб’єкти підприємницької діяльності та

профспілкові відділення, які захищають інтереси працівників; окремі

відділення громадських організацій, конкретні наукові та освітні

установи. На даному рівні у центрі уваги - внутрішнє середовище

конкретної організації. І, навіть, якщо до діалогу залучені представники

інших структур, основними учасниками все одно залишаються (у

більшості випадків) працівники та роботодавці.

3. Регіональний рівень. Соціальний діалог в рамках конкретного регіону

може бути реалізований за рахунок участі у ньому регіональних органів

42

самоврядування та виконавчої влади, регіональних профспілкових

відділень та регіональних неурядових громадських об’єднань (НГО), а

також наукових і освітніх організацій, що функціонують на

регіональному рівні.

4. Галузевий рівень. На цьому рівні учасниками соціального діалогу

можуть бути представники державних органів виконавчої влади,

галузеві об’єднання підприємців, всеукраїнське галузеве об’єднання

профспілок та, можливо, також конкретні всеукраїнські громадські

організації, науково-освітні організації та установи, що здійснюють

дослідження в даній галузі.

5. Міжгалузевий рівень (міжсекторальний рівень). Це рівень, на якому у

процесі комунікації можуть приймати участь представники різних

галузей промисловості чи сільського господарства, суб’єкти економічної

діяльності суміжних (споріднених) сфер діяльності, профспілкові

організації, державні органи влади тощо.

6. Міжрегіональний рівень. Передбачає соціальний діалог між

представниками влади, громадськими організаціями, роботодавцями

різних регіонів держави. Особливо актуальним такий рівень діалогу є

для областей з суміжними територіями.

7. Національний рівень. У соціальному діалозі на рівні держави можуть

приймати участь державні виконавчі органи влади, всеукраїнські

об’єднання бізнесу, всеукраїнські об’єднання профспілок та

всеукраїнські громадські організації, наукові інститути державного

рівня.

8. Міжнародний рівень. Рівень соціально-економічного розвитку

суспільства залежить не тільки від взаємодії різних представників

суспільства всередині держави. Сьогодні, в умовах глобалізації та

інтеграції України до світового співтовариства, все більш актуальною

43

стає проблема реалізації ефективного соціального діалогу на

міждержавному рівні за участю міжнародних організацій.

Факт необхідності поступового формування соціального діалогу на

міжнародному рівні підтверджують науковці різних сфер діяльності, які так

чи інакше торкаються проблеми соціального розвитку. Зокрема зазначається

відсутність балансу між економічною діяльністю та її соціальними наслідками

у глобальних масштабах [336, c. 18]. С. Хофман, який очолює Центр

європейських досліджень Гарвардського університету, прокоментував

ситуацію, що склалася у світі, зазначивши, що глобалізація сама по собі є

джерелом конфліктних ситуацій, які потребують розв’язання у світових

масштабах. С. Хофман зазначає, що виникненню конфліктних ситуацій на

світовому рівні сприяють [380]:

1) конкуренція між сильними державами, та спроможність менш

впливових країн використовувати цю ситуацію у власних інтересах;

2) наявність соціальної напруженості та конфліктів всередині окремих

держав світу (саме те, що яскраво проявляється зараз в Україні), які

потребують втручання міжнародної спільноти;

3) невідповідність внутрішньої державної політики закріпленим

міжнародним стандартам.

Всі перераховані причини виникнення конфліктних ситуацій на

міжнародному рівні тільки підкреслюють необхідність впровадження

соціального діалогу не тільки на міжнародному рівні, але й на всіх інших

зазначених шести рівнях.

Сьогодні вже ні в кого не виникає сумнівів що стабільний розвиток

суспільства можливий за умови наявності налагодженого соціального діалогу.

Це поняття все частіше можна зустріти у різних колах та сферах

життєдіяльності: у державній соціальній політиці, у трудових відносинах на

підприємстві, на ринку праці тощо. У цьому контексті у багатьох виникає

питання: яким чином можна налагодити соціальний діалог, що для цього

44

потрібно? Адже незважаючи на певну узгодженість науковців та практиків

щодо визначення цього процесу, не завжди у реальному житті вдається його

реалізувати. Як результат – більшість суспільних соціально-економічних

проектів терплять крах, виникає напруженість у суспільстві у зв’язку з

невирішеністю проблем певних категорій, окремих груп населення або цілих

громад.

Дослідженням суті поняття «соціальний діалог» займається вже достатня

кількість вчених. Вже визначено, що соціальний діалог – це процес

спілкування між двома або більше сторонами, який забезпечує досягненню

компромісу та сприяє вирішенню проблем у соціально-економічній сфері на

державному, регіональному та локальному рівні [122, c. 86].

Щодо засад реалізації соціального діалогу, то тут варто зазначити

обмеженість досліджень, які здійснювалися вітчизняними та закордонними

науковцями. Серед тих, хто безпосередньо розглядав умови формування та

реалізації соціального діалогу, варто відзначити все ту ж Н. Громадську [54]

та О. Трюхан [360], а також А. Смірнову [319], Л. Ярову [403], В. Федіна

[370], С. Гербеду [43] та ін.

Найбільший вклад у дослідженні засад і умов реалізації соціального

діалогу зробила Н. Громадска [54], яка намагалася сформулювати передумови,

принципи, мету та функції соціального діалогу [54, с. 13-23], розглядаючи їх в

основному через призму державно-правових відносин. З деякими

твердженнями автора можна погодитись, але деякі потребують уточнення та

коригування, зокрема до таких що необхідно переглянути належать умови

реалізації соціального діалогу, тому що при детальному перегляді окремі з них

дублюють одна одну. Наприклад, цікавий, але дуже дискутований підхід

використовує автор для визначення мети соціального діалогу [54, с. 17],

стверджуючи, що вона варіюється в залежності від змісту проблеми,

конкретних обставин та регіону. Натомість, якщо дивитись через призму

соціально-економічного розвитку, всі варіації цілей можна поєднати в одну –

45

покращення соціально-економічної ситуації окремих організації, територій,

держави в цілому. Н. Громадська розглядає мету соціального діалогу в формі

піраміди, в основу якої покладено обмін інформації; на другому рівні –

консультації; на третьому – переговори. Науковець стверджує, що обмін

інформацією – це і є, по суті, процес соціального діалогу і його мета –

поінформувати партнерів, контрагентів, без впливу на них. Мета консультацій

– це зближення позицій всіх учасників, і, нарешті, мета переговорів –

досягнення компромісу.

Займаючись реалізацією соціального діалогу на практиці, А. Смірнова

[319], як співробітник Національної служби посередництва і примирення,

пропонує орієнтуватися на дев’ять принципів соціального діалогу, на

противагу одинадцяти принципам, які, базуючись на українському

законодавстві, представляє та ж Н. Громадська [54, с. 15].

Також принципи соціального діалогу досліджувала Г. Чанишева [388,

c. 101], яка торкається цієї проблеми, висвітлюючи її юридичні аспекти у

сфері праці. Науковець порівнює принципи соціального діалогу, закріплені у

міжнародних актах, починаючи з 1948 р., та принципи, що закріплені у

національному законодавчому просторі, а саме у ст. 3 Закону України «Про

соціальний діалог в Україні» [93]. Г. Чанишева, юрист за фахом, схиляється до

думки, що принципи соціального діалогу, закріплені у зазначеному Законі

України (законність та верховенство права, репрезентативність і

правоможність сторін, їх незалежність і рівноправність, конструктивність та

добровільність у прийнятті рішень, пріоритетність узгоджених процедур,

відкритість та гласність, обов’язковість дотримання досягнутих

домовленостей), відповідають загальноприйнятим міжнародним стандартам.

Ще один науковець – О. Трюхан, – у своєму дисертаційному дослідженні

поділяє принципи реалізації соціального діалогу на загальні (властиві для усіх

рівнів та форм соціального діалогу) та приватні (окремі – властиві для певних

конкретних умов та форм соціального діалогу) [360, c. 9]. Такий підхід є не

46

зовсім коректним, адже у загальному визначенні принцип – це загальні

положення, яким мають задовольняти наукові припущення, гіпотези або

теорії. Отже, групування принципів на загальні та приватні не зовсім доречне,

адже всі принципи мають бути загальними, тобто такими, що стосуються усіх

форм та рівнів соціального діалогу.

Цікавих висновків дійшла Л. Ярова [403], яка вважає, що основними

функціями соціального діалогу є представництво та захист загальнодержавних

інтересів у сфері праці, інтересів вітчизняного бізнесу та інтересів найманих

працівників. При цьому думка Л. Ярової знову не співпадає з позицією тієї ж

таки Н. Громадської [54, c. 19], яка виділяє одинадцять функції соціального

діалогу (пізнавальну, регулюючу, контролюючу, консолідуючу, прогностичну,

комунікативну, інформативну, когнітивну, емотивну, конативну та креативну),

і за змістом вони відмінні від зазначених вище. Дещо схожий підхід щодо

визначення функцій соціального діалогу пропонує О. Пертроє [260, c. 25], але

їх кількість автор скоротила до п’яти (а саме до інформативної, регулюючої,

консолідуючої, прогностичної та контролюючої). Таким чином виникає

проблема узгодження та відзначення загальних функцій соціального діалогу

для всіх аспектів життєдіяльності суспільства.

Досліджуючи особливості формування соціального діалогу в умовах

російського суспільства, В. Федін [370], визначає стратегічні цілі його

функціонування, але запропоновані формулювання та їх значна кількість (сім

замість трьох, максимум чотирьох), наштовхують на думку, що це не

стратегічні цілі, а функції соціального діалогу у сфері трудових

взаємовідносин.

У свою чергу С. Гербеда, розглядаючи суб’єктів соціального діалогу [43],

стверджує, що основним учасником цього комунікативного процесу, його

ініціатором є трудовий колектив. Знову ж таки, точка зору, висловлена

автором, є дуже дискусійною, адже соціальний діалог – це специфічна форма

комунікаційного процесу між двома або більше сторонами, яка реалізується не

47

тільки на рівні підприємства (на локальному рівні) та за ініціативою певного

трудового колективу. Існує ще сім рівнів соціального діалогу, детально

охарактеризованих вище [122, с. 85], де ініціаторами комунікацій можуть бути

не тільки трудові колективи, але й багато інших учасників цього процесу.

Проаналізовані праці зазначених науковців засвідчили різнобічність

існуючих поглядів щодо умов формування і реалізації соціального діалогу як

у нашій держави, так і закордоном. Результати огляду публікацій

демонструють відсутність єдиного підходу щодо визначення умов формування

та функціонування соціального діалогу у суспільстві. Отже серед такого

різноманіття виникає потреба визначити саме ті принципові положення та

засади, які найбільш релевантні до сучасних умов формування та реалізації

соціального діалогу в суспільстві у сфері соціально-економічних відносин.

Безумовно розпочинати треба з класифікації, яка передбачає систему

розподілу предметів, явищ або понять (у даному випадку комунікаційного

процесу) на певні групи, які формуються на підставі схожості та відмінності

цих процесів один від одного. Соціальний діалог – дуже многогранний, а тому

потребує систематизації за допомогою даного інструменту наукового

пізнання. Успішне формування та реалізація соціального діалогу можливі за

умови визначення, який різновид даного комунікативного процесу необхідно

організувати. Тільки чітке розуміння того наскільки різноплановим може бути

цей процес, дає можливість об’єктивно ідентифікувати умови його

ефективного протікання для всіх учасників і зацікавлених сторін.

Класифікація різновидів соціального діалогу представлена у табл. 1.1

[106, c. 95].

Таблиця 1.1

Класифікація різновидів соціального діалогу

Класифікаційна

ознака

Різновиди соціального діалогу

1. Сфера впливу - соціальний діалог щодо соціальної сфери;

- соціальний діалог щодо економічної сфери;

48

Продовження табл. 1.1

Класифікаційна

ознака

Різновиди соціального діалогу

- соціальний діалог щодо екологічних проблем;

- соціальний діалог у сфері науки;

- соціальний діалог у політичній сфері;

- соціальний діалог щодо питань освіти та культури

- соціальний діалог щодо питань релігії і т. п.

2. Кількість

учасників

- двосторонній;

- тристоронній;

- за участі декількох груп учасників

3. Рівень

реалізації

- міжнародний;

- національний;

- міжрегіональний

- міжгалузевий (секторальний);

- галузевий;

- регіональний;

- локальний;

- міжособистісний

4. Форма - обмін інформацією;

- консультації;

- узгоджувальні процедури;

- переговори з укладанням договорів і угод

5. Характер

протікання

- конструктивний;

- нейтральний;

- деструктивний

6. Зміст - загально-інформативний;

- за конкретною тематикою (проблематикою)

7. Час протікання - протягом певного проміжку часу (одноразово);

- у декілька етапів з певними часовими паузами (фрагментарний);

- на постійній основі

8. Результат - неформальний (без укладання певних угод);

- формальний (з укладанням певних угод)

9. Ефект від

реалізації

- позитивний;

- негативний

Джерело: розроблено автором на підставі [54, 319]

Класифікація не є суто авторською, але фактично узагальнює всі наявні

підходи інших авторів. Користуючись даними, представленими у табл. 1.1,

можна зробити висновок, що соціальний діалог – це дуже різноманітний

суспільний комунікаційний процес, який класифікується за дев’ятьма

ознаками. Отже у подальшому при визначенні умов формування та реалізації

соціального діалогу, маємо враховувати всі вказані його різновиди.

49

Для повного розуміння необхідно зупинитися детальніше на деяких

ознаках класифікації соціального діалогу. Коли мова йде про сферу впливу,

необхідно мати на увазі, що у чистому вигляді соціальний діалог у тій чи

іншій сфері життєдіяльності майже не виникає. У більшості випадків вони

комбінуються, генеруючи соціальний діалог, наприклад, на тлі соціально-

економічних взаємовідносин і т. п.

У класичному варіанти визначення соціального діалогу розглядаються дві

сторони: роботодавець та найманий працівник, але з часом до цих ключових

гравців долучається третій – в особі держави, а згодом, для отримання більш

ефективних результатів від даного комунікаційного процесу, можуть

притягатися інші дійові особи.

Щодо рівнів реалізації, які вже детально розглядалися у цьому параграфі,

необхідно зазначити, що найбільш складний процес соціального діалогу

спостерігається на міжнародному рівні. З одного боку – це найбільш

актуальний та затребуваний комунікаційний процес, адже зміни на світовій

арені здійснюються дуже швидко та охоплюють необмежені території,

поєднуючи різні культури, нації так, що більшість представників полярних

світоглядів просто не готові до такої швидкої інтеграції [203, с. 10]. Недарма

проблемі пошуку «точок дотику» у процесі налагодження бізнес-зв’язків

присвячена велика кількість публікацій експертів-практиків. Зокрема на

велику увагу заслуговує робота Р. Льюіса «Зіткнення культур», у якій автор

висвітлює комунікативні особливості більшості континентів, країн та націй

світу [203]. Дослідник, керуючись власним багаторічним досвідом, розробив

цілий ряд комунікативних моделей, притаманних кожній нації, користуючись

якими у процесі бізнес-переговорів, учасники мають більше шансів досягти

успіху.

Також, різні рівні реалізації соціального діалогу можуть перетинатися

один з одним. Наприклад, галузевий рівень діалогу може відбуватися в межах

окремого регіону, на національному або міжнародному рівні. З іншого боку

50

галузевий соціальний діалог може реалізовуватися між двома представниками

підприємств, професійних організацій (міжособистісний соціальний діалог).

Деяких пояснень потребують і вказані у табл. 1.1 різновиди форм

соціального діалогу. В ідеалі ці форми мають трансформуватися в етапи

реалізації соціального діалогу, адже дійсно більшість комунікацій в

економічній сфері має починатися з інформаційного обміну, а закінчуватися

переговорами (з підписанням паперової угоди або без неї). Перші три форми є

інструментами м’якого впливу на учасників діалогу, остання форма – навпаки,

– інструмент жорсткого впливу, особливо якщо результат переговорів

закріплюється у письмовому документі. Варто зазначити, що у реальному

житті, на практиці, всі чотири форми використовуються далеко не у кожному

випадку: окремі з них просто ігноруються, а у найгіршому випадку весь

процес соціального діалогу викривляється та завершується, так, фактично, і не

почавшись, на стадії інформування.

Характер протікання соціального діалогу також може змінюватися під

впливом багатьох факторів, причому як від деструктивного до

конструктивного так і навпаки. Деструктивність даного процесу породжується

формальним відношенням сторін комунікації, нещирістю, некомпетентністю;

причин, насправді може бути безліч. Підкреслимо, що нейтральний характер

діалогу є доречним тільки як початковий чи проміжний варіант у перетворенні

деструктивного в конструктивний процес комунікації.

За змістом соціальний діалог можна поділити на загально-інформативний

та за конкретною тематикою або за певною проблемою. Перший варіант більш

характерний для сталих партнерських відносин, що сформувалися на тлі

постійного соціального діалогу, і його учасники фактично перебувають у

постійному контакті, обмінюючись будь-якою релевантною інформацією.

Другий варіант проявляється у період виникнення проблемних ситуацій.

Наступна класифікаційна група соціального діалогу – час протікання, – за

яким він поділяється на обмежений у часі (тобто такий, що виникає між

51

учасниками одноразово для вирішення конкретної проблеми); фрагментарний,

або такий, що реалізується у декілька етапів з певними часовими лагами між

кожним з них; постійний (коли учасники у процесі стабільної взаємодії

фактично перетворилися на соціальних партнерів).

Будь який соціальний діалог за результатами протікання можна

класифікувати як формальний (тобто такий, результати якого офіційно

закріплені на папері у вигляді укладених угод, меморандумів, протоколів

тощо) та неформальний (такий, що не закріплений документально), але це не

означає, що другий варіант є гіршим за перший: усні домовленості, якщо вони

реалізуються у подальшому, також є ефективним інструментом спільної

взаємодії сторін.

Остання класифікаційна ознака не потребує ґрунтовних пояснень. Кожен

процес, у тому числі процес комунікації, має певний ефект. Соціальний діалог

не є виключенням. У загальному випадку цей ефект має або позитивне

значення, або негативне. У деяких випадках отримані результати можуть

принести позитивний ефект для самих учасників діалогу, але негативний – для

інших стейкхолдерів, інтереси яких не були враховані і т. п.

Більш ніж сторічний досвід формування соціального діалогу засвідчує,

що цей процес не можна уніфікувати, він залежить від великої кількості

чинників: від економічної, політичної та соціально-демографічної ситуації, від

географічного розташування, а також від менталітету населення, його

історико-культурного надбання, яке є унікальним для кожної нації та

безпосередньо для кожного регіону в межах конкретної держави. Проте,

впровадження соціального діалогу на всіх визначених семи рівнях є

необхідною умовою для забезпечення сталого розвитку окремих організацій,

територій, регіонів, держав та світового співтовариства в цілому.

Досвід попередніх досліджень інших авторів засвідчив, що до складових

засад формування соціального діалогу мають бути віднесені: мета,

передумови формування та успішної реалізації, принципи та функції (рис.

1.2.) [106, c. 96].

52

Рис. 1.2. Засади формування та реалізації соціального діалогу

Джерело: розроблено автором з використанням [54, 360, 370]

Засади формування і реалізації соціального діалогу

Мета Функції Принципи Передумови формування

та реалізації

Підвищення рівня та

якості життя населення

шляхом гармонізації

соціально-економічних

взаємовідносин у

суспільстві за рахунок

досягнення консенсусу

між сторонами діалогу

стосовно вирішення

проблем окремих осіб,

груп, територіальних

громад або стосовно

питань соціально-

економічного розвитку

суспільства в цілому

- законодавча

врегульованість

соціального діалогу;

- соціально орієнтована

економічна сфера;

- сприятливе політичне

середовище;

- незалежні

репрезентативні

представники учасників

(або безпосередньо

учасники) соціального

діалогу, що володіють

повною достовірною

інформацією

- нормативності;

- відкритості;

- взаємоповаги;

- добровільності;

- відповідальності

- забезпечення

узгодженості інтересів

окремих осіб, груп,

територіальних громад,

суспільства в цілому;

- зниження рівня

соціальної напруженості;

- захист інтересів

соціально уразливих

верств населення;

- забезпечення

інноваційного розвитку

окремих сфер

життєдіяльності та

суспільства в цілому

53

Представлена схема є результатом критичного аналізу та поєднання всіх

наявних підходів, які пропонувалися раніше у науковій літературі. Розглянемо

кожну складову більш детально.

Як і будь-який інший процес, соціальний діалог має бути

цілеспрямованим. Чітко сформульована мета – це вже певна гарантія

результативності діалогу для всіх його учасників, але її наявність є певним

індикатором попередньої узгодженості майбутніх дій учасників діалогу.

Визначена та погоджена мета означає однакове усвідомлення та єдине

трактування виявленої проблеми, для вирішення якої і реалізується

соціальний діалог. Якщо поглянути дуже широко, то головною проблемою,

що викликає непорозуміння між правлячими колами та рештою населення

світу є ідеологія надмірно вільного ринку [207, c. 23], яка передбачає, що

головними цілями є цілі економічного зростання, а саме: підвищення розміру

ВВП замість орієнтації на підвищення середньодушового доходу. Хоча вже

доведено, що такий підхід є недальновидним і у довгостроковій перспективі

тільки сприяє зростанню витрат, ця ідеологія й досі залишається провідною

для економічно розвинених країн світу. Пошук нових, власних шляхів

розвитку є об’єктивною потребою для більшості країн, що перебувають на

стадії трансформації.

Безумовно, у кожному конкретному випадку має бути сформульована

конкретна ціль, але загалом можна стверджувати, що основна мета

формування і реалізації соціального діалогу у суспільстві – це підвищення

рівня та якості життя населення шляхом гармонізації соціально-економічних,

політичних, культурних, релігійних взаємовідносин в окремому суспільстві та

у світі в цілому за рахунок досягнення консенсусу між сторонами діалогу на

будь-якому рівні його реалізації.

Мета має бути досягнута через ряд конкретних завдань. У сфері

соціально-трудових відносин на теренах всіх пострадянських країн можуть

реалізовуватись наступні завдання впровадження соціального діалогу [263]:

54

- використання потенціалу соціального діалогу в інтересах розвитку

особистості, забезпечення її конституційних прав та гарантій;

- узгодження інтересів сторін у вирішенні питань оплати праці, зайнятості,

охорони та безпеки праці, професійного навчання та ін.;

- уточнення функцій, прав та обов’язків сторін колективних трудових

відносин, розробки відповідних процедур діалогу, підвищення культури

переговорів;

- врегулювання колективних трудових спорів на основі принципів

партнерських взаємовідносин;

- поступовий перехід до колективно-договірного регулювання соціально-

трудових відносин на всіх рівнях та у всіх сферах соціально-економічної

діяльності.

Друга складова – передумови формування і реалізації соціального

діалогу. У даному випадку, доречно виділити тільки 4 основних передумови, а

саме: наявність законодавчої бази щодо регулювання соціального діалогу (як

на національному так і на міжнародному рівні), соціальна орієнтація

економічної сфери (місією будь-якої економічної діяльності має бути не

покращення економічних показників, а підвищення якості життя починаючи

від окремих осіб, закінчуючи громадою окремої території, регіону та

населенням країни, у протилежному випадку відбуватиметься зростання

соціальної напруги та процесів відторгнення), сприятливе політичне

середовище (наявність політичної волі представників влади змінювати

несприятливу ситуацію, налагоджувати соціальний діалог між учасниками

переговорів) та незалежні учасники діалогу, що володіють всією релевантною

інформацією, необхідною для проведення ефективних переговорів. Все решта,

що пропонується іншими науковцями [54, c. 13-14], фактично є похідними

умовами, або просто дублює зміст вже представлених основних передумов

іншими словами.

55

Також важливо зауважити, що відсутність будь-якої з вказаних чотирьох

передумов значно ускладнює процес соціального діалогу і може призвести до

негативного результату.

Аналіз останніх публікацій, присвячених проблемам розвитку

соціального діалогу, засвідчив що серед дослідників немає єдиної точки зору

та порозуміння стосовно того які саме засади є передумовами, а які –

принципами соціального діалогу. Дуже часто між ними відсутня чітка межа. В

схемі, що представлена на рис. 1.2, відображено також 5 основоположних

принципи соціального діалогу:

а) принцип нормативності передбачає дотримання встановлених

законодавчо-регуляторних норм - мова йде не тільки про нормативні

документи, які регламентують процес реалізації соціального діалогу, але й про

всю законодавчу та регуляторну базу держави, а також про міжнародні

домовленості, угоди та нормативні акти. Відоме прислів’я – «незнання законів

не звільняє від відповідальності», – у даному випадку є також актуальним;

б) принцип відкритості передбачає, що кожна сторона соціального

діалогу в процесі переговорів «викладе усі карти на стіл» та не приховуватиме

інформацію, яка буде важливою для успішного результату; наявність

незалежних та поінформованих учасників не є гарантією позитивного

результату соціального діалогу, без бажання співпрацювати консенсусу не

буде досягнуто. Можна витратити багато часу на процес комунікації, але за

відсутності бажання дійти згоди, спілкування носитиме або нейтральний або

взагалі деструктивний характер;

в) принцип взаємоповаги передбачає шанобливе ставлення один до

одного у процесі переговорів незалежно від того, розділяють учасники точки

зору один одного чи ні; у протилежному випадку конструктивний діалог

просто не буде сформовано;

г) принцип добровільності означає прийняття реальних зобов’язань:

результатом соціального діалогу мають бути реальні пропозиції щодо

56

вирішення проблеми, які будуть узгоджені та прийняті всіма учасниками

переговорного процесу; примусове залучення сторін до виконання покладених

на них зобов’язань, формальний підхід до їх виконання або нереалістичність

пропонованих заходів призведуть до небажаного результату: у кращому

випадку учасники діалогу матимуть «статус кво» (тобто ситуація щодо

проблеми, яка потребує вирішення, залишиться незмінною), у гіршому

випадку буде отримано негативний економічний або соціальний ефект;

д) останній принцип – відповідальності – передбачає відповідальність

сторін за взяті зобов’язання - передбачає обов’язковість санкцій у рази

невиконання кимось з учасників своїх зобов’язань; недотримання даного

принципу спричинить безкарність та зловживання з боку учасників діалогу і

його негативний результат, відсутність позитивного ефекту. Кожен, хто бере

на себе зобов’язання, має розуміти, що бездіяльність, навмисне ухилення від

взятих на себе обов’язків, не залишаться безкарними. Будь-яка усна чи

письмова угода, що є результатом продуктивного соціального діалогу, має

містити ряд санкцій у випадку безвідповідальності всіх без винятку учасників.

Останній елемент, представлений на рис. 1.2, – це функції соціального

діалогу. Більшість науковців розглядають соціальний діалог як інструмент

розв’язання кризових ситуацій між роботодавцями та робітниками. Саме тому

більшість варіантів пропонованих функцій відображають функції соціального

діалогу по відношенню до працівників та працевлаштованого населення. Але,

загалом процес соціального діалогу може виникнути між групами різних

роботодавців, між різними бізнес-колами, між державними органами влади та

представниками місцевої громади і т. п. Інший підхід (більш об’єктивний),

який можна відстежити серед наявних публікацій – це узагальнені функції [54,

260, 403], але вони також не узгоджені за кількістю та за змістом.

Тому у складі представленої схеми запропоновано чотири функції, які

відображають призначення соціального діалогу, як загального

цілеспрямованого комунікаційного процесу, притаманного для всіх аспектів

57

життєдіяльності суспільства, що сприяє соціально-економічному розвитку

окремої території та підвищенню якості життя її пересічних мешканців:

а) забезпечення узгодженості інтересів окремих осіб, груп,

територіальних громад шляхом реалізації соціального діалогу: всі залучені

сторони досягають консенсусу з різних проблемних питань, тим самим

враховуються інтереси всіх учасників діалогу (і безпосередніх представників і

опосередкованих стейкхолдерів). Фактично соціальний діалог – це єдиний

раціональний інструмент вирішення конфліктних ситуацій та виходу з кризи

взаємовідношень;

б) зниження рівня соціальної напруженості: фактично реалізація цієї

функції неможлива без першої, вона має бути певним наслідком узгодженості

інтересів, але при цьому результати співпадіння мають здійснювати

позитивний вплив як на самих учасників соціального діалогу (на їх

психологічний стан, соціально-економічне становище), на всіх стейкхолдерів,

так і на все оточуюче соціальне середовище; іншими словами реалізація даної

функції забезпечується завдяки так званому «принципу доміно» - ланцюговій

реакції, яка запускається від позитивного впливу процесу соціального діалогу

на первинну ланку ланцюга – на безпосередніх учасників зазначеного

комунікаційного процесу;

в) захист інтересів соціально-уразливих верств населення: реалізації

соціального діалогу на всіх рівнях потребують саме такі категорії; у більшості

випадків проблеми таких категорій стають причиною формування соціального

діалогу, або саме такі чекають на позитивні рішення. Успішне економічно-

розвинуте суспільство – це суспільство у якому превалюють принципи рівних

прав та можливостей соціального розвитку й самореалізації. Незважаючи на

те, що більшість проблем, які вирішуються шляхом соціального діалогу

напряму стосуються економічних аспектів розвитку, їхнє розв’язання так чи

інакше, напряму чи опосередковано має сприяти підвищенню якості життя

соціально-уразливих категорій населення, сприяти мінімізації процесів

58

відторгнення, які сьогодні, на жаль, тільки набирають свої оберти; яскравим

підтвердженням цього факту є збільшення кількості населення, що перебуває

за межею бідності;

г) забезпечення інноваційного розвитку окремих сфер життєдіяльності та

суспільства в цілому: конструктивний діалог веде до вирішення проблем,

нерідко задля досягнення консенсусу протягом комунікативного процесу,

формуються інноваційні рішення, без яких розв’язання проблеми було б

неможливим. Реалізація пропонованих інновацій прямо або опосередковано ,

але позитивно впливатиме на рівень та якість життя. Безумовно, у кожному

окремому випадку рівень інновацій різний – від абсолютних до відносних, від

радикальних до еволюційних. Проте, саме завдяки соціальному діалогу

здійснюється впровадження будь-якої інновації, іншого шляху просто не

існує.

Отже, проведений аналіз різних наукових підходів та наявних

законодавчо-нормативних документів, що стосуються трактування поняття

«соціальний діалог», дозволив обґрунтувати роль та представити

удосконалене єдине визначення категорії «соціальний діалог», який у

подальшому будемо розглядати як специфічну форму комунікаційного

процесу між двома або більше сторонами у будь-якій сфері життєдіяльності,

що дозволяє дійти консенсусу стосовно вирішення питань соціально-

економічного розвитку суспільства. На підставі даного визначення було

запропоновано замість прийнятих чотирьох розглядати сім рівнів реалізації

соціального діалогу, а саме: міжнародний, національний, міжгалузевий,

галузевий, територіальний, локальний та особистісний рівні. Такий

розширений «погляд», дозволяє більш об’єктивно представити всіх

потенційних учасників соціального діалогу, враховуючи особливості даного

комунікаційного процесу як всередині конкретної території, між регіонами

однієї держави та між представниками різних націй і країн світу.

59

Представлена уточнена класифікація різновидів соціального діалогу

надає можливість як науковцям так і практикам чітко охарактеризувати

наявний, або майбутній процес спілкування, визначити з дев’яти наявних

найбільш важливі ознаки та бажані їх різновиди, на які потрібно звернути

увагу фахівцям у своїй подальшій роботі.

Структурно згруповані засади формування і реалізації соціального

діалогу дозволяють як науковцям так і практичним діячам чітко визначити всі

його аспекти, форм, починаючи з основної мети даного процесу та закінчуючи

його функціями. Всі представлені складові «агреговано» з попередніх

досліджень інших авторів та запропоновано найбільш базові у кожній групі:

передумови формування та розвитку, принципи та функції соціального

діалогу. Відмінною особливістю представлених наукових результатів є їх

адаптованість до економічної сфери впровадження.

Враховуючи всі різновиди та особливості формування соціального

діалогу будь-який представник бізнесу, громади чи влади буде мати

можливість відстежити наявність чи відсутність вказаних складових та

забезпечити формування і реалізацію соціального діалогу з очікуваним

позитивним результатом.

Уточнені принципові теоретичні положення щодо становлення

соціального діалогу, які містять його визначення, рівні, класифікацію

різновидів та засади формування і розвитку у соціально-економічному

середовищі, забезпечують ґрунтовний базис для його впровадження у

практичну діяльність суб’єктів господарювання в економічному середовищі

країни.

Для визначення релевантних засад формування та розвитку соціального

діалогу у вітчизняних системах економічних відносин варто дослідити

накопичений світовий досвіт та сучасні тенденції розвитку даної концепції у

різних державах. Про це і піде мова у наступному параграфі.

60

1.2. Світові тенденції розвитку соціального діалогу

Конфлікт між потребами населення, представниками бізнесу та

регіональних або місцевих органів влади – це проблема, яка існує постійно.

Тому, перед кожним із зазначених учасників стоїть завдання щодо пошуку,

ідентифікації та опрацювання наявних підходів для формування

взаємовідносин з метою врегулювання конфліктних ситуацій та забезпечення

розвитку території спільного співіснування.

Дослідження обраної проблеми не можна вважати повним без

висвітлення історичних та сучасних тенденцій розвитку соціального діалогу

не тільки в Україні але й в усьому прогресивному світі. Успішна реалізація

теорії соціального діалогу в Україні, як і будь-якої іншої теорії, вимагає

ґрунтовного аналізу вже існуючого досвіду, який накопичено іншими

державами, що дозволить у подальшому адаптувати наявні підходи та

інструменти впровадження соціального діалогу, враховуючи особливості

розвитку та вимоги всіх представників українського суспільства.

Стосовно світового досвіду впровадження соціального діалогу, необхідно

зазначити, що вітчизняних авторів, які торкалися цього питання вкрай мало.

Серед таких варто знов відзначити Н. Громадську [54], а також Д. Горєлова,

О. Корнієвського, Ю. Опалько, Г. Палія [374], О. Козаченко [169],

Н. Крещенко [186] та ін.

Серед іноземних авторів, які досліджують проблеми та особливості

розвитку соціального діалогу, а також висвітлюють вже накопичений досвід

впровадження даної теорії, можна відзначити: П. Маргінсона, М. Кеуна [428],

Е. Дюфренса, К. Дергіса, Ф. Почета [434].

Огляд публікацій вказаних авторів засвідчив, що більшість з них

(Д. Горєлов, О. Корнієвський, Ю. Опалько, Г. Палій [374], Н. Крещенко [186])

розкривають в основному досвід впровадження соціального діалогу на

теренах Європейських держав. Але Н. Громадська [54, c. 69-78] зробила

61

спробу оглянути різновиди моделей, які були прийняті до реалізації у світовій

практиці.

Окрім того, майже всі вітчизняні дослідники [54, 169, 374] зауважують

вагому роль Міжнародної організації праці у формуванні основних тенденцій

процесу розвитку соціального діалогу, який найбільше отримав практичну

реалізацію саме у сфері взаємодії роботодавців та найманих працівників.

Загалом можна зауважити, що всі проаналізовані наукові доробки

зазначених авторів носять у своїй більшості приватний характер та

потребують уточнення і узагальнення всіх наявних підходів.

Огляд останніх публікацій засвідчив, що є нагальна потреба у

систематизації інформації стосовно наявних тенденцій, накопиченого досвіду

впровадження соціального діалогу та в аналізі існуючих моделей його

реалізації у розвинених країнах. Отже, необхідно узагальнити наявний досвід

та визначити світові тенденції розвитку соціального діалогу, які існують на

сьогоднішній день у різних країнах світу.

Проблеми соціальної справедливості, забезпечення соціального

рівноправ’я з’явилися в суспільстві з моменту зародження виробничих

процесів. Поступово перед людством виникає проблема щодо розробки

концептуальних теорій досягнення соціальної стабільності. З великої кількості

розроблених наукових підходів вже в ХІХ столітті сформувалися тільки дві

теорії щодо вирішення існуючих в суспільстві суперечностей. Одна теорія

спиралася на можливість врегулювання побажань власників засобів

виробництва і найманих працівників шляхом домовленостей, вдосконалення

форм співробітництва, формування відповідного законодавства на

державному рівні. Згідно з другою теорією, невідповідність інтересів

керуючого і керованого класів визнана як неможлива бути врегульованою, а

інтереси робітників і власників непримиримими; тому теорія закликає до

революційних дій, до знищення будь-якої приватної форми власності, а отже

до знищення заможного класу.

62

У минулому сторіччі можна було відстежити як обидві вищевказані теорії

мали широкі можливості реалізуватися у повному обсязі у всіх куточках

нашого світу. Як результат – на початку нинішнього сторіччя всі прийшли до

загального висновку, що поміж двох теорій перемогла саме теорія мірного

вирішення соціальних проблем тобто «теорія реформізму». Історично

доведено, що революція не здатна вирішити жодної соціальної проблеми, а

тому на сьогоднішній день є невиправданою та неефективною.

Цікаве ретроспективне дослідження історії впровадження соціального

діалогу здійснила Л. Амелічева [5, c. 167-168], яка виділяє три історичні етапи

впровадження соціального діалогу у систему соціально-трудових відносин,

розглядаючи їх через призму юриспруденції та трудового права. На думку

автора, можна виділити три етапи даного історичного процесу, а саме:

1. ХІХ ст. – перша чверть ХХ ст.: відбувається формування первинних

норм соціального діалогу у певних західних державах, де активно

розвиваються надприбуткові і у той же час небезпечні галузі та виробництва.

У цей період відбувається фіксація норм соціального діалогу у певних

законодавчих актах, або формування окремих нормативних документів, у яких

відображено особливості формування соціального діалогу. Даний процес

активно розвивається під впливом боротьби найманих працівників за свої

права перед правлячим класом.

2. Початок 30-х рр. – кінець 80-х рр. ХХ ст. визначається затуханням

процесів впровадження соціального діалогу на рівні окремих підприємств з

причини розвитку командно-адміністративної системи у країнах, які у

минулому представляли так званий «соціалістичний табор» на чолі з тодішнім

лідером СРСР. Але у той же час формуються міжнародні стандарти

впровадження соціального діалогу, що викликано процесами глобалізації.

3. Початок 90-х рр. ХХ ст. – теперішній час характеризується

перетворенням радянської системи трудових відносин в інститут трудового

права, який передбачає формування соціального партнерства, але в Україні він

63

представляє у більшості випадків не соціальне партнерство, а поки що

соціальний діалог.

Загалом можна виділити дві основних тенденції, які притаманні

інтерпретації інституту соціального діалогу у сучасному світі:

- класичний варіант інтерпретації передбачає, що соціальний діалог є

інструментом врегулювання взаємовідносин між урядовими

структурами, представниками роботодавців та найманих працівників;

даний варіант притаманний для індустріального періоду розвитку

національних економік;

- новітній етап розвитку суспільства засвідчує, що класичний варіант

інтерпретації і реалізації соціального діалогу є недостатнім, тому йому

на зміну приходить більш розширений – неокласичний підхід, який

передбачає, окрім зазначених учасників, залучення до переговорів

широких кіл громадськості, насамперед громадських організацій, які

презентують інтереси різних груп населення.

Незважаючи на поступове впровадження розширеного варіанту

інтерпретації інституту соціального діалогу, базовою умовою його

формування залишається залучення до участі найманих працівників. І тут

розрізняють дві форми їхньої участі в процесі соціального діалогу [418]:

1) опосередковане залучення найманих працівників до соціального діалогу

через:

- законодавчо закріплені структури;

- спільні консультації;

- ради працівників;

- колективні переговори.

2) безпосереднє залучення найманих працівників до соціального діалогу

через:

- спільні постійно діючі комітети;

- форум вирішення проблем;

64

- спеціальні групи;

- колективні трудові процеси.

Сьогодні вкрай необхідним є усвідомлення підходу до соціального

діалогу як основи для розвитку, соціально-економічного і політичного життя

будь-якої держави. Реалізація теорії соціального діалогу сприяє підвищенню

рівня культури суспільства, подоланню наявних суперечностей, поєднанню

інтересів представників різних соціальних груп і т. п.

Оскільки процес формування соціальної моделі держави тісно пов’язаний

з її політичною та економічною моделями, соціальний діалог зазвичай

аналізується в комплексі із станом демократії та ринкової економіки. Відтак,

формування ефективної системи соціального діалогу багато в чому

синхронізується з темпами розвитку політичної системи та економіки країни.

Разом з тим, повноцінна розвинута держава не може бути сформованою

лише на основі політичних чи економічних цінностей, якщо ігноруються

цінності суспільства в цілому або окремих територіальних громад, якщо

відсутня повноцінна реалізація прав і свобод громадян.

Як результат зараз реалізується процес розширення сфери впровадження

соціального діалогу та охоплення ним більшості соціально-економічних

проблем, адже з часом практика соціального діалогу має долати межі

вирішення суто трудових відносин. Мова йде про те, що теорія соціального

діалогу має бути запроваджена у всі сфери життєдіяльності суспільства, як на

національному, так і на регіональному, місцевому рівнях взаємодії держави,

бізнесу та громади.

Складні соціальні обставини розвитку економічних відносин вимагають

формування нових підходів щодо узгодження інтересів різних соціальних

верств населення. З метою вирішення цих проблем було прийнято рішення

щодо створення міжнародних організацій, яким відведено ключову роль у

розвитку соціального діалогу. До таких міжнародних організацій та

спеціалізованих установ відносяться: Організація Об’єднаних Націй (ООН),

65

Європейський Союз (ЄС), Міжнародна Організація Праці (МОП),

Європейський економіко-соціальний комітет, Європейська конфедерація

профспілок, Спілка конфедерацій промисловців і роботодавців Європи,

Європейський центр підприємств і т. п.

Вагоме місце серед основних джерел міжнародно-правового регулювання

відносин у процесі реалізації соціального діалогу посідають конвенції та

рекомендації МОП – єдиної організації ООН, діяльність якої базується на ідеї

тристоронньої співпраці між представниками державної влади, об’єднань

профспілок і роботодавців.

Офіційною датою виникнення соціального діалогу вважається 1919 рік –

рік створення МОП, згідно з методологією якої соціальний діалог має

врегульовувати інтереси трьох соціальних сторін: державні інтереси, інтереси

бізнесу та безпосередньо інтереси робітників. Здійснення такого

врегулювання інтересів зазначених сторін покликане позитивно впливати на

формування суспільства, забезпечувати соціальну стабільність між усіма

прошарками суспільства, впливати на розвиток економічної демократії,

гарантувати соціальну справедливість та соціально-економічну безпеку. Саме

соціальний діалог дозволяє подолати ключові бар’єри соціалізації людини і

суспільства до яких належать:

а) нетерпимість та виключеність, що проявляється через дискримінаційні

закони, соціальні норми та через насилля;

б) вузькість самоідентифікації, що відображається через націоналізм та

політику ідентичності;

в) узурпація інститутів елітами, що виражається у значних перевагах для

1% населення та у відсутності плюралізму;

г) утиск прав і свобод, що реалізується через нерівність, відсутність права

голосу.

Згідно з ключовими постулатами, що лежать в основі ідеології діяльності

МОП, суспільство може розвиватися тільки завдяки сталій праці, яка сприяє

66

людському розвитку, зменшенню та усуненню негативних і несприятливих

побічних ефектів та ненавмисних наслідків. Більш повне розуміння сутності

поняття сталої праці дає «матриця стійкої праці», представлена на рис 1.3.

Рис 1.3. Матриця стійкості праці

Джерело: [67, c. 14]

Матриця репрезентує 4 граничні стани праці у суспільстві. Напевно ще не

існує держави, у якій би був сформований тільки найбажаніший варіант:

обов’язково будуть присутні обидві, або якась одна опція перехідного

становища праці у тому чи іншому ступені. Але тут важливий сам факт і

бажання рухатись уперед за векторами розвитку сталої праці. Четвертий,

безперспективний, варіант розвитку праці є неприйнятним для будь-якої

держави світу, але на превеликий жаль у світі існує ще багато країн, де цей

сценарій розвитку праці - єдина реальність.

Соціальний діалог є тим самим інструментом формування гармонійних

взаємовідносин у процесі праці, що сприяє її трансформації та сталому

Обмеження сприятливих

можливостей для майбутнього, але

прогрес людського розвитку у

теперішньому часі (наприклад,

традиційні методи землеробства,

що передбачають інтенсивне

зрошення та інтенсивне

використання добрив)

Скорочення сприятливих

можливостей для майбутнього,

руйнування сприятливих

можливостей у теперішній час

(наприклад, примусова праця на

судах для глибоководного вилову

риби, незаконна торгівля людьми,

розчистка вологих тропічних лісів)

Підтримка сприятливих

можливостей для майбутнього, але

обмеження людського потенціалу в

теперішній час (наприклад,

вторинне використання відходів у

виробництві без дотримання

правил охорони праці та

індивідуальних засобів захисту)

Підтримка сприятливих

можливостей для майбутнього:

прогрес людського розвитку у

теперішній час (наприклад,

скорочення жебрацтва,

використання енергії сонця,

відновлення лісів силами

волонтерів)

67

розвитку, тому МОП сприяє насадженню соціального діалогу у всіх країнах-

членах.

МОП нині налічує більше 180 держав-учасників; сприяє дотриманню

прав людини, гармонійному соціально-економічному розвитку людства через

запровадження та контроль за дотриманням міжнародних стандартів праці,

через проекти технічного співробітництва.

Україна є членом МОП з 1954 р. та з усіх ухвалених конвенцій

ратифікувала 54, 46 з яких – чинні і до нині.

Отже відповідно до рекомендацій МОП соціальний діалог

характеризується наступним чином [169]:

1. У Філадельфійській декларації (1944 р.) визнано, що одним з основних

напрямів діяльності МОП є сприяння праву на проведення колективних

переговорів, а також співробітництво працівників і роботодавців у формуванні

та реалізації урядових програм соціальної й економічної політики. Цей

принцип знайшов подальший розвиток у багатьох документах організації,

серед яких варто відзначити:

- Конвенцію № 87 від 1948 р. про свободу професійних об’єднань і

захист їх прав;

- Конвенцію № 98 від 1949 р. про права організації і сприяння

колективним переговорам;

- Рекомендацію № 113 від 1960 р. щодо консультацій та співпраці між

публічною владою та організаціями роботодавців і працівників на

рівні галузі промисловості та національному рівні;

- Конвенцію № 144 від 1976 р. про тристоронні консультації;

- Рекомендацію № 152, що доповнює попередній документ;

- Конвенцію № 154 від 1981 р. з питань сприяння колективним

переговорам;

- Рекомендацію № 163, що супроводжує Конвенцію № 154.

68

2. За визначенням МОП, "соціальний діалог являє собою всі типи

переговорів, консультацій та обміну інформацією між представниками урядів,

соціальних партнерів або між соціальними партнерами з питань економічної

та соціальної політики, що становлять спільний інтерес".

3. Діалог між представниками різних верств населення, роботодавцями та

органами влади повинен охоплювати широкий спектр питань, пов’язаних з

вирішенням найважливіших соціально-економічних проблем. У Доповіді

Програми розвитку ООН "Людський розвиток за 1993 рік" було вперше

відокремлено п’ять сфер активної співпраці, на які мають бути спрямовані

спільні зусилля, а саме:

- боротьба з бідністю;

- надання кредитів малозабезпеченим родинам;

- боротьба з дискримінацією за ознакою статі;

- досягнення гендерної рівноваги;

- надання будь-якій людині невідкладної допомоги.

4. Про актуальність проблематики і перспектив розвитку соціального

діалогу свідчить, також, VІ пункт порядку денного 83 Сесії Міжнародної

Конференції Праці в Женеві (1996 р.), присвячений дискусіям щодо

тристоронніх процедур співробітництва з питань соціально-економічної

політики. У прийнятій декларації зазначається, що соціальний діалог

визнається методом мирного врегулювання трудових відносин і реалізації

соціально-економічної політики.

5. У 1998 р. на Міжнародній Конференції Праці ухвалено Декларацію

щодо основоположних принципів і прав, відповідно до якої підтверджується

готовність всієї міжнародної спільноти впроваджувати в життя право

працюючих і роботодавців на свободу об’єднання і колективні переговори,

прагнути до ліквідації всіх форм примусової чи обов’язкової праці і

дискримінації стосовно найму і занять.

69

Динаміку кількості країн, що ратифікували різноманітні конвенції МОП

протягом 1990-2014 рр. представлено на рис. 1.4.

Рис. 1.4. Динаміка кількості країн, що ратифікували основоположні конвенції

МОП протягом 1990-2014 рр.

Джерело: [67, с. 20]

Дані, представлені на рис 1.4, свідчать про те, що за останні двадцять

п’ять років кількість країн, що ратифікували основоположні конвенції МОП

щодо гармонізації трудових взаємовідносин, виросла у середньому на 50%.

Найбільш позитивна динаміка у сфері дитячої праці: до 1990 р. Конвенція

«Про мінімальний вік для прийому на роботу» була ратифікована тільки у 39

70

країнах світу, але протягом наступних 25 років їх кількість зросла більш ніж у

4 рази.

Формування та впровадження соціального діалогу не відбувається

хаотично, у ньому можна відстежити певні закономірності, які вже

сформовано в певні моделі взаємодії. Загалом у світовій практиці сформовано

дві базові моделі, що існують у сфері організації соціального діалогу [188]:

- біпартизм – модель, що передбачає участь двох учасників соціального

діалогу; найчастіше мова йде про роботодавців та найманих працівників, але

на сучасному етапі розвитку є сенс розглядати таку модель ширше, і тому в

рамках такої моделі пропонуємо розглядати як можливих учасників: бізнес –

громаду, бізнес – профспілки, бізнес – інші неурядові організації, державу –

бізнес, державу – громаду тощо. Проте, у класичному розумінні ця модель

передбачає, що у процесі соціального діалогу державі відведена дуже

невелика роль, вона виступає в ролі посередника (арбітра) при виникненні

соціальних конфліктів. Така модель характерна для США, Канади,

Великобританії;

- трипартизм – модель, що передбачає участь трьох сторін у процесі

налагодження та реалізації соціального діалогу. У класичному трактуванні це

представники найманих працівників, роботодавців та держави. У широкому

сенсі вважаємо за потрібне також розглядати у якості учасників діалогу

представників будь-яких неурядових організацій, територіальної громади,

тощо.

Деякі експерти, аналізуючи наявні світові тенденції розвитку інституту

соціального діалогу з політичної точки зору, виділяють три різновиди моделей

його формування та впровадження [260]:

1) консервативна модель: її функціонування основане на загальній

правосвідомості та на усвідомленій волі учасників; законодавчий тиск тут

майже відсутній. Результати проведеного аналізу управлінських стратегій

свідчать, що за таких умов збільшується роль саме людського фактору:

71

людина розглядається не просто як фактор виробництва – робоча сила, але і як

активний учасник всіх соціально-економічних відносин. Зазначена модель

найбільш характерна для Японії;

2) соціально-демократична модель: базується на взаємодії держави, бізнесу

та профспілок, що захищають інтереси простих найманих працівників, на

розподілі між цими учасниками діалогу відповідних функцій. У даному

випадку держава, на противагу попередній моделі, виступає гарантом

стабільності економічної системи, її відтворення та розвитку всіх секторів

економічної діяльності на основі ринкових взаємовідносин та приватного

підприємництва. Такий варіант формування та реалізації соціального діалогу

ще називають «швецькою моделлю»;

3) демократична модель: для такої моделі характерна наявність

соціального діалогу та органів соціального партнерства на всіх можливих

рівнях взаємодії власників бізнесу та найманих працівників (громади),

інтереси якої найчастіше захищають профспілки. Головна особливість такої

моделі – профілактика, робота з попередження конфліктних ситуацій. Тому

навіть якщо такі і виникають, вони не досягають піку свого загострення. Для

цієї моделі соціального діалогу характерна висока стабільність переговорного

процесу. У класичному вигляді вона реалізована в Австрії.

Також заслуговує на увагу формування класифікації моделей кінцевої

форми соціального діалогу, а саме – соціального партнерства. Так, Л. Савчук

[300], аналізуючи наявні варіанти вважає, що формування тої чи іншої моделі

залежить від соціально-економічних характеристик кожної нації, від

механізмів правового регулювання економічних відносин, від політичного

устрою тощо. Всю сукупність моделей соціального партнерства науковець

поділяє на три групи: 1) моделі з високим рівнем договірних, чітко

регламентованих взаємовідносин з постійно діючими структурами; 2) моделі

без постійно діючих структур соціального партнерства на національному

72

рівні; 3) мікроекономічні моделі соціального партнерства на рівні

підприємств.

У чистому вигляді представлені моделі соціального діалогу існують

тільки в окремих країнах. Решта країн світу формують власний варіант моделі,

яка є певною комбінацією класичних політичних моделей. У міжнародній

практиці існує безліч варіацій, і єдиного підходу щодо формування такої

моделі фактично не існує; не можна сказати, що та чи інша з них є

універсальним інструментом, кожна країна будує свою власну модель, яка

пасуватиме саме тим умовам господарювання, що склалися в межах

національних економічних відносин. Але все ж таки, якщо розглядати більш

детально, налічується 4 групи класифікації моделей реалізації соціального

діалогу, представлені на рис. 1.5 [54, c. 69-76]:

1. Залежно від рівня ведення колективних переговорів:

І модель характерна для таких європейських країн як Бельгія, Нідерланди,

Норвегія, Фінляндія. Вона передбачає активне втручання держави в

регулювання трудових відносин і має яскраво виражені три рівні соціального

діалогу: національний, галузевий і виробничий. Ця модель характеризується

створенням спеціальних служб, що здійснюють процедури примирення і

трудового арбітражу. Такі структури створюються за участю органів влади та

діють в основному при міністерствах праці й зайнятості.

ІІ модель відрізняється від представленої вище першої обов’язковою

присутністю посередників, а також трудового арбітражу. Така модель

соціального діалогу використовується у англомовних державах Африки, у

переважній більшості країн Латинській Америці та Азії, а також в Канаді, у

США і в Японії.

ІІІ модель типова для решти країн Західної Європи, серед них Німеччина,

Австрія, Франція, а також Великобританія. Вона представляє собою

проміжний варіант між першою та другою моделями. У даному випадку

73

Рис. 1.5. Класифікація моделей реалізації соціального діалогу

Джерело: розроблено на підставі [54, c. 69-76; 374, с. 19-23]

Моделі соціального діалогу

За рівнем ведення

колективних переговорів

За роллю і місцем

державних структур у

діалозі

За характером взаємодії

профспілок з інститутами

державної влади

За рівнем участі

працівників в управлінні

організацією

Активне втручання держави в

регулювання трудових

відносин

Двостороння співпраця в

урегулюванні конфліктів між

роботодавцями і найманими

працівниками в особі

представницьких органів Періодичні консультації з

прийняттям національних

угод з питань соціальної

політики

Тристороння співпраця між

державою, роботодавцями та

профспілками на

рівноправних засадах

Ухвалення колективних

договорів на рівні

підприємств

Діалог і співпраця щодо

конфліктів між

роботодавцями та

працівниками без будь-якого

втручання з боку держави

«Змішане представництво»

Співпраця між профспілками

та державою «Чисте представництво»

Конфліктні взаємовідносини

між профспілками та

державою

Профспілкове

представництво

74

взагалі відсутні органи, що регулюють процес формування та розвитку

соціального діалогу на загальнодержавному рівні. Уряд періодично проводить

консультації з організаціями роботодавців та профспілками при цьому

соціальні партнери спільних рішень не приймають, а іноді обмежуються

прийняттям загальнонаціональних угод з окремих питань соціальної політики.

2. За роллю та місцем владних структур у партнерських відносинах:

І модель - тристороння співпраця, у якій держава, роботодавці та

профспілки є рівноправними. Така модель широко практикується в більшості

європейських країн, зокрема в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Франції, Швеції.

Представлена модель реалізується на національному рівні через співпрацю

державних органів влади, окремих представників і організацій найманих

працівників, а також власників великого капіталу. Така взаємодія має за мету

досягнення консенсусу для забезпечення сталого суспільного розвитку.

ІІ модель – двостороння співпраця в урегулюванні конфліктів

роботодавців і найманих працівників в особі їх представницьких органів. У

даному випадку держава виступає в ролі законодавця та арбітра трудових

спорів; вирішення проблем здійснюється за допомогою соціального діалогу на

галузевому та виробничому рівнях. Така модель притаманна США, Іспанії,

Португалії.

ІІІ модель – діалог і співпраця щодо конфліктів між роботодавцями та

працівниками без будь-якого втручання з боку держави. Така модель

соціального діалогу застосовується в Японії.

3. За рівнем участі працівників в управлінні підприємством, а також щодо

дотримання їх прав та представництва інтересів у сфер соціально-трудових

взаємовідносин також налічується три варіанти побудови діалогу.

І модель – модель профспілкового представництва. реалізується у ряді

країн (США, Канада, Японія, Польща, Великобританія, Ірландія, Італія);

профспілкова організація на підприємстві відповідно до закону вважається

представником не тільки членів профспілки, але й усіх працівників, що не

75

входять до профспілки; роботодавець визнає «найбільш представницьку

спілку». У разі конфлікту, відмови роботодавця від ведення колективних

переговорів представництво визнається за профспілкою, у якої офіційно

підтверджені повноваження на дане представництво.

ІІ модель – це так зване «чисте представництво» найманих співробітників

у різноманітних консультативно-дорадчих органах, що формуються в

організаціях та на підприємств. Представлений варіант моделі реалізується у

таких європейських державах як Австрія, Греція, Іспанія, Німеччина,

Нідерланди, а також Португалія. З метою формування зазначеного

консультативно-дорадчих органу, працівники підприємства чи будь-якої

організації обирають до його складу власних представників. Кількісний склад

і терміни обрання встановлюються в законодавчих актах. Як правило,

проблеми, яких торкається діяльність такої структури, мають соціальних

характер і можуть торкатися таких питань як умови праці, співвідношення

робочого часу та часу на відпочинок, зокрема відпустки, основні та додаткові

соціальні гарантії. Важливо відзначити, що, як правило, у сфері господарської

діяльності зазначений представницький орган не має особливої сфери впливу,

а на власні запити може отримувати тільки певні інформаційні звіти.

ІІІ модель має назву «змішане представництво». Такий варіант

реалізується у таких країнах західної Європи, як Франція, Бельгія, Ірландія і

Данія. Відповідно до цієї моделі на підприємствах чи в організаціях

формуються спільні консультативні органи, у роботі яких приймають учать як

представники трудового колективу так і представники роботодавця. На

відміну від попереднього варіанту моделі взаємодії, такий орган розглядає у

своїй роботі більш широкий спектр питань та окрім соціальних вирішує

проблеми поточного управління господарською діяльністю підприємства,

організації.

4. За характером взаємодії профспілок з інститутами державної влади і

місцевого самоврядування:

76

І модель – модель співпраці профспілок з органами влади характерна для

країн, де робочий рух має багаторічний реформістський характер і традиції

конструктивної взаємодії. Ця модель притаманна таким країнам як Австрія,

Данія, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Швейцарія, Швеція.

ІІ модель – модель конфліктних взаємовідносин між профспілками та

державою характерна для країн, де профспілки систематично конфліктують із

державою та її представницькими органами, відстоюючи права власних

членів. Ця модель характерна для Великобританії, Італії, Франції.

Міжнародна практика свідчить, що сьогодні у світі немає моделі, яка б

гарантувала низький рівень інфляції, міжнародну конкурентоспроможність

підприємств, стабільне підвищення заробітної плати, високу соціальну

захищеність, трудову згоду та перспективи повної зайнятості. Безумовно

лідерами щодо практичної реалізації теорії соціального діалогу в сучасних

реаліях є країни Європи, але жодна з них не може також похизуватись

наявністю універсальної моделі, яка б була однаково ефективна на всіх рівнях

державного устрою.

Також в залежності від змісту та інституційного забезпечення

розрізняють дві системи соціального діалогу [260]:

- корпоративна система – передбачає залучення спеціальних механізмів,

процедур та органів, що забезпечуватимуть формування та реалізацію

соціального діалогу. В країнах, де використовується саме така система, процес

діалогу реалізується через різноманітні спеціально сформовані консультативні

ради, комісії, комітети на всіх рівнях, починаючи від національного,

закінчуючи галузевим. Така система соціального діалогу притаманна для

Нідерландів, Швейцарії, Німеччини, Швеції, Австрії, Японії;

- плюралістична система – передбачає, що в країні відсутні будь які

спеціалізовані інституції формування та розвитку соціального діалогу. У

такому випадку врегулювання конфліктів та врахування всіх суперечливих

інтересів відбувається на рівні всього суспільства за допомогою звичайного

77

політичного процесу (взаємодії різноманітних політичних партій,

профспілкових організацій та законодавчих органів влади), а також за

допомогою розвитку співпраці між найманими працівниками та власниками

бізнесу на рівні окремих бізнес-структур. Така система соціального діалогу

розповсюджена у Великобританії, США та у Канаді.

Як і у випадку з моделями соціального діалогу, системи соціального

діалогу не є якоюсь догмою і дуже часто одна може доповнювати іншу.

Спроби сформувати певні моделі соціального діалогу в Україні вже були

представлені у вітчизняній науковій літературі. Зокрема, розглядаючи

проблему у законодавчо-правовому полі, О. Петроє [260] формує модель, що

містить 4 рівні (рис. 1.6): локальний, місцевий (на території відповідної

адміністративно-територіальної одиниці регіону), регіональний та

національний рівень.

Рис. 1.6. Модель соціального діалогу в Україні

Джерело: [260]

78

На думку О. Петроє, українська модель соціального діалогу є достатньо

складною, але у той же час недосконалою: всі рівні соціального діалогу мають

бути однаково розвинуті, але цієї умови ще не виконано.

Деякі експерти вважають, що українська модель соціального діалогу

чимось схожа на азіатські, де держава сама формує основні завдання для

сторін у сфері соціально-економічних, трудових взаємовідносин. Зокрема,

українська модель має схожі риси з китайською, особливість якої полягає у

тому, що частина населення, яка працевлаштована на державних

підприємствах, більш захищена ніж та яка працює у приватному секторі [174].

Адже на сьогоднішній день приватні підприємці фактично не мають «права

голосу», а їх інтереси ніяк не представлені в інституті сучасного соціального

діалогу України.

Л. Ярова, досліджуючи соціальний діалог суто у політичній площині,

розглядає його модель як певний досвід з основними тенденціями розвитку і

вважає, що зміст української моделі можна виразити у наступних постулатах

[403, c. 40]:

1. Специфічне положення, ролі і форми діяльності кожного учасника

соціального діалогу. Зокрема, дуже велику роль у формуванні змісту,

характеру та меж соціально-трудових та інших економічних відносин відіграє

держава. На противагу їй, дуже неактивні представники бізнесу, які

проявляють низький рівень соціальної відповідальності. Так само і

профспілкові організації робітників, які, з одного боку – достатньо чисельні, а

з іншого – пасивні і залежні від своїх роботодавців. Тобто головною дійовою

особою в процесі реалізації соціального діалогу залишаються державні органи

влади.

2. Український досвід впровадження соціального діалогу свідчить про те,

що це поняття слід тлумачити не тільки як процес, що виникає у сфері

соціально-трудових, але взагалі у сфері економічних та політичних

взаємовідносин.

79

3. Недосконала законодавча база реалізації соціального діалогу на

теренах українського суспільства.

Л. Ярова [403] у своїх доробках фактично єдина серед вчених

спромоглася відзначити різницю у тлумаченні поняття «соціальний діалог».

Якщо у більшості країн світу, воно розглядається суто у контексті соціально-

трудових взаємовідносин між робітником, роботодавцем та державою, то в

Україні соціальний діалог – це система взаємовідносин з приводу

регулювання трудових та інших безпосередньо пов’язаних з ними

взаємовідносин.

Дійсно, соціальний діалог в Україні вийшов за межі суто соціально-

трудових взаємовідносин. Розвиваючи думку Л. Ярової, хотілося б

підкреслити, що сьогодні це і взаємовідносини між самими бізнес-

структурами, і між різними групами громади, між державними органами

влади та органами місцевого самоврядування, пов’язані з вирішенням

соціально-економічних проблем щодо підвищення добробуту людей на

окремо взятому підприємстві, у регіоні, чи у країні загалом.

Останнім часом дуже швидкими темпами у світі та у вітчизняній

економічній теорії розвивається теорія регіоналізму, згідно з якою регіон

виступає не просто як адміністративна одиниця країни, а як незалежний

хазяйнуючи суб’єкт економічної діяльності. Тому, проаналізувавши всі

результати попередніх досліджень, пропонуємо регіональну модель

соціального діалогу в Україні (рис. 1.7).

Модель реалізації соціального діалогу на регіональному рівні,

представлена на рис. 1.7, має три щаблі [121, c. 102]:

1) на першому щаблі реалізується міжособистісний та локальний рівень

соціального діалогу: дуже часто ці два рівні фактично співпадають, тому що у

межах окремого підприємства дійсно діалог найчастіше відбувається між

окремими визначеними заздалегідь особами; якщо підприємство невеликих

80

Рис. 1.7. Модель реалізації соціального діалогу на регіональному рівні

Джерело: розроблено автором

розмірів і профспілка робітників там просто відсутня, то автоматично на

локальному рівні формується міжособистісний соціальний діалог. Крім того,

міжособистісний діалог виникає у процесі пошуку підприємством необхідних

кадрів на ринку праці, іноді – це спілкування з клієнтами (конфлікти з

приводу якості продукції, обслуговування тощо) та іншими зовнішніми

зацікавленими особами. У деяких випадках, коли проблемні питання між

роботодавцями та працівниками не вдається вирішити самотужки, до

врегулювання ситуації долучаються посередницькі структури, покликані

виконати роль арбітражу;

2) другий щабель моделі представляє міжгалузевий рівень діалогу: на

рівні регіону найчастіше відбувається активна взаємодія зі своїми партнерами,

постачальниками, контрагентами, профспілками та іншими громадськими

організаціями стосовно належної організації спільної економічної діяльності,

яка влаштовуватиме і представників споріднених галузей і найманих

працівників конкретного підприємства і працівників підприємства-партнера і,

81

нарешті, місцеву громаду. У разі виникнення конфліктних ситуацій,

соціальний діалог має узгодити інтереси всіх учасників і зацікавлених сторін.

Як і на попередньому рівні, у разі необхідності до участі у процесі переговорів

можуть долучитися незалежні структури, покликані допомогти у пошуку

консенсусу. Часто соціальний діалог в межах окремого району чи міста також

представляє собою міжгалузевий діалог, тому його не виділено у окремий

рівень.

3) третій щабель – це регіональний, міжрегіональний та міжнародний

рівень соціального діалогу: Україна сьогодні активно співпрацює з

різноманітними міжнародними донорськими організаціями, з міжнародними

програмами технічної допомоги регіонального розвитку та місцевого

самоврядування; особливо це відчутно у прикордонних регіонах України, у

тому числі у Луганській і Донецькій областях. Представники таких

міжнародних організацій активно працюють саме на регіональному рівні,

надаючи матеріальну, технічну допомогу та формуючи якісно новий діалог

між громадою, органами влади, бізнесом, неурядовими організаціями з метою

генерації якісно нових ініціатив щодо врегулювання всіх інтересів суб’єктів

соціально-економічних взаємовідносин регіону. З іншого боку, саме на

третьому рівні мають активно долучатися та фактично виступати ініціаторами

територіальні представництва інституційних, у тому числі і посередницьких,

структур соціального діалогу.

Як вже зазначалося у першому параграфі даного дослідження, основною

метою формування та реалізації соціального діалогу є підвищення рівня та

якості життя населення регіону, країни, людства в цілому. Одним з

індикаторів, що характеризує рівень та якість життя є інтегральний показник –

індекс людського розвитку (ІЛР). В основу розрахунку ІЛР покладено

очікувану тривалість життя при народженні, освіту (тривалість навчання) та

рівень добробуту у суспільстві (ВВП на душу населення).

82

За результатами дослідження, проведеного у 2017 р. Організацією

Об’єднаних Націй, всі країни було розділено на чотири групи: з дуже високим

рівнем людського розвитку, з високим, середнім та низьким рівнем людського

розвитку (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Індекс людського розвитку в країнах світу у 2017 р.

Країни Значення індексу людського розвитку

Країни-лідери з місцем у рейтингу та Україна

1. Норвегія 0,953

2. Швейцарія 0,944

3. Австралія 0,939

4. Ірландія 0,938

5. Німеччина 0,936

5. Ісландія 0,935

7. Гонконг, Китай 0,933

7. Швеція 0,933

9. Сінгапур 0,932

10. Нідерланди 0,931

…………. ……

88. Україна 0,751

Середні показники по групах та у світі

Країни з дуже високим рівнем людського розвитку 0,894

Країни з високим рівнем людського розвитку 0,757

Країни з середнім рівнем людського розвитку 0,645

Країни з низьким рівнем людського розвитку 0,504

Світ 0,728

Джерело: складено на підставі [140, c. 22-25]

До вибірки досліджуваних країн потрапили 189 держав світу. Дані,

представлені у табл. 1.2, говорять самі за себе. Серед лідерів – країни

Північної та Центральної Європи, Австралія, Сінгапур, Гонконг. Україна,

незважаючи на те, що вона перебуває у групі країн з високим рівнем

людського розвитку, займає лише 88 місце у загальному рейтингу, і цей

показник постійно погіршується порівняно з 2014 р., коли країна обіймала 81

місце.

Ефективна модель соціального діалогу має бути гнучкою, щоб могла

швидко пристосовуватися до міжнародної конкуренції, національної

економіки та політичної ситуації. Тому, протягом останніх років

83

спостерігається тенденція зменшення ефективності централізованих моделей

соціального діалогу й зростання децентралізованих.

Останнім часом в умовах глобалізації спостерігається процес

трансформації соціального діалогу та його пристосування до сучасних потреб

світу. Сьогодні глобалізація визначається як об’єктивний соціальний процес,

змістом якого є зростання взаємозв’язку і взаємозалежності національних

економік, політичних і соціальних систем, національних культур, а також

взаємодії людини з навколишнім середовищем. У основі глобалізації лежить

розвиток світових ринків товарів та послуг, праці і капіталу [201, c. 13]. Отже,

глобалізація розглядається як шлях створення світового солідарного

суспільства, справедливого та комфортного для всіх народів і країн

[333, c. 18]. Але, нажаль, існує невідповідність між економічною діяльністю та

соціальними наслідками. При цьому частина економістів розглядає

глобалізацію та її наслідки як своєрідне повернення до капіталістичної

системи, яка вже запроваджувалася раніше у кожній окремо взятій країні [38].

В результаті соціальний діалог все більше проявляється саме на міжнародному

рівні. Основу для його налагодження забезпечують не тільки документи МОП,

але й Глобальні договори ООН, системи сертифікації ІSO.

Зокрема, ISO 26 000 «Керівництво з соціальної відповідальності»

визначає соціальний діалог в межах соціально-трудових відносин. Відповідно

до даного стандарту, соціальний діалог [269]:

- це потужний інструмент управління змінами, розвитку компанії, а також

формування політики;

- передбачає обмін інформацією між виконавчими органами влади,

роботодавцями та співробітниками тієї чи іншої компанії (він може торкатися

як соціальних так і економічних проблемних питань);

- базується на визнанні факту, що роботодавець та найманий працівник

мають як взаємні інтереси, так і протиріччя, завдяки яким відбувається

побудова взаємовідносин між власником та найманим співробітником в

84

процесі виробництва товарів та послуг, формується процес управління

економічною діяльністю організації.

Особливо актуальною проблема впровадження міжнародного соціального

діалогу стає в рамках розвитку транскордонного співробітництва, де зазначені

рамочні документи закладаються в основу трудових взаємовідносин [332]. Для

України це також актуальне питання, адже більшість прикордонних районів у

західних областях країни активно співпрацюють з сусідніми регіонами інших

держав в межах єврорегіонів «Карпатський регіон», «Верхній Прут», «Буг»,

«Нижній Дунай»; пріоритетами їх економічної співпраці є розвиток

міжнародної торгівлі, транспортної інфраструктури, вільний рух капіталу та

трудових ресурсів, охорона довкілля, розвиток транскордонного туризму,

спільна розбудова системи освіти, наукове та культурне співробітництво

[68, c. 196]. Діяльність інших транскордонних територіальних утворень поки

що залишається під великим питанням, адже це єврорегіони, утворені за

участю Російської Федерації, а саме «Дніпр», «Донбас», «Слобожанщина» та

«Чорне море». Проте, наявність таких міжнародних асоціативних утворень як

найкраще підтверджує актуальність запропонованої регіональної моделі

формування соціального діалогу на місцевому, міжрегіональному, але у той

же час міжнародному рівні.

Отже, у нових умовах світового розвитку соціальний діалог розглядається

як інструмент забезпечення соціальної безпеки, що дотягатиметься передусім

за рахунок підвищення рівня зайнятості працездатного населення, яке, маючи

гідне місце праці, зможе отримати належний рівень та якість життя.

Але зараз важливою проблемою є гальмування розвитку соціального

діалогу у зв'язку з дерегуляцією ринку праці та розширенням нестандартної

зайнятості (у тому числі самозайнятості). До цього призводить посилення

конкуренції в умовах глобалізації, диверсифікація ринків праці на окремі

сегменти з різними характеристиками, ослаблення внутрішньо-розподільчої

функції податкової і соціальних системи, зниження частки оплати праці в

85

структурі валового внутрішнього продукту, підпорядкування колективних

переговорів цілям державної економічної політики [145, c. 5-6]. Окреслені

проблеми особливо гостро відчуваються в Україні на тлі економічної кризи та

воєнно-політичного конфлікту на Сході.

Експерти виділяють декілька світових тенденцій сучасного розвитку

соціального діалогу:

- зменшення кількості колективних переговорів у більш розвинутих

країнах, та навпаки – їх збільшення у країнах, де тільки відбувається розвиток

ринкової економіки [332]. Таку ситуацію можна трактувати по-різному:

безумовно, зростання переговорного процесу в країнах з перехідною

економікою – це однозначно позитивна динаміка, але зменшення кількості

колективних переговорів у розвинутих країнах також не можна однозначно

оцінювати як негативну тенденцію: просто соціальний діалог з локального

рівня трансформується у міжособистісний (при підписанні індивідуальних

трудових контрактів);

- збільшення кількості міжнародних декларативних документів та угод які

регулюють соціально-трудові відносини; цей факт так чи інакше підтверджує

наявність соціального діалогу на міжнародному рівні;

- превалювання локального рівня соціального діалогу над галузевим,

національним, а також комбінація локального, регіонального та міжнародного

рівня реалізації соціального діалогу (в межах роботи транснаціональних

корпорацій, транскордонного співробітництва, тощо);

- збільшення кількості учасників соціального діалогу, що розширює межі

соціального діалогу, вимагаючи визначити нові підходи до його реалізації; у

процес діалогу долучаються різні неурядові організації, громадські

об’єднання, чиї інтереси прямо або опосередковано зачіпає окремий конфлікт

або обговорювана проблема; з огляду на такі обставини МОП ще у 2010 році

надала рекомендації щодо залучення таких організацій до процесу переговорів

[431]. Тобто поступово соціальний діалог виходить за межі моделі дво- або

86

тристоронніх переговорів, кількість представників сторін може варіюватися в

залежності від рівня соціального діалогу та обговорюваної проблеми.

Україна тільки починає шукати власну модель соціального діалогу.

Враховуючи сучасний соціально-економічний рівень розвитку, культурно-

ментальні особливості суспільства та окремих регіональних громад, наша

держава повинна виробити власну унікальну модель соціального діалогу,

враховуючи позитивний досвід розвинутих країн, яким вдалося

використовуючи інструменти соціального діалогу, сформувати дієві

механізми узгодження соціальних інтересів.

Визначені та викладені вище світові тенденції розвитку соціального

діалогу дозволили вперше запропонувати модель реалізації соціального

діалогу на регіональному рівні, що має три щаблі, на кожному з яких

реалізується відповідний рівень соціального діалогу. Модель вказує на всіх

учасників переговорного процесу та відповідає сучасним умовам формування

економічних відносин на локальному, міжгалузевому та регіональному,

міжрегіональному та міжнародному рівні.

Актуальну модель розвитку соціального діалогу в системі економічних

відносин на регіональному рівні пропонується далі дослідити у світлі наявних

концепцій становлення та розвитку соціального діалогу в Україні, а також

ідентифікувати головні перешкоди їх впровадження як на державному, так і на

регіональному рівні. Визначені раніше у першому параграфі засади

соціального діалогу також потребують формування єдиного концептуального

підходу до розвитку соціального діалогу в Україні. Саме цьому питанню буде

присвячено наступний параграф.

87

1.3. Концепції становлення та розвитку соціального діалогу в

Українському суспільстві

Конфлікт є невід’ємною складовою суспільного життя протягом всієї

історії існування людства. Він супроводжує всі сфери діяльності кожної

людини: у повсякденному побуті (у вузькому сімейному колі), у колі близьких

друзів та знайомих (у неформальному спілкуванні), у процесі трудової

діяльності (у колективі між колегами та між роботодавцем і найманими

працівниками), на рівні регіональної спільноти (між представниками

громадськості, влади та бізнесу) і т. п.

Вирішення конфліктів у економічному середовищі є важливим

завданням, яке потребує раціонального підходу від кожної сторони

протистояння та вимагає використання сучасних інструментів врегулювання,

що дозволять дійти конструктивної згоди. Саме до таких інструментів

належить соціальний діалог, який дозволяє спрямувати будь-який конфлікт у

продуктивне русло та досягнути бажаного консенсусу.

Дослідженню економічних конфліктів та соціального діалогу, як

інструменту їх вирішення, вже приділялася увага з боку науковців та

практиків економічної сфери діяльності. Серед останніх публікацій варто

зупинити увагу на роботах А. Куковського, В. Познаховського та

В. Кизими [195], І. Сівчук [311], Л. Остапенко [246], Ю. Даниліної [58],

Д. Коцупал [181] та ін.

А. Куховський, В. Кизима та В. Познаховський розглядали причини

виникнення конфліктів на рівні міжособистісного спілкування в межах

діяльності окремих організацій або між організаціями, у процесі виробництва

товарів та послуг. Автори наголошують, що основна причина більшості

конфліктів – це дефіцит інформації, а ключ до його вирішення –

безпристрасне формулювання головної проблеми, яка буде визнана усіма

сторонами конфлікту [195, с. 224].

88

Ширше проблему виникнення конфлікту роздивилась І. Сівчук [311,

с. 103], яка досліджувала особливості виникнення конфліктів в економічному

середовищі на регіональному рівні. Науковець наголошує, що конфліктне

середовище притаманне для колективів організацій, які мають слабку

корпоративну культуру та опір інноваційній діяльності. Але фактично автор

приділила увагу не конфліктам на регіональному рівні, а конфліктам, що

притаманні для підприємств Тернопільської області.

Л. Остапенко [246, с. 139], досліджуючи питання конфліктів при

формуванні соціально-трудових відносин, розглядає поняття «соціальна

влада», наголошуючи на проблемі її фактичної відсутності, адже основні

важелі впливу, на думку автора, залишаються у роботодавців.

Неможна оминути увагою пропозиції Ю. Даниліної, яка вважає, що для

реалізації соціального діалогу у контексті запобігання конфліктних ситуацій

між роботодавцями та працівниками необхідне внесення змін у Закон України

«Про соціальний діалог в Україні», які зобов’яжуть роботодавців проводити

просвітницьку роботу та організовувати відкритий соціальний діалог з

власними найманими працівниками мінімум 2 рази на рік [58, с. 91].

Аналізуючи власний досвід роботи у Київському відділенні Національної

служби посередництва і примирення, Д. Коцупал [181] також зазначає, що

своєчасний обмін інформацією про дестабілізаційні фактори взаємодії між

роботодавцями та працівниками дозволяє уникнути конфліктної ситуації та

попередити соціальну напругу у колективі.

Огляд представлених, а також інших публікацій останнього часу дозволяє

зауважити, що на сьогоднішній день існує велика кількість досліджень з

питань вирішення конфліктних ситуацій шляхом впровадження соціального

діалогу, але більшість авторів розглядають проблему у сфері психологічних

аспектів, юридичних питань та на міжособистісному рівні чи на рівні окремих

суб’єктів господарювання. Але сучасні тенденції розвитку економічних

відносин вимагають поглянути на проблему впровадження соціального

89

діалогу ширше для ефективного вирішення конфліктних ситуацій на

регіональному рівні та на рівні держави саме у контексті економічного

розвитку.

Таким чином, після проведено аналізу виникає потреба на основі

систематизації й узагальнення наявних досліджень ідентифікувати реальні

зв’язки між конфліктом та соціальним діалогом, як інструментом його

подолання, на всіх рівнях розвитку економічних систем.

Як вже зазначалося у минулому параграфі, теорія соціального діалогу

почала формуватися наприкінці XIX століття, коли класові протиріччя у

капіталістично-розвинутих країнах досягають свого піку. Саме у той час

виникає потреба в узгодженні інтересів конфронтуючих сторін та в укладанні

так званого суспільного договору.

Пошук компромісу – це головна мета впровадження концепції

соціального діалогу. У більшості країн Європи набутий досвід від її реалізації

свідчить, що від досягнутого суспільного компромісу виграють всі сторони

соціального діалогу.

Дослідження соціального діалогу як інструменту вирішення конфліктних

ситуацій пояснюється дуже просто. В основу формування концепції

соціального діалогу були покладені праці відомих соціологів ХХ століття –

прихильників теорії конфліктів. Ця теорія виникла як альтернатива концепції

нерівності, згідно з якою соціально-економічна нерівність між класами

громадянського суспільства визнається єдиним шліхом його виживання та

еволюції.

Основоположники теорії соціальних конфліктів переконані, що саме

конфлікт є джерелом інноваційного розвитку суспільства. Так, відомий

американський соціолог Л. Козер ще у 50-х роках минулого століття

сформулював функції соціального конфлікту, до яких, на його думку,

належать [417]:

90

утворення груп, встановлення і підтримання їх нормативних і фізичних

кордонів;

встановлення і підтримка відносно стабільної структури

внутрішньогрупових і міжгрупових відносин;

адаптація індивідів і соціальних груп до мінливих умов зовнішнього

середовища;

формування та забезпечення балансу суспільних сил;

отримання інформації про навколишнє соціальне середовище

(сигналізація про ті чи інші проблеми у стосунках з оточуючими людьми);

розвиток процесів нормотворчості і так званого соціального контролю з

боку суспільства;

створення нових соціальних інститутів.

Інший американський соціолог, Р. Дарендорф [59], розглядає конфлікт як

універсальний стимулюючий фактор розвитку, який сприяє соціально-

економічному розвитку суспільства та піддається раціональному

інституційному регулюванню.

Отже, враховуючи все вищезазначене, можна провести безпосередню

паралель між конфліктом у економічному середовищі та соціальним діалогом,

як інструментом його вирішення (рис. 1.8).

Рис. 1.8. Взаємозв’язок між конфліктом та соціальним діалогом в

економічному середовищі

Джерело: розроблено автором

91

Представлена схема наявно демонструє, що існує чіткий зв'язок між

конструктивним конфліктом та соціальним діалогом. Іншими словами,

конфлікт, у якому його учасники не налаштовані на пошук спільного рішення

проблеми, не може трансформуватися у соціальний діалог. У такому випадку

спостерігається деструктивна комунікація, що призводить до зростання

соціальної напруги, подальших відкритих протестів та, врешті-решт, до

руйнування соціально-економічної системи. У випадку реалізації позитивного

сценарію – конструктивного конфлікту, – результативні комунікації

призводять до формування сталого соціального діалогу між учасниками

конфлікту, а, з часом, їх ефективна взаємодія сприяє формуванню соціального

партнерства.

Процес трансформації деструктивного конфлікту у соціальний діалог

також можливий за участі безпристрасного посередника-модератора, який

спрямує комунікацію конфронтуючих сторін у конструктивне русло,

допоможе визначити головну проблеми та шляхи її вирішення. Представлена

схема взаємозв’язку між конфліктом та соціальним діалогом притаманна для

кожного рівня управління в економічній сфері: на мікро-, мезо- та макрорівні.

Повертаючись до теорії соціальних конфліктів, наслідувачі якої

вважають, що конфлікт є тимчасовим але необхідним станом для подальшого

розвитку соціальних систем, так само можемо стверджувати, що економічний

розвиток неможливий без виникнення та подолання конфліктів, які, так чи

інакше, виникають на шляху трансформації соціально-економічних систем

(рис. 1.9).

Зі схеми, представленої на рис. 1.9, чітко видно, що конфлікт та

соціальний діалог, як інструмент його подолання, є обов’язковими складовими

– етапами економічного розвитку системи незалежно від її масштабів. Саме

поєднання конструктивного конфлікту та соціального діалогу генерує

розробку інновацій, які гарантують системі не просто циклічне обертання по

колу, але забезпечують її просування по спіралі еволюції.

92

Рис. 1.9. Конфлікт і соціальний діалог у циклі розвитку економічних систем

Джерело: розроблено автором

Незважаючи на те, що конфлікти за сферою прояву поділяють на

політичні, соціальні, економічні, більшість аналітиків вважає, що

першочерговою причиною виникнення більшості конфліктів є обмеження

економічних інтересів окремих індивідів чи соціальних груп. Участь у

економічних конфліктах на різних рівнях функціонування соціально-

економічних систем найчастіше приймають дві або три сторони.

1. Двосторонній конфлікт характерний для економічних взаємовідносин

на мікроекономічному рівні, в межах окремого підприємства. Конфліктні

ситуації у даному випадку можуть виникати як між рівноправними членами

колективу (горизонтальний конфлікт), так і між різними рівнями ієрархічної

структури (вертикальний конфлікт). Класичний варіант – це двосторонній

конфлікт між роботодавцем та підлеглими найманими працівниками. На

основі даної моделі конфлікту сформована концепція двостороннього

соціального діалогу – біпартизм, яка передбачає конструктивну взаємодію між

двома учасниками конфлікту без залучення третьої сторони.

2. Тристоронній конфлікт, який став основою формування іншої

концепції соціального діалогу – трипартизм, більш характерний для

Цикл економічного

розвитку мікро-, мезо-,

макросистем

1. Проблема 2. Конфлікт

3. Соціальний

діалог

4. Досягнення

консенсусу 5. Вирішення

проблеми

6. Розвиток

93

регіонального та національного рівня, хоча зустрічається також і на рівні

окремих підприємств. На мікрорівні до процесу переговорів можуть

долучатися зовнішні незалежні структури, які виконуватимуть функцію

посередників. В Україні таку функцію намагається реалізувати Національна

служба посередництва і примирення, яка має територіальні відділення майже

у всіх областях України. На мезо- та макрорівні головна проблема розвитку –

структурно-організаційні конфлікти, викликані протиріччями щодо володіння

певними матеріальними ресурсами та з приводу встановлення соціально-

економічного статусу кожної з конфліктуючих сторін. Як правило, на

національному і регіональному рівні державні органі влади виступають у ролі

повноправного учасника конфлікту, тому для врегулювання таких ситуацій

було створено спеціальний представницький орган – Національну

тристоронню соціально-економічну раду з територіальними органами в

областях України, яка покликана налагоджувати соціальний діалог між

виконавчими органами влади, представниками роботодавців та найманих

працівників.

Основні дискутивні питання, що обговорюються в рамках роботи

Національної тристоронньої соціально-економічної ради:

економічний розвиток та підприємництво;

соціально-гуманітарна політика;

розвиток громадського суспільства та міжнародні відносини;

трудові відносини та ринок праці.

До основних завдань Національної тристоронньої соціально-економічної

ради належать [282]:

1) вироблення консолідованої позиції сторін соціального діалогу щодо

стратегії економічного і соціального розвитку України та шляхів вирішення

існуючих проблем у цій сфері;

2) підготовка та надання узгоджених рекомендацій і пропозицій

Президентові України, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України

94

з питань формування і реалізації державної економічної та соціальної

політики, регулювання трудових, економічних, соціальних відносин.

Сучасна українська практика подолання конфліктних ситуацій у регіонах

України та на національному рівні засвідчує, що говорити про ефективну

реалізацію концепції соціального діалогу, як інструменту подолання

конфліктів на локальному, регіональному та національному рівні ще дуже

рано. Тому є декілька причин.

1. Провідні структури, покликані впроваджувати соціальний діалог, не

представлені в усіх областях України, зокрема:

Національна тристороння соціально економічна рада не має

територіальних органів у Донецькій області;

формально створені але реально не сформовані у повному обсязі

територіальні органи Національної тристоронньої соціально-економічної ради

у Київській, Вінницькій, Тернопільській, Рівненській, Луганській областях;

про це свідчать дані з офіційного сайту, де представлено склад всіх учасників

на рівні окремих областей.

2. До соціального діалогу на національному і регіональному рівнях не

залучені всі верстви економічно-активного населення, а тільки наймані

працівники, які є членами профспілкових організацій.

3. Відсутній чіткий механізм контролю за виконанням спільно прийнятих

рішень.

Отже, за результатами проведеного аналізу визначено:

між конфліктом та соціальним діалогом існують реальні причинно-

наслідкові зв’язки;

соціальний діалог – це інструмент розв’язання конструктивного

конфлікту, який сприяє досягненню консенсусу та формуванню соціального

партнерства між учасниками конфлікту;

конфлікт і соціальний діалог є послідовними етапами реалізації циклу

розвитку економічних систем на мікро, мезо- та макрорівні;

95

перетворення всіх соціально-економічних конфліктів на конструктивні,

методи їх розв’язання за допомогою різних інструментів соціального діалогу

сприятиме повноцінному впровадженню концепції соціального діалогу за

рахунок усунення конфліктних ситуацій.

Визначивши основні поняття конфлікту, та ідентифікувавши його зв'язок

із соціальним діалогом, спрямуємо подальші дослідження на визначення

концептуальних засад вирішення суспільних конфліктів в межах реалізації

соціального діалогу.

Проблема демократизації українського суспільства постала перед нашою

країною ще у перші роки незалежності. Згідно з Конституцією, Україну

проголошено демократичною державою [175, c. 3] вже у 1996 році, але з того

часу минуло майже 20 років, а більшість пересічних громадян і досі

сумніваються у реальності твердження, закріпленого у головному

законодавчому акті.

Як стверджував Й. Шумпетер, демократичною можна вважати будь-яку

країну, де демократія представлена у вигляді «інституційної системи для

прийняття політичних рішень, в якій окремі громадяни здобувають право

вирішувати» [399, с. 334]. Тому виникає питання, наскільки успішно в Україні

за роки незалежності сформовано таку систему? Чи дійсно в рамках

функціонування всієї «державної машини» можна почути голос окремої

людини, яка бажає висловитися щодо напряму подальшого руху країни?

Головною проблемою, з якою стикнулася наша держава, на думку

експертів, зокрема В. Давиденка [57, c. 89], є відсутність наукового

моделювання розвитку системи, яку планувалося запровадити, небажання

винести обговорення на широкий загал, вислухати точки зору різних сторін і

т. п.

Особливо гостро необхідність взаємодії відчувається у сфері соціально-

економічних взаємовідносин, зокрема у сфері соціально-трудових відносин

між державою, роботодавцями та найманими працівниками, але вона не єдина.

96

Головним інструментом налагодження такої взаємодії у більш розвинених

країнах виступає саме соціальний діалог. Провідні держави вже давно

визначилися з концептуальними підходами реалізації даного процесу, які

найбільше сприяють розвитку гармонійних відносин між усіма учасниками.

Тобто є необхідність визначити концептуальні засади розвитку соціального

діалогу саме в складних умовах розвитку нашої держави.

Вже неодноразово підкреслювалося [106, 122, 124], що проблемі розвитку

соціального діалогу у вітчизняній науковій літературі приділяється вкрай мало

уваги. Питання розвитку вітчизняної концепції формування соціального

діалогу також не є виключенням.

Найбільш ґрунтовною спробою проаналізувати стан та перспективи

розвитку соціального діалогу в Україні з точки зору наявності концептуальних

основ було зроблено І. Дубровським [74], який ще у 2010 році розкритикував

Закон «Про соціальний діалог в Україні» [93] побачивши змістовну

невідповідність між преамбулою та першою статтею, зазначив що Закон є

концептуально непроробленим.

Ґрунтовні дослідження проводилися Н. Громадською [54, с. 39-53; 55],

яка визначила декілька етапів розвитку соціального діалогу в Україні,

підкреслюючи той факт, що, починаючи з 1991 року, одну з провідних ролей у

становленні та розвитку соціального діалогу відіграють державні органи

влади. Але сама автор підкреслює, що «успішні кроки», зроблені у середині

90-х років минулого століття було нівельовано декларативним характером дій

на початку 2000-х років. Отже такий висновок свідчить про відсутність будь-

якої концепції розвитку соціального діалогу в українському суспільстві.

Неможна оминути увагою роботи А. Колота [173, 174], який у своїх

працях висвітлює проблеми врегулювання соціально-трудових відносин

шляхом впровадження соціального діалогу. Науковець стверджує, що предмет

соціального діалогу варто розглядати через призму соціальної

відповідальності його суб’єктів [174].

97

В. Давиденко висвітлюючи імперативи формування соціального діалогу

наголошує, що для розкриття сутності інституту соціального діалогу не

достатньо тільки акцентувати увагу на «партнерстві капіталу і праці» [57,

c. 92]. На думку дослідника, в основу формування соціального діалогу

покладено також виробничі та трудові конфлікти, для вирішення яких і

винайдено таке явище як соціальний діалог.

Варто зауважити, що проблема визначення концептуальних засад

розвитку соціального діалогу існує не тільки у соціально-економічній сфері,

але у правовому полі. Судячи з твердження О. Арсентьєвої [7, с. 226-227], у

вітчизняному законодавстві поняття «соціальне партнерство» та «соціальний

діалог» дуже часто хибно використовуються як синоніми. Але соціальний

діалог – це явище, набагато ширше ніж соціальне партнерство, яке сьогодні

виходить далеко за рамки соціально-трудових відносин на підприємстві.

Проведений огляд та аналіз публікацій вітчизняних науковців засвідчує,

що на сьогоднішній день не існує чітко визначеної концепції розвитку

соціального діалогу для українського суспільства, запровадження якої

дозволило б прискорити процес виходу із політичної та соціально-економічної

кризи, у якій перебуває зараз наша держава.

Частково у попередніх параграфах вже було розглянуто певні елементи

концепції розвитку соціального діалогу в Україні, але щоб довести цей факт,

необхідно спочатку розглянути поняття «концепція».

У основі терміну «концепція» лежить латинське слово «conceptio», що у

перекладі означає «розуміння, система». Згідно філософського толкового

словника, концепція – це певний спосіб розуміння, трактування якого-небудь

предмета, явища, процесу; основна точка зору на предмет чи явище, керівна

ідея для їх систематичного висвітлення [371, с. 278]. У Оксфордському

тлумачному словнику англійської мови також знаходимо слово «concept», що

означає «абстрактна ідея» [416, c. 296]. Отже можна підсумувати, що

концепція – це основоположний задум, який покладено в основу буття

98

певного об’єкту чи процесу. Ключовим в усіх визначеннях є слово

«розуміння», а у запропонованому нами власному варіанті - «задум». Тобто

будь-яка концепція є до певної міри суб’єктивною; скільки дослідників –

стільки і варіантів концепцій одного і того ж самого предмета чи явища може

бути запропоновано. Тому одразу необхідно зауважити, що запропонована

нижче концепція розвитку соціального діалогу в Україні не є догмою. Це

лише спроба акумулювати всю актуальну інформацію та сформувати

релевантні на сьогоднішній день концептуальні основи розвитку соціального

діалогу у нашій державі.

У будь-якому випадку наукова концепція передбачає наявність певних

основоположних понять, мети, передумов виникнення, закономірностей,

принципів, функцій, інструментів, результатів реалізації тощо. Тому,

спираючись на попередні результати досліджень [124, c. 96], пропонуємо

концепцію розвитку соціального діалогу в Україні (рис. 1.10). До основних

понять концепції належать [109, c. 58]:

соціальний діалог: авторське визначення даного терміну вже було

представлене раніше [122, c. 86], але необхідно зауважити, що у тому

визначенні соціальний діалог розглядається як процес. Натомість соціальний

діалог водночас може виступати як мета, до якої прагнуть всі учасники

економічних взаємовідносин та зацікавлені сторони;

суб’єкт соціального діалогу: можуть бути наймані працівники,

роботодавці та органи державного управління, неурядові організації тощо.

Склад суб'єктів і їх представників, а також порядок переговорів на різних

рівнях і стадіях соціального діалогу визначаються з урахуванням

особливостей галузі та регіону;

об’єкт соціального діалогу: соціально-трудові та інші соціально-

економічні відносини, що складаються в суспільстві, а також процес розробки,

прийняття і реалізації узгодженої політики розвитку виходячи з норм

99

законодавства і показників, що характеризують стан економіки, соціально-

трудової сфери, умов життя населення;

Рис. 1.10. Концепція розвитку соціального діалогу в Україні

Джерело: розроблено автором

100

конфлікт – поняття, детально розглянуте раніше у даному параграфі у

взаємозв’язку з соціальним діалогом, і давно відоме у тому числі і у сфері

економічних взаємовідносин; у перекладі з латинської «conflictus» означає

зіткнення, сутичка. Але ще раз підкреслимо, що у загальному розумінні мова

йде про зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє

загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень,

боротьби з метою відстоювання власних інтересів. Конфлікт – це явище, що

виникає у будь-який сфері життєдіяльності суспільства і саме для його

усунення має використовуватися соціальний діалог;

біпартизм – поняття, яке також вже висвітлювалось у межах даного

дослідження, використовується достатньо давно, передбачає що соціальний

діалог відбувається між організацією роботодавців та організацією робітників

без участі уряду [236, c. 31], але зараз, в умовах сучасності, це можуть бути

переговори між конфліктуючими підприємствами-партнерами, між

представниками бізнесу та громадською організацією, між органами влади та

представниками бізнесу тощо;

біпартизм-плюс – поняття, яке ще не пропонувалося ані у науковій

літератури, ані у практичній діяльності МОП чи інших організацій. Але

водночас у МОП розглядають ситуацію, коли у процесі двосторонніх

переговорів певну участь може прийняти і держава, надаючи консультативну

допомогу, посередницькі послуги. Такі послуги або іншу допомогу можуть

надавати і неурядові організації, окремі представники громади, які не мають

прямого відношення до двостороннього соціального партнерства між

роботодавцями та робітниками, але їх інтереси так чи інакше зачіпаються у

процесі вирішення конфлікту; так само, як і у попередньому випадку (коли

мова йшла про біпартизм) варто наголосити, що основними дійовими особами

можуть бути не тільки роботодавці та наймані працівники;

трипартизм – даний термін також вже висвітлювався в межах цієї роботи,

але, проводячи аналогію з класичним визначенням поняття «біпартизм»,

101

необхідно підкреслити, що учасниками тристоронніх переговорів не

обов’язково мають бути тільки органи влади, роботодавці та профспілки,

можливі різні комбінації за участю інших громадських об’єднань;

трипартизм-плюс - термін, введений відносно недавно Міжнародною

Організацією Праці [236, c. 29]. У класичному випадку донедавна мова йшла

тільки про вже згаданий «трипартизм», як про розповсюджену форму

соціального діалогу. Щодо поняття «трипартизм-плюс», то окрім трьох

зазначених партнерів у діалозі можуть приймати участь будь-які інші

організації. Такий підхід дозволяє зробити процес соціального діалогу більш

відкритим та вивести його за рамки соціально-трудових відносин. Відкритий

діалог може забезпечити ефективне вирішення проблем, тому саме цю форму

пропонується використовувати у нашій державі.

Інструментами розвитку соціального діалогу згідно із запропонованою

концепцією є:

обмін інформацією: мова йде про обмін релевантною інформацією, яка

має цінність для процесу врегулювання конфлікту, налагодження ефективного

соціального діалогу;

консультації: інструмент, використання якого передує процесу

переговорів і дозволяє максимально узгодити всі спірні питання для

підвищення ефективності переговорного процесу;

переговори: використання даного інструменту дозволяє дійти повного

консенсус і закріпити його у вигляді підписаних угод, договорів на

національному, регіональному, місцевому рівні;

взаємодія представників всіх сторін у процесі прийняття і реалізації

спільних управлінських рішень: такий інструмент дозволяє мінімізувати

вірогідність виникнення нових конфліктних випадків і сприяє зміцненню

партнерських відносин між усіма учасниками соціального діалогу;

102

контроль за виконанням спільних домовленостей: даний інструмент дає

можливість виявити недоліки у процесі виконання спільних домовленостей і

оперативно відкоригувати спільні дії.

Впровадження представленої концепції передбачає реалізацію ряду

закономірностей, серед них:

втрата домінуючої ролі держави в процесах управління суспільною

життєдіяльністю: якщо розглядати ситуацію ширше ніж просто врегулювання

конфліктів на виробництві між роботодавцем та працівниками, то стає

очевидним, що державні органи влади шляхом налагодження соціального

діалогу перекладають частину відповідальності за прийняті рішення на плечі

представників бізнесу та на економічно і соціально активну частину

населення;

формування системи економічних відносин, побудованої на принципах

сталості – це об’єктивна закономірність, адже конструктивний соціальний

діалог сприяє вирішенню виявлених проблем, отже, забезпечує баланс між

економічною, соціальною та екологічною складовими розвитку;

скорочення трудової міграції: як вже зазначалося, соціальний діалог зараз

вийшов за межі соціально-трудових відносин, але саме вони є

основоположними для економічно-активної частини населення; відсутність

гідного рівня заробітної плати, належних умов праці на робочому місці,

нарешті самого робочого місця спонукають до пошуку роботи за межами

регіону, або взагалі за межами держави; налагодження ефективного

соціального діалогу гарантує вироблення компромісних рішень, які

сприятимуть відновленню балансу на ринку праці та формуванню належних

умов праці на підприємствах регіону.

Очікуваним результатом від запровадження пропонованої концепції буде

вирішення конфліктних ситуацій, усунення соціального напруження,

налагодження соціального партнерства між роботодавцями, найманими

103

працівниками та урядом, а також забезпечення сталого розвитку громади у

довгостроковій перспективі.

Представлена концепція сприяє соціалізації діяльності суб’єктів

господарювання, дозволяє мінімізувати соціальні загрози у суспільстві та

також узгодити інтереси різних верств населення та соціально незахищених

груп.

Безперечним є той факт, що неможливо розробити уніфіковану

концепцію розвитку соціального діалогу, але запропонований варіант

дозволяє максимально спростити процес для всіх учасників, надає орієнтири

та інструменти, за допомогою яких всі сторони конфлікту зможуть досягти

позитивного результату.

Формування такого процесу як соціальний діалог сьогодні, напевно, є

основною метою, якої прагне досягти наша держава. Останні роки країну

«розхитують» конфлікти, які викликані саме відсутністю налагодженого

соціального діалогу між представниками державної влади, бізнесу та

громадськості. Експерти виділяють цілий ряд особливостей, які

супроводжують процес впровадження соціального діалогу в нашій країні [183,

c. 57-58]:

1. Наявність системної кризи у всіх сферах життєдіяльності. Йдеться не

тільки про економічну сферу, але й про політичну кризу, про значні

диспропорції у соціальному розвитку між регіонами України.

Загальноекономічні тенденції демонструють певне покращення ситуації, але

чи буде збережено цю тенденцію, ще невідомо. З іншого боку, якщо

розглядати ситуацію у регіонах України, така позитивна динаміка

простежується далеко не у всіх областях.

2. Як негативний наслідок прояву першої, вищевикладеної особливості

сучасного розвитку нашої держави, відбувається збільшення «економічної

прірви» між окремими соціальними класами. На сьогоднішній день існує

стабільна негативна тенденція скорочення так званого середнього класу,

104

частина якого поступово поповнює категорію населення, що живе за межею

бідності.

3. Незважаючи на пропаганду та певні формальні дії влади в напрямку

викорінення корупції, її наявність є беззаперечним фактом. Проблема існує як

у вищих ешелонах влади так і на регіональному рівні, оскільки частина

корпоративного бізнесу «підпитує» це явище, лобіюючи власні інтереси, які

не завжди є законними по відношенню до самої держави та до її населення.

Регенерація цього явища також відбувається на тлі сформованого

десятиріччями викривленого менталітету частини населення, яке також

здійснює противоправні дії для задоволення власних інтересів у будь-який

доступний спосіб.

4. Відсутність чіткої стратегії розвитку на більшій частині підприємств

країни, яку б підтримували всі співвласники, працівники та інші

стейкхолдери. Найчастіше, кожна група зацікавлених осіб має власні

пріоритети, які йдуть у розріз з пріоритетами інших.

5. Враховуючи той факт, що далеко не кожен орган державної влади та

суб’єкт економічної діяльності дотримується наявного чинного (нехай і

недосконалого) законодавства, розраховувати на чітке виконання всіх

підписаних домовленостей та рамочних угод між потенційними економічними

партнерами взагалі не варто. Як результат – нам не довіряють представники

іноземного бізнесу.

6. Формальний підхід до організації соціального діалогу з боку держави

та представників великого бізнесу. Наймані працівники, навіть виступаючи

членами профспілок, не мають реальної можливості вплинути на ситуацію.

7. Низький рівень соціального захисту населення, у тому числі того, що

працевлаштоване на державних підприємствах. Передусім, це низький рівень

заробітної плати, яка зростає у номінальному обсязі, але скорочується у

реальному, з урахуванням інфляції та росту цін.

105

8. Втрата довіри до профспілкових організацій з боку пересічного

населення. Фактична відсутність професійних об’єднань серед представників

малого та середнього бізнесу.

9. Наявність неформального сектору економіки. Фактично мова йде про

тіньовий сектор, де відсутні належні умови праці, рівень заробітної плати не

відповідає встановленому законодавством мінімуму, але відсутність інших

пропозицій на ринку праці спонукає населення погоджуватись на будь-які

умови недобросовісних та соціально невідповідальних роботодавців.

Як і будь-яке явище, процес формування соціального діалогу постійно

перебуває під впливом багатьох чинників, які позитивно чи негативно

віддзеркалюються на проміжних або кінцевих результатах. Аби мінімізувати

негативний вплив, є потреба докладніше розглянути всі наявні фактори та у

подальшому нейтралізувати дію саме негативних.

Проблема обмеженості досліджень у сфері соціального діалогу у

контексті визначення реальних обмежень щодо його впровадження дійсно

існує у вітчизняному науково-практичному середовищі. Серед вітчизняних

дослідників певну увагу цьому питанню приділили О. Жадан [84], М. Черник

та І. Шубалова [389], Г. Савранська [305], У. Волинець [37], О. Пертоє [258] та

ін.

О. Жадан [84] розглядає соціальний діалог у призмі державного

регулювання, концентруючи увагу на функціях держави щодо розвитку

соціального діалогу у контексті соціально-трудових відносин, а також на

проблемах, що перешкоджають становленню соціального діалогу в країні,

зокрема на слабкості профспілок та неефективній діяльності об’єднань

роботодавців.

Інакше коло своїх досліджень окреслює Г. Савранська, яка розглядає

особливості реалізації соціального діалогу в рамках соціального партнерства в

умовах реформування всіх сфер громадського життя у контексті забезпечення

соціальної безпеки держави. У якості головної проблеми розвитку соціального

106

діалогу в Україні автор виділяє відсутність спільних ціннісних орієнтирів, що

криє в собі небезпеку виникнення непримиримих протиріч в суспільстві [305,

c. 146].

Так само як Г. Савранська, У. Волинець у своїх публікаціях торкається

проблеми впровадження та розвитку не соціального діалогу взагалі, а тільки

соціального партнерства, яке фактично є наслідком реалізації соціального

діалогу, а не навпаки. Але, виділені науковцем проблеми також можна

віднести до негативних чинників впровадження соціального діалогу, зокрема

У. Волинець наголошує на патерналістських настроях серед населення країни,

що аж ніяк не сприяє розвитку ефективного соціального діалогу [37, c. 236].

М. Черник та І. Шубалова [389] висвітлюють соціальний діалог у процесі

розробки механізму забезпечення ефективної зайнятості населення на

галузевому і регіональному рівнях. Але автори торкаються особливостей

налагодження соціального діалогу дуже опосередковано, акцентуючи увагу на

проблемах тільки у площині вирішення окремих аспектів зайнятості, а не

впровадження соціального діалогу як такого.

Неможна оминути увагою дослідження О. Петроє [258], яка на прикладі

країн ЄС виявляє вплив соціального діалогу на показники соціального і

економічного розвиту країни. Автор доводить, що у державах, де соціальний

діалог є розвиненим, показники соціально-економічного розвитку вищи ніж у

тих, де соціальний діалог або повністю відсутній, або знаходиться у

зародковому стані. Разом з тим, автор опосередковано вказує на негативні

чинники впровадження соціального діалогу, серед яких: невисока щільність

профспілок та недостатнє охоплення працівників підприємств колективними

договорами.

Всі оглянуті роботи, безумовно, викликають певний інтерес як у

науковців так і у практиків, але необхідно зауважити, що у всіх роботах

соціальний діалог розглядається однобічно, або у рамках реалізації

соціального партнерства, або з боку державного регулювання тощо.

107

Аналіз досліджень, зазначених вище, та інших авторів у попередніх

оглядах засвідчує, що на сьогодні жодним вітчизняним науковцем чітко не

визначено всі негативні аспекти та головні перепони розвитку соціального

діалогу в нашій державі.

У параграфах, викладених вище, вже було розглянуто засади формування

соціального діалогу, де представлено так звані передумови виникнення

зазначеного процесу, серед них:

- ефективна нормативно-законодавча база щодо регулювання соціального

діалогу;

- соціально-орієнтована економічна сфера, де головною метою має бути

добробут населення, а не прибутки бізнесу;

- сприятливе політичне середовище;

- незалежні репрезентативні представники учасників соціального діалогу.

Аналізуючи та деталізуючи кожну передумову, порівнюючи її з наявною

ситуацією, можна виділити цілий ряд проблем – бар’єрів розвитку соціального

діалогу, що представлено на рис. 1.11 [103].

Всю сукупність визначених перешкод було поєднано у три групи.

Розглянемо кожну групу більш детально.

Перша група – державне регулювання впровадження та розвитку

соціального діалогу – на наш погляд є найбільш вагомою. Жодну з зазначених

проблем тут неможна назвати незначною. Відсутність відповідної

законодавчої бази на сьогодні є головним «гальмівним важелем» розвитку

концепції соціального діалогу в Україні. Головний нормативний документ –

Закон України «Про соціальний діалог» [93], постійно потерпає від критики

збоку науковців і потребує ґрунтовного доопрацювання з боку законотворців

та практиків.

Наступна проблема у державному регулюванні – це відсутність

ефективної системи стимулювання з боку держави щодо розвитку соціального

діалогу у суспільстві. Ця проблема ще більше загострюється у контексті

108

«палаючого» конфлікту на Донбасі. Представники громад та бізнесу з

постраждалих східних регіонів, які зараз потерпають від значних фінансових

втрат з причини наявного конфлікту стикаються з нерозумінням з боку влади,

та залишаються один на один з власними проблемами.

Рис. 1.11. Бар’єри формування та розвитку соціального діалогу в Україні

Джерело: розроблено автором

Третя проблема – це неприйняття представниками державної влади самої

концепції соціального діалогу. Більшість чиновників старої формації

вважають, що як суспільство в цілому, так і всі його прошарки мають

виконувати всі директиви з боку як центральних, так і місцевих органів влади.

Такий підхід не сприяє розвитку соціального діалогу ані між державними

109

органами влади та бізнесом, ані між органами влади та громадами, ані між

всіма трьома учасниками.

Остання проблема у групі державного регулювання – це застарілі

соціальні стандарти і нормативи життєдіяльності суспільства. Більшість з них

не переглядалася ще з радянських часів і не відповідає міжнародним

стандартам якості життя людини.

Друга група бар’єрів стосується інституціональної підтримки розвитку

соціального діалогу. На сьогодні в Україні існує безліч неурядових

організацій (НУО), які декларують, що вони захищають певні права окремих

груп громадян, але у більшості випадків діяльність таких структур є

малоефективною з причини відсутності досвіду та непоінформованості членів

таких організацій. Тобто з самого початку порушується одна з передумов

формування соціального діалогу – наявність обізнаних учасників, які

володіють релевантною інформацією. Безумовно, така проблема найбільше

стосується профспілок, які захищають інтереси робітників у різних сферах

діяльності. За діючою моделлю соціального діалогу держава практично

приймає рішення без проведення консультацій із соціальними партнерами

(або ж ці консультації проводяться суто формально). Державні чиновники

лише доводять готові владні рішення головним сторонам соціального діалогу,

а саме: роботодавцям та профспілкам. Але, ці рішення за своїм змістом доволі

часто не задовольняють жодну із сторін соціального діалогу. Як наслідок,

профспілки та роботодавці вимушені «боротися» один з одним, намагаючись

відстояти інтереси за своїми напрямами діяльності [77, c. 2]. Підкреслимо, що

мова не йде тільки про профспілкові організації. Як вже зазначалося, в

контексті широкого впровадження соціального діалогу на рівні держави та її

регіонів до даного процесу мають бути залучені інші активні та ефективно

діючі громадські об’єднання, відсоток яких в Україні дуже малий.

Також серед проблем інституційного забезпечення варто відзначити

обмеженість спеціалізованих структур, які впроваджують принципи

110

соціального діалогу у суспільстві. На сьогоднішній день існує дві таких

структури (про які вже йшлося на початку даного параграфу) – це

Національна служба посередництва і примирення, а також Національна

тристороння соціально-економічна рада. Перша, фактично, виступає тільки

посередником у колективних трудових спорах. Нажаль відділення даної

структури навіть не представлені у всіх регіонах України. Тут знову можна

згадати про східні Луганську та Донецьку області: якщо в останній

керівництво потурбувалося про переведення відділення, і зараз воно

функціонує у м. Слов’янськ Донецької області, то при наявності потреби і

певних колективних трудових конфліктів на Луганщині звернутися просто

нікуди [234]. Про недоліки роботи другої структури вже зазначалося, головна

проблема – відсутність її територіальних відділень у тих самих східних

областях.

Взагалі експерти виділяють декілька проблем інституалізації соціального

діалогу в Україні [237, c. 204]:

1) одночасність становлення громадянського суспільства і соціального

діалогу;

2) виникнення практики впровадження соціального діалогу, як наслідок

спроб виконавчої влади впровадити західний досвід регулювання соціально-

трудових відносин;

3) відсутність на перших етапах становлення соціального діалогу таких

вагомих для громадянського суспільства інструментів як приватна власність

на засоби виробництва, незалежні роботодавці, вільні профспілки;

4) формування об’єднань роботодавців для лобіювання інтересів бізнесу

перед державою та пересічним населенням;

5) стихійне формування ринкових відносин в Україні, важкий процес

переорієнтації профспілок та їх пристосування до нових умов

життєдіяльності;

111

6) залежність умов становлення соціального діалогу від купи суб’єктивних

факторів: від політичних уподобань керівництва держави, від пріоритетів

розвитку лідерів громадських організацій, від поглядів певної неформальної

групи осіб тощо;

7) відсутність навичок самоорганізації у пересічного населення, небажання

відстоювати свої інтереси, непоінформованість щодо перспектив

впровадження соціального діалогу, а також відсутність у населення

демократичної та політичної обізнаності.

Цей перелік можна продовжувати та доповнювати супутніми

інституційними факторами, що перешкоджають впровадженню соціального

діалогу у нашій країні. Але можна констатувати, що, фактично, у процесі

соціального діалогу задіяні лише ті профспілкові організації, які тісно

пов’язані з великими бізнес-структурами та органами державної влади. Саме

вони отримали всі важелі впливу. Тобто окремі профспілки встановлюють

вигідні для себе умови діяльності, не враховуючи думку інших професійних

об’єднань, у той час як всі вони також мають право приймати активну участь у

процесі соціального діалогу.

На особливу увагу заслуговує окрема категорія громадян – внутрішньо-

перемішені особи, – частина населення Луганської, Донецької областей та

Кримського півострова, які з причини воєнного конфлікту прийняли рішення

тимчасово або назавжди змінити своє місце проживання. Україна зараз займає

8 місце у світі за кількістю «переселенців» [242]. Головна проблема даної

категорії населення – обмеженість прав і свобод, починаючи від тотального

контролю за їх фінансовими потоками та місцем перебування з боку держави,

закінчуючи гострою проблемою безробіття та відсутністю права голосу.

Іншими словами, це проблема соціального відторгнення і відсутності структур

підтримки внутрішньо переміщених осіб, які сприяли б реінтеграції даної

групи у соціум, допомагали б налагодженню соціального діалогу між ними та

державою.

112

Третя група проблем – це бар’єри, які виникають у економічному

середовищі. Безумовно найгостріша проблема – це криза у сфері економічних

взаємовідносин. Економічні негаразди, з одного боку, негативно відбиваються

на соціально-економічному становищі більшості населення країни, а з іншого

- спонукають на недобросовісну конкуренцію та зовсім не сприяють

формуванню соціальних орієнтирів у економічній сфері. Таким чином можна

зазначити, що останні дві перешкоди формування соціального діалогу є

наслідком першої проблеми у даній групі. Окрім того, лише на національному

рівні вирішуються соціально-економічні питання держави в цілому

(встановлення тарифів, мінімальних заробітних плат тощо). В той же час,

сегмент малого та середнього підприємництва взагалі залишається поза

соціальним діалогом й без реальних важелів впливу [332, c. 7]. Тобто у бізнес-

середовищі спостерігається така сама тенденція – усі важелі впливу

акумулюються у декількох впливових організацій, що представляють інтереси

провладного бізнесу, всі решта не мають «права голосу».

Враховуючи окреслені проблеми, можна виділити наступні варіанти

розвитку соціального діалогу Україні:

1. Інертний розвиток – розвиток соціального діалогу підніметься вище на

певний щабель але з накопиченим «спадком» попередніх років, тобто

формально можна буде говорити про його розвиток, а фактично ефективних

результатів ми так і не побачимо.

2. Оптимістичний прогноз – соціальний діалог отримає розвиток, якщо

криза у сфері економіки і політики надасть сильний імпульс до взаємодії між

владою, бізнесом та громадою. Реалізація такого сценарію забезпечить перехід

на новий щабель по спіралі розвитку. Разом з цим переходом суспільство

отримає реальні надбання як в теорії такі в практиці реалізації соціального

діалогу, що гарантуватимуть економічну стабільність та належний рівень

життя для населення країни.

113

3. Песимістичний прогноз – передбачає, що дискусія, пов’язана із

впровадженням соціального діалогу, буде сприйматися як нерезультативна,

далека від реальної мети та цілей розвитку суспільства. У цьому випадку

доведеться витрачати досить багато зусиль і часу на те, щоб відновити процес

налагодження соціального діалогу, довести його перспективність і

ефективність саме в умовах українського суспільства.

Особливістю впровадження соціального діалогу в Україні є той факт, що

на відміну від більш розвинутих у цьому сенсі держав, даний процес є

складовою становлення нашого суспільства, фактично – це механізм його

побудови, який пронизує всі сфери життя: економічну, політичну, соціальну;

це, образно кажучи, цементний розчин, від якості якого залежить чи стоятиме

будівля нашої держави.

Вищевикладене дає підстави зробити висновок про те, що в умовах, які

склалися в Україні, головну роль у впровадженні соціального діалогу

покладено саме на державу. Державні органи мають створити належні умови,

починаючи з розробки та впровадження відповідної законодавчо-нормативної

бази, інструментів стимулювання щодо розвитку соціального діалогу на всіх

рівнях соціально-економічних взаємовідносин. Тільки за таких умов можна

розраховувати на оптимістичний сценарій впровадження соціального діалогу

в країні.

Запропонована концепція розвитку соціального діалогу містить поняття,

інструменти впровадження, закономірності та результати реалізації

соціального діалогу; вона сформована з урахуванням поточної соціально-

економічної і політичної ситуації, а її дотримання дозволить поступово

нівелювати наявні проблеми та створити сприятливий клімат для розвитку

соціального діалогу як на національному так і на регіональному рівні.

114

Висновки до розділу 1

1. Аналіз наявних публікацій дозволив визначити, що соціальний діалог –

це специфічна форма комунікаційного процесу між двома або більше

сторонами у будь-якій сфері життєдіяльності, яка дозволяє дійти консенсусу

щодо вирішення питань соціально-економічного розвитку суспільства.

2. Детальний огляд наявних вітчизняних та світовий тенденцій засвідчив,

що соціальний діалог має вісім рівнів реалізації: міжособистісний, локальний,

регіональний, галузевий, міжгалузевий, міжрегіональний, національний,

міжнародний. У повсякденному житті вказані рівні даного комунікаційного

процесу можуть перетинатися, наприклад - міжгалузевий соціальний діалог на

національному рівні.

3. Дослідження довело, що соціальний діалог – це різноманітний

суспільний комунікаційний процес, який класифікується за дев’ятьма

ознаками: сфера діяльності, кількість учасників, рівень реалізації, форма

проведення, характер протікання, зміст діалогу, час протікання, результат,

ефект від реалізації. Сформована класифікація дає змогу ширше поглянути на

даний вид комунікації, та дозволяє врахувати всі його особливості у кожному

конкретному випадку.

4. Для успішної реалізації соціального діалогу необхідно забезпечити

наявність всіх його засад. Кожен учасник діалогу має розуміти: 1) для чого він

приймає участь у даному процесі, наскільки сприятливим є політичне,

економічне середовище, якою є законодавча база і чи дозволяє вона досягнути

поставленої мети; 2) чи є сам представник обізнаною та поінформованою

незалежною особою, що готова захищати інтереси своїх колег у

встановленому законом порядку з відкритістю та взаємоповагою, з бажанням

приймати реальні зобов’язання та нести за них відповідальність; 3) чи

забезпечить процес діалогу, як мінімум, узгодження інтересів окремих осіб,

115

груп, територіальних громад, а як максимум - інноваційний розвиток окремих

сфер життєдіяльності та суспільства в цілому.

5. Виявлено, що на сьогоднішній день у світі не існує єдиного підходу

щодо моделі реалізації соціального діалогу. Кожна країна обирає свій варіант

розвитку. Аналіз існуючих у світі моделей дозволив вперше запропонувати

модель реалізації соціального діалогу на регіональному рівні, що містить три

щаблі: міжособистісний/локальний рівень, міжгалузевий рівень та

регіональний/міжрегіональний/міжнародний рівень.

6. Основною сферою реалізації соціального діалогу в Україні поки що

залишається сфера соціально-трудових взаємовідносин, основні учасники - це

наймані працівники, роботодавці та влада, але на теперішній час

спостерігається стабільна тенденція залучення до даного процесу всіх

зацікавлених сторін, тобто інших громадян, та їх об’єднань, які так чи інакше

мають певне відношення до обговорюваної проблеми.

7. За результатами дослідження запропонована концепція реалізації

соціального діалогу в Україні, яка містить основні поняття (соціальний діалог,

суб’єкт соціального діалогу, об’єкт соціального діалогу, конфлікт, біпартизм,

біпартизм-плюс, трипартизм, трипартизм-плюс), інструменти (обмін

інформацією, консультації, переговори, взаємодія представників всіх сторін у

прийнятті спільних управлінських рішень, контроль за виконанням спільних

домовленостей), закономірності (скорочення домінуючої ролі держави,

побудова економічних відносин на принципах сталості, скорочення трудової

міграції) та очікуваний результат впровадження (вирішення конфліктів,

усунення соціального напруження, соціальне партнерство між роботодавцями

та найманими працівниками; сталий розвиток громади на місцевому,

регіональному та національному рівні). Дана концепція сприяє соціалізації

діяльності суб’єктів господарювання, дозволяє мінімізувати соціальні загрози

у суспільстві та також узгодити інтереси різних верств населення та соціально

незахищених груп.

116

8. Проведене дослідження дозволило визначити основні бар’єри

впровадження та розвитку соціального діалогу. Серед них на особливу увагу

заслуговують проблеми державного регулювання (відсутність відповідного

законодавства, системи стимулювання розвитку соціального діалогу,

несприйняття даної концепції державними службовцями та застрілі соціальні

стандарти), низький рівень інституціональної підтримки (відсутність НУО, що

захищають інтереси громади та насаджують принципи соціального діалогу),

відсталість бізнес-середовища (економічна криза, недобросовісна конкуренція

та обмежені соціальні орієнтири з боку роботодавців).

117

РОЗДІЛ 2

ДОСЛІДЖЕННЯ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ ЯК

ПІДҐРУНТЯ ДЛЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМІ РЕГІОНАЛЬНИХ

ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

2.1. Характеристика системи економічних відносин в контексті

соціального діалогу

Непередбачуваний розвиток світової економіки та постійні зміни у

векторах руху різних країн примушують науковців і практиків кожного разу

шукати причини зміни у напрямах та особливостях формування і розвитку

економічної діяльності на міжнародному рівні, на рівні континентів, регіонів,

окремих держав та їх територій.

Останні події та тенденції, що свідчать про негативну динаміку

економічних показників розвитку, а також як результат – про значне зниження

якості життя населення, вимагають від нас переосмислення засад організації

та функціонування системи економічних відносин, що побудована у нашій

державі та безпосередньо в її окремих регіонах, визначення нових елементів,

які мають поповнити цю систему та забезпечити позитивний синергетичний

ефект від їх впровадження.

Одним з таких елементів має стати вже відомий, але недостатньо

впроваджений в Україні соціальний діалог, який, між тим, позитивно

зарекомендував себе в інших країнах світу.

Особливої актуальності обрана проблема набуває в контексті

регіонального розвитку, коли економічне становище різних територій в межах

однієї країни може разюче відрізнятися одне від одного. З іншого боку,

регіони все частіше ро-зглядаються як окремі суб’єкти економічної діяльності,

118

що оперують як у національному, так і в міжнародному економічному

просторі.

Дослідженням системи економічних відносин займалося багато вчених,

що приділяли свою увагу загальним питанням економічної теорії, але варто

зазначити, що останнім часом фактично відсутні наукові публікації за цією

тематикою як серед вітчизняних, так і серед закордонних дослідників.

Більшість публікацій, що вдалося знайти – це кінець минулого десятиріччя

[23]. Все решта – це інформація викладена у підручниках чи навчальних

посібниках з економічної теорії. Серед найсвіжішого, що вийшло у світ на

теренах вітчизняної економічної теорії і має безпосереднє відношення до

досліджуваного питання – це монографія «Економічні системи» за загальною

редакцією Г. Башнянина [83], у п’яти томах, а також результати досліджень

наукової школи Г. Башнянина [168], де розглядаються такі новітні версії

економічної науки як «економічна метаметодологія», «метаекономія»,

«економічна метрологія», «метрологічна економія» тощо.

Також на увагу науковців заслуговує дослідження О. Джалілова [63, с. 30-

34], в якому автор розглядає різні підходи до трактування сутності поняття

«економічна система», а саме: генетичний, функціональний, структурно-

морфологічний та інформаційний. Функціональний підхід передбачає

дослідження економічної системи, виходячи з її призначення, тобто функція

розглядається як сенс існування системи і саме вона визначає її структуру,

складові елементи. Генетичний підхід передбачає трактування економічної

системи як складного динамічного об’єкта, що активно розвивається на основі

висвітлення процесів зародження, еволюції та перспектив подальшого

існування системи. Структурно-морфологічний підхід передбачає розкриття

системи економічних відносин шляхом висвітлення її субординованої

ієрархічної структури, функціональні елементи у даному випадку – це просто

передумова виникнення системи. Останній, інформаційний підхід, передбачає

дослідження економічної системи на основі виявлення рівня її організації,

119

імовірного прогнозування реакції на певний вплив, визначення

впорядкованості та оцінки перспектив вдосконалення.

Цікавий підхід щодо визначення складових системи економічних

взаємовідносин пропонується в кібернетиці. Автори, що досліджують цю

проблему в межах даної науки (зокрема О. Шарапов [392], В. Мікловда [219]),

розглядають економічні відносини як кібернетичну систему, яка формується

під впливом багатьох зовнішніх факторів.

Найбільш релевантний підхід з точки зору досліджуваної проблеми

пропонують науковці, які є прихильниками економічної соціології як галузі

економічних знань. Зокрема, С. Петько [261] стверджує, що економічна

соціологія висвітлює економічні відносини через призму категорій, які

групуються за трьома рівнями: економічна і соціальна сфера, соціальні

механізми розвитку економіки та їх конкретний зміст (економічна культура,

економічна свідомість, економічне мислення, стереотипи, інтереси,

економічна діяльність та поведінка).

Огляд публікацій засвідчив, що на сьогоднішній день в межах

економічної теорії існує велика кількість підходів щодо визначення складових

та особливостей системи економічних відносин, але спроби ідентифікувати

особливості даної системи у контексті соціального діалогу ще не було. Також,

у науковій літературі не йдеться і про особливості функціонування такої

системи у межах окремого регіону.

Враховуючи вищевикладене, наступним завданням дослідження є

систематизація наявних підходів та визначення конкретних характеристик

системи економічних відносин на засадах соціального діалогу; ідентифікація

особливостей функціонування такої системи у контексті регіонального

розвитку.

Згідно з тлумачним словником [317, c. 203], термін «система» означає: 1)

сукупність яких-небудь елементів, одиниць, частин, об'єднуваних за спільною

ознакою, призначенням; 2) форма організації, будова чого-небудь (державних,

120

політичних, господарських одиниць, установ і т. ін.). Але первинне та досі

актуальне визначення цього поняття надав Л. фон Берталанфі [15], який

охарактеризував «систему», як множину елементів, що знаходяться у

відношеннях, і пов’язані один з одним, створюючи тим самим певну цілісність

та єдність.

Існує градація систем на відкриті, та закриті. У сучасному світі у

більшості сфер життєдіяльності людини розповсюджені саме відкриті

системи, тобто ті, які взаємодіють із зовнішнім середовищем. Загальну будову

відкритої системи, можна представити у схематичному вигляді (рис. 2.1

[135]).

Рис. 2.1. Схематичне зображення відкритої системи:

S – система; е1, е2, ..., еn – елементи системи; T – речі, речові матеріали; E –

енергія; I – інформація; R1, R2, … , Rn – результати діяльності системи

Джерело: розроблено автором з використанням [216, c. 54]

Як зображено на рис. 2.1, система S представляє собою сукупність її

складових елементів e1, e2, …, en, які пов’язані та взаємодіють між собою; але

необхідно зауважити, що взаємозв’язки представлені на рисунку дуже

схематично і у кожному випадку ця схема може змінюватись в залежності від

особливостей та умов функціонування.

S

е1

е2

еn

T

E

I

R1

R2

Rn

121

Система, її елементи взаємодіють із зовнішнім середовищем через певні

канали, отримуючи від зовнішнього середовища певні речі, речові матеріали

Т, різні види енергії Е та інформацію І. Саме так зовнішнє середовище

впливає на життєдіяльність системи. І навпаки, через певні канали система

здійснює вплив на оточуюче середовище, генеруючи результати взаємодії

своїх елементів R1, R2,…, Rn назовні.

Визначивши сутність поняття «система», можемо зробити наступний

крок – ідентифікувати зміст «системи економічних відносин». Загалом,

відносини визначаються як стосунки, зв'язки, взаємини між ким-небудь [314,

c. 612]. З іншого боку, є безліч підходів щодо визначення економічної

системи. За результатами дослідження було виділено чотири теоретико-

методологічні підходи до трактування сутності економічної системи (про які

йшла мова вище [63, c. 30-34]). У контексті обраної проблеми дослідження є

сенс зупинитися на трьох з них, а саме на функціональному, структурно-

морфологічному та генетичному підходах, згідно з якими економічна система

відповідно розглядається як:

формальна соціально-економічна структура, що організує виробництво

товарів (послуг), затребуваних у внутрішньому середовищі відповідно до

довгострокової стратегії і використовує зовнішні і внутрішні ресурси – працю,

капітал, технології [8, c. 68];

цілісна сукупність економічних відносин з приводу ефективного

виробництва, розподілу, обміну, споживання благ і послуг, упорядкована

система зв’язків між виробниками та споживачами матеріальних,

нематеріальних благ і послуг, а також управління цими та іншими соціально-

економічними процесами [402, c. 33];

сукупність саморегульованих і регульованих культурою видів діяльності,

спрямованих на досягнення корисності, що здійснюється шляхом

добровільного обміну, взаємних чи односторонніх обов’язків або доручень за

умови обмеженості ресурсів [299].

122

Таким чином, поєднавши визначення понять «відносини» та «економічна

система», можна зробити висновок, що система економічних відносин – це

сукупність взаємопов’язаних стосунків між всіма учасниками економічної

діяльності з приводу організації виробництва, обміну та споживання благ за

умови наявності обмежених ресурсів з метою задоволення матеріальних та

нематеріальних потреб.

Будь-які економічні відносини підпорядковуються певним законам, а

саме:

1. Закони, які діють упродовж різних історичних періодів. Серед них

розрізняють чотири типи:

глобальні економічні закони – закони, властиві всім суспільним способам

виробництва (закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру

розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон

економії часу тощо) і відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві

зв'язки, властиві технологічному способу виробництва, процесу взаємодії

людини з природою;

загальні закони - це закони, що діють у кількох економічних формаціях

(закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу тощо);

специфічні економічні закони – закони, які діють в межах одного

суспільного способу виробництва; найважливіший з них — основний

економічний закон, який виражає найбільш глибинні зв'язки між

продуктивними силами і виробничими відносинами у взаємодії з розвитком

продуктивних сил;

стадійні закони – це закони, що діють лише на одній із стадій суспільного

способу виробництва (закон породження монополії концентрацією

виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму) або на одному із

щаблів певної стадії.

2. Закони різних сфер суспільного відтворення. Серед них можна

виділити такі:

123

закони сфери безпосереднього виробництва (закон зростання органічної

будови капіталу, закон спадної віддачі та ін.);

закони сфери розподілу (закон зворотно-пропорційної залежності між

прибутком і заробітною платою);

закони сфери споживання (закон зростання потреб, закон Енгеля та ін.).

3. Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем,

тобто це закони, які формуються в межах конкретної економічної система і

притаманні тільки їй. У якості системи економічних відносин може

розглядатися окреме підприємство, регіон, країна.

Фактично до представленого ланцюга визначень та характеристик

залишилося додати соціальний діалог. Визначенню даного поняття було

присвячено достатньо наукових публікацій. Сучасна парадигма розвитку

людства засвідчує, що запорукою успішності будь-яких процесів у суспільстві

є узгодженість інтересів. Часи, коли на першому місці стоїть прибуток

власників бізнесу, потроху відходять у минуле. Соціальний діалог – це

інструмент, який дозволяє досягти консенсусу між всіма учасниками

суспільної та, безпосередньо, економічної діяльності незалежно від рівня

реалізації цього специфічного комунікаційного процесу, який, як вже було

зазначено раніше, може реалізовуватися у процесі міжособистісного

спілкування, на окремих підприємствах, в межах окремого регіону, в межах

галузі, на міжгалузевому рівні, між регіонами-партнерами, на рівні держави та

на міжнародному рівні.

Згадаємо відомий вислів: «Людина працює аби жити, а не живе, щоб

працювати». Звідси логічним буде стверджувати, що незважаючи на свій

соціальний статус, кожен член суспільства прагне до задоволення власних

потреб у матеріальних і нематеріальних благах, але не за рахунок тотального

підпорядкування та всепоглинаючої праці. Отже, завдання соціального діалогу

полягає у формуванні конструктивних економічних взаємовідносин, які в

124

результаті дозволять задовольнити інтереси всіх активних учасників та

зацікавлених сторін економічної діяльності.

В процесі еволюції система економічних взаємовідносин пройшла

декілька стадій трансформації, за якими економічна теорія зараз виділяє

декілька її типів, а саме:

традиційна (передбачає замкнуте натуральне господарство, високий

ступінь залежності від природних чинників, немеханізовану працю,

нерозвиненість системи поділу праці, безпосередній зв'язок споживання і

виробництва);

центрально-керована або адміністративно-командна (монополія державної

власності, низький рівень організації поділу праці, відсутність вільних

ринкових відносин, обмеження самостійності господарюючих суб’єктів,

комбінація механізованої і ручної праці);

ринкова система (відкрита договірна система, опосередкований зв'язок між

виробництвом і споживанням, високий рівень механізації праці, залежність від

чинників економічного середовища, розвинена система розподілу праці);

змішана (поєднання державної та приватної форм власності,

співіснування державного регулювання та ринкового саморегулювання;

комбінація складових такої системи варіюється, формуючи різні моделі

розвитку: американську, німецьку, швецьку, японську і т. п.).

Можливість впровадження соціального діалогу існує за наявності

третього або четвертого типу, але найбільш перспективна змішана системи

економічних відносин, яка своєю природою організації взаємодії окремих

елементів спонукає до комунікації всіх представників суспільства, особливо

на регіональному рівні.

В історичній ретроспективі виникнення даного типу економічних

відносин обумовлене посиленням впливу державних органів влади на

економічні процеси, комбінуванням різноманітних форм власності

економічно-активних організацій. Ефективний симбіоз державного та

125

приватного сектору виступає в таких умовах каталізатором зростання

економіки, сприяє ефективному використанню наявних ресурсів. Формуванню

змішаного типу сприяло також поглиблення класового розшарування, яке

притаманне ринковому типу економічних відносин, але втручання держави в

цей процес набирає катастрофічних розмірів, тому виникнення змішаного

типу відбулося в процесі еволюції економічних систем на вимогу об’єктивних

потреб суспільного розвитку [139, c. 3].

Саме тоді, коли виникла об’єктивна необхідність у формуванні нового

типу системи економічних відносин, на початку ХХ ст. свої дослідження

здійснюють німецьки, англійські та американські вчені. До першої групи

належать А. Шеффлє, А. Вагнер та В. Зомбарт. Зокрема А. Шеффлє [396, с. 2]

процес регуляції державою економічних відносин характеризує як

«соціалізм». А. Вагнер, досліджуючи процес втручання держави у ринкові

взаємовідносини, вважав, що існує прямопропорційна залежність між

обсягами державних інвестицій в економіку та економічним розвитком. Саме

А. Вагнер визначив позитивний вплив публічного сектору на розвиток

економічних відносин у рамках тодішніх ринкових економічних систем [9, c.

62]. В. Зомбарт, досліджуючи економічні процеси та характер впливу держави

на економічну діяльність, першим вводить поняття «соціалізація», під яким

розуміє процес трансформації економічних відносин та переходу від суто

ринкових до регульованих державою [137, c. 133-134].

Найбільший вклад у дослідження змішаної системи економічних

відносин зробив Дж. Кейнс, який у своїй роботі «Загальна теорія зайнятості,

відсотка і грошей» [158] повністю заперечує теорію «невидимої руки»

А. Сміта. Дж. Кейнс зазначає, що головні проблеми ринкової економічної

системи – це постійні кризові явища та проблема безробіття. На думку

вченого, саме втручання держави дозволить вирішити зазначені проблеми та

забезпечити повну зайнятість за рахунок систематичної роботи державних

126

структур, які координуватимуть необхідні системні зрушення в економічному

середовищі.

Серед американських вчених, які досліджували процеси перетворення

економічних взаємовідносин та дійшли висновку щодо необхідності

втручання держави, варто пригадати У. Мітчелла, Е. Хансена, Дж. Кларка,

П. Самуельсона. Зокрема, саме У. Мітчеллу належить ідея створення системи

державного страхування на випадок безробіття; науковець вважав

необхідними заходи посилення державного контролю над економічною

сферою і пропонував введення практики індикативного планування розвитку

країни на державному рівні [50, c. 42]. Наступний науковець, послідовник

Кейнсіанської теорії, – Е. Хансен в середині ХХ сторіччя наголошував на

вирішенні проблеми повної зайнятості як на першочерговому завданні

держави. Дж. Кларк, досліджуючи тогочасні економічні процеси, зазначав

необхідність впровадження громадського контролю за діяльністю суб’єктів

економічної діяльності. Нарешті, П. Самуельсон, досліджуючи будову

системи змішаних економічних відносин, наголошував на необхідності

симбіозу державного контролю та ринкових важелів впливу на процес

виробництва суспільних благ в економічному середовищі. Іншими словами,

контроль за економічною діяльністю має здійснюватися як з боку державних

органів влади так і з боку зацікавлених приватних структур [139, c. 4-5].

Повертаючись у наш час, не можна не згадати вітчизняних науковців –

дослідників економічної теорії. Серед них варто звернути увагу на

дослідження сучасного українського класика політекономії С. Мочерного,

який ідентифікує змішану систему економічних відносин як модель соціально-

економічного розвитку, що передбачає поєднання державної та приватної

форм власності, проведення інституційно-соціальних реформ. Науковець у

формуванні змішаної системи економічних відносин підкреслює провідну

роль колективної власності, соціального захисту найманих працівників,

громадського моніторингу, економічного планування на національному рівні

127

та, у той же час, ринкової самоорганізації. На думку С. Мочерного, сфера

економічних відносин має бути розподілена наступним чином: частка

державної власності – 30-35%, колективна власність – 50-55%, приватна

власність – 10-25 % [228].

Д. Зюзь, досліджуючи сутність та чинники розвитку економічних систем,

підкреслює цілісність змішаної системи економічних взаємовідносин,

виділяючи цілий ряд характеристик, що це підтверджують [139, c. 6]:

диверсифікація економічної сфери;

рівні можливості для всіх суб’єктів господарювання;

державний контроль за дотриманням соціальних гарантій;

адаптивність господарського механізму до мінливих умов оточуючого

середовища;

збалансування інтересів різних суб’єктів економічної діяльності;

профілактика кризових явищ в економічному середовищі.

У контексті регіонального розвитку поняття «система економічних

відносин» невід’ємне від поняття «економічний простір регіону», який

утворюється саме завдяки економічним відносинам. Економічний простір не є

однорідним: у деяких регіонів він насичений, у деяких - навпаки. Саме так

виникає диференціація регіональних економічних систем за рівнем розвитку,

генеруючи певну конкуренцію між різними територіями. За відсутності чіткої

державної політики у сфері регіонального розвитку, така ситуація може

призвести до дезінтеграції національного економічного простору, коли кожен

регіон в державі розвивається окремо, хаотично, без врахування

загальнонаціональних інтересів та за відсутності налагоджених економічних

зв’язків з іншими регіонами держави. Протилежним до дезінтеграції є

регіональна інтеграція, яка породжує як позитивні так і негативні наслідки,

але найбільшою перевагою у даному випадку є бажання території досягти

економічної самостійності з метою подальшого соціально-економічного

розвитку [211, с. 30-33].

128

Взагалі поняття «простір» різними науковцями трактується по різному в

залежності від сфери, де воно застосовується. Так, економічний простір

визначають як сукупність виробничих, фінансових, трудових та інших

економічних інститутів і наявних між ними зв’язків, що функціонують на

певній території, на міжрегіональному рівні, в межах окремої держави тощо

[357, c. 113]. Дослідники економічного простору виділяють декілька підходив

до його аналізу, серед них [248]:

1. Територіальний підхід – передбачає дослідження економічного

простору як певної території, що містить конкретну кількість об’єктів та

економічних зв’язків між ними. Зокрема до таких об’єктів належать населені

пункти, підприємства та організації, сільськогосподарські угіддя та

рекреаційні території, інженерні комунікації, транспортна інфраструктура і т.

п. На сьогодні територіальний підхід втратив свою актуальність, адже

більшість країн світу пройшли етапи доіндустріального та індустріального

розвитку, тому розвиток сучасних технології нівелював вплив чиннику

територіального розташування суб’єктів господарювання у безпосередній

близькості один від одного.

2. Ресурсний підхід - передбачає дослідження економічного простору у

контексті перерозподілу ресурсів між тими самими суб’єктами

господарювання. Сучасні тенденції розвитку теорії економічної науки та

практики її реалізації змінили усталену концепцію ефективного використання

матеріальних ресурсів на концепцію ефективного використання людського

капіталу, як першочергового ресурсу.

3. Інформаційний підхід передбачає дослідження економічного простору

через інформаційні ресурси, обмін якими відбувається при взаємодії учасників

економічної діяльності між собою та з оточуючим їх економічним простором.

Цей підхід дослідження економічного простору виникнув останнім, його

поява викликана стрімким розвитком інформаційних технологій.

129

Регіональний економічний простір складається з різних за своїми

параметрами ділянок, які взаємопов’язані між собою але які, у той же час,

відрізняються одна від одної рівнем економічної активності, ступенем доступу

до різноманітних ресурсів тощо. Економічний простір регіону у процесі

розвитку території поповнюється новими учасниками економічної діяльності,

які виникають найчастіше в місцях скупчення різноманітних ресурсів. Така

тенденція є логічною, адже цей підхід сприяє зменшенню рівня витрат та

скороченню часу на виробництво товарів та послуг [210, c. 153].

Ґрунтовний вклад у розвиток теорії регіональних економічних відносин

здійснює теорія економічних ядер, формування якої стало своєрідною

відповіддю на неоднорідність розвитку територій. Зазначена теорія передбачає

виділення так званих «полюсів зростання» і провідних галузей, які

забезпечуватимуть не тільки власний інтенсивний розвиток, але і розвиток

всієї економічної сфери, сприятимуть створенню нових робочих місць,

стимулюватимуть розвиток суміжних галузей [249, c. 34]. Формування полюсу

починається з виникнення так званої «точки росту» - географічного осередку,

де концентруються перспективні виробництва та інші сфери економічної

діяльності. Сукупність таких виробництв та пов’язаних з ними інших

економічних сфер діяльності, і представляє полюс розвитку. Отже, у

регіональному вимірі під економічним ядром розуміють сукупність полюсів

зростання.

Теорія полюсів зростання та економічних ядер активно застосовувалася у

розвинених країнах. Безумовно, ця теорія, але у дещо іншому вигляді,

реалізовувалася на теренах Радянського Союзу, але тоді йшлося не про центри

чи полюси розвитку, а про територіальні виробничі комплекси; однак тоді цей

підхід зазнав невдачі з причини відсутності стратегічного планування з

урахуванням обмеженості фінансових ресурсів.

В межах даного дослідження теорія економічних ядер цікава тим, що

вона передбачає створення штучних центрів розвитку у периферійних та

130

економічно відсталих районах. Такий підхід найчастіше реалізується за

наявності певних географічних умов та інфраструктури. Яскравим прикладом

створення такого штучного центру стала Силіконова долина у США, яка до

середини ХХ століття була відома як сільськогосподарський регіон на півночі

Каліфорнії поблизу міста Пало Альто. Первинний імпульс інноваційного

розвитку виник у стінах Стенфордського університету завдяки професору

Ф. Терману, який був дуже занепокоєний відсутністю можливостей

працевлаштування власних студентів. Викладач став підтримувати

перспективні проекти студентів, спрямовані на розвиток місцевої електронної

промисловості. Саме в стінах цього університету навчалися, а згодом робили

перші професійні кроки, Вільям Хьюлет і Девід Пакард, у майбутньому

засновники всесвітньо відомої компанії.

Систему економічних відносин можна класифікувати за декількома

ознаками [49, c. 32-40; 178, c. 43-53; 208, c. 17-25]: 1) за відтворювальним

характером: виробництво, розподіл, обмін і споживання; 2) за формами

власності: державна, приватна, іноземна, змішана тощо; 3) за рівнем

організації суспільного виробництва: міжнародні економічні відносини (між

державами), між державою та підприємствами, між підприємствами, всередині

підприємства, між державою і домашніми господарствами, між

підприємствами і домашніми господарствами тощо.

Серед різновидів економічних відносин (які поділяються на три типи)

найбільшу увагу привертають соціально-економічні, які визначають, хто

реально володіє, користується і розпоряджається засобами виробництва, на

чию користь розподіляється суспільне багатство; окрім того, вони визначають

поділ суспільства на класи і соціальні групи. Соціальні відносини, як складова

системи економічних відносин, показують, хто має економічну владу і керує

суспільством; значною мірою визначають систему економічних інтересів та

специфіку економічних суперечностей, що виникають серед учасників

економічної діяльності. Таким чином, соціально-економічні відносини мають

131

формуватися на умовах соціального діалогу, саме вони стануть базисом

формування ефективних техніко-економічних та організаційно-економічних

відносин (рис. 2.2) [125, с. 138].

Рис. 2.2. Система економічних відносин на засадах соціального діалогу

Джерело: розроблено автором

Представлена схема – трикутник складових системи економічних

відносин на засадах соціального діалогу, – демонструє, що у його основу

покладено, як первинні, соціально-економічні стосунки, які формуються за

допомогою конструктивного соціального діалогу; його відсутність загрожує

втратою основи трикутника та, як наслідок, – перспективи розвитку системи

(цей процес на схемі позначено верти-кальною стрілкою). За умови наявності

базових ефективних соціально-економічних відносин формується їх надбудова

– техніко-економічні (які охоплюють виробничо-господарську діяльність

матеріальної сфери території) та організаційно-економічні відносини (що

стосуються встановлення ефективних форм організації економічних зв'язків

між суб’єктами економічної діяльності регіону, які проявляються у процесах

спеціалізації, кооперації, концентрації виробництва). Представлена схема

економічних взаємовідносин реалізується на всіх рівнях економічної

діяльності: від окремих підприємств до регіонального рівня та держави.

132

Від рівня розвитку соціального діалогу залежить наскільки успішними

будуть економічні відносини усередині регіону та поза його межами.

Результатом ефективної взаємодії на засадах соціального діалогу є

формування стійкого механізму управління економікою регіону, під яким

розуміється стала система економічної поведінки і взаємодії всіх учасників

економічної діяльності даної території, зважене регулювання впливу

соціальних чинників на економічну діяльність і забезпечення внутрішньої

єдності функціонування складних соціально-економічних об’єктів,

врегулювання розвитку продуктивних сил та виробничих відносин [268].

Такий соціальний механізм управління економічними процесами

пристосовується до різних рівнів територіальної структури суспільства, а

також до відповідної організаційної структури суб’єкта господарювання.

Враховуючи те, що на кожному щаблі економічної діяльності регіону

працюють різні групи учасників, здійснюються певні види діяльності, маємо

підставу стверджувати, що таких соціальних механізмів багато, і всі вони по

своїй суті є унікальними, адже є унікальними люди, що приймають участь в

економічних відносинах всередині регіону та поза його межами. З іншого

боку, для формування такого механізму потрібно визначити загальні

передумови для його формування. Цій проблемі буде присвячено параграф 4.3

даного дисертаційного дослідження.

Отже, система економічних відносин на засадах соціального діалогу

представляє собою сукупність взаємопов’язаних стосунків, побудованих на

основі консенсусу між всіма учасниками економічної діяльності, яка генерує

соціальний механізм управління з приводу організації виробництва, обміну та

споживання благ за умови наявності обмежених ресурсів з метою задоволення

матеріальних та нематеріальних потреб, підвищення рівня і якості життя всіх

членів суспільства [126, c. 74].

133

Проведений аналіз наявних досліджень дозволяє надати повну

характеристику системі економічних відносин на засадах соціального діалогу,

представлену у табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Характеристика системи економічних відносин на засадах соціального

діалогу

Класифікаційна

ознака

Система

Вид Характеристика

1. Природа системи Кібернетична Безліч взаємопов'язаних об'єктів - елементів

системи, здатних сприймати,

запам'ятовувати і переробляти інформацію,

а також обмінюватися нею

2. Спосіб існування

системи

Абстрактно-

матеріальний

Єдність символів, знаків та матеріальних

явищ

3. Характер

детермінації

Імовірнісний Поведінка системи носить імовірнісний

характер

4. Походження

системи

Штучне Виникає і розвивається завдяки людині

5. Масштаб

життєдіяльності

системи

Мікро-, мезо-,

макро- та

мегарівень

Можливий масштаб: від взаємин всередині

підприємств конкретного регіону до участі у

системі світових економічних

взаємовідносин

6. Кількість елементів Від бінарної до

багатокомпонентної

Найменша кількість елементів системи – 2,

найбільша – без обмежень

7. Ступінь

відкритості

Відкрита Відкрита для впливу зовнішнього

середовища

8. Ступінь

організованості

Недостатньо

організована

Недостатньо організована система, де не

прописані чіткі правила взаємодії на умовах

соціального діалогу

9. Ступінь складності Від простих до

складних

Може містити декілька простих елементів, а

може складатися з декількох систем.

10. Тип структури Змішана Може містити декілька або всі типи

структурних зв’язків

11. Наявність

інформації про

будову

«Сірий» або «Білий

ящик»

Частково або повністю відома інформація

про будову

12. Характер

відтворення

Самовідтворення

або відтворення

оточуючим

середовищем

Генерація взаємовідносин відбувається за

рахунок підтримки взаємодії елементів

системи або за рахунок впливу оточуючого

середовища

13. Кількість функцій Поліфункціональна Реалізація одночасно декількох функцій

14. Характер

розміщення

Багатовимірна З використанням соціальних технологій

15. Рівновага Урівноважена або

неврівноважена

Може бути у стані рівноваги або у стані

конфлікту

16. Мета Багатоцільова Спрямована на досягнення декількох цілей

134

Продовження табл. 2.1

Класифікаційна

ознака

Система

Вид Характеристика

17. Ефективність Ефективна /

неефективна

Діяльність системи може бути ефективною

або неефективною

18. Результативність Результативна Система завжди має певні результати своєї

життєдіяльності

19. Здатність до

адаптації

Адаптивна Здатність адаптуватися до нових умов без

втрати своєї ідентичності

20. Здатність до руху Динамічна Характеризується мінливістю

21. Вектор розвитку Стабільна Притаманне зберігання показників (системи

сталого розвитку)

22. Етап розвитку Система, що

розвивається

Система, що перебуває на стадії зародження

та розвитку

Зріла Повністю сформована система з сталими

взаємозв’язками та стабільною

життєдіяльністю

Перехідна/кризова Система, що переходить з одного стану в

інший

23. Траєкторія

розвитку

Нелінійна Система підпорядковується нелінійним

функціям розвитку

Джерело: сформовано автором на підставі [357]

Представлена розгорнута характеристика регіональної системи

економічних взаємовідносин на засадах соціального діалогу має 23

класифікаційних ознаки і деякі з них вимагають додаткових пояснень.

Зокрема, масштаби життєдіяльності системи можуть коливатися від

мікро-, до мегарозміру. Це обумовлено рівнем розвитку економічних

взаємозв’язків. Якщо підприємства регіону взаємодіють не тільки між собою,

але й з економічними суб’єктами інших регіонів країни – мова йде про

макрорівень регіональних взаємовідносин. Якщо територія активно залучає до

співпраці іноземних партнерів – можна говорити про мегарівень економічних

відносин. З початком впровадження теорії регіоналізму залишається

невирішеним питання господарської самостійності території, надання якої

сприятиме регіональній дезінтеграції на рівні держави. З іншого боку,

міжнародні економічні відносини на рівні регіонів різних держав – це вже

усталена практика, яку неможна заперечувати та повністю відкидати.

135

Особливо наочно вона проявляється у прикордонних областях, які активно

співпрацюють із своїми сусідами по ту сторону державного кордону.

За характером відтворення регіональна система економічних відносин

може бути самовідтворюваною або відтворюваною оточуючим середовищем.

Найчастіше маємо справу саме з комбінацією першого та другого варіанту,

коли задля сталого розвитку і мешканці регіону і зовнішні економічні суб’єкти

прагнуть до сталої плідної співпраці. Взагалі маємо розуміти, що система

регіональних економічних відносин включає в себе не тільки внутрішні

взаємозв’язки, але й налагоджені міжрегіональні зв’язки, які можуть

проявлятися через взаємодію у таких сферах діяльності [52, c. 292]: взаємний

товарообмін; виробничі зв’язки на основі спеціалізації та кооперації;

взаємодія у сфері фінансово-кредитної діяльності; співпраця у сфері науково-

технічної діяльності та у сфері інновацій; спільна інвестиційна діяльність;

спільне освоєння та використання природно-рекреаційних ресурсів;

організація та спільне використання інформаційних систем; співпраця у сфері

розвитку регіональної інфраструктури; територіальний перерозподіл та

використання трудових ресурсів.

Остання характеристика, що вимагає пояснення, – це етапи розвитку

системи. Система регіональних економічних взаємовідносин на засадах

соціального діалогу може переживати три етапи, що змінюють один одного:

система, що розвивається, кризовий та зрілий. Безумовно, у сучасних умовах

маємо прагнути до стабільності, але реальне життя (зміна умов оточуючого

середовища, заміна внутрішніх учасників економічних відносин регіону) так

чи інакше на деякий час можуть порушувати стан рівноваги, і система може

переживати кризу. Але криза у класичному розумінні цього поняття – це

«точка зламу», це стан перебудови, який за умови наявності ефективного

соціального діалогу просто сформує нові взаємовигідні умови економічної

взаємодії як всередині регіону, так і поза його межами, призведе до побудови

нових «зрілих» економічних стосунків.

136

Не варто забувати про те, що регіональна система економічних

взаємовідносин не може бути просто ліквідована, як це часто відбувається на

рівні окремих підприємств, які об’явили себе банкротами. Але така система не

може забезпечити стабільне функціонування всіх економічних процесів, а як

наслідок – спостерігається зниження якості життя населення, виникає

демографічна криза, погіршується стан навколишнього середовища тощо.

Такий стан регіональної системи економічних відносин свідчить про

депресивність території, що саме по собі вже говорить про неможливість

забезпечити нормальні умови життєдіяльності для її мешканців і може

призвести до виникнення соціальної напруги та взагалі не виключає

соціального вибуху [69].

Впровадження системи економічних відносин на засадах соціального

діалогу на рівні кожного регіону нашої держави дозволить: зняти рівень

соціального напруження у суспільстві; вивести з економічної кризи регіони,

що зараз перебувають у стані депресії; підвищити рівень та якість життя

населення; підвищити рівень трудової мотивації економічно активного

населення; знизити рівень трудової еміграції в інші регіони, або взагалі за

межі країни; налагодити стабільні зовнішні економічні відносини як на

національному, так і на міжнародному рівні.

Проблема становлення та розвитку економічних відносин на рівні регіону

актуальна для України як ніколи. У світлі впровадження реформи

децентралізації влади на рівень області делегується велика кількість функцій,

територія постає як окремий господарюючий суб’єкт. У цьому контексті

постає проблема формування та розвитку сталих економічних відносин як

всередині самого регіону, так і поза його межами. Логічним є питання

визначення конкретних факторів, що впливають на формування регіональних

економічних відносин.

Неможна стверджувати, що зазначена проблема є новою для наукового

простору. Цього питання торкалися С. Пепчук [255], В. Коюда,

137

О. Костіна [182], А. Мазур [205], В. Корсак [177] та ін. Більшість авторів

розглядають проблему систематизації факторів з власного кута зору; хтось

розглядає фактори, що впливають на регіональну систему економічних

відносин в цілому, а хтось торкається тільки окремих підсистем і факторів, які

впливають саме на них. Не існує єдиного підходу щодо їх класифікації. Кожен

автор пропонує свій власний варіант з огляду на контекст дослідження.

Зокрема, А. Мазур, розглядаючи концепцію управління економічним

розвитком регіону, пропонує класифікувати їх за масштабами середовища, яке

їх породжує, серед факторів впливу на економічний розвиток регіону автор

виділяє [205, c. 105]:

1) фактори макросередовища (національний рівень):

політичні фактори: політична ситуація та міжнародні взаємовідносини;

нормативно-правові фактори: наявність та відповідність нормативно-

законодавчих актів, податкове навантаження;

соціальні фактори: рівень безробіття в країні, соціальна політика,

забезпеченість кваліфікованими працівниками, рівень освіти, рівень

соціального забезпечення;

економічні фактори: обсяг виробництва, зовнішньо-торгівельний оборот,

обсяг інвестицій та інвестиційний імідж країни;

фінансові фактори: бюджетна політика, рівень інфляції, ціни на

валютному ринку, розвиток фінансового ринку, кредитна політика та рівень

кредитування;

2) фактори мезосередовища (регіональний рівень):

соціальні фактори: рівень безробіття у даному регіоні, рівень освіти та

кваліфікованість робочої сили, рівень розвитку соціальної інфраструктури,

частка населення за межею бідності;

економічні фактори: зовнішньоторговельний оборот даного регіону,

кількість підприємств та обсяги виробництва, рівень розвитку промисловості

138

та сільського господарства, рівень розвитку сфери послуг, рівень

інвестиційної активності суб’єктів економічної діяльності;

фінансові доходи та видатки регіонального бюджету, рівень розвитку

фінансово-кредитної інфраструктури, доходи населення регіону, фінансові

результати діяльності підприємств;

ресурсні фактори: наявність та доступність природних ресурсів;

екологічні фактори: наявність екологічно небезпечного виробництва,

рівень забруднення оточуючого середовища;

науково-технічні: інноваційна політика регіону, напрями науково-

дослідної роботи, кількість інноваційно-активних підприємств;

3) фактори мікросередовища (рівень підприємства):

економічні фактори: інвестиційна політика, обсяги виробництва,

зовнішньо-економічна політика підприємства;

фінансові фактори: фінансовий стан підприємства, фінансова стійкість,

платоспроможність та прибутковість;

виробничі фактори: специфіка виробництва, асортимент продукції/послуг

та обсяг виробництва;

науково-технічні фактори: рівень використання новітніх технологій,

інноваційна діяльність.

У більшості випадків, зміст однакових видів факторів на різних рівнях

дуже збігається, але не можна сказати, що тут представлені всі, що впливають

на діяльність системи економічних відносин регіону. На мезорівні,

однозначно, мають бути враховані демографічні фактори, такі як: вікова

структура, природний та міграційний рух населення. Демографічна ситуація

безпосередньо впливає на кількість економічно активного населення, а, як

наслідок, на формування регіонального ринку праці. Крім того, серед

соціальних факторів не вистачає характеристики рівня безпеки

життєдіяльності.

139

Серед факторів мікрорівня також відсутні соціальні, а саме: рівень

соціальної відповідальності та соціального партнерства. Саме рівень

соціальної відповідальності (чи її відсутність) здійснює вагомий вплив на

формування сприятливого клімату всередині колективу кожного окремого

підприємства; забезпечення гідного рівня заробітної плати, необхідного рівня

безпеки на робочому місті, а також додаткових соціальних гарантій для

працівників і членів їх сімей тощо. Соціальна відповідальність стає основою

для формування конструктивного соціального діалогу та сприяє подальшому

налагодженню соціального партнерства між роботодавцями та працівниками.

Економічні відносини регіону – це складна відкрита система. Саме

системний підхід якнайкраще підходить для її визначення. На діяльність

системи впливає зовнішнє середовище. В залежності від того, яке середовище

породжує фактори впливу, можна говорити про те, до якої саме групи вони

належать [108, c. 72]:

керовані фактори – фактори, що виникають у внутрішньому середовищі

підприємства; вони підвладні впливу і саме від діяльності системи залежить,

яким буде цей фактор у майбутньому, позитивним чи негативним; завдання

системи – відслідковувати та усувати негативні фактори, максимізувати вплив

позитивних;

контрольовані фактори – фактори, що важко піддаються керуванню;

фактично це фактори, породжені шляхом взаємодії внутрішнього та

зовнішнього середовища нашої системи; впливати на них достатньо складно,

але у будь-якому випадку необхідно враховувати;

неконтрольовані фактори – фактори, що породжуються суто зовнішнім

середовищем системи, їх необхідно брати до уваги, враховувати у

повсякденній діяльності, але сама система впливати на них взагалі не здатна.

Схожий підхід до ідентифікації факторів щодо розвитку регіональної

системи роздрібної торгівлі використовував В. Корсак [177, c. 258-259].

140

Поєднавши та узагальнивши попередні підходи зазначених та інших

авторів, пропонуємо на рис. 2.3 систему факторів, що впливають на

економічні відносини на рівні регіону.

Рис. 2.3. Фактори розвитку регіональних економічних відносин

Джерело: розроблено автором з використанням [177, c. 259; 205, с. 105]

Представлена класифікація факторів, що впливають на формування та

розвиток системи економічних відносин, свідчить, що найбільш реально

корегувати рівень інноваційного розвитку всіх учасників регіональних

економічних відносин, наявність та рівень розвитку трудових ресурсів,

існуючу систему підтримки малого та середнього бізнесу (яка сформувалася

саме на регіональному рівні), рівень розвитку економічної інфраструктури

(наявність розгалуженої банківської системи та інших фінансових інституцій),

ступінь монополізації та рівень конкуренції на регіональному ринку, рівень

розвитку соціальної відповідальності серед суб’єктів економічної діяльності

Фактори розвитку системи регіональних

економічних відносин

Керовані

- рівень розвитку

інновацій;

- наявність та рівень

розвитку трудових

ресурсів;

- рівень підтримки

малого та середнього

бізнесу;

- ступінь монополізації

ринку;

- рівень конкуренції;

- рівень розвитку

інфраструктури;

-рівень розвитку

соціальної

відповідальності

економічних суб’єктів;

- якість освіти.

Контрольовані

- структура

розміщення

виробництва у

регіоні;

- рівень податкового

навантаження;

- ціни на фактори

виробництва;

- рівень громадської

активності;

- господарський

профіль регіону;

- ресурсна

забезпеченість;

- рівень державної

підтримки;

- рівень безпеки

життєдіяльності.

Неконтрольовані

- зростання та

непередбачуваність

потреб суспільства;

- стабільність

політичної ситуації;

- розмір ринку та темпи

його росту;

- наявність мінерально-

сировинних ресурсів;

- географічне

розташування та

величина регіону;

- особливості

розселення мешканців

регіону;

- вікова структура

населення.

141

по відношенню до власного персоналу та до регіональної громади в цілому,

якість освіти.

Зазначені контрольовані фактори за бажаннями можна поділити на ті, які

частково піддаються впливу на регіональному рівні (обсяги реалізації товарів

та послуг, фінансовий результати від економічної діяльності) і таки, що

можуть бути змінені лише на рівні держави (рівень податкового

навантаження). Більше уваги щодо спроб змінити ситуацію (посилити

позитивний вплив чи нівелювати негативний) варто приділяти саме тим

контрольованим факторам, на які опосередковано можна впливати на рівні

регіону.

Остання група – так звані неконтрольовані фактори розвитку

регіональних економічних відносин, серед яких зростання та

непередбачуваність потреб суспільства; стабільність політичної ситуації;

розмір ринку та темпи його росту; наявність мінерально-сировинних ресурсів;

географічне розташування та величина регіону; особливості розселення

мешканців регіону; вікова структура населення. Всі перераховані фактори є

неконтрольованими у короткостроковій перспективі, тобто неможливо

змінити ситуацію у межах одного-трьох років. Але, якщо ретельно

переглянути, певні з них можливо корегувати у довгостроковому періоді,

зокрема до таких належать особливості розселення мешканців регіону, вікова

структура населення. Формуючи стратегічні плани розвитку території, варто

пам’ятати про такі особливості та розробляти програми соціально-

економічного розвитку з урахуванням демографічної ситуації та

географічного розподілу робочої сили по містах та районах конкретної

області.

Перелічені керовані фактори заслуговують на найбільшу увагу з боку

учасників економічної діяльності; саме від їх позитивної динаміки у найпершу

чергу залежить успіх і сталий розвиток економічних відносин кожного

конкретного регіону.

142

Визначені у ході дослідження основні характеристики система

економічних відносин на засадах соціального діалогу частково реалізується на

окремих підприємствах, але системного впровадження такого підходу на рівні

регіонів України, нажаль, не спостерігається. Тим часом, за даними

Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального

господарства України у 2017 р. аутсайдерами у рейтингу економічного

розвитку регіонів були Волинська (21 місце), Закарпатськ (22 м.), Черкаська

(23 м.), Донецька (24 м.) та Луганська області (25 м.) [226]. Нажаль,

останньому рейтингу не здійснювалась оцінка економічної та соціально

згуртованості, але у 2015 р. такий рейтинг було побудовано: зокрема, за

показниками економічної і соціальної згуртованості Миколаївська область

обіймала 17, Чернігівська – 21, Кіровоградська – 22, Донецька – 24 та

Луганська – 25 місце [225]. Тобто можемо казати про відсутність

взаєморозуміння і конструктивної співпраці між всіма учасниками

економічної діяльності, включаючи органі регіональної влади.

Впровадження регіональної системи економічних відносин на засадах

соціального діалогу, яка відповідатиме всім представленим характеристикам,

насамперед у вищезазначених регіонах нашої країни дасть можливість дійти

порозуміння між владою, бізнесом та територіальною громадою і забезпечить

підґрунтя для їх подальшого сталого розвитку. Крім того, визначені групи

факторів розвитку регіональних економічних відносин, які допомагають

виявити саме ті, на які можливо впливати та формувати сприятливі умови, а

також ті, на які неможливо впливати, але необхідно враховувати для

забезпечення сталого функціонування економічної системи будь-якого

регіону.

Дослідження довело, що економічні відносини – це складна нестабільна

система, стабілізація якої вимагає врахування інтересів всіх учасників. Цієї

мети можливо досягти за рахунок впровадження соціального діалогу, на який

впливає низка певних чинників. Тому наступний параграф буде присвячено

143

саме визначенню факторів, що впливають на процес формування та розвитку

соціального діалогу, доповнюють його та надають повну картину стосовно

умов функціонування економічних відносин на засадах соціального діалогу.

2.2. Фактори, що впливають на розвиток соціального діалогу як

підґрунтя для вдосконалення системи економічних відносин регіону

Поступова інтеграція України до європейської спільноти вимагає від

нашої держави виконання певних умов відповідності міжнародним нормам і

стандартам розвитку суспільства. Однією з таких умов є успішне

впровадження соціального діалогу, як цивілізованого інструменту вирішення

проблем, конфліктних ситуацій та виходу з кризового стану окремих суб’єктів

економічної діяльності, економіки регіонів, країни загалом.

Більш ніж десятирічна практика впровадження соціального діалогу у

нашій країні свідчить, що, отриманий досвід не можна вважати успішним.

Особливо гостро проблема формування соціального діалогу стоїть на

регіональному рівні, де виникають конфлікти між суб’єктами економічної

діяльності, їх найманими працівниками, громадою регіону, між регіональними

та місцевими органами влади тощо.

Виникає логічне питання: які саме фактори впливають на процес

формування соціального діалогу на регіональному рівні, адже сьогодні дедалі

частіше регіон розглядається як окремий суб’єкт економічної діяльності. Від

того, які взаємовідносини складаються між учасниками спільної

життєдіяльності, залежить успіх на шляху соціально-економічного розвитку та

підвищення добробуту громади регіону.

Проблемою впровадження соціального діалогу в Україні займалося

багато українських вчених, але більшість з них висвітлює це питання у

юридичному чи політичному контексті, мало хто торкається цієї проблеми у

144

контексті економічного розвитку. Що стосується факторів розвитку

соціального діалогу, тим паче на регіональному рівні, тут також не можна

зазначити великої кількості прізвищ. Науковці у своїх роботах приділяють

більше уваги факторам соціального партнерства (у вузькому розумінні цього

поняття: суто взаємовідносини роботодавців та найманих працівників), аніж

соціального діалогу загалом. Серед тих небагатьох, хто так чи інакше торкався

зазначеної проблеми, можна виділити роботи Б. Ільченка [144],

А. Бержаніра [14], І. Шумляєвої [398], Л. Любохинець [204], А. Колота [174]

та ін.

Огляд наукових праць зазначених та інших авторів свідчить, що у

більшості випадків визначенню факторів розвитку соціального діалогу

приділяється незначна увага, найчастіше мова йде про фактори, притаманні

особливостям впровадження даного процесу на рівні держави: недосконалість

законодавства, низька активність учасників процесу, відсутність активних

неурядових організацій тощо.

У попередньому параграфі вже йшла мова про деякі чинники

функціонування економічної системи, і також розглядалися бар’єри для

реалізації соціального діалогу в Україні, але не йшлося про регіональний

рівень, тому актуальним є визначення сукупності всіх факторів, що впливають

на процес формування та розвитку соціального діалогу в системі регіональних

економічних взаємовідносин.

Регіон сьогодні розглядається не просто як адміністративно-

територіальна одиниця країни. Це економічна система, яка має у своєму складі

різні елементи: регіональні та місцеві органи влади, представників бізнесу,

населення регіону, неурядові організації. Всі зазначені учасники економічної

діяльності вступають між собою у соціально-економічні взаємовідносини,

вирішуючи проблеми, шукаючи вихід з конфліктних ситуацій шляхом

налагодження соціального діалогу.

145

В умовах тенденцій децентралізації влади та надання більших

повноважень регіонам, проблема налагодження соціального діалогу постає

особливо гостро. На цей процес впливає значна сукупність факторів, як

всередині регіону, так і ззовні.

Якщо розглядати всі наявні фактори, що так чи інакше впливають на

процес соціального діалогу в регіоні, то їх можна розділити на три великі

групи: загальнотеоретичні, загальнонаціональні та регіональні.

Класифікацію факторів розвитку соціального діалогу на регіональному

рівні представлено на рис. 2.4 [133].

Рис. 2.4. Фактори розвитку соціального діалогу на регіональному рівні

Джерело: розроблено автором

146

Перша група факторів – це ті, які генеруються основоположними

засадами організації ефективної економічної діяльності: особливості

комунікаційного процесу, наявність та джерело мотивації, характер співпраці.

Проблема комунікації – це взагалі загальна проблема менеджменту і, якщо

дивитись ширше, – проблема нашого суспільства. Розглядаючи цей фактор з

точки зору загального менеджменту, дуже важливо не забувати аби в процесі

формування соціального діалогу відбувалося формування так званих «петель

комунікації» (під якими розуміється формулювання повідомлення, його

кодування та передача отримувачу, декодування та зворотний зв'язок).

Порушення або неякісне виконання хоча б одного елемента «комунікаційної

петлі» призведе до викривлення всього процесу комунікації. Враховуючи той

факт, що соціальний діалог апріорі передбачає комунікаційний процес, якість

його реалізації напряму залежить від якості комунікації. Висловлюючись

словами відомого прислів’я, учасники соціального діалогу мають «чути та

бути почутими».

Другий загальнотеоретичний фактор – мотивація. У менеджменті

виділяють два різновиди мотивації за джерелом її виникнення – внутрішня та

зовнішня. З точки зору ефективності більш бажаною є саме внутрішня

мотивація, яка породжується власними потребами та рушійними силами

учасників соціального діалогу. Діяльність внутрішньо мотивованої людини не

потребує і майже непідвладна зовнішнім стимулам, тому не варто забувати,

що мотивація може мати і негативний знак, і тоді вплинути ззовні на її

деструктивну силу достатньо важко. Зовнішня мотивація людини обумовлена

зовнішніми збуджувальними діями третіх осіб. ЇЇ вплив на людину

відбувається у такому порядку: спочатку стимул, потім реакція (за принципом

кнута і пряника).

Останній фактор загальнотеоретичної групи – результативність співпраці.

Кожен учасник соціального діалогу має розуміти, що від того наскільки якісно

147

він взаємодіє з іншими, залежить кінцевий сумарний результат усього

процесу, який може бути нульовим (незважаючи на те, що взаємодія

відбулася), позитивним чи взагалі негативним. Якщо від загальної теорії

повернутися безпосередньо до ситуації, де потрібне запровадження

соціального діалогу, то це найчастіше – конфлікт, тобто взаємодія

відбуватиметься між конфронтуючими сторонами, але саме тільки через

процес співпраці можливо вирішити проблеми та отримати вигоду кожному з

учасників діалогу. Якщо характер взаємодії буде фрагментарним і

формальним, то очікувати позитивного результату не варто.

Друга група факторів розвитку соціального діалогу на регіональному

рівні ширша за першу. Це фактори національного рівня, притаманні для всієї

країни. Розглянемо кожен більш детально.

Державна регуляторна політика з формування та розвитку соціального

діалогу – фактично реалізується через регуляторну політику у сфері

господарської діяльності. Але за результатами діяльності у 2017 році

фахівцями Державної регуляторної служби України у оприлюдненому звіті

зазначено, що «як на центральному, так і на регіональному рівні зберігся

безсистемний, формальний характер підходу до планування регуляторної

діяльності» [147]. Взагалі, наявна нормативно-правова база не стільки сприяє

скільки гальмує розвиток процесу впровадження соціального діалогу як

нарівні держави, так і на рівні окремих областей. На думку незалежних

експертів [144, c. 399], у основоположних нормативно-регуляторних актах

порушено один з ключових принципів соціального діалогу, а саме принцип

репрезентативності учасників соціального діалогу: більшість працюючих

громадян та приватних підприємців-фізичних осіб просто не потрапили до

формату, визначеного Законом України «Про соціальний діалог» [93].

Другий загальнонаціональний фактор – рівень політизації та

персоналізації соціального діалогу. Ще донедавна у нашій країні існувала

негативна тенденція з боку державних службовців брати на себе керівництво

148

різними національними об’єднаннями суб’єктів господарювання. Але така

практика є недопустимою і суперечить Конвенції МОТ № 87 «Про свободу

асоціації та захист права на організацію». Персональна точка зору та тиск з

боку високопосадовців на діяльність таких організацій є неприпустимою. Так

само недопустимим є нав’язування власної думки та тиск на всіх учасників

соціального діалогу, навіть якщо процес відбувається без участі органів влади,

а сторони презентують не власні особисті інтереси, а інтереси певної групи

осіб; учасник діалогу має презентувати та відстоювати інтереси всієї групи,

що обрала його за представника у переговорному процесі.

Наявність стратегічного спрямування процесу соціального діалогу – це

третій загальнонаціональний фактор. Успіх процесу соціального діалогу на

національному, а, відповідно, і на регіональному рівні залежить від наявності

довгострокової стратегії розвитку соціального діалогу у державі. Такої

стратегії, нажаль, в Україні немає, як немає і чітко документально закріпленої

ролі соціального діалогу у забезпеченні сталого економічного розвитку країни

та, відповідно, її регіонів.

Наступний фактор – соціальна мобільність населення, або наскільки

рівними є можливості кожної людини у нашій країні змінити свій соціальний

статус: змінити місце роботи, просуватися по кар’єрних сходах, змінити

регіон проживання у пошуках «кращого майбутнього». Варто зазначити, що

даний фактор можна віднести також до групи регіональних факторів розвитку

соціального діалогу, адже умови ринку праці у кожному регіоні різні: у

великих промислово розвинених областях значно легше змінити місце роботи,

ніж у регіонах з нерозвиненим ринком праці де обмежена кількість

роботодавців. Більше того, в середині самого регіону ситуація також може

складатися по різному: яскравим прикладом нульової соціальної мобільності є

шахтарські містечка, де мешканці просто не мають вибору. У такому

радикальному випадку налагодження конструктивного соціального діалогу

149

маловірогідне, сам процес його формування та протікання буде

довготривалим і складним.

Наявність кваліфікованих кадрів, обізнаних в особливостях процесу

соціального діалогу, а також у суті конкретних спірних питань у кожному

конкретному випадку – ще один фактор загальнонаціональної групи. На рівні

держави у першу чергу мова йде про наявність експертів щодо організації

соціального діалогу на національному рівні. Такі фахівці представлені у

Національній службі посередництва і примирення, у Національній

тристоронній соціально-економічній раді. Але загалом на рівні держави і в

регіонах відчувається дефіцит таких фахівців, зокрема відсутні виконавчі

структури, здатні реалізувати рішення національної та регіональних

тристоронніх соціально-економічних рад, які закріплені різноманітними

угодами, договорами тощо. Як у випадку з попереднім фактором, цей також

варто розглядати і на регіональному рівні, адже коли спірна проблема виникає

у конкретній професійній сфері, тут також важлива присутність фахівців

певного профілю на місцях.

Останній фактор загальнонаціонального рівня – рівень гуманізації

суспільства. Мова йде про загальні морально-етичні принципи, що насаджені

у соціумі, про гуманність у сфері соціально-економічних та, зокрема,

соціально-трудових відносин. Україну не можна віднести до країн з високим

рівнем гуманності суспільства, тим паче в економічній сфері, що аж ніяк не

сприяє розвитку соціального діалогу як на рівні всієї країни, так і на рівні

окремих регіонів. Цей факт підтверджує офіційна статистика неформальної

зайнятості, коли роботодавці, не бажаючи сплачувати відповідні податки та

збори у фонди соціального страхування фізичних осіб, сплачують зарплату «в

конвертах».

Остання група факторів розвитку соціального діалогу – специфічні

регіональні чинники, стан яких дійсно може полярно відрізнятися між

окремими територіями країни. Окрім двох зазначених факторів, що є

150

притаманними також і для національного рівня (соціальна мобільність

населення та наявність кваліфікованих кадрів), існує ще ряд факторів, яким

варто також приділити увагу.

Перший фактор розвитку соціального діалогу на регіональному рівні –

соціальна нерівність. Мова йде про розшарування регіональної спільноти в

залежності від рівня доходів. Чим більше рівень розшарування та глибина

«соціального провалля» між населенням з максимальним рівнем доходу та

населенням з мінімальним доходом, тим складніше налагодження процесу

соціального діалогу. В залежності від регіону ситуація може бути різною. Як

правило, в економічно розвинених областях спостерігається достатньо

високий рівень розшарування і навпаки, але останні роки і події, що

відбуваються на території нашої держави змінюють всі закономірності. За

даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи

станом на 2017 р. за показником інтегрального індексу регіонального

людського розвитку лідерами були Чернівецька, Львівська та Харківська та

Закарпатська області [287, с. 37].

Рівень технологічного розвитку – другий фактор регіонального розвитку

соціального діалогу. Загальне стрімке зростання рівня технологічності

суспільства призводить до ускладнення технологічних процесів в економічній

діяльності. Регіони, де рівень технологізації вищий, більш успішні в реалізації

соціального діалогу, адже інтелектуальне ускладнення умов праці вимагає

зростання ролі людської праці. Як наслідок – врахування інтересів цінних

кадрів та погодження всіх спірних питань, результатом чого є компромісні

рішення, які враховують інтереси і власників і найманих працівників.

Наступний фактор розвитку соціального діалогу на рівні регіонів –

самоорганізація учасників соціального діалогу. Загальна тенденція є

невтішною, більшість населення країни є соціально неактивним. Але ситуація

серед регіонів України також різна. Зокрема більш активними є регіони, де

працює більша кількість міжнародних організацій. Найчастіше – це граничні

151

області, що межують з регіонами інших держав. На даних територіях

працюють єврорегіони та виникає так зване транскордонне співробітництво.

Позитивний досвід самоорганізації в інших країнах імплементується швидше

саме в цих областях. Підтвердженням цього факту є дані статистики, які

свідчать, що у 2017 р. лідерами за кількістю громадських організацій були

Львівська та Одеська області (2210 та 1629 організацій відповідно). Також

велика кількість громадських організацій здійснює свою діяльність у

Закарпатській, Дніпропетровській областях та у м. Київ (1589, 1567 та 1538

організацій відповідно). Найменша кількість громадських організацій

зареєстрована у Луганській, Житомирський та Херсонській областях (551, 486

та 314 організацій відповідно) [66, с. 6].

Якість функціонування органів впровадження соціального діалогу на

регіональному рівні – ще один регіональний фактор. До таких регіональних

органів відносяться і регіональні відділення Національної служби

посередництва і примирення і регіональні тристоронні соціально-економічні

ради тощо. Але питання у тому, як реалізується робота цих структур – все

залежить від вибагливості інших учасників діалогу у регіоні та перш за все від

кваліфікованості й бажання самих співробітників даних структур не

формально, а реально вирішувати конфліктні ситуації.

Ще один специфічний фактор розвитку соціального діалогу у регіоні – це

залучення найманих працівників до управлінського процесу на підприємствах

регіону. Чим більший відсоток таких працівників, тим конструктивніше

протікає процес формування та реалізації соціального діалогу в регіоні.

Позитивна тенденція за цим чинником спостерігається у більш розвинутих

індустріальних регіонах, де використовуються передові технології не тільки у

виробництві але й у сфері управління.

Не менш важливим є останній фактор – залучення малого бізнесу та

громадських організацій до процесу прийняття рішень щодо стратегічного

розвитку території. Наявність такої практики на обласному та місцевому рівні

152

свідчить про готовність органів влади до конструктивної співпраці. В нашій

країні процес залучення тільки розпочато.

Проведений аналіз наукових джерел та дослідження всіх наявних

особливостей, умов та чинників реалізації соціального діалогу дозволив

систематизувати всю сукупність наявних факторів розвитку соціального

діалогу на регіональному рівні. Але комплексно дослідити вплив факторів на

процес впровадження соціального діалогу можна на прикладі діяльності

громадських інституцій, що функціонують з метою забезпечення соціального

діалогу в системі економічних відносин регіону.

Розвиток громадянського суспільства в Україні – це актуальна проблема

останнього десятиріччя. Переламним моментом у розвитку взаємовідносин

між органами влади та суспільством стали події 2014 року. Вони

продемонстрували, що, незважаючи на декларування політичного курсу

керівництва держави у напрямку активної взаємодії з населенням, пересічні

громадяни не довіряють жодній владній структурі, як на національному, так і

на регіональному.

З іншого боку, серед безлічі громадянських інституцій жодна організація

протягом останніх років так і не проявила себе як реальний представник

думки та захисник прав населення. Незважаючи на велику кількість

нормативно-законодавчих та регуляторних актів, в Україні так і не створено

сприятливий клімат для розвитку соціально-активного та відповідального

громадянського суспільства. В результаті громадяни країни так і не

долучаються до поточного управління розвитком свого регіону, у супереч

тому, що всі формальні ознаки залучення населення до даного процесу

існують.

Тому подальший фокус дослідження спрямовано на громадські

інституції, діяльність яких створює певні умови для поліпшення позитивної

динаміки розвитку економічних відносин у регіонах, особливо у Донецькій і

Луганській областях. Дослідження, проведені на території цих областей

153

Соціологічними українськими та міжнародними організаціями організація

Канади, Америки та Німеччини показали [423], що ставлення та поведінка

населення цих територій суттєво у динаміці не змінюється. Чотири роки

бойових дій на Сході України, підйом рівня соціально-економічного розвитку,

укріплення іміджу України на міжнародній арені, не переломив впевненість

більшості населення щодо необхідності надання особливого статусу

непідконтрольним Україні територіям. Як би дослідники не сперечались щодо

певних похибок у опитуванні мешканців непідконтрольних територій, проте

така впевненість тільки зростає – 43% опитаних у 2017 році та 33% опитаних з

підконтрольних територій. Для порівняння – у 2016 було 31% и 37% –

відповідно [423]. А серед головних причин такої ситуації, що мають майже

повне співпадіння у мешканців обох територій – є [423]:

боротьба інших держав за сфери свого впливу в Україні. Це підтвердили

33 % опитаних підконтрольної території і 27 % – непідконтрольної у 2017,

відповідно у 2016 році – 33 % і 30 %;

боротьба українських олігархів за сфери впливу у державі, що має

відображення у цифрах: 29 % опитаних мешканців підконтрольної території і

33 % – непідконтрольної у 2017 і відповідно у 2016 році – 27 % і 34 %.

А серед головних проблем 2017 року, що примушують залишатись

мешканцям на цих позиціях є:

інтенсифікація ворожості по відношенню один до одного: на це вказали

60 % опитаних мешканців підконтрольної території Донецької області і 81 % –

непідконтрольної;

низькі життєві стандарти – 53 % опитаних мешканців підконтрольної

території і 40 % – непідконтрольної;

заморожений конфлікт – відповідно 20 % мешканців підконтрольної

території і 35 % – непідконтрольної.

Все це підтверджує необхідність проведення політичного, соціального

діалогу в країні, особливо на Сході, за участі певних гілок влади, політичних

154

партій, бізнесу та населення, залучаючи до цієї роботи громадські українські і

міжнародні інституції.

Трактувань цілей і задач діяльності громадських інституцій наразі в

вітчизняній економічній літературі вистачає [32, 72]. Проте питання щодо

визначення показників оцінювання впливу їх роботи на стан економічних

відносин у регіоні ще не достатньо висвітлено. Окрім того, воно є досить

дискусійним і складним, на яке не можна відповісти однозначно:

по перше, відповідь та пошук показників оцінювання впливу громадський

інституцій на врегулювання економічних відносин знаходиться на межі

сприйняття різних методів та способів оцінювання. Вони мають відношення

до різних інструментів дослідження, що використовуються у розкритті

соціологічних, психологічних, економічних та технологічних аспектів, і мають

міждисциплінарний характер. Одна наука – їх визнає, а інша – не сприймає

однозначно на фоні того, що методи діалектики та способи пізнання ще ніхто

не відміняв;

по-друге, кожен регіон може мати свої неформальні підходи щодо

врегулювання економічних відносин, а значить вимірять вплив саме цього

фактору – досить складно;

по-третє, сучасні закони «Про інформацію» [91], «Про державну

статистику» [90] та Національні положення (стандарти) бухгалтерського

обліку [89] – не обумовлюють збір і накопичення інформації щодо діяльності

громадських інституцій. Більш того, вони обмежують надання будь-якою

іншої інформації, не передбаченої законодавством, що породжує певні

труднощі у визначенні ступеня урегулювання економічних відносин;

по-четверте, не існує однозначної кількісного та якісного визначення

саме якими показниками слід вимірювати економічні відносини [40, 240, 352],

які в сучасний період набувають соціального відтінку;

155

по-п’яте, не можна нехтувати й зарубіжним досвідом [34, 200], щодо

визначення результатів, діагностики різних систем показників та досягнення

цілей завдяки роботі у певних об’єднаннях.

Пропонується розв’язувати окреслену проблему за таким алгоритмом дій:

Крок 1. Вибір способу вимірювання й оцінювання діяльності громадських

інституцій.

Результати будь-якої діяльності можна отримати тільки шляхом

вимірювань [40]:

1) кількісними (кардинальними), коли використовують єдину міру. Проте,

коли ж вона відсутня, то використовують наступний спосіб;

2) ординарні способи вимірювання (порядкові), тобто, коли можна

вимірювати в деякому порядку за перевагами: «більше – менше», «краще –

погано», «вище – низько» і т. п.;

3) структуровані комплексні міри мають набір (множинність, вектори)

різних параметрів, що характеризують деяку реальність як цілісне утворення.

Якщо пристосовувати існуючі способи вимірювання до вирішення

поставлених задач щодо оцінювання впливу діяльності громадських

інституцій на економічні відношення у регіоні, то можливо використовувати

як 2) так і 3) способи. І тут вже дослідники мають право на вибір застосувати

саме той спосіб, який найбільше і ґрунтовніше доведе залучення інституції до

позитивних соціально-економічних трансформацій у регіоні.

Крок 2. Вибір традиційних цінностей (постулатів), що характеризують

розвиток, позитивний рух вперед економічних відносин у регіоні.

Форми економічних відносин в епоху глобалізації мають тенденцію до

зближення, що саме має назву європеїзація [40]. Проте є недоцільним

використовувати розповсюджену думку, що суспільства, які мають різні

історичні культури, настільки схожі один на одне, що здатні

взаємоадаптуватися. Тому існуючі економічні форми відносин в різних

державах та регіонах є непередбачуваними, проте усі вони базуються на

156

класичних теоріях економічного розвитку суспільства, а значить і на певних

ціннісних орієнтирах [40]:

1. Потреби людини обмежені, а її можливості – безмежні. Підґрунтям

цього постулату є людські можливості та знання, які можуть змінити цілі

суспільства, використовуючи їх в інтересах громадськості.

2. Теорія спіралевидного розвитку, що має свої паралелі зі зворотно

поступовим характером руху історії. Виходячи з цієї теорії досить однозначно

та передбачувано можна спрогнозувати подальший рух вперед.

3. Все історично нове є передовим, хоча може мати певні ознаки й ті ж

самі проблеми минулого. Проте те, що тільки готується до впровадження, не

носить зворотно поступового характеру.

4. Визнання суспільної моралі (суспільної думки) – самостійної рушійної

сили, здатної рухати суспільство вперед наперекір будь-яким обставинам. Цей

постулат старий як світ, бо усі революції, реформи та трансформації у

державах відбуваються від імені народу, в його інтересах та заради

досягнення цілей суспільства.

5. Ідея досягнення економічної справедливості. Причому сприйняття

справедливості у кожному суспільстві своє: від примітивного вирівнювання

до соціального (суспільного благополуччя).

Звідси, можна за пріоритетні цінності вибирати традиційні, тобто ті, до

яких рухається будь-яке сучасно розвинене суспільство, що має на меті –

досягнення достойного (загальноприйнятного) соціально-економічного

благополуччя, рівня освіти, культури та якості життя.

Крок 3. Визначення ставлення суспільства до існування громадських

інституцій у регіоні.

На цьому етапі можуть проводитися протягом певного відрізку часу

опитування, анкетування, дискусійні клуби, регіональні семінари і інші

заходи. Завдяки цього виявляються співпадіння у динаміці певних думок щодо

позитивної діяльності громадських інституцій та необхідності подолання у їх

157

роботі певних конфліктних ситуацій у регіоні. Окрім цього, в процесі такої

роботи можуть виявлятися певні переваги у ставленні населення до тих чи

інших інституцій та наскільки швидко вони реагують на зміни пріоритетів

населення та допомагають у досягненні їх.

Немає сенсу наводити аналітичні, статистичні, графічні та економіко-

математичні способи, які можуть використовуватися для обґрунтування

отриманих результатів на цьому етапі. Проте слід звернути увагу, що

суспільні цінності мають бути реальними, достовірно виміряний ступінь їх

досягнення та відповідати інтересам населення регіону.

Крок 4. Оцінювання результатів щодо впливу діяльності громадської

інституції на економічні відносини у регіоні.

Незалежно від існуючих систем оцінювання ефективності, для аналізу

результатів впливу громадських інституцій на економічні відносини регіону

може бути використані будь-який набір показників, що має такі атрибути для

оцінювання:

1) визначається існуючими класичними показниками оцінювання

ефективності;

2) має нестандартні показники для оцінювання ефективності;

3) може бути зафіксований у стандартній, статистичній, формальній

звітності;

4) можливість здійснювати моніторинг цих показників (індикаторів) у

динаміці;

5) можливість отримати цей показник на різних рівнях управління

економічними відносинами;

6) можливість встановлення причин та наслідків отриманих результатів;

7) можливість мотивувати та стимулювати отримання позитивних

показників;

8) налагодження зворотних зв’язків між громадською інституцією та

регіональним суспільством для подолання негативних позначок;

158

9) комбінування показників ефективності;

10) орієнтування на досягнення місії громадської інституції;

11) гнучкість та багатоаспектність оцінювання результатів діяльності

інституції;

12) можливість пристосування до звітності громадської інституції;

13) передбачуваність, порівнюваність та можливість проведення

кореляційного аналізу для вибору найбільш релевантного показника;

14) налаштування на спільну роботу щодо отримання позитивних

результатів в процесі дискусії та інших комунікацій.

Безумовно, не всі показники можуть враховувати усі визначені атрибути,

але громадські інституції можуть проводити рейтинг критеріїв, за якими буде

визначена певна система показників ефективності, що буде прийнята за

основу.

Крок 5. Прийняття рішень щодо подальшої діяльності громадської

інституції.

Цей крок підводить підсумок результатам діяльності громадської

інституції та проводить інвентаризацію поточних ініціатив з метою перегляду,

корегування чи зміни стратегії впливу на економічні відносини.

На цьому етапі можуть складатися порівняльні таблиці, де будуть

фіксуватися ініціативи (опис діяльності), які висувала інституція, та цілі, які

були досягнуті, завдяки реалізації певної ініціативи. На перехресті по

горизонталі – виконаних ініціатив та по вертикалі – досягнутих цілей може

бути проставлений певний загальноприйнятий показник ефективності, що

буде сигналізувати про результативність діяльності інституції та про

необхідність прийняття нових ініціатив або корегування існуючих (табл. 2.2).

Все, що вказано у табл. 2.2 зі знаком «–» – є приводом для подальшої роботи у

напрямі поліпшення результатів здійснення ініціатив, а все що зі знаком «+» –

привід для розповсюдження досвіду реалізації даної ініціативи для досягнення

інших цілей.

159

Таблиця 2.2

Приклад складання порівняльної таблиці існуючих ініціатив і

поставлених цілей

Ініціативи

інституції

Поставлені

Цілі

Розш

ирен

ня

пар

тнер

ської

дія

льн

ост

і з

біз

нес

ом

Інф

орм

ован

ість

нас

елен

ня ч

ерез

засо

би

мас

ової

інф

орм

ації

Провед

енн

я

нав

чаю

чи

х

сем

інар

ів

Сп

івроб

ітн

иц

тво і

з

між

нар

од

ни

ми

фон

дам

и й

орга

ніз

ація

ми

Розп

овсю

дж

енн

я

прогр

ам щ

од

о

отр

им

анн

я г

ран

тів … … …

Забезпечення

занятості населення

+1 –1 +1 –1 +1 +1

Зниження міграції

населення

–1 +1 –1’ +1 +1 +1

Розвиток малого і

середнього бізнесу

+1 +1 +1 +1 +1 +1

Підвищення рівня

доходів населення

–1 –1 –1 –1 –1 +1

Поліпшення

інфраструктури

регіону

+1 –1 –1 +1 –1 +1

…. …. … +1 +1 +1 +1 +1 +1

Джерело: розроблено автором

Указом Президента України у лютому 2016 р. затверджено «Національну

стратегію сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016–

2020 роки» [363]. В стратегії виділено ряд ключових проблем, які мають бути

вирішені у ході її реалізації. Серед них: непрозорість за забюрократизованість

взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування з

громадськістю; непідконтрольність українським органам влади території

півострова Крим та частини Луганської і Донецької областей; недосконалість

чинного законодавства у сфері реалізації громадських ініціатив;

невідповідність українського законодавства державним стандартам

Європейського союзу та ігнорування позитивного світового досвіду у даній

сфері діяльності.

Заявлені стратегічні напрями передбачають:

160

1. Створення сприятливих умов для формування та інституційного

розвитку організацій громадянського суспільства.

2. Забезпечення ефективних процедур участі громадськості під час

формування та реалізації державної, регіональної політики, вирішення питань

місцевого значення.

3. Стимулювання участі організацій громадянського суспільства в

соціально-економічному розвитку України.

4. Створення сприятливих умов для міжсекторальної співпраці.

Розгляд реалізації даної стратегія на рівні Луганської області, яка є

найбільш відсталим депресивним регіоном протягом останніх трьох років (вже

зазначалося в попередньому параграфі), дозволив отримати конкретні

результати. Так, аналіз наявних регіональних планів заходів Луганської

області та відповідних звітів, в рамках реалізації зазначеної вище національної

стратегії [288], показав, що:

1) незважаючи на те, що стратегія реалізується вже 3-й рік і позаду повні

два роки її імплементації, звіт про виконання запланованих заходів

представлений тільки за 2017 р.;

2) більшість зазначених заходів дублюється з року в рік, але ані у самому

плані, ані у звіті про виконання не відображено ступінь прогресу за

зазначеними стратегічними напрямами. Складається враження, що

позитивна динаміка взагалі відсутня.

При детальному дослідженні ситуації у сфері формування

громадянського суспільства, виявлено, що основним інструментом реалізації

зазначеної вище стратегії виступають громадські ради, які мають бути

сформовані при всіх органах виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Сьогодні це чи не єдиний консультативно-дорадчий орган, який імплементує

механізм взаємодії державних органів влади та населення, але його діяльність

піддається постійній критиці та активно обговорюється як науковцями, так і

практиками. Серед основних недоліків зазначаються [301]:

161

некомпетентність відносно проблем конкретної території або сфери

діяльності та відсутність чітко прописаних вимог щодо фахової підготовки

членів громадських рад;

безвідповідальність членів громадських рад відносно відвідування

засідань, а також системи відповідальності за власну бездіяльність;

незадовільне висвітлення результатів діяльності громадської ради;

рекомендаційний характер прийнятих рішень, відповідно відсутність

гарантій їх реалізації органами влади;

відсутність стабільних джерел фінансування діяльності громадських

ради.

Сучасна парадигма існування людства вимагає дотримання концепції

стабільного соціально-економічного розвитку, балансу між економічною,

соціальною та екологічною його складовими та активної взаємодії між

владою, бізнесом та населенням регіону. Проте, громадські ради в межах

даної концепції, є неповноцінним інструментом, який фактично ігнорує

наявність в регіоні представників економічної сфери. Аналіз наявного складу

членів громадської ради обласної державної адміністрації Луганської області

виявив у ньому більшість представників громадських організацій, що

опікуються соціальними проблемами населення та конкретних соціально-

незахищених груп [313]. Натомість частка осіб, що представляють економічне

середовище регіону дуже мала. З 35 членів ради тільки чотири особи

представляють інтереси профспілкових організацій, два з яких – представники

різних територіальних осередків однієї профспілки, та три особи – це

представники громадських об’єднань бізнес спрямування. З такою кількістю

осіб вони не можуть впливати своїм авторитетом на прийняття важливих

соціально-економічних рішень для Луганської області.

Громадські ради формуються та реалізують свою діяльність у сфері

державного управління. З іншого боку, у сфері економічних відносин

сформована ще одна громадська інституція, яка покликана реалізовувати

162

механізм злагодженої взаємодії між владою, роботодавцями та найманими

працівниками. Це Національна тристороння соціально-економічна рада з

територіальними осередками у кожній області (за виключенням Донецької).

Дана структура разом з Національною службою посередництва і примирення

покликана впроваджувати принципи соціального діалогу та формувати

сприятливі умови для розвитку соціального партнерства. До складу членів

Національної ради входять представники виконавчої влади, профспілок та

роботодавців України [160]. Більше того, в рамках роботи Національної ради

постійно функціонує комітет з питань розвитку громадянського суспільства та

міжнародних відносин.

Враховуючи несформованість Національної тристоронньої соціально-

економічної ради в Луганській області (на сайті зазначено склад з трьох осіб)

виникає потреба в координуванні громадських інституцій та спрямуванні їх

діяльності на позитивні зміни у економічних відносинах регіону за допомогою

інших структур, до яких можна було б віднести саме громадську раду.

Порівняльний аналіз основоположних засад діяльності кожної структури довів

(табл. 2.3) [411]:

Таблиця 2.3

Порівняльна характеристика основних засад функціонування

Громадської ради та Національної тристоронньої соціально-економічної

ради

Громадська рада Національна тристороння соціально-

економічна рада

Основні завдання

− Створення умов для реалізації

громадянами конституційного права на

участь в управлінні державними справами.

− Сприяння врахуванню органом

виконавчої влади громадської думки під час

формування та реалізації державної

політики.

− Здійснення громадського контролю за

діяльністю органів виконавчої влади

- Вироблення консолідованої позиції

сторін соціального діалогу щодо

стратегії економічного і соціального

розвитку України та шляхів вирішення

існуючих проблем у цій сфері

- Підготовка та надання узгоджених

рекомендацій і пропозицій Президентові

України, Верховній Раді України та

Кабінету Міністрів України з питань

формування і реалізації державної

економічної та соціальної політики,

163

Продовження табл. 2.3.

Громадська рада Національна тристороння соціально-

економічна рада

регулювання трудових, економічних,

соціальних відносин

Механізм щоденної роботи

В межах роботи комітетів В межах роботи комітетів

Організація роботи на регіональному рівні

Громадські ради при регіональних та

районних органах виконавчої влади та

місцевого самоврядування

Територіальні відділення на обласному рівні

Перспективи реалізації прийнятих рішень

Рішення носять рекомендаційний характер Підписані учасниками діалогу угоди

обов’язкові для виконання, розроблені

пропозиції носять рекомендаційний

характер

Участь державних органів влади

Формально мінімізована Безпосередня

Джерело: розроблено автором з використанням [271, 282]

незважаючи на спільність кінцевої мети (налагодження процесу

стабільної взаємодії між владою, представниками економічного середовища та

пересічних громадян), діяльність обох структур ніяк не пов’язана між собою;

обидві структури не реалізують поставлені перед ними завдання у

повному обсязі: 1) у випадку роботи громадських рад обмежена участь

представників бізнесу; 2) у складі нацради відсутні представники будь-яких

громадських організацій окрім профспілок та об’єднань роботодавців;

реальні соціально-економічні результаті від роботи обох структур не

представлені широкому загалу. Всі звіти у більшості випадків містять

інформацію про проведення запланованих заходів, проте захід сам по собі не є

результатом, а лише одним з механізмів досягнення поставлених цілей;

з представленої на офіційних сайтах діяльності обох інституцій не

зрозуміло, яким чином їх робота корелюється з реалізацією Державної

стратегії регіонального розвитку [273] та відповідних територіальних

стратегій соціально-економічного розвитку.

Представлені висновки дозволяють констатувати про необхідність

проведення аудиту діяльності обох інституцій та їх структурної реорганізації.

164

Рекомендується замість двох окремих інституцій створити одну – національну

соціально-економічну раду, діяльність якої має здійснюватися як на

національному, так і місцевому (регіональному і територіальному) рівні в

межах реалізації державної та регіональних стратегій соціально-економічного

розвитку.

В результаті проведеного дослідження можна сформувати стислий

SWOT-аналіз представлених пропозицій:

1. Сильні сторони результатів дослідження полягають у тому, що

запропонований алгоритм аналізу діяльності громадських інституцій дозволяє

якісно охарактеризувати ефект від функціонування структури, ідентифікувати

перспективні заходи та визначити ті, від яких слід відмовитися. Також

дослідження обґрунтувало основні інституції, які відповідають за розвиток

громадянського суспільства в Україні, та надало розгорнуту характеристику їх

діяльності на регіональному рівні.

2. Слабкі сторони отриманих результатів полягають у тому, що

запропонована система громадських інституцій може виконувати свої функції

зі значними обмеженнями. А структури, що працюють у цій сфері, не мають

мотивацій і стимулів до взаємодії одна з одною. Рекомендований підхід до

оцінювання економічної ефективності від діяльності цих інституцій може й не

здійснюватися, бо не передбачено встановленими звітами про поточну

діяльність, що здійснюється суто за формальними ознаками.

3. Отримані результати створюють можливості та обґрунтовують

необхідність ліквідації старих та формування нової структури – національної

соціально-економічної ради, покликаної впроваджувати принципи активного

залучення пересічного населення та суб’єктів економічної діяльності до

процесу державного управління і реформування економічних відносин.

4. Впровадження нової рекомендованої громадської структури має

супроводжуватися відповідними законодавчими та регуляторними актами.

Враховуючи бюрократизм та безініціативність більшості представників

165

регіональних органів державної влади, пасивність громадськості на місцях,

запропонований процес реорганізації та реформ економічних відносин може

затягнутися на роки та перерости у хронічний.

Таким чином можна зробити певні висновки: проведений аналіз системи

громадських інституцій засвідчує, що на сьогоднішній день їх функціонування

розглядається суто у площині процесу державного управління.

Результативність та економічна ефективність їх діяльності фактично не

здійснюється. За результатами дослідження запропоновано алгоритм якісного

аналіз діяльності громадських інституцій за принципом співставлення мети

діяльності та заходу для її досягнення. Аналіз поточної діяльності існуючих

типів громадських інституцій на регіональному рівні довів неспроможність

наявних структур реалізовувати реальні громадські ініціативи: жодна з них не

охоплює громадськість у повному обсязі; більшість учасників некомпетентні у

тих сферах, до яких залучені дані організації; відсутня система

відповідальності за невиконання обов’язків в межах роботи громадських

інституцій.

Враховуючи виявлені недоліки, дублювання функцій та неефективну

діяльність існуючих громадських інституцій необхідно провести їх

реорганізацію та створити на базі існуючих – одну структуру. Ця структура

покликана об’єднати всіх учасників соціального діалогу задля формування

результативних партнерських відносин та проведення позитивних реформ у

соціально-економічному – розвитку регіонів та успішного врегулювання

економічних відносин регіонів з державою. З іншого боку, такий крок

дозволить уникнути дублювання діяльності громадських структур, які

функціонують на основі формального підходу.

Підґрунтям для забезпечення соціальної безпеки та стабільного розвитку

будь-якого соціуму є задоволення наявних потреб різних верств населення.

Досягнення даної мети найпростіше реалізувати у межах концепції та засад

соціального діалогу, який за умови успішного впровадження перетворюється у

166

соціальне партнерство. Успішна реалізація соціального діалогу можлива

тільки у випадку коли цей процес базується на рівноправності сторін та

спрямовано у русло досягнення компромісу. Незважаючи на різноманітність

наявних проблем у різних соціальних груп, всі учасники соціального діалогу

мають розуміти перспективність спільної діяльності, як єдиного шляху, що

забезпечить стабільний розвитку будь-яких соціально-економічних систем:

окремих організацій, регіонів, держав світу.

Соціальне партнерство шляхом реалізації ефективного соціального

діалогу передбачає забезпечення відповідних прав різних соціальних груп,

населення конкретного регіону і держави в цілому на участь в політичних та

економічних процесах, виробленні та прийнятті рішень з актуальних питань

розвитку суспільства.

Досліджуючи фактори формування та розвитку соціального діалогу,

неможна не зазначити ті, які притаманні країнам – колишнім республікам

СРСР. Вони істотно відрізняються від інших країн, що розвиваються, такими

особливостями є [101, c. 35-36; 379]:

1. Держави довгий час були охоплені глибокою та гострою соціально-

економічною кризою, яка вразила не тільки економіку, а й всі соціальні і

політичні інститути одночасно, і тільки зараз у окремих країнах можна

говорити про певну стабілізація.

2. Соціально орієнтований ринок і інститути, як необхідна умова

широкого розвитку соціального діалогу, ще тільки формуються. Необхідно

констатувати, що задекларована соціальна орієнтація системи економічних

відносин у більшості країн пострадянського простору поки що не реалізована

на практиці. Наявні інститути громадянського суспільства

3. Про наступний фактор вже йшлося даному параграфі, але ще раз варто

зазначити, що у більшості держав, які у минулому перебували у складі СРСР,

соціальний статус населення є вкрай неоднорідним, структура соціуму

167

залежить від рівня доходів. На відміну від європейських країн, між

найбагатшими та найбіднішими існує неподоланна прірва, яка .

4. Одна з наболілих проблем, яка перешкоджає формуванню ефективного

соціального діалогу, - це корупція [379, c. 36]. У економічному середовищі

переважають не спільні інтереси всіх учасників економічної діяльності, а

потреби власників левової частки капітал, які лобіюють свої вимоги,

співпрацюючи з органами влади. В таких умовах більшість пересічних

підприємств та і саме населення опиняються в ситуації, коли з самого початку

взаємовідносини з владою та контролюючими структурами формуються поза

межами законодавчого поля.

5. Наступна особливість - виникнення своєрідного класу псевдовласників

- працівників підприємств або просто приватних осіб, які володіють

невеликими пакетами акцій, але не мають можливості вплинути на рішення

керівництва. Можливість приймати рішення акумулюється в межах керуючого

органу (наприклад, ради директорів), члени якого не є власниками більшої

частки компанії, але, незважаючи на цей факт, саме вони приймають головні

рішення щодо господарської діяльності. Така проблема найчастіше виникає у

акціонерних товариствах, коли інтереси керівництва не співпадають з

інтересами власників окремих акцій.

6. У країнах пострадянського простору спізнюється законодавче

забезпечення реалізації соціального діалогу, а також склалася стійка практика

ігнорування, невиконання чинних законів різними суб'єктами, починаючи з

органів державної влади, закінчуючи рядовими членами суспільства. В

результаті, зруйновано систему світогляду і моральних постулатів, які

формують ціннісні орієнтири серед населення, визначають їх мотиви у су

спільному житті, що сприяє ігноруванню законодавчо встановлених правил і

норм поведінки.

7. Ще одна особливість – це несформованість суб'єктів соціального

діалогу. Всі учасники (держава, працівники, роботодавці) були і раніше, проте

168

на ділі вони були елементами єдиної адміністративно-планової системи. А у

наші часи, коли пересічне населення виживає в умовах мінімального

середньодушового доходу, високого рівня безробіття та суцільної економічної

кризи, його працевлаштована частина не може вступати у реальну

конфронтацію з власниками бізнесу, аби не втрати робоче місце, яке знайти

потім дуже важко.

8. Держава, виступаючи одночасно з трьох позицій - власника,

адміністратора і гаранта інтересів громадян, - сьогодні не захищає найманого

працівника, зокрема це проявляється в низькому рівні заробітної плати (в тому

числі висококваліфікованої) на державних підприємствах (насамперед в галузі

освіти, культури, охорони здоров'я, науки).

9. Втрата профспілками довіри з боку населення. Старі профспілкові

організації існують переважно за рахунок комерційного використання

успадкованої власності, а не за рахунок членських внесків. Сучасні,

новостворені профспілкові структури одразу співпрацюють з власниками

підприємств, здійснюючи діяльність на їх користь, а не на корись найманих

працівників.

10. Значний сектор тіньової економіки також не сприяє розвитку

соціального діалогу. В організаціях, які реалізують свою діяльність у сфері

неформальної зайнятості, ігноруються вимоги до умов і охорони праці, про

укладання колективних договорів та відрахування обов’язкових платежів, у

тому числі єдиного соціального внеску, говорите взагалі не варто.

На підприємствах, що працюють в «тіні», як правило, не дотримуються

норми трудового законодавства, зокрема з охорони праці та соціальних

гарантій, не відраховуються необхідні податки, не реєструються трудові угоди

і т. п. Людина, що працевлаштована на такому підприємстві, представляє

собою не людський капітал, а дешеву робочу силу, яка використовується для

виробничого процесу для отримання фінансової вигоди сугубо в інтересах

власника.

169

Представлені фактори розвитку соціального діалогу на пострадянському

просторі в дійсності актуалізують завдання розвитку соціального діалогу і

свідчать, що партнерські відносини на даній території розвиваються в

набагато складніших умовах порівняно з іншими країнами. У зв'язку з цим

виникає необхідність у формуванні оптимальних умов, механізмів взаємодії

для реалізації соціального діалогу і розвитку ефективного соціального

партнерства.

Запропонована класифікація дає чітке уявлення про те, на що треба

звертати увагу у процесі формування та розвитку соціального діалогу: які

чинники регіональна спільнота може змінити самостійно (це перша та третя

групи факторів), а на що здійснювати тільки опосередкований вплив через

уповноважених представників на національному рівні (друга група факторів).

Представлена класифікація є ефективним інструментом для аналізу

соціального діалогу на регіональному рівні і стане корисною як для науковців,

так і для практиків у будь-якій сфері економічної діяльності.

Економіка, як точна наука, вимагає не тільки якісних але і кількісних

характеристик будь-яких процесів, тому наступний параграф висвітлюватиме

кількісні показники, котрі найкраще характеризують систему економічних

відносин на регіональному рівні завдяки використанню соціального діалогу.

2.3. Система показників оцінювання економічних відносин регіону

на засадах соціального діалогу

Основна мета успішного функціонування системи економічних відносин

регіону – це забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку даної

території, а також підвищення рівня та якості життя його мешканців.

Наскільки успішним є регіон у цьому контексті, можна судити за

суб’єктивними якісними оцінками різних експертів, а можна використовувати

кількісний підхід та робити висновки, спираючись на певні показники.

170

Постіндустріальне суспільство в своєму розвитку зіткнулося з проблемою

об'єктивної оцінки системи економічних відносин, тому що ці самі відносини

вже давно перейшли межу і перестали бути суто економічними. Успішність

економічної діяльності будь-якого суб'єкта господарювання залежить не

тільки від його економічних показників, але також від безлічі інших

складових. Високі результати економічної діяльності більше не є головною

метою життєдіяльності будь-якої держави, сьогодні основна мета розвитку

економічних відносин - це підвищення рівня і якості життя населення.

Затверджені на національному рівні стратегічні пріоритети розвитку

відповідно реалізуються на рівні конкретних регіонів країни.

У сучасній економічній науці регіон розглядається як господарюючий

суб'єкт, а також як економічний простір, який формується завдяки існуючим

на його території економічним взаєминам. Їх результативність залежить від

того, яким чином в кожному конкретному випадку взаємодіють роботодавці та

їх наймані працівники на окремих підприємствах, а також бізнес, регіональні

органи влади і населення в цілому на окремо взятій території. Виникає

потреба у визначенні переліку показників, що характеризують регіональні

економічні відносини з урахуванням соціальних аспектів життєдіяльності його

населення, і перш за все з урахуванням існуючого соціального діалогу між

згаданими учасниками економічної діяльності.

Особливо гостро необхідність вирішення представленої проблеми

відчувається на території українського Донбасу, де раніше лідирували за

рівнем розвитку території Луганської та Донецької області, а зараз

перетворилися в аутсайдерів через відкритий військово-політичний конфлікт.

На сьогоднішній день не існує єдиного бачення у питанні кількісної

оцінки рівня розвитку регіонів. Більше того, все залежить від того, які задачі

стоять перед конкретним регіоном задля досягнення бажаної мети; в

залежності від того обрані показники можуть відображати як стан окремих

сфер життєдіяльності, так і надавати комплексну оцінку поточній ситуації.

171

Як у світі взагалі, так і в Україні більшість застосовуваних методик

кількісного оцінювання системи регіональних економічних відносин

базуються на використанні комплексних індикаторів, що формуються з

сукупності більш-менш простих показників. Серед розробників подібних

методик найбільш значущий вклад здійснила Організація Об’єднаних Націй

(ООН), статистичний відділ якої запропонував систему інтегрованих

екологічних й економічних національних рахунків. Крім того, Комісія ООН зі

сталого розвитку розробила систему індикаторів сталого розвитку території

[67]. Найбільш відомий інтегральний показник вимірювання рівня розвитку

регіону, що розраховується за методикою Програми розвитку ООН, – це

індекс людського розвитку, про який вже йшлося у параграфі 1.2 даного

дослідження.

На особливу увагу заслуговує інший комплексний показник, розроблений

у США, який є певною альтернативою для всім відомого валового

внутрішнього продукту (ВВП). Це індикатор справжнього прогресу (genuine

progress indicator) – узагальнюючий показник, що виступає у якості

інтегральної міри економічного прогресу. Він, як і валовий внутрішній

продукт, має грошове вираження, але у його основі полягає ідея поділу на

категорії вигоди та витрат, а підсумковий показник розраховується як різниця

між ними. Індикатор справжнього прогресу – це показник, який може не

просто замінити ВВП, він надає більш точну оцінку сталого економічного

добробуту [424, с. 3-10].

Українські фахівці також долучаються до світових тенденцій кількісного

аналізу розвитку системи економічних відносин на рівні окремих територій.

Так, Державний комітет статистики України запропонував власний підхід – це

система показників регіонального розвитку, сформованих у 10 блоках [41]:

- населення;

- доходи та рівень життя;

- соціальна сфера (освіта, охорона здоров’я та соціальний захист);

172

- ринок праці;

- споживчий ринок товарів та послуг;

- житлові умови;

- промислове та сільськогосподарське виробництво;

- транспортна інфраструктура та зв’язок;

- правопорушення;

- довкілля.

Крім того, ще у 2003 році наказом Державного комітету статистики

України [232] затверджено Методику розрахунку інтегральних регіональних

індексів економічного розвитку, згідно з якою кожному з аспектів

економічного розвитку відповідає окремий блок показників, які формують

систему індикаторів «Економічний розвиток регіонів». Інтегральний індекс

економічного розвитку формується у декілька етапів на основі поєднання та

групування певних індикаторів, яке відбувається згідно з ієрархічною

залежністю одних показників від інших. Перший рівень об’єднує 28

первинних показників економічного розвитку, які інтегруються у 5 блоків, що

характеризують такі аспекти:

- макроекономічна ефективність;

- фінансова сфера;

- інноваційна діяльність та розвиток науки;

- ринкові перетворення і розвиток підприємництва;

- інвестиційна привабливість.

З іншого боку Міністерство регіонального розвитку, будівництва та

житлово-комунального господарства вже не перший рік презентує власний

рейтинг областей України, який у 2017 р. формувався за напрямами [226, c. 2]:

1) економічна ефективність;

2) інвестиційний розвиток та зовнішньоекономічна співпраця;

3) розвиток малого та середнього підприємництва;

4) фінансова самодостатність;

173

5) ефективність ринку праці;

6) розвиток інфраструктури;

7) відновлювальна енергетика та енергоефективність;

8) доступність та якість послуг у сфері освіти;

9) доступність та якість послуг у сфері охорони здоров’я;

10) соціальний захист та безпека;

11) раціональне природокористування та якість довкілля.

Нажаль, методика, що використовується Міністерством, змінюється з

року в рік, зокрема у 2015 вона передбачала аналіз ситуації за напрямами

«Економічна і соціальна згуртованість», [225, c. 3]; у 2016-2017 р.р. така група

показників вже відсутня. Результати 2016 р. представлені у вигляді рейтингів

за напрямами, загальний рейтинг областей у кінцевому документі не

оприлюднено, але він присутній у результатах за 2017 р. Отже, порівнювати

області між собою у динаміці та робити якісь висновки щодо подальших

тенденцій достатньо важко, адже відсутня єдина методика оцінювання, яка б

використовувалася з року в рік і давала б можливість відстежити ситуацію у

часі [120].

Таким чином, навіть на державному рівні досі не визначена єдина

система показників для оцінки рівня розвитку економічних відносин на

регіональному рівні.

Аби розуміти, як оцінювати наявні економічні відносини на

регіональному рівні, варто взагалі висвітлити наявні тенденції розвитку

областей України та підходи щодо їх аналізу, які застосовують вітчизняні

науковці.

Актуалізація тенденцій регіоналізації та процеси децентралізації, що

набирають обертів, вимагають пошуку нових шляхів сталої життєдіяльності

територій, тому що наявні вже вичерпали себе та на сучасному етапі розвитку

не дозволяють отримати бажаних результатів, які б влаштовували

представників всіх соціальних груп суспільства.

174

Наявні диспропорції у розвитку серед областей України, які

поглиблюються протягом останніх років, збільшення кількості депресивних

регіонів тільки підтверджують неспроможність існуючих підходів до

управління у сфері соціально-економічних відносин та економічними

процесами зокрема.

Аналізом тенденцій регіонального розвитку в останні роки займається

багато вітчизняних науковців, серед публікацій, що заслуговують на увагу,

варто відзначити роботи Ю. Вершигори [35], Л. Сімків [312], В. Лапшина та

А. Смолякової [196], І. Ярошенка та І. Семигуліна [404], Н. Стоянець [345] та

ін.

Зокрема, Ю. Вершигора [35], досліджуючи нерівномірність розвитку

областей України, акцентує увагу та робіть висновки, спираючись на динаміку

основних капітальних та прямих іноземних інвестицій. Автор зазначає, що

усунення диспропорцій можливе за умови розвитку стабільного фондового

ринку в усіх регіонах без виключень.

Л. Сімків [312], аналізуючи диспропорції регіонального розвитку на

основі 10 відібраних показників, зазначає, що головна проблема серед усіх

визначених – це розвиток незалежної України шляхом реформ у сфері

виробничих відносин у контексті роздержавлення, перерозподілу форм

власності без урахування потреб у науково-технологічному оновленні.

Іншими словами, автор підводить до висновку, що економіка нашої країни

рушить шляхом екстенсивного розвитку у той час як інноваційно-розвинуті

держави вже перетнули межу шостого технологічного укладу.

Також В. Лапшин та А. Смолякова [196] в межах свого дослідження

проранжували області на базі модифікованих показників рівня розвитку

території, сформованого за даними роздрібного товарообігу, обсягу

реалізованої промислової продукції, кількості активних підприємств та

капітальних інвестицій. За допомого таксономічного методу науковцями

175

запропоновано формування кластерів на основі нелінійної структури зв’язків

регіонів.

І. Ярошенко та І. Семигуліна [404] для вирішення проблем, щодо

непропорційного розвитку регіонів протягом 2014-2015 рр. пропонують

здійснювати зміни на рівні Конституції України, Бюджетного та Податкового

Кодексів і шляхом внесення змін у цілий ряд законів, що регулюють

різноманітні аспекти життєдіяльності регіонів нашої держави.

Досліджуючи теоретичні аспекти проблеми регіонального розвитку

Н. Стоянець [345], пропонує методологію регулювання соціально-

економічного розвитку регіонів на основі прогнозної схеми, що містить

принципи прогнозу, а також прогноз стратегічних ресурсів та моніторинг

бажаних результатів розвитку.

Як немає єдиного підходу серед державних структур, так не існує єдиного

бачення і серед вітчизняних науковців, які займалися проблемою оцінки

системи економічних відносин на регіональному рівні. Але спроби

проаналізувати стан такої системи в умовах соціалізації суспільства

здійснюються постійно. Даною проблемою в тій чи іншій мірі займалися

Є. Кузькін та М. Новікова [193], А. Хоменко та Г. Райко [381],

Н. Сментина [318], Ю. Задорожнева і А. Калініна [87], С. Стеценко [342],

А. Мазур [205], А. Нікітіна [241], І. Пиріжник [262] і т. д. Слід зазначити, що

кожен автор, пропонує свій індивідуальний підхід до оцінки стану

регіональних економічних взаємовідносин в залежності від мети дослідження.

Зокрема Є. Кузькін та М. Новікова [193, c. 331-332] пропонують

формувати систему показників, що характеризуватиме економічний розвиток

регіонів, на основі трьох блоків: економічні показники, соціальні показники та

демографічні. Два останніх блоки – це свого роду індикатори успішності

економіки регіону. Саме за основі індикаторів першого блоку автори

пропонують розраховувати інтегральний показник економічного потенціалу

176

регіону, наголошуючи на важливості представляти всі показники

економічного блоку у розрахунку на душу населення.

А. Хоменко та Г. Райко [381], розглядають систему економічних відносин

у контексті конкурентоспроможності регіону і пропонують формувати

інтегральний індекс конкурентоспроможності на показниках економічного

розвитку, життєвого рівня населення та інвестиційної привабливості регіону.

Н. Сментина [318, c. 106], на відміну від попередніх авторів, обирає п’ять

базових показників, які використовуються для побудови моделі «динамічного

лінійного нормативу»: роздрібний товарообіг, обсяг промислового

виробництва, капітальні інвестиції, середньомісячна номінальна заробітна

плата, чисельність населення.

Ю. Задорожнева і В. Калініна [87] розглядають проблему через призму

двох підсистем: транформаційні показники (які відображають розвиток

соціальної, економічної та бюджетної сфери), а також трансакційні показники

(які відображають розвиток інформаційно-комунікаційної, організаційно-

управлінської та інституційної сфери. Оцінку, відповідно до запропонованої

ними методикою, передбачається проводити на підставі як абсолютних, так і

відносних індикаторів, які агрегує в інтегральний показник.

С. Стеценко підходить до проблеми оцінки економічних взаємин з точки

зору економічної безпеки регіону. Дослідник дотримується думки, що для

досягнення цієї мети необхідно розглядати не загальний інтегральний

показник, а сукупність комплексних індикаторів по групах: показники умови

функціонування організаційно-економічного механізму регіону; соціально-

демографічні показники; економічні показники регіону, показники якості

життя населення [342, с. 64].

З метою аналізу рівня економічного розвитку регіону А. Мазур пропонує

використовувати трирівневу систему показників, а саме: показники макро-,

мезо- і мікросередовища, велика частина з яких дублює один одного на

кожному з рівнів (наприклад, соціальні, фінансові і т. п.) [205, с. 105].

177

Також, уваги заслуговує дослідження А. Нікітіної, яка для прогнозування

соціально-економічного розвитку регіонів пропонує розглядати ключові

показники у взаємозв’язку з чинниками, які на них впливають, а саме: валовий

регіональний продукт (який залежить від роздрібного товарообігу, інвестицій

в основний капітал, експорту товарів, а також співвідношення експорту та

імпорту в регіоні); роздрібний товарообіг (залежить від реальної

середньомісячної заробітної плати та реальної ставки рефінансування тощо);

реальна середньомісячна заробітна плата (на її розмір впливає тарифна ставка,

чисельність безробітних, експорт товарів тощо); експорт товарів (залежить від

ВВП країн-сусідів, від валютного курсу, а також цін на основні експортні та

імпортні товари); імпорт товарів (залежить від експорту, інвестицій в

основний капітал, реальної середньомісячної заробітної плати, ціни імпорту

основних енергоносіїв, реального валютного курсу) [241, с. 11-12].

Цікавий підхід використовував І. Пиріжник, який для комплексної оцінки

соціально-економічного стану регіону використовував п’ять груп показників,

що характеризують наукові ресурси, людський капітал, інвестиційні ресурси,

малий бізнес, промисловість, сільське господарство, зовнішню торгівлю і

рівень життя населення [262, с. 61-62].

Огляд зазначених та інших публікацій свідчить, що більшість авторів

приділяють достатньо уваги констатації фактів економічного розвитку

окремих територій чи областей України, залишаючи поза увагою соціальні

наслідки суспільно-політичної та економічної кризи останніх років:

послаблення соціальної безпеки та посилення процесів соціальної

ізольованості незахищених прошарків населення.

Звичайно, що будь-яке суспільство ставить за мету високий рівень

соціального розвитку, але інструментом досягнення цієї мети є саме

економіка. Саме система економічних взаємовідносин стає лакмусовим

папірцем, який демонструє рівень впровадження соціального діалогу, адже

сісти за стіл переговорів сторони найчастіше примушують найбільш гострі

178

потреби, що формуються саме у економічній площині: наявність засобів до

існування, проблема працевлаштування, охорона здоров’я тощо.

Резюмуючи все вище викладене, можна відзначити, що серед усіх

варіантів існує два підходи до оцінки економічних відносин на рівні регіону:

1) оцінка здійснюється строго за економічними показниками розвитку

території, без урахування соціальних аспектів життєдіяльності;

2) для оцінки крім економічних відбираються певні соціальні, а також, в

деяких випадках, екологічні показники; найчастіше такий підхід пропонують

прихильники концепції сталого розвитку, згідно з якою в будь-якому

суспільстві повинен бути дотриманий баланс економічних, соціальних і

екологічних інтересів.

Міжнародна організація праці [283, с. 61-70] для оцінки ефективності

реалізації самого соціального діалогу рекомендує використовувати показник

гідної праці та застосовувати систему індикаторів, що дає змогу оцінити:

перспективи отримати місце роботи для всіх бажаючих; комфортність форми

зайнятості для кожного індивіда; рівень продуктивності праці; адекватність

заробітної плати щодо умов праці; об’єктивність роботодавців стосовно

ставлення до зайнятих на виробництві; тривалість робочого часу та

задоволеність нею; стабільність і захищеність місця роботи; рівень безпеки на

робочому місці та, як наслідок, і в особистому житті; рівень соціальної

захищеності та можливість поєднання умов праці й особистого життя.

Всі перераховані вище індикатори є комплексними, достатньо складними

для вимірювання, але існує ряд економічних показників, які опосередковано

свідчать про налагодження процесу соціального діалогу в економічному

середовищі. До них належать: розширене відтворення виробництва товарів та

послуг, підвищення продуктивності праці, зростання реальних доходів

населення.

Якщо поглянути на особливості формування економічних відносин більш

детально, то варто згадати, що у класичній теорії соціального діалогу на

179

сучасному етапі розвитку найчастіше мова йде саме про трипартизм [236,

с. 27-28] – коли процес комунікації відбувається між роботодавцями

(бізнесом), працівниками (пересічними представниками громади) та

представниками державної влади, зацікавленої у соціально-економічному

розвитку окремих регіонів та держави загалом. Тому необхідно зазначити, що

у кожної з трьох сторін мають бути свої індикатори економічного розвитку,

жоден з яких не варто оминати увагою, адже саме їх комплексний аналіз дає

змогу зробити об’єктивні висновки про наявність (чи відсутність)

налагодженого соціального діалогу, а отже про ступінь демократизації

спільноти і врахування інтересів всіх її членів.

На рис. 2.5 представлено орієнтовну структурно-логічну схему оцінки

економічних відносин на засадах соціального діалогу.

Рис. 2.5. Структурно-логічна схема оцінки регіональних економічних відносин

на засадах соціального діалогу

Джерело: розроблено автором з використанням [20; 154, с. 97-98]

Населення: - зайнятість;

- умови та охорона праці;

- оплата праці та соціальна

підтримка;

- стан трудових відносин

Бізнес: - ефективність зайнятості;

- результативність праці;

- показники управління

соціально-трудовими

відносинами

Влада: - економічні показники

розвитку територій;

- соціальні результати;

- політичні добутки

Об’єктивна

оцінка

економічних

відносин

на засадах

соціального

діалогу

180

Розглянемо кожну складову схеми трохи докладніше.

Ефективність економічних відносин з позиції працівників або взагалі

пересічних членів громади найбільш характеризують [154, с. 97]:

1) показники зайнятості (рівень плинності кадрів на підприємствах,

чисельність вивільнених працівників у відсотках до середньооблікової

чисельності працюючих, рівень вимушеної неповної зайнятості);

2) умови праці та її охорона (частка населення, що працює у шкідливих

та небезпечних умовах, рівень травматизму на виробництвах, рівень

професійної захворюваності серед працюючого населення);

3) оплата праці та соціальна підтримка працівників (рівень

середньомісячної заробітної плати, питома вага робітників із заборгованістю

по заробітній платі у загальній кількості найманих працівників на економічно

активних підприємствах);

4) стан трудових відносин (чисельність працівників, що працюють за

колективними трудовими договорами; чисельність працівників з окладом

мінімального розміру, встановленого колективним договором, по відношенню

до законодавчо закріпленої мінімальної зарплати);

Для представників бізнесу у площині розвитку економічних відносин

найбільш актуальними є [154, с. 97-98]:

1) ефективність зайнятості найманих працівників (рівень використання

робочого часу, питома вага втрат робочого часу у загальному фонді робочого

часу, кількість працівників з повною зайнятістю по співвідношенню до

загальної кількості штатних працівників);

2) результативність праці (фінансові результати від економічної

діяльності у розрахунку на одного найманого працівника, обсяг реалізованої

продукції чи послуг у розрахунку на одного найманого працівника,

співвідношення між темпами росту обсягів реалізації продукції чи послуг та

темпами росту заробітної плати);

181

3) показники управління соціально-трудовими відносинами (доля

нарахувань за невідпрацьований час у загальному фонді оплати праці,

коефіцієнт підвищення кваліфікації, кількість невідпрацьованих годин у

середньому на одного працівника, що брав участь у страйку).

Результативність економічних відносин з боку органів влади

розглядається через [154, c. 98]:

1) економічні показники розвитку території (ВРП на душу населення,

індекс споживчих цін, реальні доходи на душу населення, вартість випуску

товарів та послуг у розрахунку на одного зайнятого, співвідношення між

індексом фізичного обсягу валової доданої вартості та індексом заробітної

плати);

2) соціальні результати (економічна активність населення, кількість

створених нових робочих місць, рівень зайнятості, рівень безробіття та

кількість безробітних більше 6 місяців, обсяг допомоги по безробіттю,

співвідношення між сумою допомоги по безробіттю та середньою заробітною

платою, кількість осіб у вимушених відпустках, кількість пенсіонерів на

одного працюючого, кількість безробітних на одного зайнятого, сума

заборгованості по заробітній платі у розрахунку на одного працівника

економічно активного підприємства тощо);

3) політичні добутки (кількість фізичних осіб – членів професійних

неурядових організацій, кількість правопорушень, кількість страйків та

судових справ щодо порушень трудового законодавства, сума стягнень за

порушення трудового законодавства тощо).

В залежності від мети аналізу та оцінювання перелік показників можна

звужувати або навпаки – розширювати, він не є догмою і може мати різні

модифікації із зміною «акцентів». Може змінюватись кількість учасників, та

рівень їх впливу і участі на процес комунікації. Зокрема, варто звернути увагу

на моделі соціального діалогу «біпартизм плюс» та «трипартизм плюс», про

які йшлося у попередньому розділі; в результаті представлена схема може

182

бути модифікована відповідно до кількості зацікавлених сторін. Різні експерти

загострюють свою увагу на різних стадіях розвитку економічних відносин на

засадах соціального діалогу, зокрема на етапі створення соціального

партнерства [143, с. 103]. Сучасні практики в межах формування соціального

діалогу у економічному середовищі наголошують на важливості високого

рівня кваліфікації та релевантності наявних професійних навиків, що

якнайкраще сприяє формуванню соціального партнерства та стабільному

соціально-економічному розвитку [429]. Так, на думку учасників щорічного

Давоського економічного форуму, який відбувався у 2014 р., у світі існує

велика проблема невідповідності наявних професійних навиків потребам

сучасного ринку праці [429, c. 5], що призводить до економічного

відторгнення людини (неспроможність працевлаштування на гідне місце

роботи, нестабільний та низький доход тощо), а у подальшому і соціального

відторгнення (неспроможність реалізувати себе як особистість, часткова або

повна ізоляція у спілкуванні, набування шкідливих звичок тощо).

Проведений аналіз свідчить про те, що поки не існує єдиної системи

оцінки економічних відносин з урахуванням соціального діалогу. Тим більше

останні чотири роки відсутні будь-які спроби проаналізувати поточну

ситуацію на території східних регіонів України. Найсвіжіші аналітичні статті

[252] про стан економіки Луганської області були опубліковані п’ять роки

тому, до початку військово-політичного конфлікту і проведення

антитерористичної операції (АТО).

Процес формування та обґрунтування системи оцінки економічних

відносин на основі соціального діалогу має орієнтуватись на умови

регіонального розвитку територій України, в тому числі у Луганській області,

а також враховувати загальнодоступну офіційну статистичну інформацію.

Досягнення цієї мети передбачає вирішення наступних завдань:

обґрунтування необхідних підсистем показників для оцінки економічних

відносин регіону на основі соціального діалогу; аналіз сукупності показників

183

розвитку економічних відносин регіону та його соціально-економічного

розвитку; визначення релевантних показників, доступних з офіційних

публічних статистичних даних.

Проблема оцінки економічних відносин на основі соціального діалогу є

актуальною досить довгий час, так як саме поняття «соціальний діалог»

активно використовується в економічному середовищі вже не одне

десятиліття. Це інструмент, який сприяє встановленню консенсусу,

покликаний задовольнити інтереси всіх сторін, досягати спільних цілей і

підвищувати якість життя як конкретних учасників діалогу, так і суспільства в

цілому.

В економічному середовищі найчастіше говорять не про соціальний

діалог, а про соціальне партнерство – як про найбільш розвинену, ефективну

його форму, коли існує повне взаєморозуміння і співпраця між роботодавцями

і найманими працівниками (при біпартизмі), а також місцевими органами

влади (при трипартизмі). Однак, такий підхід до аналізу ситуації в економіці

не зовсім об’єктивний, особливо в умовах розвитку депресивних регіонів,

далеко не завжди мова йде про соціальне партнерство, і не факт, що взагалі

спроби налагодити соціальний діалог в регіоні в принципі успішні, тому для

формування системи показників оцінки економічних взаємин будемо

відштовхуватися саме від поняття «соціальний діалог».

З позиції соціального діалогу в економічному середовищі на

регіональному рівні необхідно узгодження інтересів трьох сторін: бізнесу,

влади і населення, які так чи інакше залучені в економічні взаємини. Таким

чином, при формуванні системи необхідно визначити показники, що

відображають інтереси кожної зі сторін. З іншого боку – дані індикатори

повинні бути доступні для аналізу. Однак, як показує практика, знайти бажану

статистичну інформацію за тривалий період (3-5 років) досить проблематично.

Дане завдання ускладнюється в умовах роботи органів статистики на Донбасі,

184

тому що більша частина даних відсутня, через переїзд відповідних структур на

підконтрольну Україні територію і відсутність доступу до паперових архівів.

Враховуючи вищезазначене, оцінювання стану системи економічних

відносин на засадах соціального діалогу пропонується здійснювати за

наступними показниками, наявними в офіційних джерелах статистики (рис.

2.6); їх динаміка у розрізі областей України представлена у Додатку Б

(табл. Б.1-Б.21).

Система показників оцінювання регіональних економічних відносин на засадах

соціального діалогу

Економ

ічно

-

акт

ивн

е насе

лення Зайнятість населення

Рівень прийому та вибуття працівників

Рівень вимушеної неповної зайнятості

Середньомісячна номінальна заробітна плата штатних працівників

Стан виплати заробітної плати

Питома вага працівників, зайнятих на роботах із шкідливими

умовами праці

Стан укладення колективних договорів

Робот

од

авц

і

Використання робочого часу

Частка нарахувань за невідпрацьований час у загальному фонді

оплати праці

Обсяг реалізованої продукції

Фінансові результати підприємств до оподаткування

Рентабельність операційної діяльності підприємств

Внутрішні поточні витрати на наукові та науково-технічні роботи

Орга

ни в

лад

и

Валовий регіональний продукт (ВРП)

Індекс споживчих цін

Міграційний рух населення

Економічно-активне населення

Рівень безробіття

Наявний дохід у розрахунку на одну особу

Капітальні інвестиції в розрахунку на одну особу

Кількість виявлених злочинів

Рис. 2.6. Система показників оцінювання регіональних економічних відносин

на засадах соціального діалогу

Джерело: складено автором

185

Аналіз показників для кожної групи учасників по регіонах України

дозволив сформувати рейтинг областей за станом регіональних економічних

відносин (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

Рейтингова оцінка областей України за станом регіональних економічних

відносин у 2016-2017 рр.

Регіони

Місце

регіону за

показниками

економічно-

активного

населення

Місце

регіону за

показниками

роботодавців

Місце

регіону за

показниками

регіональної

влади

Місце

регіону у

загальному

рейтингу

2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017

Вінницька область 16 6 7 7 9 11 9 6

Волинська область 9 18 19 16 17 23 20 21

Дніпропетровська область 14 14 13 2 3 2 6 2

Донецька область 22 24 22 23 25 25 24 24

Житомирська область 2 1 16 18 15 12 10 8

Закарпатська область 1 2 18 19 21 21 12 15

Запорізька область 15 22 3 3 12 10 7 10

Івано-Франківська область 3 7 23 21 8 14 11 16

Київська область 20 12 2 5 2 3 4 3

Кіровоградська область 18 3 10 17 18 18 21 13

Полтавська область 24 19 6 10 13 6 17 11

Луганська область 25 25 25 25 24 24 25 25

Львівська область 19 17 15 11 6 5 13 9

Миколаївська область 5 8 12 8 4 8 3 7

Одеська область 13 11 9 4 7 7 5 4

Рівненська область 4 15 24 24 16 22 19 22

Сумська область 10 16 11 13 10 9 8 14

Тернопільська область 23 21 21 20 23 20 23 23

Харківська область 8 13 4 6 5 4 2 5

Херсонська область 12 10 8 15 22 19 16 18

Хмельницька область 21 20 14 14 11 16 22 20

Черкаська область 17 23 5 12 19 13 14 19

Чернівецька область 7 5 20 22 14 15 15 17

Чернігівська область 6 9 17 9 20 17 18 12

м. Київ 11 4 1 1 1 1 1 1

Джерело: розраховано автором а даними Додатку Б (табл. Б. 22, Б. 23, Б. 24)

За результатами рейтингу 2017 р. до групи відносно стабільних регіонів

за рівнем сформованості системи регіональних економічних відносин можна

186

віднести м. Київ, Дніпропетровську, Київську, Одеську, Харківську, та

Вінницьку області. До регіонів з критичним станом системи економічних

відносин належать Луганська, Донецька, Тернопільська, Рівненська,

Хмельницька, Волинська області. Загалом динаміка проаналізованих

показників характеризує негативний стан регіональних економічних відносин

протягом останніх п’яти років, що свідчить про нереалізованість соціального

діалогу в економічному середовищі більшості областей. Але ситуація повільно

змінюється: протягом останніх двох років спостерігається незначне зростання

валового регіонального продукту у 16 областях; позитивна динаміка

фінансового результаті діяльності підприємств у 18 регіонах, що дозволило

отримати позитивний підсумок по країні в цілому; поступове збільшення

капітальних інвестицій в розрахунку на одну особу; скорочення кількості

правопорушень, повільно скорочується частка працівників зі шкідливими

умовами праці; поступово зростає середній розмір номінальної заробітної

плати та наявного доходу на душу населення, що в результаті забезпечило

скорочення частки населення із середньодушовими загальними доходами

нижче прожиткового мінімуму (з 51 до 35%). Але, разом з тим спостерігається

повільне скорочення рівня зайнятості населення; стабільна заборгованість із

виплати заробітної плати; поступове скорочення частки працівників,

охоплених колективними трудовими договорами; у 21 області за останній рік

зафіксоване зростання рівня інфляції.

Отримані результати дозволяють підсумувати, що у системі регіональних

економічних відносин найменша увага приділяється інтересам економічно-

активного населення, про це свідчить негативна динаміка більшості

показників першої групи; соціальний діалог відбувається між регіональними

органами влади та роботодавцями регіону.

Означені тенденції призвели до виникнення суспільно-політичної та

економічної криза, що має місце у нашій країні протягом останніх чотирьох

років, яка поки що не дає надії на успішне її завершення.

187

У класичному трактуванні даного поняття «криза» означає переламний

момент, який призводить до радикальної зміни ситуації в системі. Ці зміни

можуть мати як позитивний так і негативний характер. У контексті ситуації,

що склалася в України це явище проявило себе саме у другому варіанті

розвитку подій і зараз всі без виключення області потерпають від великої

кількості негативних наслідків, здійснюючи роботу по їх усуненню, замість

ліквідації причин виникнення кризи. Більшість представників державних

органів влади ігнорують той факт, що усунення наслідків не вирішує самої

проблеми і негативні явища у соціально-економічному середовищі

виникатимуть знову і знову.

Серед причин глибокої затяжної системної кризи та загальних тенденцій,

притаманних всім областям України, експерти виділяють [138, c. 14]:

збитковість підприємств, тінізацію економіки, демографічну кризу, трудову

міграцію. Процеси економічного занепаду напряму негативно впливають на

соціальне становище населення областей, зокрема на соціальну безпеку, яка

передбачає наявність соціальних умов та соціальних благ, необхідних для

забезпечення належної якості життя.

Проблемою дослідження феномену соціальної безпеки займається багато

українських вчених. Зокрема, вітчизняні фахівці Національного інституту

стратегічних досліджень виділяють п’ять складових соціальної безпеки [165,

c. 25]: соціально-економічна, соціально-екологічна, безпека здоров’я,

соціально-особиста та соціально-демографічна безпека. Основоположною

складовою, безумовно є соціально-економічна безпека, яка кількісно

характеризується часткою населення, що перебуває за межею бідності.

У табл. 2.5 представлено статистичні спостереження за показником

частки населення із середньодушовим еквівалентним загальним доходом

нижче фактичного прожиткового мінімуму за 2014-2017 рр.

188

Таблиця 2.5

Частка населення із середньодушовими еквівалентними загальними

доходами на місяць нижче фактичного прожиткового мінімуму*, %

2014 2015 2016 2017

Україна 16,7 51,9 51,1 34,9

АР Крим … … … …

Вінницька область 14,8 48,6 38,6 28,2

Волинська область 23,5 58,9 57,0 37,6

Дніпропетровська

область

15,2 51,6 53,9 35,8

Донецька область 23,9 59,6 54,7 44,6

Житомирська область 18,4 60,2 63,0 40,3

Закарпатська область 15,2 49,0 47,1 31,5

Запорізька область 15,4 44,0 55,1 38,7

Івано-Франківська

область

13,7 43,9 40,4 18,7

Київська область 14,2 38,1 56,7 47,5

Кіровоградська область 22,4 56,2 53,1 33,6

Луганська область 19,6 55,9 57,8 31,9 Львівська область 15,8 60,2 47,3 31,1

Миколаївська область 20,6 64,0 47,1 43,9

Одеська область 11,0 46,9 39,7 35,7

Полтавська область 13,6 52,7 51,2 23,5

Рівненська область 27,7 68,0 64,8 44,6

Сумська область 19,9 51,8 53,9 38,1

Тернопільська область 28,1 58,5 51,8 32,7

Харківська область 12,3 47,3 58,9 34,4

Херсонська область 23,5 65,1 55,9 45,0

Хмельницька область 23,3 63,5 58,0 38,6

Черкаська область 17,7 52,2 60,3 35,9

Чернівецька область 14,6 53,6 43,3 39,4

Чернігівська область 15,3 37,0 46,9 31,1

м. Київ 8,1 39,8 37,9 22,9

м. Севастополь … … … …

*Розмір фактичного прожиткового мінімуму розраховується Мінсоцполітики

(www.mlsp.gov.ua).

Джерело: [290, с. 176]

Представлені дані демонструють значне погіршення динаміки, що

спостерігається у 2015 році, 2016 р. майже не змінив ситуацію на краще.

Натомість, спостерігається позитивна динаміка у 2017. Отже, у 2015 порівняно

з 2014 р. в цілому по Україні частка населення за межею бідності збільшилася

більше ніж у три рази та складає більше половини населення країни. В розрізі

регіонів поріг у 50% перетнули Волинська, Дніпропетровська, Донецька,

189

Житомирська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська,

Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька,

Черкаська та Чернівецька області. Решта областей, також перебували на межі

з показниками в середньому 40-45%. У 2016 році значення даного показника

практично не змінилося, в деяких регіонах навіть погіршилося, зокрема серед

таких Дніпропетровська (53,9% порівняно з 51,6% у 2015), Запорізька (55,1%

порівняно з 44% у 2015%), Житомирська (63% порівняно з 60% у 2015),

Луганська (57,8% порівняно з 55,9% у 2015), Сумська (53,9% порівняно з

51,8% у 2015), Черкаська (60,3% порівняно з 52,2% у 2015), Чернігівська

область (46,9% порівняно з 37% у 2015). В інших областях у 2016 була

присутня позитивна динаміка, але це у загальному підсумку майже не змінило

ситуацію. У 2017 всі без винятку області продемонстрували позитивну

динаміку: в середньому по Україні частка населення із середньодушовими

еквівалентними загальними доходами на місяць нижче фактичного

прожиткового мінімуму скоротилась на 32%.

Статистичні показники розвитку та результати порівняльних досліджень

нерівномірності розвитку територій України та країн ЄС за період з 2001-

2014 рр. [309, с. 162] демонстрували сталу позитивну динаміку та

випередження темпів розвитку регіонів України порівняно з показниками

країн ЄС. Події, що розгорталися в України у 2014 році кардинально змінили

ситуацію.

Для підтвердження обґрунтованості факту погіршення матеріального

становищ для більше ніж третини населення варто дослідити динаміку індексу

споживчих цін (Додаток Б, табл. Б.15). За даними табл. Б.15 (додаток Б) можна

зробити висновок, що до 2014, особливо у 2012-2013 рр. рівень інфляції був

незначний. У 2014 він вже склав 25%, а у 2015 році виріс ще майже у два рази,

досягнувши 43%. Найгірша ситуація спостерігалась у Донецькій області, де

цей показник сягнув 46%. Останні два роки супроводжуються різким

скороченням цього індикатора (майже у 4 рази), але все одно жодна область

так і не повернулася до рівня хоча б 2010 року.

190

Не сприяє підвищенню добробуту і високий рівень зайнятості у

неформальному секторі. Чверть усього зайнятого населення у працездатному

віці працевлаштовані неофіційно (рис. 2.7).

Рис. 2.7. Зайнятість населення України у неформальному секторі

економіки

Джерело: [88]

При більш детальному дослідженні ситуації по регіонах України станом

на 2017 р. (рис. 2.8), можна побачити, що найгірша ситуація склалася у

сільськогосподарських та прикордонних областях, які межують з іншими

державами. Серед таких областей: Херсонська (40,5%), Рівненська (49,3%),

Чернівецька (49,8%), Івано-Франківська (49,3%). Найнижчий рівень

неформальної зайнятості населення зареєстровано у Київській області, де цей

показник досягнув лише 9,7%.

4372,9 4378,34349,7

4519,7 4540,9

4303,3

3961,222,8

22,8

22,6

23,4

25,1

26,2

24,3

20

21

22

23

24

25

26

27

3600

3700

3800

3900

4000

4100

4200

4300

4400

4500

4600

2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016

Кількість зайнятих у неформальному секторі, тис. осіб

у % до загальної кількості зайнятого населення

191

Рис. 2.8. Рівень неформальної зайнятості за регіонами України у 2017 році, %

до зайнятого населення відповідного регіону

Джерело: [78, с. 114; 384, c. 41]

Дослідниками регіональних економічних відносин виділено сім концепцій

регіонального розвитку [345, c. 210]:

1) розвиток економіки як проблеми, коли приймаються ситуативні рішення;

2) розвиток як управління підприємницькою активністю, коли бізнес впливає

на органи влади, а соціальні потреби підпорядковуються економічним;

3) розвиток через «механізм зростання», що передбачає перетворення

основних ресурсів у валовий регіональний продукт;

4) розвиток через збереження природного і соціального середовища,

передбачає повагу до населення та його оточуючого середовища, яке

складається з природних і соціальних взаємопов’язаних елементів;

5) розвиток через формування людського потенціалу за рахунок максимізації

використання трудового потенціалу населення;

6) розвиток через ефективне управління, передбачає що фахівці цієї професії

– це провідні спеціалісти економічної сфери, які здатні подолати

бюрократичні перепони та вирішити всі проблеми для забезпечення

стабільного регіонального розвитку;

192

7) розвиток через пошук соціальної справедливості, шляхом забезпечення

соціального захисту населення та його права щодо самовизначення

власного майбутнього.

Аналіз тенденцій розвитку регіонів України дозволяє підсумувати, що

більшість областей дотримуються концепції управління підприємницькою

активністю. Натомість найбільш бажаною є комбінація двох концепцій сьомої

та четвертої, що відповідатиме концепції стабільного розвитку [26].

Забезпечити їх реалізацію можливо за умови впровадження соціального

діалогу, стан якого в Україні також залишає бажати кращого. Судити про це

можна за показником укладання колективних договорів, який протягом 2017 р.

порівняно з 2015 скоротився на 1,7% та склав 75,% від кількості найманих

працівників. В розрізі регіонів найгірша ситуація спостерігається у Київській

області (52,8%) та у самому м. Київ (62,1%) [279].

Таким чином, на сьогоднішній день в нашій державі, навіть на рівні

підприємства, де взаємовідносини між власниками бізнесу та працівниками

мають бути врегульовані, документальне погодження прав та обов’язків кожної

сторони мають тільки три найманих працівники з чотирьох. Ще гірша ситуація

у сфері врегулювання економічних взаємовідносин на регіональному рівні, де

взагалі поза увагою залишаються самозайняте населення та частина тих, хто

працевлаштований у секторі малого бізнесу. Не враховуються потреби частини

тимчасово непрацевлаштованих мешканців території, як наслідок –

збільшується тривалість безробіття.

Для об'єктивної оцінки узгодженості інтересів учасників економічної

діяльності найбільш проблемної Луганської області необхідно окремо

проаналізувати показники, які відображають інтереси населення (показники

зайнятості та оплати праці), бізнесу (показники результативності і

прибутковості), а також органів влади (загальні показники соціально-

економічного розвитку регіону), представлені в табл. 2.6.

193

Таблиця 2.6

Індикатори розвитку економічних відносин, що відображають інтереси населення, бізнесу і органів влади

Луганської області*

Рік З

айн

яте

нас

елен

ня, ти

с.

осі

б

Сер

едн

ьооб

лік

ова

кіл

ькіс

ть ш

татн

их

спів

роб

ітн

иків

Коеф

іціє

нт

об

ерн

еност

і

кад

рів

по з

віл

ьн

ени

м, у %

до с

еред

ньооб

лік

ової

кіл

ькост

і п

рац

івн

иків

Середньомісячна

заробітна плата

Об

сяг

реа

ліз

ації

товар

ів,

роб

іт, п

осл

уг,

ти

с. г

рн

на

1

шта

тного

сп

івроб

ітн

ика

Фін

ансо

ви

й р

езульта

т

дія

льн

ост

і п

ідп

ри

ємст

в д

о

оп

од

аткуван

ня, м

лн

грн

Кіл

ькіс

ть с

пів

роб

ітн

иків

,

охоп

лен

их к

олек

тивн

им

и

дого

ворам

и, ти

с. о

сіб

Вал

ови

й р

егіо

нал

ьни

й

прод

укт

на

душ

у

нас

елен

ня у

фак

тичн

их

цін

ах, гр

н

Інд

екс

спож

ивчи

х ц

ін, у %

до п

оп

еред

нього

року

Кіл

ькіс

ть з

ареє

строван

их

прав

оп

оруш

ень, ви

пад

ків

грн

% д

о

прож

итк

ового

мін

імум

у

2012 1008,6 526,8 28,9 3090 272,5 222,7 -5846, 5 - 25950 100,3 26562

2013 1011,7 502,7 32,2 3337 274,0 207,4 -8357,3 - 24514 101,3 39757

2014 877,6 163,6 34,9 3377 277,3 279,9 -46595,7 114,9 14079 125,2 29614

2015 306,3 172,7 30,8 3427 248,7 200,3 -51543,1 147,7 10778 138,8 12537

2016 298,5 150,2 25,8 4637 289,8 299,3 -25249,8 116,8 14251 110,7 12290

2017 292,1 129,0 29,3 5862 332,7 349,0 -25802,8 96,6 12497** 114,9 11363

*з 2014 р на ведено дані без урахування зони проведення АТО

**попередні дані

Джерело: [81; 82; 275; 276; 277; 278; 279; 289; 290; 291; 338]

194

Наведена у табл. 2.6 інформація не відображає повної картини, проте

можна зробити наступні висновки:

в цілому соціально-економічну ситуацію в Луганській області

характеризують негативні тенденції, про що свідчить стабільне скорочення

валового регіонального продукту на душу населення; у 2017 цей показник на

12% нижчий ніж було 2014, порівняно з 2012-м він взагалі майже у два рази

менше;

економічні інтереси представників бізнесу в регіоні також залишаються

незадоволеними: незважаючи на зростаючий обсяг реалізації товарів, (робіт,

послуг) в розрахунку на 1 штатного працівника, збитки підприємств області

тільки збільшуються;

незадоволеними залишаються інтереси населення області: про це

красномовно говорять показники середньооблікової кількості співробітників

підприємств, які стабільно скорочуються; рівень зайнятості в області також має

негативну динаміку: 54,7 % у 2017 р., порівняно з 55,6 у 2016 р.

більшість представлених показників прямо або опосередковано свідчать

про недостатній рівень впровадження соціального діалогу в систему

регіональних економічних відносин Луганської області. Це означає, що в

масштабах регіону ефективність взаємодії бізнесу, населення і місцевих органів

поступово знижується, соціальне партнерство в системі соціально-трудових

відносин практично відсутнє.

Статистична інформація, представлена на відкритих загальнодоступних

обласних сайтах Державної служби статистики України, не дає можливості

всебічно оцінити ситуацію щодо сформованих соціально-економічних

відносин, які існують в рамках кожного регіону. Національна система збору та

обробки статистичних показників не дає змоги акумулювати останні,

найсвіжіші дані (наприклад, за показником валового регіонального продукту

інформація запізнюється на один рік), їх неможливо отримати шляхом

офіційного запиту навіть на платній основі. В умовах наявного конфлікту на

Донбасі, порівняльний аналіз даних 2012-2013 рр. та 2014-2017 рр. взагалі є

195

проблематичним і певною мірою сумнівним, адже у 2014 році ситуація

докорінно змінилась: частина населення та значна кількість промислових

підприємств залишились на території, що зараз непідконтрольна органам

української влади.

Проведене дослідження дозволило виділити три підсистеми показників, які

характеризують інтереси основних учасників регіональних економічних

відносин: влади, роботодавці і економічно-активне населення. За результатами

аналізу складено рейтинг регіонів України за станом регіональних економічних

відносин.

Проаналізовані статистичні дані по Луганській області свідчать про

відсутність економічного зростання через наявність стабільних негативних

тенденцій щодо незадовільного стану соціального діалогу, і, як наслідок, повної

відсутності соціального партнерства. Тому подальші дослідження будуть

спрямовані на обґрунтування методологічних підходів щодо вдосконалення

системи економічних відносин в регіоні на основі розвитку соціального

діалогу.

Висновки до розділу 2

1. Дослідження довело, що впровадження та розвиток соціального діалогу

є підґрунтям для успішного розвитку економічних відносин на тлі економічної

системи змішаного типу, яка передбачає поєднання різноманітних ринкових

інструментів регулювання з державними важелями адміністративного впливу.

2. Визначено, що система економічних відносин на засадах соціального

діалогу представляє собою сукупність взаємопов’язаних стосунків,

побудованих на основі консенсусу між усіма учасниками економічної

діяльності, що дозволяє формувати механізм управління стосовно організації

виробництва, обміну та споживання благ за умови наявності та раціонального

196

використання обмежених ресурсів, задовольняти матеріальні та нематеріальних

потреби, підвищити рівень і якість життя всіх членів суспільства.

3. Рекомендовано ідентифіковані фактори розвитку регіональної системи

економічних відносин розділити за трьома групами: керовані, контрольовані та

неконтрольовані. Кожна група може здійснювати вплив на життєдіяльність

системи, але видозміненими у короткостроковій перспективі можуть бути

тільки керовані фактори, саме від їх позитивної динаміки залежить успіх і

сталий розвиток економічних відносин території.

4. Удосконалено класифікацію факторів розвитку соціального діалогу на

регіональному рівні згідно з якою вся їх сукупність розподілена між

загальнотеоретичною, загальнонаціональною та регіональною групами, що дає

змогу чітко визначати джерела впливу, рівень та напрями спільних заходів

щодо усунення проблем і налагодження ефективної взаємодії.

5. Розкрито специфічні фактори впровадження соціального діалогу на

території держав пострадянського простору, перелік яких підкреслює

складність умов у порівнянні з іншими країнами світу через укорінено та

глибоко сформований менталітет «людини в футлярі», високий рівень тінізації

економіки та формальну орієнтацію на проблеми соціалізації економічної

сфери.

6. Підтверджено, що на сьогоднішній день в Україні відсутня єдина

система показників для оцінювання системи економічних відносин на засадах

соціального діалогу. В залежності від мети та наявної бази дослідження така

система має видозмінюватися шляхом скорочення чи доповнення спектру

аналізованих показників. Доведено, що на державному рівні взагалі відсутня

стала система показників соціально-економічного розвитку; соціально-

економічні статистичні показники, що є важливими для аналізу,

трансформовані або зовсім зникли з офіційних загальнодоступних джерел. Така

ж сама ситуація спостерігається на рівні міністерств: оприлюднені з року в рік

звіти не є ідентичними за методологією, що не дозволяє відстежити об’єктивну

динаміку соціально-економічного розвитку.

197

7. Запропоновано систему показників для оцінювання регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу, яка, враховуючи

обмеженість та недоступність статистичних даних, базується виключно на

офіційних джерелах і враховує інтереси кожної групи учасників. Всю

сукупність показників системи поділено на три групи: індикатори економічно-

активного населення, роботодавців та регіональних органів влади. Виявлено,

що більшість індикаторів, доступних для порівняльного аналізу по регіонах

України, за своєю динамікою прямо чи опосередковано демонструють

негативну тенденцію щодо стану економічних відносин для економічно-

активного населення на тлі задекларованого впровадження соціального діалогу.

Найгірша ситуація спостерігається у Луганській області.

198

РОЗДІЛ 3

ФОРМУВАННЯ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ

РЕГІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН НА ЗАСАДАХ

СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ

3.1. Сценарії становлення та розвитку системи економічних відносин

регіону

Будь-який сценарій можна трактувати як ряд взаємопов'язаних

екстраполяції минулого, зроблених з урахуванням деяких проекцій

(припущень) на майбутнє [3, с. 230-233, 315]. Це гіпотетична послідовність

подій, яка показує, як з існуючої або будь-якої заданої ситуації може крок за

кроком розгорнутися майбутній стан аналізованого об'єкта [229, c. 78].

Причому такий прогноз майбутньої ситуації в суспільстві є ймовірністю

настання подій з певною часткою: 1) здійснення запланованих демократичних

трансформацій або без них; 2) отримання очікуваних ефективних або

негативних наслідків від творчої діяльності в рамках сучасних соціально-

економічних відносин. Успіх, ступінь наближення базових сценаріїв (без

втручання в еволюцію соціально-економічних відносин) до ідеальних

(найбільш ефективних) залежить від творчих підходів до нього, рівня

креативності, винахідливості зусиль його розробників. Ступінь застосовуваної

творчості залежить від того, наскільки глибоко, якісно і кількісно оцінюється

природа рішення обраних сценаріїв.

На території держав пострадянського простору сценарний аналіз поки не

набув широкого поширення, тут досі панують традиційні методи побудови

планів і прогнозів. Хоча в багатьох інших країнах саме сценарне моделювання

199

розглядається як один з основних інструментів стратегічного прогнозування

[198].

Дійсно, метод сценаріїв заснований на використанні логіко-евристичного

аналізу спільно з формальними підходами, в тому числі з використанням

інструментів економіко-математичного моделювання. На думку багатьох

експертів [98, c. 8], саме метод сценаріїв дозволяє уникнути «тунельного

бачення», тобто усуває проблему безальтернативності розвитку подій щодо

будь-якого об'єкта дослідження.

На ситуації, в яких реалізуються сценарії, впливають різні змінні, що

мають різну ступінь релевантності та контрольованості. Тому критерій оцінки

(Р) будь-якого сценарію можна визначити як:

(3.1)

де – функціонал від – керованих і – некерованих змінних;

– бажаний оптимальний результат, до якого прагне система.

Ефективність досягнення обраних сценаріїв залежить від ступеня

обмежень в рамках ситуацій, в яких реалізуються сценарії. Звідси основні

проблеми, які слід вирішувати при розробці будь-яких сценаріїв:

визначення релевантних змінних і ступінь їх взаємодії в досліджуваних

ситуаціях;

ступінь керованості змінних;

рівні обмеження при досягненні поставлених завдань.

Приступаючи до розробки сценаріїв, слід зазначити, що сьогоднішні

економічні зарубіжні [3, с. 315–319; 77, с. 198, 261–277, 284] і вітчизняні [153,

с. 188–209; 171, с. 136–140; 325, с. 297–326; 365, с. 31–34; 415] наука і

практика мають безліч різних сценарних підходів до методології побудови,

стилю формування і структури сполучення різних систем і взаємовідносин в

суспільстві, як на державному рівні, так і на регіональному та локальному

(рівні різних суб'єктів господарювання).

200

Всесвітній економічний форум в Давосі прогнозує три сценарії розвитку

сучасних соціально-економічних відносин в Україні [365, с. 31, 32]:

1) «назад у майбутнє», який передбачає несприятливі зовнішні соціально-

економічні умови, але стабільні реформи в українському суспільстві;

2) «втрачені», який прогнозує несприятливу ситуацію в обох випадках;

3) «початок сприятливого циклу», що підкреслює повний позитивний

вплив на ситуацію в Україні з різних сторін.

Дані сценарії включають три основні складові – зовнішні умови,

інструменти та результати, які встановлюють обмеження в розвитку подій і

позначають орієнтири досягнення, змушують приймати подальші рішення з

врегулювання виникаючої нестабільності.

Проведені дослідження «Форсайт‒2016» в Україні прогнозують розвиток

подій за таким сценарієм [365, с. 31, 33]:

а) оптимістичний (з ймовірністю досягнення 15%);

б) «консервування кризи» (відповідно, ймовірність становить - 30%);

в) «суверенний дефолт» (відповідно – 30%);

г) «колапс» (5%).

Реалізація вищезазначених сценаріїв в середньостроковій перспективі (до

2020 року) дозволила розробити провідним науково-дослідним установам

України довгострокові сценарії соціально-економічних відносин до 2030 року,

а саме [365, с. 31, 33]: «Збалансований розвиток», «Чужа суб'єктивність»,

«Сіра зона», «Дезінтеграція» з прогнозованим Міжнародним валютним

фондом щорічним рівнем розвитку 3%. Безумовно, такі перспективи не

вселяють особливого оптимізму, тому виникає необхідність у розробці

принципово нових підходів до формування сценаріїв соціально-економічних

відносин.

Виходячи з усього вищесказаного, необхідним є визначення

характеристик, які слід брати до уваги і враховувати при розробці сценаріїв

демократичних трансформацій соціально-економічних відносин в Україні. До

201

таких характеристик при побудові сценаріїв слід віднести: ступінь

оптимальності, отримання задовільних результатів, зменшення обмежень в

умовах реалізації обраних орієнтирів демократичних трансформацій.

Проведені дослідження підтверджують істини, висловлені ще

давньогрецьким діячем Софоклом у 400-х роках до нашої ери, що вчитися

треба на практиці, тому що хоч і думаєш, що знаєш, але немає ніякої

впевненості, поки не перевіриш [77, с. 195]. Отже, дані дослідження

проводяться в рамках науково-дослідної тематики, що виконується в

Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля

«Розробка демократичних механізмів самозабезпечення соціально-

економічних трансформацій суспільства», затвердженої Міністерством освіти

і науки України.

Будь-який метод прогнозування, в тому числі і сценарний, повинен

відповідати наступним принципам:

- принципу системності (розгляд об'єкта прогнозування і найбільш

важливих з позиції дослідження складових в сукупності з навколишнім

зовнішнім середовищем, що впливає на процес життєдіяльності об'єкта);

- принципу узгодженості (прогнози на короткий період для досліджуваного

об'єкта повинні бути логічно взаємопов'язані з прогнозами його

життєдіяльності на довгостроковий період);

- принципу варіантності (передбачає наявність як мінімум двох варіантів

прогнозу, що відповідають різним станам елементів об'єкта і складових

його навколишнього середовища);

- принципу верифікованості (дотримання достовірності та точності, а

також обґрунтованості прогнозу);

- принципу адаптивності (будь-який прогноз повинен бути гнучким, в разі

зміни умов повинна бути можливість коректування прогнозу);

202

- принципу ефективності (витрати на розробку та реалізацію прогнозу

повинні покриватися отриманим позитивним соціально-економічним

ефектом від його реалізації).

Досвід формування різних сценаріїв підкреслює необхідність залучення

широкого набору інноваційних інструментів для доведення їх до максимально

можливого ідеального стану. Йдеться про дифузні (проникаючі) технології

прийняття типових рішень, які дозволяють скоротити час розробки, кошти і

ресурси у процесі підготовки сценаріїв. Хоча для застосування існуючого

історичного вітчизняного або зарубіжного досвіду слід мати певні передумови

[77, с. 196]:

А. Знання, що формують уявлення про сценарії та їх складові. Саме цими

знаннями повинні володіти розробники будь-яких сценаріїв.

Б. Переконання, які має населення, що впливають на сприйняття,

підтримку розроблених сценаріїв потребам громадян і ступінь задоволення

ними.

В. Наявність колективності і колегіальності в прийнятті рішень щодо

вибору сценаріїв з певного набору альтернатив за наявності розбіжностей у

поглядах з питань формування та реалізації сценаріїв.

Г. Підтвердження - апробація на практиці обґрунтованих сценаріїв, які

використовують інноваційні інструменти.

З цієї низки передумов найбільш важливою є відповідь на питання: що

первинне - потреби і їх задоволення в процесі соціально-економічних

відносин або інноваційні знання, які необхідно втілювати в практику? І

відповісти на це питання не можна однозначно, виходячи з того, що:

з одного боку, люди так влаштовані, що сприймають з побоюванням

будь-які зміни, нові знання, а тим більш інноваційні, поки не переконаються,

що вони відповідають їхнім потребам [77, с. 198];

203

з іншого боку, потреби - це резул7тат незадоволеності, досади на те, що

неможливо мати те, що хочеться [77, с. 199]. Часом потреби виникають тоді,

коли відомі позитиви застосування деяких інноваційних знань.

Тобто існує залежність між знаннями і потребами: знання створюють

певні потреби у населення і, навпаки, потреби виникають через особливу

привабливість деяких інноваційних знань. У зв'язку з цим особливо важливо

встановити не стільки пріоритетність знань та потреб, скільки точно

визначити щільність зв'язку між наявністю певних знань в суспільстві і

потребами, які вони породжують, і навпаки.

На рис. 3.1 [412, c. 15] показано передбачуваний зв'язок і взаємну

залежність З ~ П між інноваційними знаннями (З) і потребами (П), які мають

узгоджуватись.

З1 ~ П1 З2 ~ П2

З3 ~ П3 З4 ~ П4

З5 ~ П5

З7…n ~ П7…n

З6 ~ П6

Рис. 3.1. Орієнтований граф взаємозв'язку між складовими інноваційних знань

і потребами

Джерело: розроблено автором з використанням [325, с. 299]

Цифрами від 1 до 7 і далі до n можна позначати будь-яку область

інноваційних знань і пов'язані з ними потреби. Наприклад, 1 – це область

економічних знань, яким відповідають соціально-економічні потреби П1 =

204

{П11, П12, П13 ..., П1n}, а саме П11 – наявність розвиненого ринку праці; П12 –

наявність розвиненої транспортної інфраструктури; П13 – наявність стабільно

функціонуючої банківської системи і т. п.

Представлений на рис. 3.1 орієнтований граф показує можливі зв'язки між

елементами, включеними до складу сценарію. Складові відповідають

зазначеним вершинам, а стрілки показують напрямки можливого впливу всіх

елементів один на одного, а також зворотні зв'язки.

Подібний граф можна представити матрицею інціденцій або подібною їй

матрицею ваг (табл. 3.1) [412, c. 16].

Таблиця 3.1

Матриця ваг структурних елементів, що включені у сценарій

Структурні елементи

сценарію

З1 ~ П1 З2 ~ П2 … Зn ~ Пn

З1 ~ П1 0 1 1 1

З2 ~ П2 1 0 1 1

… -1 1 0 1

Зn ~ Пn -1 -1 1 0

Джерело: розроблено автором з використанням [325, с. 300]

З матриці випливає (табл. 3.1), що перетин рядка і стовпця означає

можливе отримання певного результату з позитивним, негативним або

нульовим значенням.

Для будь-якого сценарію важливо визначити ті межі, яких може досягати

кожен структурний елемент, а, значить, знаходити той оптимальний ефект,

який можна отримати після закінчення його реалізації. На рис. 3.2 схематично

представлений процес пошуку єдиного для системи оптимального варіанту

реалізації обраного сценарію, який принесе найкращий соціально-

економічний ефект (оптимум) за орієнтирами, які є головними складовими і

водночас основними пріоритетами в суспільстві. Набір цих складових може

бути, як універсальним, так і унікальним, в залежності від ситуації, в якій

готується і реалізується сценарій.

205

Умовні позначення:

І - досягнення компромісу (поле обмежень) при врегулюванні рівня задоволення

економічних і соціальних потреб;

ІІ - досягнення компромісу (поле обмежень) при врегулюванні рівня задоволення

економічних потреб і забезпечення безпеки життєдіяльності людини;

ІІІ - досягнення компромісу (поле обмежень) при врегулюванні рівня задоволення

соціальних потреб і забезпечення безпеки життєдіяльності людини;

ІV - оптимум, при якому регулюються всі розбіжності в рівні потреб

Рис. 3.2. Передбачувана схема досягнення єдиного для системи оптимуму в

рамках обраного сценарію

Джерело: розроблено автором з використанням [171, с. 138]

Кожна із складових має свої обмеження, які досягаються за допомогою

компромісних рішень, з використанням інструментів векторної оптимізації

(рис. 3.3) [412, c. 17].

Траєкторія, яку описує вектор оптимальності (див. рис. 3.3 а, б, в, г),

може мати різну спрямованість, але основна умова, яку він повинен

виконувати – бути максимально позитивним. Якщо є негативна тенденція, то

необхідно шукати компроміси, налагоджувати діалог, а за його результатами

розробляти стимулюючі заходи, зацікавлювати всі сторони переговорів.

Також можливі варіанти зміни і корегування сценаріїв відповідно до умов

трансформації соціально-економічних відносин в суспільстві.

2. Рівень знань

та соціальні

потреби

1. Рівень знань

та економічні

потреби

3. Рівень знань та

забезпечення безпеки

I

II III

IV

206

а – Схема спрямованості вектору компромісу

при врегулюванні рівня задоволення

економічних і соціальних потреб

б - Схема спрямованості вектору компромісу

при врегулюванні рівня задоволення

економічних потреб і забезпечення безпеки

в - Схема спрямованості вектору

компромісу при регулюванні рівня

задоволення соціальних потреб та

забезпечення безпеки

г - Схема отримання вектору оптимуму, що

задовольняє усі потреби

Умовні позначення:

З – рівень знань, якими необхідно володіти при пошуку компромісу; Оз – оптимум знань;

Е – економічні потреби; Ое – оптимум економічних потреб; С – соціальні потреби; Ос –

оптимум соціальних потреб; Б – забезпечення безпеки; Ож – оптимум забезпечення безпеки;

Оэ, Ос, Об – траєкторія, яку описує вектор оптимальної ефективності при реалізації обраного

сценарію;

Осз, Обз, Оез – траєкторія, яку описує вектор оптимальної ефективності, що задовольняє всі

потреби на основі необхідного рівня знань

Рис. 3.3. Орієнтовні варіанти пошуку оптимальних сценаріїв

Джерело: розроблено автором з використанням [11; 171, с. 139]

Як випливає з рис. 3.2 і 3.3, оптимум може досягатися тільки за наявності

певного рівня знань тих принципів, які дозволяють досягати компроміси.

Проблеми, що виникають в процесі реалізації сценаріїв вимагають певного

Е

С

З

Оз

Ос

Ое

Е

З

Б

Оз

Ое

Об

С

Оз

Ос

З

Б

Об

С

Оез

Осз

Е

Б

Обз

207

узгодження, пошуку компромісу. Але не всі учасники сценарію можуть

сприймати існуючі проблеми. Вони можуть навіть не здогадуватися про їх

наявність, тому й не намагаються їх узгоджувати, йти на компроміси, бо вони

не відповідають їхнім потребам. Це відбувається тому, що проблеми мають

суб'єктивний характер і, як правило, визначені експертами того чи іншого

проекту – елемента сценарію. Отже, основні вимоги, які повинні

пред'являтися до рівня знань будь-якого із сценаріїв: інформованість всіх

учасників сценарію про його сутність, значущість та структурні складові;

процедурні знання, до яких прагне кожен учасник, виходячи з тих рішень, які

йому слід приймати стосовно процедур та сценаріїв, що його цікавлять;

знання основ сценарію, які змушені мати всі учасники сценарію, якщо вони

переконані в його правильності та зацікавлені в обов'язковому його

досягненні.

Кожен з цих рівнів знань, а також ступінь компетентності кожного

учасника грає істотну роль в реалізації сценарію, досягненні компромісів на

окремих етапах, виявленні тих можливостей, які дозволяють прибрати деякі

обмеження, долати перешкоди на шляху отримання оптимального, найбільш

ефективного результату в процесі демократичних трансформацій соціально-

економічних відносин.

Сьогодні основна проблема переформатування суспільства в Україні в

контексті децентралізації покладена на регіональні органи влади. Особливо

гостро це питання стоїть в східних регіонах - на території українського

Донбасу, де і до цього дня протікає відкритий військовий конфлікт, проживає

велика кількість внутрішньо переміщених осіб, які виїхали із зони активних

бойових дій. Соціально-економічна ситуація тут різко погіршилася, і перед

органами влади постає завдання формування об'єктивного прогнозу

економічного розвитку території.

Найгірша ситуація спостерігається в Луганській області, де за

попередніми даних Державної служби статистики, а також згідно з

208

розрахунками експертів-аналітиків [185] рівень валового регіонального

продукту в 2016 р. щодо показника 2013 р. (рік перед початком військового

конфлікту) склав всього лише 51%; у 2017 р. цей показник ще нижчий. Для

порівняння, той же показник по Донецькій області (яка також зазнає

соціально-економічні втрати від військового конфлікту) становить майже

80%.

З огляду на викладені вище факти, можна зробити висновок, що на

поточний момент Луганська область - це регіон, який заслуговує на найбільшу

увагу як з боку місцевих фахівців, так і з боку національних органів влади.

Спроба планувати розвиток ситуації на даній території вже зроблена в жовтні

2016 р., коли була затверджена «Стратегія розвитку Луганської області до

2020 року» [350], проте слід зауважити, що даний документ викликає безліч

питань, які будуть висвітлені трохи нижче.

Для здійснення об'єктивного прогнозу завжди необхідний аналіз поточної

ситуації в регіоні, вивчення динаміки ключових показників розвитку

території. Таких показників, звичайно, може бути досить багато, але

обмежимося тільки шістьма найбільш вагомими, представленими в табл. 3.2

[412, c. 18].

Таблиця 3.2

Показники соціально-економічного розвитку Луганської області

Показник 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Обсяг реалізованої

продукції (товарів, робіт

та послуг) в розрахунку

на одного штатного

співробітника, тис. грн

222,685 207,352 279,930 200,255 299,329 349,041

Фінансовий результат

діяльності підприємств

до оподаткування, млн.

грн

-5846,5 -8357,3 -46595,7 -51543,1 -25249,8 -25802,8

Коефіцієнт оберненості

кадрів по звільненим,%

28,9 32,2 34,9 30,8 25,8 29,3

Середньомісячна

номінальна заробітна

плата, грн

3090 3337 3377 3427 4637 5862

209

Продовження табл. 3.2

Показник 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Валовий регіональний

продукт в розрахунку

на одну особу у

фактичних цінах, грн

25950 24514 14079 10778 14251 12497*

Кількість

зареєстрованих

правопорушень

26562 39757 29614 12537 12290 11363

*попередні дані

Джерело: [276, 289, 290, 338]

Представлені в таблиці показники відібрані не випадково. Для досягнення

консенсусу повинні враховуватися інтереси всіх учасників соціально-

економічних відносин. До основних учасників відносяться органи державної

влади, бізнес і громада. Інтереси кожної групи можна відобразити через певні

показники. Для здійснення прогнозу було відібрано шість показників,

доступних з відкритих джерел зведеної статистичної інформації [276, 289, 290,

338], які прямо або опосередковано відображають ситуацію щодо задоволення

інтересів кожної групи:

1) інтереси бізнесу:

- обсяг реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) в розрахунку на

одного штатного працівника. Протягом останніх п'яти років даний індикатор

поводиться нестійко, і, на жаль, позитивна динаміка 2014 року була повністю

знівельована провальним 2015 роком. За попередніми даними, в 2017 р.

ситуація повинна була значно покращитися, але такий позитивний результат

можна пояснити не збільшенням продуктивності праці, а скороченням

чисельності штатних співробітників до кінця аналізованого періоду (в 2017

році всього 129 тис. осіб, проти 526,8 тис. осіб у 2012 р.);

- фінансовий результат від діяльності підприємств до оподаткування. Про

позитивну динаміку тут навіть говорити не доводиться, за п'ять років збитки

підприємств області зросли в 4,3 рази;

210

2) інтереси громади (більшої частини населення, яка бере участь в

економічних взаєминах як наймані працівники):

- коефіцієнт оборотності кадрів по звільненим. Даний показник

опосередковано свідчить про рівень комфорту та безпеки на робочому місці,

останні роки даний показник був на рівні 30-34%. Максимальне значення

зафіксовано в 2014 р., коли населення масово покидало регіон в зв'язку з

початком відкритого військового конфлікту. З початком 2016 року, даний

показник трохи знизився, однак у 2017 р. він знову зростає майже до 30%;

- середньомісячна номінальна заробітна плата. Протягом аналізованого

періоду даний індикатор показує стабільну позитивну динаміку і виріс в 1,9

рази. Однак не варто забувати і про те, що за цей же період різко зріс рівень

інфляції, національна валюта по відношенню до долара знецінилася в 3 рази.

Це не може не позначитися на рівні і якості життя. Залишає бажати кращого і

зайнятість населення області, яка за офіційними даними не перевищує 60%;

3) інтереси органів влади:

- валовий регіональний продукт на душу населення. Комплексний

показник, що характеризує обсяг валової доданої вартості на одного

мешканця, виробленої в регіоні, побічно свідчить про добробут території.

Однак, за даними, представленим в табл. 3.2, цей показник скоротився у 2

рази;

- число зареєстрованих правопорушень - це один з індикаторів соціальної

напруженості в суспільстві. Його максимальне значення зафіксовано в 2014

році, коли був пік активності бойових дій. З 2017 р. він скоротився в

порівнянні з 2014 р. майже в 2,5 рази, що викликано відсутністю обліку

правопорушень на непідконтрольній Україні території області. Однак, варто

зазначити, що навіть у порівнянні з 2015 роком все одно спостерігається

позитивна динаміка, що вже свідчить про стабілізацію ситуації, а також про

незначне повільне скорочення соціальної напруженості в регіоні.

211

Для щільності зв'язку наших показників зі схемою побудови оптимуму

соціально-економічної трансформації визначимо їх приналежність до трьох

груп суспільних потреб. Отже, економічні потреби регіону відображаються

через показники, що представляють інтереси бізнесу: обсяг реалізованої

продукції (товарів, робіт, послуг) в розрахунку на одного штатного працівника

і фінансовий результат діяльності підприємства до оподаткування.

Соціальним потребам відповідають показники середньомісячної заробітної

плати, і валовий регіональний продукт на душу населення, тому що обидва

показники характеризують рівень і якість життя в регіоні. Безпека

життєдіяльності відбивається через число зареєстрованих правопорушень і

коефіцієнт оборотності кадрів по звільненим.

Наступний крок - виявлення залежності між представленими

показниками. Для цього використовуємо коефіцієнт парної кореляції

(коефіцієнт кореляції Пірсона) [300, c. 58-61], який розраховується за

формулою:

n

i

ii

i

n

i

i

xy

yyxx

yyxx

r

1

22

1

)()(

))((

(3.2)

де n — кількість спостережень;

xi — i-те спостережуване значення незалежної випадкової величини;

yi — i-те спостережуване значення залежної випадкової величини;

rxy — коефіцієнт парної кореляції.

Значення коефіцієнта кореляції коливається від −1 до 1. Чим ближче

отриманий результат до граничних значень, тим сильніше взаємозв'язок між

величинами. Відповідно, чим ближче значення коефіцієнта до нуля, тим

слабкіше взаємозв'язок. Якщо отриманий коефіцієнт виявляється в діапазоні

від -0,5 до 0,5, то такий результат вважається статистично незначущим і

фактично будь-який взаємозв'язок між досліджуваними факторами відсутній.

212

Позитивне значення коефіцієнта свідчить про пряму залежність, негативне –

про зворотну.

Результати розрахунків коефіцієнта парної кореляції представлені в

табл. 3.3. [412, c. 19].

Таблиця 3.3

Коефіцієнти парної кореляції між економічними, соціальними

показниками та показниками безпеки життєдіяльності Луганській області

Е1 Е2 Б1 С1 С2 Б2

Е1 1

Е2 -0,17 1

БЖД1 -0,23 -0,35 1

С1 0,71 -0,10 -0,66 1

С2 -0,52 0,79 0,19 -0,67 1

БЖД2 -0,27 0,50 0,61 -0,60 0,78 1

Е1 обсяг реалізованої продукції (товарів, робіт та послуг) в розрахунку на одного

штатного співробітника

Е2 фінансовий результат діяльності підприємств до оподаткування

Б1 коефіцієнт оборотності кадрів по звільненим

С1 середньомісячна номінальна заробітна плата

С2 валовий регіональний продукт на 1 особу

Б2 число зареєстрованих правопорушень

опосередкований взаємозв’язок

стабільний взаємозв’язок

сильний взаємозв’язок

Джерело: розраховано автором

Отримані результати свідчать про таке:

1) розмір середньої заробітної плати:

безпосередньо сильно залежить від обсягу реалізації продукції (товарів,

робіт, послуг) в розрахунку на одного штатного працівника (rxy = 0,71), тобто з

його збільшенням зростає і середній розмір заробітної плати в регіоні;

стійка зворотна залежність від коефіцієнта оборотності по звільненим (rxy

=−0,66). Чим нижче коефіцієнт, тим вище середньомісячна зарплата в регіоні.

Даний феномен легко пояснюється. Після звільнення далеко не кожна людина

відразу переходить на нове робоче місце; більше того в нашому суспільстві

сформувався цілий «прошарок» населення, який образно можна назвати

213

«соціально-економічні паразити» - люди, які свідомо не шукають нове місце

роботи, отримуючи допомогу по безробіттю. З іншого боку, зменшення

коефіцієнта оборотності по звільненим працівникам свідчить про певну

задоволеність і роботодавців і працівників, які напрацьовують позитивний

досвід, підвищують свою кваліфікацію, продуктивність праці; як результат –

збільшення обсягів реалізації на одного працюючого і підвищення зарплати;

2) валовий регіональний продукт на душу населення:

безпосередньо залежить від фінансових результатів діяльності

підприємств регіону до оподаткування. Даний взаємозв'язок не вимагає

особливих пояснень, тому що саме цей показник є джерелом формування

валової доданої вартості, виробленої в регіоні. За результатами кореляційного

аналізу саме даний взаємозв'язок найбільш сильний (rxy = 0,79);

стійка зворотна залежність від розміру заробітної плати (rxy = −0,67).

Такий взаємозв'язок легко пояснити, тому що валова додана вартість всіх

видів економічної діяльності регіону розраховується як різниця між випуском

і проміжним споживанням кожного виду економічної діяльності, серед них і

витрати на заробітну плату. Таким чином, виникає необхідність в пошуку

балансу особистого і громадського задоволення соціально-економічних

потреб для сталого розвитку;

3) число зареєстрованих правопорушень:

сильний прямий взаємозв'язок з показником валового регіонального

продукту на душу населення (rxy = 0,78). На перший погляд парадоксальна

ситуація, проте, пояснюється дуже легко в рамках нашого менталітету. Не

дарма кажуть «зростають доходи, ростуть апетити». Рівень спокуси «отримати

все і відразу» при поліпшенні соціально-економічної ситуації в регіоні зростає

як для корінних мешканців, так і для приїжджих мігрантів - шукачів «світлого

майбутнього», серед яких далеко не всі законослухняні громадяни. Даний

феномен легко підтверджується фактами з життя столиць держав, де

найчастіше один з найвищих показників валового регіонального продукту на

214

душу населення, але величезна кількість «гастролерів», спраглих до швидкої

наживи і далеко не завжди легальним способом. Найгучніші економічні

злочини також фіксуються саме в соціально та економічно розвинених

регіонах;

опосередкована пряма залежність від коефіцієнта оборотності кадрів по

звільненим (rxy = 0,61). Зв'язок не дуже стабільний, але він існує і пояснюється

досить просто: серед усіх звільнених завжди є певна частина осіб, які

потрапили під скорочення, були звільнені всупереч власному бажанню, не всі

звільнені відразу знаходять нове місце роботи; дана обставина може негативно

позначитися як на соціальному статусі, так і на психологічному стані людини,

підштовхуючи її до неадекватних вчинків і, в кінцевому рахунку, до

правопорушень;

опосередкована зворотна залежність від рівня середньої заробітної плати

(rxy = −0,60). Безумовно, не можна в даному випадку говорити про пряму

залежність, це зрозуміло навіть без розрахунку коефіцієнта кореляції. Однак,

чим нижче рівень середньої заробітної плати, тим більша ймовірність

правопорушень, як на робочому місці, так і у побуті через зростання

соціальної напруги.

Отримані результати кореляційного аналізу цікаві ще й тим, що

підтверджують ідею, яка лежить в основі побудови вектору оптимуму, що

задовольняє всі потреби (рис. 3.3, г). Кореляційний аналіз підтвердив,

представлену схему – економічна складова розвитку - це не сама мета

розвитку території, а базис, стан якого відображається на рівні соціальних

показників і показників безпеки життєдіяльності.

Для формування сценаріїв трансформації соціально-економічних взаємин

на території Луганської області, використаний відомий інструмент – SWOT-

аналіз, який дозволяє виявити фактори, що позитивно або негативно

впливають на зазначені показники. У Стратегії розвитку Луганської області до

2020 р. представлені результати такого аналізу [350, c. 34–40], однак вони

215

викликають деякі сумніви, перш за все через порушення методики його

проведення: в кожній групі сторін має бути не більше 10 (в запропонованому

розробниками варіанті 16) слабких сторін, інакше процедура подальших дій

значно ускладнюється, стає громіздкою, втрачає свою об'єктивність і

призводить, в кінцевому рахунку, до розпорошення ресурсів на усунення

проблем, до неефективного їх використання. Тому у табл 3.4 [412, c. 20]

представлена нова редакція SWOT-аналізу.

Отримані результати SWOT-аналізу представлені у вигляді матриці (див.

табл. 3.5) [412, c. 21]. Поле, де перетинаються сильні сторони, показує

можливості, які можуть посилюватися під впливом сильних сторін. Поле

перетину сильних сторін і загроз демонструє, які з них можна нейтралізувати

за рахунок певних сильних сторін. Поле перетину слабких сторін і

можливостей демонструє, які можливості скорочуються під впливом

конкретних слабких сторін. Останній квадрант показує, які загрози

посилюються під впливом певних слабких сторін.

За результатами проведеного аналізу можна зробити наступні висновки

про можливі сценарії трансформації регіональних економічних відносин у

Луганській області:

1. Вплив негативних факторів розвитку (слабких сторін) більш відчутно,

ніж позитивних (30 негативних проти 25 позитивних виявлених

взаємозв'язків). Тому ймовірність настання песимістичного сценарію

(відсутність будь-якого вектору позитивного соціально-економічного

розвитку) незначно переважає вірогідність розвитку оптимістичного сценарію

(рівномірно розвиваються всі вектори потреб: економічний, соціальний та

вектор безпеки).

2. До ключових сильних сторін регіону відносяться: висока концентрація

кваліфікованих фахівців - внутрішньо переміщених осіб, які мають активну

громадянську позицію і готові брати активну участь у розвитку свого регіону;

216

Таблиця 3.4

SWOT-аналіз соціально-економічної ситуації в Луганській області

Сильні сторони (S)

1. Високий ресурсний і природно-

рекреаційний потенціал.

2. Наявність науково-виробничого

кластера в м. Сєвєродонецьк, м.

Лисичанськ, м. Рубіжне.

3. Відновлення роботи всіх державних

установ, об'єктів соціальної

інфраструктури, освітніх установ,

переміщених на територію,

підконтрольну Україні.

4. Значний потенціал розвитку сільського

господарства (наявність родючих

ґрунтів, велика кількість

сільгоспвиробників).

5. Висока концентрація кваліфікованих

спеціалістів - внутрішньо переміщених

осіб, які мають активну громадянську

позицію і готові брати активну участь у

розвитку свого регіону.

6. Присутність міжнародних і

гуманітарних місій, що надають

економічну, соціальну і технічну

допомогу

Слабкі сторони (W)

1. Частина території області, в тому числі

обласний центр, непідконтрольні українській

влади.

2. Значні втрати матеріально-технічної та

інформаційної бази, необхідної для

нормальної роботи державних служб та

інших переміщених організацій, а також для

роботи промислового і

сільськогосподарського комплексу області.

3. Зруйнована інфраструктура області

(проблема транспортного сполучення, енерго-

і водопостачання).

4. Втрата старих економічних взаємозв'язків,

ринків збуту.

5. Використання в виробництві застарілих

енергомістких технологій.

6. Незадовільний стан довкілля (забруднення

водних, земельних ресурсів).

7. Фізична загроза для життя мирного населення

через наявність незнешкоджених військових

снарядів.

8. Відсутність цілісного інформаційного поля.

9. Порушення прав і свобод людини

Можливості (O)

1. Завершення військового конфлікту.

2. Реалізація національної реформи

децентралізації.

3. Залучення фахівців з інших регіонів

України та світу.

4. Реалізація програм розвитку малого і

середнього бізнесу.

5. Доступ до нових ринків збуту.

6. Інформатизація суспільного життя

регіону і процесу його управлінні.

7. Залучення додаткових фінансових

ресурсів з державних фондів

регіонального розвитку.

8. Можливість залучення додаткових

фінансових ресурсів за рахунок участі в

міжнародних донорських програмах

соціально-економічного розвитку

територіальних громад

Загрози (T)

1. Ескалація військового конфлікту.

2. Активна децентралізація в усіх сферах

життєдіяльності: збільшення і без того

великого кола обов'язків у місцевих органів

влади.

3. Еміграція молоді в більш благополучні

регіони країни.

4. Негативний імідж регіону, як однієї з

найбільш небезпечних для відвідування

території.

5. Низький рівень інвестиційної привабливості

території.

6. Втрата довіри з боку мешканців територій,

непідконтрольних Україні.

7. Негативний вплив кризи національної

економіки.

8. Втрата політичної підтримки з боку країн-

партнерів.

9. Формальний характер і відсутність

фінансування нормативно-законодавчих актів

та програм підтримки внутрішньо

переміщених осіб, що потребують житла

Джерело: уточнено автором [350, c. 34-39]

217

Таблиця 3.5

Матриця SWOT-аналізу соціально-економічного стану Луганської області

O1 O2 O3 O4 O5 O6 O7 O8 T1 T2 T3 T4 T5 T6 T7 T8 T9

S1

S2

S3 S4

S5

S6

W1

W2

W3

W4

W5

W6

W7

W8

W9

- вплив відповідних сильних, слабких сторін на відповідні можливості та

загрози

Джерело: розроблено автором на основі [98, с. 11]

присутність міжнародних і гуманітарних місій, що надають економічну,

соціальну і технічну допомогу.

3. До ключових слабких сторін відносяться: зруйнована інфраструктура

області (проблема транспортного сполучення, енерго- і водопостачання);

відсутність цілісного інформаційного поля; порушення прав і свобод людини.

4. Виходячи з виявлених в регіоні проблем, найбільш вірогідним (але з

мінімальною перевагою - 36,7%, порівняно з 34,3% для песимістичного

сценарію та 29% для оптимістичного) є реалістичний сценарій у вигляді схеми

по досягненню оптимуму, орієнтованого на початкове задоволення

економічних потреб і потреб у безпеці життєдіяльності. Такий висновок

зроблено на основі ситуації що склалася в області: основний економічний

індикатор економічних потреб – фінансовий результат – має негативний

результат, але, згідно SWOT-аналізу, регіон може знайти додаткові джерела

218

для залучення інвестицій та залучити основний власний ресурс - це людський

капітал, який поки існує. Тому збереження фахівців (а за кореляційним

аналізом - скорочення коефіцієнту оборотності по звільненим, подальше

скорочення кількості правопорушень, у тому числі за економічними

мотивами), а також активне залучення до співпраці представників

міжнародних проектів технічної допомоги, грантових схем - це завдання, яке

дозволить подолати патову економічну ситуацію і проблеми безпеки, а в

подальшому сформує базу для задоволення соціальних потреб мешканців

території.

Проведені дослідження дозволяють констатувати, що сценарії розвитку

соціально-економічних відносин в Україні засновані в більшості на

припущеннях, які спрогнозовані міжнародними інституціями. Сьогоднішня

реальність в Україні виходить за рамки тих економічних теорій, моделей,

явищ і соціально-економічних відносин, які вже існують у світовому

співтоваристві [286, с. 35–55]. Запропоновані вже сценарії розвитку [365] без

урахування реальних можливостей, існуючих в кожному окремому регіоні, без

інструментів і засобів, можуть просто відгородити суспільство від тих

важливих пріоритетів і завдань, які не дозволять їм адекватно сприймати

державні доктрини розвитку з причин нерівномірності розвитку, відсутності

інформованості населення, недостатності ресурсного потенціалу регіонів для

самозабезпечення свого подальшого розвитку і т.п. Однак виконане

дослідження довело, що:

1. Сценарії розвитку економічних відносин повинні формуватися навколо

ідей, які підкреслюють дотримання і захист інтересів громадян, унікальність,

специфічність економічної ситуації кожного окремого регіону.

2. У процесі формування сценаріїв слід враховувати світовий досвід, який

використовує інноваційні інструменти, що дозволяють деталізувати

виконання і реалізацію сценаріїв, виходячи з пріоритетності включених до них

програм, що задовольняють потреби суспільства.

219

3. Пріоритетність програм, що затверджуються регіональними органами

влади, слід вибирати за обраними напрямами розвитку в межах сценарію та

існуючих обмежень в системі регіональних економічних відносин.

4. Оптимальність встановлюється за обраними суспільством орієнтирами,

що характеризують очікування населення.

Таким чином, необхідно підсумувати, що запропонований у параграфі

підхід щодо сценарного аналізу системи регіональних економічних відносин

на засадах соціального діалогу дозволив визначити реалістичний сценарій

розвитку для Луганської області і може бути використаний для прогнозування

стану регіональних економічних систем для інших областей України.

Для реалізації визначеного сценарію необхідно прийняти комплекс

відповідних рішень щодо подальшого розвитку регіону з урахуванням думки

різних соціальних груп. Тому наступний параграф буде присвячено проблемі

залучення громадськості до процесу прийняття спільних рішень регіональних

органів влади, роботодавців та населення.

3.2. Технологія прийняття рішень в системі регіональних

економічних відносин

Можна стверджувати, що ідентифікація та ухвалення найбільш

ефективних рішень, це пов’язані між собою дії. Але послідовність цих дій у

кожному конкретному випадку може бути різною. Це залежить від наявної

системи економічних взаємовідносин. Кожна проблема, що виникає у цій

системі, вимагає свого шляху вирішення. Але варто враховувати, що сучасний

ритм життя та велика кількість завдань, що вирішуються керівництвом

одночасно, вимагають максимум уваги та швидких, але ефективних рішень. У

цьому випадку як ніколи актуальним стає застосування певної технології, яка

дасть можливість приймати релевантні рішення, враховуючи обмеженість

220

наявних ресурсів. Попит серед керівників на такий інструмент управління стає

дедалі більшим, адже соціально-економічні системи, що потребують

ефективного правління, стають дедалі складнішими.

Вважається, що об'єктивно найкращої технології ухвалення рішень бути

не може. Таким чином, кожна організація формує власний індивідуальний

підхід, вираховуючи умови власного внутрішнього та зовнішнього

середовища, кон’юнктуру та учасників регіонального ринку, загрози та

можливості що з цим пов’язані. Технології, що дозволяють розв’язати наявні

проблеми найбільш ефективно, оптимальні саме для цієї організації. Але світ

не стоїть на місці, і постіндустріальна епоха глобалізації диктує свої вимоги.

Тому визначення особливостей сучасної технології прийняття рішень в умовах

системи економічних відносин є актуальною темою дослідження.

В менеджменті існують такі види технологій розробки та реалізації

управлінських рішень [256]:

- технологія управління за результатами;

- технологія управління на базі потреб та інтересів;

- технологія управління шляхом постійних перевірок і вказівок;

- технологія управління у виняткових випадках;

- технологія управління на базі штучного інтелекту;

- технологія управління на базі активізації діяльності персоналу.

Розглядаючи ці технології з точки зору розвитку сучасних систем

економічних відносин можна зазначити, що з огляду на соціалізацію

суспільства в цілому та економічної сфери зокрема, зараз при прийнятті

рішень виникає все більша потреба в урахуванні інтересів всіх учасників

економічної діяльності як на мікро-, так на мезо- і макрорівнях. Тобто можна

мати багато варіантів, але в їх основі лежатиме технологія управління на базі

потреб і інтересів.

Така технологія заснована на пріоритеті міжособистісних відносин.

Спільна діяльність керуючої підсистеми та керованих нею працівниками в

221

межах даного підходу буде ефективною у разі, коли поставлена кінцева мета є

привабливою, як для топ-менеджменту, так і для всіх працевлаштованих, або

принаймні тих, хто задіяний у реалізації цієї мети. Існують певні умови

застосування технології прийняття управлінських рішень на базі потреб та

інтересів: значна тривалість часового лагу між процесом визначення

конкретного рішення та ефектом від його реалізації; колегіальність та спільна

відповідальність за всі дії; належний соціальний капітал, накопичений на всіх

рівнях взаємодії, починаючи від родини, закінчуючи взаємодією між

підприємствами, різними структурами та регіональними органами влади.

Дана технологія дозволяє керівнику безпосередньо, а не опосередковано

впливати на потреби й інтереси працівників – з одного боку, а з іншого

приймати рішення, яке не зашкодить інтересам ані співробітників, ані всіх

представників зовнішнього середовища, які тим чи іншим чином мають

відношення до цієї конкретної організації.

Якщо більш ґрунтовно розглянути умови реалізації технології прийняття

рішень з урахуванням потреб та інтересів, то можна зазначити, що в її основі

лежить соціальний діалог. Потрібно констатувати, що на сьогоднішній день

особливості формування та реалізації соціального діалогу розглядаються в

основному в площині суспільно політичної науки та у сфері державного

управління і майже відсутні дослідження щодо формування та розвитку цього

процесу в системі економічних відносин. З іншого боку, його наявність у

даній сфері життєдіяльності є беззаперечним фактом і тому вимагає

подальших досліджень.

Існують два найбільш розповсюджені формати соціального діалогу:

вузький і широкий. Перший варіант передбачає, що мова йде про діалог у

сфері соціально-трудових відносин, де основні дійові особи (наймані

працівники, власники бізнесу, представники влади, або посередницькі

структури) домовляються стосовно умов працевлаштування і додаткових

соціальних гарантій, які надаються колективам окремих підприємств та

222

організацій. Учасниками широкого формату соціального діалогу є дві, три і

більше сторін, а предметом його виступають питання політичних, соціально-

економічних, соціально-трудових відносин [334, c. 16].

Повертаючись до заявленої раніш теми, можна зазначити, що фактично у

сучасних умовах технологію управління та прийняття управлінських рішень з

урахуванням потреб і інтересів можна перейменувати у технологію

управляння та прийняття управлінських рішень на засадах соціального

діалогу. Причому така технологія може бути реалізована відповідно на всіх

рівнях розвитку економічних відносин: на рівні підприємства, регіону та

держави.

Технологія управління, що побудована на успішному процесі соціального

діалогу має потужний потенціал до вирішення важливих економічних та

соціальних завдань в системі економічних відносин [334, с. 25–26]:

активізація взаємодії між сторонами соціально-економічних відносин на

усіх рівнях;

заохочення ефективного управління;

демократизація соціально-економічних відносин;

досягнення соціального консенсусу, компромісу між зацікавленими

сторонами в суспільстві;

формування стабільного і справедливого суспільства;

забезпечення економічної стабільності і прогресу.

Безумовно, важко обрати єдину технологію управління системою

економічних відносин, але протягом даного дослідження доведено, що,

незважаючи на можливі варіації, в основу управління має бути покладена

система прийняття управлінських рішень на засадах соціального діалогу, яка

дозволяє дійти консенсусу між керуючою та керованою підсистемами, та

мінімізувати кількість конфліктів на всіх рівнях управління.

Проблема визначення векторів подальшого руху підприємств, регіонів,

держави – це проблема, яка досліджується вже багато років, але з часом не

223

втрачає своєї актуальності. Оточуюче соціально-економічне середовище, що

перебуває у стані постійних динамічних перетворень примушує систему будь-

якого рівня та її керуючу підсистему постійно переглядати технологію

прийняття управлінських рішень, які задаватимуть напрям подальшого

розвитку.

В умовах розвитку регіоналістики особливої актуальності набувають

процеси прийняття управлінських рішень, які сприятимуть соціально-

економічному розвитку регіону в цілому, а не тільки окремого суб’єкта

господарювання. Виникає потреба у визначенні новітніх технологій прийняття

управлінських рішень, що задовольнятимуть всіх зацікавлених сторін

економічних взаємовідносин конкретної території, а не тільки в межах

конкретного підприємства. Адже будь-яка економічна діяльність

господарюючих суб’єктів не може суперечити вимогам органів влади та

потребам територіальної громади.

Дослідженням особливостей прийняття рішень в умовах економічної

діяльності займалося багато закордонних та українських науковців. За умови

необхідності адаптації будь-яких західних підходів до реалій функціонування

нашої національної економічної системи та її регіональних складових, є сенс

звернути увагу на роботи вітчизняних дослідників і науковців, які працюють

на пострадянському просторі, а саме на публікації: О. Бабчинської та

С. Собчук [11], Р. Квасницької та О. Дерикот [156], О. Коваля [166],

Л. Ситника [310], І. Кузнецова [192] та ін.

Так, О. Бабчинська та С. Собчук, досліджуючи існуючи методи

прийняття управлінських рішень, висвітлюють можливості ефективного

використання закордонного досвіду в ситуації невизначеності, демонструють

взаємозв’язок між використаними методами та їх результативністю [11, c. 22].

Аналізуючи підходи до прийняття управлінських рішень, Р. Квасницька

та О. Дерикот розкривають їх сутність та зміст, виявляють саме ті, які є

найпоширенішими у діяльності підприємств, визначають основні переваги та

224

недоліки кожного підходу, що впливають на їх вибір та на кінцевий результат

діяльності організації [156, c. 80].

О. Коваль у своєму дослідженні, обґрунтовуючи його актуальність, дає

визначення поняття «технологія прийняття управлінського рішення», та

висвітлює фази та етапи раціональної технології прийняття управлінського

рішення у підприємницьких структурах [166, c. 257].

Достатньо комплексно до досліджуваної проблеми підійшов І. Кузнецов,

який, окрім аналізу методів та механізмів прийняття управлінських рішень,

ідентифікував також фактори, що впливають на управлінське рішення у

сучасних умовах функціонування економічної системи [192, c. 105].

Привертає увагу дослідження Л. Cитника, який висвітлює проблему

розробки і прийняття управлінських рішень в умовах кризи. Автор представив

особливості кожного етапу підготовки, прийняття та виконання рішення в

антикризовому менеджменті, а також види управлінських технологій в

залежності від специфіки підприємства і конкретної ситуації [310, c. 51].

Аналіз публікацій зазначених авторів свідчить про те, що більшість

науковців розглядають цю проблему тільки з точки зору власників

підприємств та економічної ефективності їх діяльності, що є недостатнім в

умовах сучасних тенденцій розвитку регіональної економіки.

Отже, визначення теоретичних засад та розробка практичних

рекомендацій щодо формування технології прийняття управлінських рішень в

умовах соціально-економічного розвитку регіону є актуальною проблемою

сьогодення.

Термін «технологія» грецького походження і складається з двох частин:

«техно» – мистецтво, майстерність, вміння; «логос» – методика, спосіб

виробництва. Тобто технологія – це сукупність методів, предметів і

матеріалів, організаційних заходів, що використовуються у певній галузі

людської діяльності.

225

Друга складова, яка потребує певних роз’яснень – «рішення», - у

сучасному житті має багатогранне трактування і розглядається як процес, як

дія (певний акт) та як результат [192, c. 103]. Управлінське рішення має

соціально-економічну природу, адже воно пов’язане з діяльністю людини, що

керує іншими особами, використовуючи всі свої навики, вміння, здібності,

знання для пошуку оптимального варіанта вирішення певної проблеми, для

досягнення визначеної власної або спільної (суспільної) мети.

Поєднуючи все вищезазначене, можна стверджувати, що технологія

прийняття управлінських рішень – це послідовність дій (методів, прийомів,

заходів) з найбільш ефективним використанням матеріальних, інформаційних

та людських ресурсів, застосування яких дозволяє обрати оптимальний

варіант розвитку системи.

У даному дослідженні мова йде про технологію прийняття управлінських

рішень у контексті соціально-економічного розвитку регіону. Більшість

економічно-важливих рішень приймається в рамках діяльності окремих

суб’єктів господарювання, але керівництво кожного підприємства має

пам’ятати, що будь-яке рішення має як мінімум не суперечити цілям розвитку

регіону та громади, що там мешкає.

Територіальний розвиток необхідно досліджувати у декількох вимірах,

враховуючи економічні, соціальні екологічні аспекти життєдіяльності.

Незважаючи на першочерговість економічних проблем, неможна ігнорувати

проблеми соціального характеру, адже головною метою стабільного розвитку

будь-якої території має стати підвищення стандартів та реальних показників

якості життя мешканців регіону та всієї країни. Тому процес соціально-

економічного розвитку включає три найважливіші складові [27]: підвищення

доходів, поліпшення здоров'я населення і підвищення рівня його освіти;

забезпечення сприятливого середовища для самореалізації кожного мешканця

регіону завдяки створенню відповідної системи інституційної підтримки у

226

всіх сферах життєдіяльності; підвищення ступеню свободи громадян, у чому

не останню роль грає матеріальний і фінансовий достаток.

Варто також подивитись на процес регіонального розвитку з точки зору

концепції сталого розвитку, яка включає економічну, соціальну та екологічну

складові. Врешті решт, всі дії в рамках цієї концепції так чи інакше мають

бути націлені на збалансування економічних, екологічних та соціальних

інтересів громади регіону задля досягнення добробуту не тільки сучасного але

й наступних поколінь, що мешкатимуть на цій території.

Не секрет, що єдиної технології, яка підходить для всіх економічних

структур і гарантує максимально позитивний ефект, не існує. У кожному

конкретному випадку кожен технологічний процес є у певному сенсі

унікальним, але, безумовно, мають бути певні спільні характеристики, про які

піде мова далі.

Теорія менеджменту виділяє сім сучасних підходів до прийняття

управлінських рішень, а саме: системний, комплексний, функціональний,

процесний, виробничий, поведінковий, ситуаційний та інтуїтивний.

Найбільш актуальним підходом в контексті регіональних економічних

відносин є саме комплексний, який передбачає вирахування технічних,

екологічних, економічних, організаційних, соціальних, психологічних та

інших аспектів управління та їх взаємозв’язок. Завдяки такому підходу

здійснюється всебічний аналіз проблеми та досягається максимальний

синергетичний ефект. Критики такого підходу, вважають, що він є складним у

застосуванні через потребу врахування усіх аспектів діяльності, значну його

вартість і тривалість, але цей підхід у найбільшій мірі забезпечує

об’єктивність прийняття рішення.

У одній з публікацій [131, c. 211], при висвітленні особливостей

впровадження технології прийняття рішень в системі економічних відносин,

зазначалося, що з огляду на соціалізацію суспільства в цілому та економічної

сфери зокрема, зараз при прийнятті рішень виникає все більша потреба в

227

урахуванні інтересів всіх учасників економічної діяльності на всіх рівнях

управління. Може бути багато варіантів, але в їх основі лежатиме технологія

управління на базі потреб і інтересів.

Алгоритм реалізації технології прийняття управлінських рішень у

контексті соціально-економічного розвитку регіону представлено на рис. 3.4.

Всю технологію, представлену у вигляді алгоритму на рис. 3.4, можна умовно

поділити на 4 етапи:

1. Виявлення проблеми: передбачає моніторинг поточної ситуації у

внутрішньому і зовнішньому середовищі організації; у разі виявлення

негативних показників розвитку – чітке формулювання проблеми, що

потребує вирішення.

2. Визначення оптимального рішення – другий етап – передбачає

визначення критеріїв та обмежень у прийняті рішень, розробку варіантів за

умови врахування інтересів всіх зацікавлених сторін. Врахування цих

інтересів досягається за допомогою соціального діалогу. В залежності від

масштабу виявленої проблеми цей діалог може відбуватися суто у

внутрішньому середовищі організації (за участю двох сторін: керівництва і

робітників), а може вийти за межі даної системи і формуватися між

представниками підприємства та зацікавленими сторонами, яких так чи

інакше зачіпає виявлена проблема розвитку. В якості зацікавлених сторін

можуть виступати регіональні (місцеві) органи влади, представники громади,

неурядові організації, що захищають певні інтереси громадськості регіону,

тощо.

3. Як результат успішних консультацій та переговорів щодо наявних

обмежень, критеріїв та варіантів усунення проблеми соціально-економічного

розвитку, має бути прийняте компромісне рішення, яке задовольнятиме всі

сторони діалогу. Саме воно і підлягає імплементації.

228

Рис. 3.4. Алгоритм реалізації технології прийняття управлінських рішень

суб’єкта господарювання у контексті соціально-економічного розвитку регіону

Джерело: розроблено автором на основі [166, с. 258; 386, с. 54]

4. Останній етап – зворотний зв’язок з усіма зацікавленими сторонами,

кожна з яких має повідомити про ступінь свого задоволення та про вимірювані

229

результаті від реалізації обраного варіанта (якщо можливо зафіксувати

кількісні показники) Зворотний зв’язок є необхідною умовою задля

підвищення ефективності соціального діалогу та удосконалення технології

прийняття управлінських рішень у контексті регіонального розвитку. Він

дозволяє виявити помилки, відхилення від запланованих результатів та

відкоригувати спільні дії у майбутньому.

Впровадження у практичну діяльність запропонованого алгоритму

реалізації технології прийняття управлінських рішень у контексті соціально-

економічного розвитку дозволить:

1) підвищити інтенсивність взаємодії між сторонами соціально-

економічних відносин на усіх рівнях регіонального розвитку (на

міжособистісному рівні та на рівні підприємства, на галузевому та

міжгалузевому рівні, на регіональному та міжрегіональному рівні);

2) заохотити керівництво до ефективного управління на всіх гілках влади

як на окремому підприємстві так і в межах усього регіону;

3) підвищити рівень демократизації соціально-економічних відносин,

адже кожен член колективу або громади регіону матиме можливість вільно

висловлювати та відстоювати свою точку зору у процесі конструктивного

діалогу, особисто або через уповноважених представників;

4) досягнути рівноваги у взаємовідносинах між представниками влади,

бізнесу та громади регіону;

5) забезпечити стабільний розвиток економіки регіону, що позитивно

вплине на його соціальну сферу;

6) підвищити добробут мешканців регіону.

Враховуючи все вищезазначене, технологія прийняття управлінських

рішень у контексті соціально-економічного розвитку регіону – це

послідовність дій з найбільш ефективним використанням матеріальних,

інформаційних та людських ресурсів, застосування яких дозволяє обрати

оптимальний варіант розвитку суб’єкта економічної діяльності (підприємства,

230

організації) з урахуванням інтересів всіх зацікавлених сторін (у внутрішньому

середовищі організації та поза її межами) задля забезпечення сталого розвитку

регіону.

Останні три роки наша держава та її регіони переживають етап активної

економічної трансформації, генерованої обраним політичним курсом

економічної євроінтеграції, втратою контролю над частиною території країни

та економічних зв’язків з Російською Федерацією.

Перетворення економічних систем на регіональному рівні

супроводжується постійним процесом прийняття стратегічних і тактичних

рішень щодо подальших напрямів діяльності та особливостей їхньої реалізації.

Особливості протікання зазначеного процесу є відкритим питанням,

недослідженим досконало ані у нашій державі ані в інших країнах, але вони є

дуже актуальними для України через активізацію процесів децентралізації та

необхідність розробки єдиного підходу стосовно прийняття рішень щодо

економічного розвитку на регіональному рівні.

Продовжуючи дослідження особливостей процесу прийняття рішень,

варто зазначити, що цією тематикою займалося багато науковців, але

більшість досліджує цю проблему на мікрорівні, тобто на рівні окремих

підприємств, у той час як ця проблема також постає на мезорівні, тобто на

рівні регіону. Зокрема, вище у даному параграфі розглянуто особливості

формування рішень на рівні окремих організацій, але з урахуванням

зовнішнього середовища [132].

Більшість публікацій, які так чи інакше торкаються зазначеного питання,

висвітлюють проблему прийняття рішень щодо розвитку території з точки

державного управління. Серед авторів варто відзначити роботи О. Софія та

І. Каспрука [327], Ю. Каплана [155], О. Кішіньової [162], Л. Хашиєвої [380],

В. Солових і Ю. Інковської [322] та ін.

О. Софій та І. Каспрук, аналізуючи шляхи залучення громадськості до

процесу прийняття важливих рішень щодо регіонального розвитку,

231

досліджували досвід впровадження громадських консультацій на

регіональному і місцевому рівні у Польщі та в Україні, підкреслюючи

неготовність українських чиновників до співпраці з місцевими пересічними

мешканцями регіону [327, с. 115-116].

Громадські ради, як особливий спеціалізований консультативний орган –

це об’єкт досліджень Ю. Каплана, який наголошує на незрілості механізму

громадської участі у процесі прийняття стратегічних рішень територіального

розвитку та на низькому рівні громадської активності самого населення [155].

Державний службовець та фахівець з державного управління

О. Кішіньова [162], досліджуючи засоби залучення громадян до прийняття

рішень на регіональному і місцевому рівні у практичній площині, серед

основних проблем підкреслює стереотипи минулого, які розповсюджені серед

населення, та відмову нести особисту відповідальність за майбутнє території ,

на якій воно мешкає.

Європейським досвідом залучення населення до вирішення проблем

власної території цікавилася Л. Хашиєва, яка у своїй публікації висвітлює

особливості організації роботи мережевих структур у Фінляндії, наголошуючи

на корисності використання такого підходу в Україні з причини схожості

проблем регіонального розвитку, з якими стикнулася Фінляндія 8 років тому, і

які має зараз Україна [380, c. 210].

Український досвід прийняття спільних рішень представлено у роботі

В. Солових. Автор визначив суб’єктів державної політики брендингу

території, відносячи до таких органи влади, громадські організації та

представників бізнесу [322].

Аналіз представлених та інших публікацій засвідчує, що більшість

наявних досліджень щодо участі населення у процесі прийняття

управлінських рішень стосовно регіонального розвитку розглядається не в

економічній, а у політичній площині. Особливості процесу прийняття рішень

щодо регіонального економічного розвитку за участі самого населення

232

регіону, судячи з наявних наукових джерел та опублікованих результатів

практичного досвіду роботи, майже не висвітлюються.

Враховуючи визначені факти, актуальним є ідентифікація теоретичного

підходу щодо формування дієвих рішень стосовно розвитку економіки регіону

із залучення різних соціальних груп.

Основні стандарти участі населення у процесах прийняття рішень

сформовані Радою Європи [378, c. 7] у 2016 р., серед них:

1) основні дійові особи від населення регіону – це громадські організації.

Саме вони мають репрезентувати погляди активної частини мешканців

регіону;

2) повна довіра між учасниками процесу прийняття рішень, як з боку

влади до громадських організацій та всього населення, так і з боку населення;

3) прозорість діяльності всіх учасників креативу регіональних рішень;

4) незалежність громадських організацій від владних чи будь-яких інших

політичних, бізнесових структур;

5) відповідальність всіх учасників за прийняті спільні рішення та за

особисту діяльність в межах спільних домовленостей.

Представлені стандарти, фактично є умовами ефективного процесу

прийняття рішень щодо розвитку регіональних економічних відносин, але

необхідно підкреслити, що серед партисипантів даного процесу не останню

роль відіграють бізнесові об’єднання. Тобто, генерувати будь-які рішення, що

стосуються економічної сфери неможливо без власників бізнесу або їх

довірених представників, професійних об’єднань тощо.

Попередньо вже було ідентифіковано поняття «технологія прийняття

управлінських рішень» [132]. Тоді йшлося про прийняття певних рішень на

мікрорівні з урахуванням тенденцій розвитку внутрішнього та зовнішнього

середовища та інтересів всіх стейкхолдерів. У внутрішньому середовищі – це

наймані працівники; у зовнішньому середовищі – це, в узагальненому вигляді,

контрагенти, органи регіональної влади та населення регіону. Розвиваючи

233

надане визначення можна зазначити, що процес прийняття рішень щодо

розвитку регіональної економіки із залученням населення регіону – це

послідовність дій органів влади, представників бізнесу та громади на різних

рівнях, за різними типами та механізмами взаємодії, спрямованих на розвиток

економічної сфери регіону, з урахуванням інтересів всіх партисипантів

(стейкхолдерів) та тенденцій розвитку національної економіки країни.

На рис. 3.5 представлені всі особливості прийняття управлінських рішень

щодо економічного розвитку із залученням мешканців регіону.

Рис. 3.5. Технологія прийняття рішень з економічного розвитку території із

залученням різних соціальних груп

Джерело: розроблено автором з використанням [1, с. 6-10; 378, с. 7-11; 380]

Перший блок представленої схеми – це етапи процесу прийняття

економічних рішень на регіональному рівні. В інших джерелах [1, с. 6] їх

розглядають як рівні взаємодії, які у реальності можуть бути не пов’язані між

собою. Якщо говоримо про прийняття ефективних економічних рішень, то всі

зазначені етапи є обов’язковими, незалежно від того, хто з представлених

учасників ініціює процес (найчастіше – це органи регіональної влади чи

234

представники бізнес-кіл). Перший етап – інформування, – насправді не є

реальною взаємодією учасників, але він представляє собою основу для

реалізації наступних дій.

На особливу увагу заслуговують типи взаємодії учасників. Відсутність

фактичної участі населення відповідає (як вже зазначалося) першому етапу,

коли відбувається обмін інформацією. У найгіршому сценарії розвитку,

залучення пересічних громадян до процесу прийняття рішень на цьому може і

завершитись. Другий тип – умовна взаємодія, – також є необхідним, але

неповноцінним способом залучення громадськості; він проявляється на

другому етапі, у процесі спільних або двосторонніх консультацій і слугує

базою для переходу до третього етапу. Третій тип – реальна взаємодія, – в

залежності від наявних умов та учасників може проявитися вже на етапі

консультацій, а може бути не реалізований взагалі. Це залежить від

вірогідності настання потенційних загроз, які так чи інакше супроводжують

процес прийняття спільних рішень щодо перспектив економічного розвитку

території.

Серед трьох зазначених потенційних проблем найбільшою, з нашої точки

зору, є проблема економічної іммобільності населення. У буквальному

розумінні «іммобільний» означає «нерухомий». У контексті дослідження

процесів залучення населення до прийняття спільних з владою рішень,

найчастіше використовується поняття «політична іммобільність населення»

[162], яка передбачає байдуже ставлення населення до політичної ситуації в

країні, у власному регіоні та проявляється у пасивній участі або у повній

відмові від участі у суспільних заходах, присвячених вирішенню конкретних

політичних проблем: найяскравіший приклад – відмова голосувати на виборах

кандидатів у органи влади. Провівши паралель, пропонуємо під економічною

іммобільністю населення розуміти несприйняття економічних проблем

організації, підприємства, регіону як своїх власних; небажання брати на себе

відповідальність за економічний розвиток конкретних організацій та території

235

на якій воно проживає. Нажаль, ця загроза є вже не потенційною, а реальною

для більшості регіонів нашої країни, як результат – трудова міграція за кордон

з подальшою еміграцією для постійного проживання. Більшість населення

України навіть не має уяви про можливість власної участі у процесі

формування управлінських рішень щодо економічного розвитку регіону.

Інші зазначені потенційні проблеми: несприйняття органами влади

населення як учасника процесу формування спільних економічних рішень та

соціальна безвідповідальність суб’єктів хазяйнування – це пережитки

радянського минулого, які закарбувалися на рівні менталітету керуючих

кадрів і можуть бути викорінені тільки зміною тих самих кадрів на

прогресивних фахівців, що відповідають вимогам сучасності.

Блок, що представляє засоби залучення населення до процесу прийняття

спільних рішень, містить широкий спектр інструментів, але на особливу увагу

заслуговують останній. Один з них – мережеві структури [380] – це своєрідні

комітети регіонального управління, які формуються з представників органів

регіональної та місцевої влади, бізнес-структур та неурядових організацій, що

активно взаємодіють між собою в межах окремого регіону та на

міжрегіональному рівні, відстежуючи дотримання державної політики

соціально-економічного розвитку та активно впливаючи на перерозподіл

фінансових коштів між територіями країни. Такий механізм соціально-

економічного розвитку активно застосовується у країнах ЄС та актуальний

для України. Він у обмеженій формі реалізований у нашій державі через

Національну тристоронню соціально-економічну раду та її територіальні

представництва [282], але діяльність мережі носить в основному формальний

характер. Інтереси населення представляють тільки профспілкові організації,

тобто думка решти населення (пенсіонери, безробітні, люди з обмеженими

можливостями, непрацююча молодь тощо) залишилася поза увагою. На сході

України – у Луганській та Донецькій області (на підконтрольних Україні

територіях) – представництва зазначеного органу взагалі відсутні.

236

Інший механізм залучення громадськості до процесу формування

спільних рішень щодо регіонального економічного розвитку має умовну назву

«е-демократія», «електронна демократія» або «віртуальна демократія», що

означає сукупність суспільних відносин між владою, бізнесом та громадою із

застосуванням широкого спектру наявних сьогодні інформаційно-

комунікаційних засобів. Використання можливостей мережі Інтернет надає

шанс активно залучати небайдужих членів громади до процесу голосування,

висловлювання власної точки зору на ту чи іншу проблему. Якщо раніше,

мова йшла тільки про реалізацію перших двох етапів в режимі «on-line», то

зараз, цілком реально здійснювати і третій етап спільного формування рішень

щодо регіонального розвитку, а саме залучення представників громадськості

до процесу управління економічним розвитком через чітко прописані

процедури взаємодії. Так, достатньо ефективно через відповідні Інтернет-

портали може реалізовуватися громадський контроль: на сайті публікуються

конкретні факти порушень досягнутих домовленостей, які спостерігали окремі

громадяни і зафіксували цей факт відповідною публікацією (постом).

Невід’ємною складовою технології прийняття спільних управлінських

рішень є встановлені правила поведінки. До певного часу існувала думка, що

економічному середовищу не притаманні певні правила поведінки. Головна

мета – отримання доходу та нарощування прибутків, а яким шляхом буде

досягнута ця мета не важливо. Але еволюція економічних досліджень

доводить, що у даній сфері взаємовідносин також накопичено певний базис

цінностей, норм поведінки, якими мають користуватись учасники економічної

діяльності.

Виникнення культури у сфері економічних взаємовідносин обумовлене

людським фактором, адже дійові особи тут також люди – представники,

різних соціальних класів, кожен з яких має власні пріоритети, але їх

досягнення вимагає від кожного дотримання певних умов суспільної

237

взаємодії; їх ігнорування призведе до зниження ефективності економічної

діяльності.

Соціальний діалог стає особливим інструментом реалізації ефективних

економічних взаємовідносин та засобом комунікації між різними соціальними

класами. У світлі тенденції його застосування не тільки в сфері соціально

трудових відносин окремих підприємств, але й на мезорівні для організації

економічних відносин регіону, актуальним є питання визначення складових

культури соціального діалогу в економічній сфері окремих територій.

Поняття економічної культури не є новим для наукового середовища. Їм

дуже часто оперують як закордонні так і вітчизняні вчені. Так цікавим є підхід

російських соціологів Т. Заславської та Р. Ривкіної [95, с. 105-113], які

підтверджують еволюційний підхід виникнення феномену економічної

культури, як результату розвитку соціально-економічних відносин під тиском

певних потреб та інтересів окремих соціальних груп на тлі яких на певному

етапі зароджуються конкретні традиції, цінності та норми поведінки.

В. Лукашевич [201], досліджуючи соціологію економіки, зазначає, що

економічну культуру слід розглядати як проекцію загальної культури на сферу

соціально-економічних відносин тому, що вона містить ті самі елементи

(цінності, норми, правила поведінки тощо).

Дещо інший підхід пропонує Г. Соколова [321], яка під економічною

культурою розуміє певний спосіб економічного мислення та шаблони

поведінки, матеріальні цінності та норми, які «виконують роль соціальної

пам’ятки економічного розвитку».

Складнішим є завдання аналізу виявлених попередніх публікацій щодо

визначення поняття культури соціального діалогу в сфері економічних

взаємовідносин.

Найбільше до цієї мети наблизилися органи Національної служби

посередництва і примирення, які у своїй діяльності оперують поняттям

«правова культура учасників соціального діалогу» [274], маючи на увазі

238

юридичну освіченість населення та безпосередньо громадських активістів, які

приймають участь у соціальному діалозі в межах діяльності профспілкових

організацій.

Решта авторів розглядають поняття культури у поєднанні з поняттям

соціального діалогу опосередковано: у більшості випадків мова йде про

формування культури в межах організації (тобто на мікрорівні), як окремого

господарюючого суб’єкта. Серед таких публікацій можна відзначити роботи:

Г. Назарової [231], яка розглядає управління організаційною культурою на

основі ключової ролі рядових працівників підприємства; І. Ворончак [39],

який розглядає соціальне партнерство у якості передумови формування

організаційної культури як інструменту стратегічного управління діяльністю

підприємства.

Огляд останніх досліджень та публікацій засвідчив, що у сучасній

науковій літературі визначене поняття економічної культури, натомість

відсутнє визначення культури соціального діалогу, який є основою ефективної

взаємодії в системі регіональних економічних відносин.

Враховуючи наявність соціальної складової, для того щоб визначити

основу поняття «культура соціального діалогу», варто звернутись спочатку до

визначення терміну «культура».

Сьогодні так і не існує єдиного визначення цього многогранного поняття.

Ще у середині ХХ століття А. Кребер та К. Клакхон зробили першу спробу

зібрати всі можливі підходи до трактування «культури», представивши загалу

на суд свій твір «Culture: A Critical Review of Concepts and Definitions» [426].

Тоді дослідники у власній книзі акумулювали близько 180 варіантів

визначення даного поняття, але вже через 30 років на Всесвітньому конгресі у

Торонто (1983 р.) таких варіантів налічувалось декілька сотень.

Повертаючись до суті дослідження, все-таки спробуємо стверджувати, що

під терміном «культура» варто розуміти історично накопичені матеріальні та

239

моральні цінності, норми та правила поведінки, що сприяють встановленню

врівноваженого існування соціуму.

Поняття культури розглядається під різними кутами зору та

досліджується в межах культурології, історії, антропології, соціології,

філософії, психології, етнографії, політології, а тепер вже і в межах

економічної науки.

Наближаючись поступово до поняття «культура соціального діалогу»,

варто до вже визначеного терміну додати «соціальна». А. Фурман та

О. Моршакова визначають «соціальну культуру» як окремий напрям культури

що врегульовує спільне життя людей [377, c. 26]. Вони розглядають феномен

соціальної культури як цілісної концепції, яка знайшла відображення не тільки

у філософії, але й у політиці, економіці, іншими словами у тих сферах, де

існує безпосередня взаємодія між людьми. Саме цим соціальна культура

відрізняється від загального поняття культури.

В. Пазенок [250] ще у 1990 р. розглядав соціальну культуру у двох

аспектах: 1) у широкому сенсі під соціальною культурою розуміється весь

накопичений досвід організації життя конкретного досліджуваного

суспільства; під організацією розуміється система спілкування, епізодичної

взаємодії та спільної діяльності конкретних індивідів чи соціальних груп; 2) у

вузькому сенсі під соціальною культурою мається на увазі сукупність

накопичених знань про генерацію соціальних процесів, про соціальну сферу

де реалізуються основні життєві потреби людини.

Поступово звужуючи коло досліджень, варто перейти до визначення

поняття «культура спілкування», адже соціальний діалог сам по собі є

різновидом спілкування між членами суспільства в умовах організації та

виробництва суспільних благ.

Отже, культура спілкування передбачає сукупність моральних та етичних

норма, а також правил поведінки, які знаходять свій зовнішній прояв у

повсякденній життєдіяльності людини. Поділяючи спілкування на вербальне

240

та невербальне (словесне спілкування та мову жестів), більшість фахівців, що

досліджують дану сферу прояву культури як такої, наголошують на

важливості поєднання та усунення протиріч між вербальними та

невербальними символами, що генеруються кожною людиною в процесі

спілкування.

Нарешті, прагнучі визначити поняття «культура соціального діалогу», не

можна не повернутися знову до загальної економічної культури, яку

розглядають як сукупність цінностей, норм, правил ділового поводження, що

передбачають шанобливе ставлення до різних форм власності, до виробничої

та комерційної діяльності, як інструментів задоволення соціальних потреб

окремої людини чи групи осіб. Саме економічна культура обумовлює типи

економічної поведінки учасників економічної діяльності. В свою чергу саме

типи економічної поведінки обумовлюють особливості спілкування в процесі

реалізації економічної діяльності.

Таким чином, проаналізувавши наявні визначення глобальних концепцій

культури та економічної культури як такої, можна стверджувати, що культура

соціального діалогу в сфері економічних взаємовідносин – це сукупність

світоглядних позицій, економічних цінностей, правил та норма поведінки, що

проявляються в процесі вербальної та невербальної комунікації між

учасниками економічної діяльності.

Як вже зазначалося раніше, у більшості випадків в контексті формування

соціального діалогу мова йшла про рівень окремих організацій, але зараз сам

процес соціального діалогу не умішується у рамки діяльності окремих

підприємств: назріла потреба його впровадження на регіональному рівні для

налагодження ефективних взаємовідносин між представниками регіональних

органів влади, бізнесу та населення території. Тому представлене визначення

потребує певного корегування.

Отже, культура соціального діалогу на регіональному рівні – це

сукупність історично сформованих матеріальних та нематеріальних

241

економічних цінностей, правил та норм поведінки органів влади,

представників бізнесу та громади регіону, що проявляються в процесі їх

комунікації, генерованої з метою організації економічної діяльності задля

задоволення соціальних потреб окремих осіб, групи індивідів чи усього

населення даної території.

Також, необхідно зауважити, що поняття культури соціального діалогу в

економічному середовищі на будь-якому рівні не можна ототожнювати з

поняттям культури ділового спілкування: перше є значно ширшим і на відміну

від другого передбачає не тільки формальне дотримання зовнішніх норм

поведінки та правил етикету, але й поступове вироблення спільних для

учасників діалогу соціально-економічних цінностей, що сприятимуть

подальшому сталому економічному розвитку. Таким чином культура ділового

спілкування є частиною культури соціального діалогу, але не тотожним йому

поняттям.

Розглядаючи поняття культури соціального діалогу в межах регіону,

необхідно уточнити, що у даному випадку мова йде про культуру спілкування

між різними соціально-економічними класами, що формуються під впливом

певних соціально-економічних умов життєдіяльності мешканців регіону [60, c.

25-29]:

- зайнятість населення, її повнота та різновиди (зокрема важливе значення

на формування культури соціального діалогу здійснює співвідношення

офіційної та неофіційної зайнятості);

- розшарування за суспільним розподілом праці (працевлаштованість у

аграрному чи промисловому секторі, на керівній посаді чи на посаді

пересічного службовця, фізичний чи інтелектуальний характер роботи, тощо);

- фізичне, психічне та морально-етичне навантаження у процесі трудової

діяльності (складність, ризикованість, комунікативність виконуваної роботи;

242

- приналежність до різних професійних груп чи до категорії самозайнятих

(робота по найму, що передбачає наявність певної кваліфікації, чи самостійна

організація своєї праці без чіткої орієнтації на наявний рівень власної освіти);

- відношення до власності на засоби виробництва (їх наявність чи

відсутність, їх обсяг, форми та різновиди);

- відношення до управлінської діяльності в процесі організації

економічних взаємовідносин (рівень управління, економіко-правові засади,

офіційний чи неофіційних статус керівної посади);

- наявний рівень освіти та кваліфікації, а також її професійна

спрямованість та рівень престижності.

Всі перераховані чинники обумовлюють рівень культури соціального

діалогу, за їх станом можна судити про ступінь розвитку культури

спілкування у економічному середовищі регіону. Враховуючи той факт, що

ситуація по кожному чиннику формує особливі унікальні умови, культура

соціального діалогу, незважаючи на наявність законодавчо-закріплених

стандартів, буде диференціюватися в залежності від умов життєдіяльності

регіонів, навіть в межах однієї держави.

Враховуючи все вищезазначене, можна виділити певні характеристики

культури соціального діалогу на регіональному рівні, які відособлюють її від

поняття економічної культури (рис. 3.6) [110].

Перший блок представленої схеми відображає характеристики, які

уособлюють культуру регіонального соціального діалогу в економічній

культури загалом. Як окремий елемент економічної культури регіону,

культура соціального діалогу представляє собою вербальне та невербальне

відображення цінностей, норм та правил економічної поведінки, сформованих

на основі акумульованого історичного досвіду та сучасних соціально-

економічних потреб мешканців регіону. Іншими словами – це культура

спілкування учасників економічної діяльності на регіональному рівні, до

243

складу яких входять представники різних соціальних класів: влади, власників

бізнесу та економічно-активного населення.

Рис. 3.6. Характеристики культури соціального діалогу в сфері економічних

взаємовідносин на регіональному рівні.

Джерело: сформовано автором у рахуванням [201; 294, c. 57]

Наступна відмінна риса – це спрямованість культури соціального діалогу

на управління людською діяльністю із залученням активної частини населення

регіону, адже сама концепція соціального діалогу передбачає залучення до

процесу комунікації всіх зацікавлених сторін, або їх уповноважених

представників.

Другий блок схеми присвячено принципам культури регіонального

соціального діалогу у сфері економічних взаємовідносин. Серед них варто

дещо пояснити принцип регіональної культурної ідентичності, який

передбачає що учасників соціального діалогу в межах конкретного регіону

244

незалежно від приналежності до певного соціального класу поєднує єдина

мова, світоглядні установки, спільні соціально-економічні цінності та

орієнтири, які відрізняють їх від мешканців інших територій. Збалансованість

– це ще один принцип культури соціального діалогу, який передбачає

формування процесу комунікації з врахуванням соціально-економічних

потреб кожної групи учасників. Нарешті, принцип соціально-економічна

толерантності – передбачає здатність спокійно сприймати від’ємну від власної

точку зору щодо наявної соціально-економічної ситуації та перспектив

подальшого розвитку, інші економічні цінності, норми та правила

спілкування, які висуваються сторонами соціального діалогу.

Третій блок схеми розкриває функції культури соціального діалогу. Серед

дев’яти зазначених найбільш важливими є інноваційна функція, що

проявляється через формування новітніх спільних цінностей влади,

представників бізнесу та населення регіону, впровадження яких сприяє

розробці економічних інновацій для підвищення рівня та якості життя

мешканців регіону.

На сучасному етапі розвитку регіональних економічних систем України

можна виділити певні особливості формування культури соціального діалогу

на рівні регіону, серед них:

1) фрагментарність – проявляється в поєднанні особливостей комбінації

та інтерпретації елементів традиційної культури спілкування регіонів України,

надбань пострадянського минулого, а також сучасних цінностей та норм

спілкування в рамках капіталістичного укладу та ринкових економічних

відносин;

2) конфліктність – відсутність єдиних поглядів щодо соціальних та

економічних цінностей, високий рівень соціальної напруженості між

соціальними класами в межах одного регіону;

3) економічна амбівалентність – одночасна підтримка одними і тими

самими суб’єктами економічної діяльності різних економічних цінностей.

245

Виявлені культурні особливості ускладнюють процес комунікації при

налагодженні економічних взаємовідносин та вимагають від учасників

соціального діалогу чіткого дотримання зазначених принципів культури

спілкування з метою сприяння становленню ефективних економічних

взаємовідносин регіону.

В результаті проведеного дослідження було ідентифіковане поняття

культури соціального діалогу в сфері економічних відносин регіону, а також

представлені ключові характеристики й особливості прояву даного феномену

в умовах розвитку регіональних економічних відносин в нашої держави, яка

остаточно ще не позбавилась пережитків радянської системи економічних

відносин..

Формування культура соціального діалогу є природним процесом

налагодження та реалізації регіональних економічних відносин, орієнтованих

на сталий соціально-економічний розвиток території. Регіони України тільки

розпочинають цей шлях, отже формування власної унікальної культури

соціального діалогу є актуальним завданням, яке доведеться вирішити

кожному з них у найближчий перспективі в межах визначення технології

прийняття управлінських рішень щодо регіонального розвитку із залученням

населення території.

Запропонована у даному параграфі удосконалена технологія прийняття

рішень з економічного розвитку території із залученням різних соціальних

груп надає чіткі рекомендації щодо складу етапів, типів, засобі дії та уявлення

потенційних загроз у процесі прийняття спільних рішень регіональною

владою, представниками бізнесу та громади.

Застосування запропонованого технології сприятиме підвищенню

ефективності використання регіональних ресурсів, прозорості їх розподілу,

скороченню бюрократичних процедур та побудові сталої мережі взаємодії всіх

складових суспільного сектору економіки та бізнес-структур як у середині

регіону так і поза його межами.

246

Ще один важливий крок – це визначення стратегічних пріоритетів

розвитку в системі економічних відносин з урахуванням належного

соціального діалогу між всіма учасниками економічної діяльності.

Враховуючи попередні результати, фокус досліджень буде спрямований на

східні регіони України. Саме про це йтиметься у наступному параграфі.

3.3. Формування та розвиток стратегічних пріоритетів в системі

регіональних економічних відносин на засадах соціального діалогу

Сучасне українське суспільство переживає період кризи: соціальної,

економічної, політичної. З позиції теорії кризових явищ криза – це точка

зламу. Сама собою вона не має позитивної чи негативної складової, але дії

влади, бізнесу та самого населення у момент подолання цієї «точки зламу»

визначатимуть подальший розвиток соціально-економічної системи держави

та її регіонів.

Всі факти, нажаль, свідчать про те, що завдяки розбалансованості дій

кожної з зазначених груп, відсутності спільного бачення подальшого

розвитку, сучасна криза вже «зафарбована темними кольорами» негативних

тенденцій. Таким чином, постає об’єктивне питання виявлення наявних

проблем та особливостей налагодження ефективного соціального діалогу,

впровадження якого в Україні відбувається не перший рік, але істотних

результатів так і не відчувається ані на національному ані на регіональному

рівні.

Дослідженню проблем впровадження соціального діалогу присвячено

багато публікацій науковців та фахівців, які висвітлюють це явище на всіх

рівнях. Серед них певної уваги заслуговують роботи О. Мазурик та

Т. Єреськової [206], О. Бобровської та Н. Липовської [18], З. Смутчак [320].

В. Пекаря та Є. Пєстєрнікова [254], М. Рішняка [295] та ін.

247

Зокрема О. Мазурик і Т. Єреськова [206, c. 70] у власній публікації

розглядають проблему налагодження соціального діалогу в широкому спектрі,

торкаючись взагалі питання соціальної активності населення. Автори

акцентують увагу на необхідності впровадження соціального діалогу як

форми соціальної активності, що регулює відносини між різними соціальними

групами.

З іншого боку, проблему впровадження соціального діалогу розглядали

О. Бобровська та Н. Липовська [19, c. 53], які висвітлюють передумови його

започаткування, та наголошують на необхідності використання даного

інструменту під час виникнення конфліктів у суспільному житті.

Ближче до практичних питань впровадження соціального діалогу

підійшов З. Смутчак [320, c. 246], який на прикладі Кіровоградської області

досліджував різні аспекти соціальної відповідальності роботодавців та

соціального діалогу між роботодавцями та їх найманими працівниками.

Власну якісну експертну оцінку процесу впровадження соціального

діалогу представив М. Рішняк [295], який очолює обласне відділення

Національної служби посередництва і примирення також у Кіровоградській

області. Розглядаючи даний процес під кутом практичної його реалізації

безпосередньо на підприємствах області, автор наголошує на необхідності

гармонізації трудового законодавства з Конституцією України. Зокрема

М. Рішняк пропонує переглянути закони України «Про порядок вирішення

колективних трудових спорів (конфліктів)», «Про соціальний діалог в

Україні», «Про колективні договори і угоди».

В. Пекар та Є. Пєстерніков [254] в межах власного дослідження

запропонували різні сценарії розвитку людського капіталу в Україні в

залежності від рівня розвитку громадських свобод та рівня розвитку

підприємництва. В рамках кожного сценарію фахівці представили особливості

комунікації та визначили перспективу (або відсутність такої) впровадження

соціального діалогу і можливі форми його прояву.

248

Огляд представлених та інших публікацій свідчить, що більшість авторів

торкаються проблеми впровадження соціального діалогу фрагментарно,

розглядаючи її більше у теоретичній ніж у практичній площині. Як наслідок –

відсутня чітка картина поточного стану реалізації даної концепції в областях

України.

За прогнозними дослідженнями, представленими Києво-Могилянською

бізнес-школою [254], які здійснювалися ще у 2012 році, Украйна мала чотири

альтернативних шляхи розвитку власного людського капіталу, що отримали

умовну назву: «мафія», «кріпаки на заробітках», «тоталітарна корпорація» та

«пастораль». Саме останній розглядався авторами дослідження як найбільш

привабливий варіант гармонійного розвитку українського суспільства. З

моменту здійснення прогнозу пройшло вже шість років і можна з впевненістю

робити висновки щодо сценарію, якій реалізується нашою державою у

теперішній час.

Реалії розвитку української економіки як на національному так і на

регіональних рівнях засвідчують, що на сьогоднішній день маємо певний

симбіоз сценаріїв «мафія» та «кріпаки на заробітках», причому поки що

перший превалює над другим. Це виражається у наступних характеристиках:

значна роль бізнесу великий бізнес у політичних процесах держави;

відсутність чітко сформованої національної ідентичності; розвиток процесів

регіоналізму; корумпованість органів влади та суспільства в цілому;

ієрархічність суспільства; низькій рівень соціальної активності населення;

формальне стимулювання але реальна обмеженість напрямів розвитку малого

та середнього бізнесу; обмеженість функцій системи освіти, яка не сприяє

всебічному розвитку творчих здібностей молодого покоління; відсутність

чітко визначених механізмів участі громадськості у процесах прийняття

рішень щодо їх власного розвитку.

Головна проблема, яка була виявлена шість років тому і залишається

незміненою зараз – це нерозуміння бізнесом та владою конкретного регіону

249

важливості розвитку власного людського капіталу. Саме ця проблема поки що

залишається каменем спотикання на шляху до розвитку соціального діалогу в

Україні (рис. 3.7).

Рис. 3.7. Аналіз причин та наслідків головної проблеми впровадження

соціального діалогу в систему регіональних економічних відносин

Джерело: розроблено автором

На рис. 3.7 представлено аналіз причин та наслідків головної проблеми

ефективного впровадження та розвитку соціального діалогу в систему

регіональних економічних відносин. Проаналізуємо більш детально кожну

складову сформованої схеми. За даними світового рейтингу, складеного

компанією «Transparency International», Україна у 2016 році за індексом

сприйняття корупції отримала 29 балів, у 2017 р. – 30 балів зі 100 можливих

(табл 3.6) [145]. Це результат безумовно кращій у порівнянні з 2015 р., коли

наша країна отримала 27 балів, але така повільна позитивна динаміка не

сприяє глобальному вирішенню проблеми корумпованості нашого

проблема Нерозуміння бізнесом та регіональними органами влади

важливості розвитку людського капіталу регіону

Невідповідність

спеціальностей,

рівня освіти та

кваліфікації

населення

потребам ринку

праці

Збільшення

соціальної

напруженості та

загроз

соціальній

безпеці

території

Трудова

еміграція

населення

регіону у

пошуках

«кращого

майбутнього»

Корумпованість

органів влади та

суспільства на

всіх щаблях

державного

управління

Низький

рівень

соціальної

активності

населення на

регіональному

рівні

Відсутність

механізмів

взаємодії між

владою, бізнесом,

науковими

установами та

закладами освіти

Низький рівень

поінформованості

населення регіону

та малого бізнесу

про стратегічні

напрями

економічного

розвитку території

насл

ідки

причини

250

суспільства, а отже не може бути й мови про реальний соціальний діалог. Для

порівняння, у сусідній Польщі цей показник складає 60 балів.

Таблиця 3.6

Індекс сприйняття корупції в різних країнах світу

Країна Значення показника, бали

2016 2017

Данія 90 89

Польща 62 60

Литва 59 59

Словаччина 51 50

Румунія 48 8

Угорщина 45

Білорусь 40 44

Молдова 30

31

Парагвай 29

Україна 29

30

Росія 29

Північна Корея 12 17

Сомалі 9

Джерело: [145]

Ще одна причина, що генерує головну проблему успішного

впровадження соціального діалогу на регіональному рівні – низький рівень

соціальної активності самого населення на регіональному та місцевому рівні.

За даними обстеження, що проводилося Інститутом соціології НАН України

станом на 2015 рік тільки 18% населення України є членами неурядових

громадських організацій [46]. У той час, як у більшості цивілізованих країн

неурядові організації визнані ефективними суб’єктами суспільного життя

території, через які населення може лобіювати власні інтереси, громадяни

нашої країни не бажають займати активну позицію та вступати у діалог із

владою та представниками великого бізнесу. Найгірша ситуація у Луганській

та Донецькій областях, де показник залученості населення до членства у

громадських організаціях у 2,5 рази нижчий за його середнього значення в

Україні. Це підтверджують і дані офіційної статистики щодо кількості

офіційно зареєстрованих громадських об’єднань у 2016 р. (рис. 3.8).

251

Рис. 3.8. Кількість офіційно зареєстрованих громадських об’єднань по областях

України

Джерело: побудовано автором з використанням [65, c. 9]

Наступна причина виникнення головної проблеми у сфері впровадження

соціального діалогу – це відсутність механізмів взаємодії між владою,

бізнесом, науковими установами та закладами освіти. Якщо розглядати це

питання через призму економічного розвитку території, то ініціаторами

розробки такого механізму мають бути представники великого бізнесу та

регіональні органи влади. Відсутність такого механізму викликає

необґрунтованість прийнятих рішень щодо напрямів економічного розвитку

як окремих суб’єктів господарювання так і території в цілому.

Дуже часто замість розробки реального механізму взаємодії

використовуються формальні «умовні» форми соціального діалогу, які

насправді не мають з цим процесом нічого спільного. Зокрема, до таких

належить «мовчазна згода», яка передбачає сформоване під впливом влади чи

власників великого бізнесу добровільне погодження соціуму з наявними

соціальними умовами життя, з рівнем його якості без реальної можливості

отримати щось навзаєм [206, c. 73]. Так само формальним різновидом

механізму реалізації соціального діалогу може стати «формальна

252

включеність», яка замість реальної залученості передбачає надання

можливості представникам різних соціальних груп висловити власну точку

зору, що у майбутньому сприймається органами влади чи представниками

бізнесу не як пропозиція до обговорення, а як соціальний фон [206, c. 74] чи

того гірше – як комунікаційний шум.

Остання визначена за результатами проведеного аналізу причина – це

відсутність сталої системи інформування населення щодо визначених

напрямів розвитку території, у тому числі у економічній сфері. Це породжує

нерозуміння пересічними громадянами власних майбутніх перспектив, їх

дезорієнтацію на ринку праці. Так голова Федерації професійних спілок

України наголошує на тому, що «80% спеціалістів, яких готує вітчизняна

система вищої й професійно-технічної освіти, дуже далекі від реального стану

на ринку праці. Відтак майже половина випускників вищих навчальних

закладів країни потрапляють до категорії незатребуваних, і як результат,

поповнюють лави безробітних» [366].

Наслідками нерозуміння важливості формування якісного людського

капіталу, як головної причини неефективної реалізації концепції соціального

діалогу на регіональному рівні, окрім вже зазначеного дисбалансу на ринку

праці, стає зростання соціальної напруженості та підвищення рівня загроз

соціальній безпеці території. Також до наслідків визначеної головної

проблеми належить трудова еміграція населення, яке не змогло

працевлаштуватися у власному регіоні.

Судячи з результатів соціологічних опитувань та даних статистики,

найгірша ситуація із впровадження концепції соціального діалогу

спостерігається на підконтрольних Україні територіях Луганської та

Донецької областей, де і без того рівень соціальної напруженості перебуває на

загрозливо-критичному рівні, тому органам регіональної влади та великому

бізнесу вкрай необхідно якнайскоріше сісти за стіл переговорів з

представниками малого бізнесу, профспілок, інших громадських об’єднань

253

для визначення власного спільного майбутнього з метою забезпечення сталого

економічного і соціального розвитку даних регіонів України.

Останнє десятиріччя в Україні все частіше висвітлюється проблема

регіонального сталого розвитку, що стає можливим за умови впровадження

стратегічного планування на регіональному рівні.

На державному рівні процес впровадження стратегічного планування

розвитку регіонів розпочато у 2005 році, коли був прийнятий Закон України

«Про стимулювання розвитку регіонів» [94]. Наступний крок – це прийнята у

2006 році «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015

року» [272], яка на той час визначила основні проблеми розвитку

регіональних систем економічних відносин: низька інвестиційна

привабливість та інноваційна активність; нерозвинена виробнича і соціальна

інфраструктура; зростання регіональних диспропорцій у сфері економічного і

соціального розвитку; нераціональне використання людського потенціалу;

слабкі міжрегіональні економічні зв’язки.

Пройшло вже більше 10 років, але, фактично, ситуація залишилася

незмінною. Нова Державна стратегія регіонального розвитку на період до

2020 року, що була затверджена у серпні 2014 р. [273], багато в чому дублює

пріоритети попередньої: підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів;

територіальна соціально-економічна інтеграція і просторовий розвиток,

ефективне державне управління у сфері регіонального розвитку. Серед

ключових сфер державної регіональної політики у стратегії зазначені:

транспорт та інфраструктура; економічний розвиток та інвестиції;

підприємництво і регуляторне середовище; конкурентна політика; ринок

праці; освіта і науку; інноваційна діяльність.

На основі розробленої національної стратегії передбачалося формування

обласних стратегій регіонального розвитку. Враховуючи той факт, що одним з

пріоритетів в рамках другої національної стратегічної мети було виконання

завдань і здійснення заходів, спрямованих на вирішення актуальних

254

проблемних питань Донбасу та Кримського півострова, можна констатувати,

що сьогодні економіка України потерпає від втрат, пов’язаних з подіями, що

розгортаються на зазначених територіях протягом останніх чотирьох років.

Територія півострова зараз є повністю неконтрольованою, залишаються

такими і частина Луганської, а також Донецької областей.

Розглядаючи скрізь призму економіки доступні на Сході території,

необхідно зазначити, що найгірша ситуація протягом останніх років

спостерігається саме у Луганській області, де в 2016 році валовий

регіональний продукт на душу населення був найнижчий серед усіх областей,

та в 2,5 рази менше ніж середнє значення по Україні [289, с. 15]. Такі дані

свідчать про недієздатність наявної регіональної системи економічних

відносин, отже виникає потреба визначити пріоритети її подальшого розвитку,

враховуючи всі наявні проблеми.

Наприкінці 2016 року Луганською обласною державною адміністрацією

за підтримки Програми розвитку ООН, інших міжнародних інституцій була

затверджена Стратегія розвитку Луганської області до 2020 р. [350]. Як вже

зазначалося, даний документ викликає певні запитання, адже методика аналізу

поточної ситуації, була використана з певними порушеннями [350, c. 34-42].

Тим не менше, базуючись на певних результатах досліджень, представлених у

зазначеній стратегії, а також використовуючи дані офіційної статистики,

можна представити перелік основних проблем розвитку, про які вже йшлося у

попередньому розділі. Серед дев’яти проблем, визначених найбільш вагомими

для системи економічних відносин регіону, є втрата матеріально-технічної

бази, соціально-економічної інфраструктури, а також небезпека

життєдіяльності для мешканців регіону.

Отже, стратегічними напрямами розвитку системи регіональних

економічних відносин для Луганської області на даному етапі розвитку мають

стати:

255

відновлення та модернізація матеріально-технічної бази підприємств

регіону, за рахунок підтримки розвитку малого бізнесу. Необхідно розуміти,

що відновлення економічної активності регіону нереальне тільки за рахунок

діяльності великих підприємств регіону, частина з яких перебуває за лінією

розмежування, і станом на 2017 рік навіть частина перереєстрованих в Україні

підприємств, після політичних рішень економічно блокувати непідконтрольну

територію, вже не є де-факто учасниками економічних відносин регіону. Інша

частина великих підприємств – це застарілі потужності, які вимагають

докорінної модернізації, і це не відбудеться у найближчі 5 років. Найбільше

підприємство регіону ПАТ «Сєвєродонецьке об’єднання Азот», зараз взагалі

не працює, і його запуск постійно відкладається через відсутність сировини та

електроенергії. Натомість підтримка малого бізнесу сприятиме самозайнятості

кваліфікованих фахівців (у тому числі внутрішньо-переміщених осіб), які

створюватимуть нові робочі місця для себе та інших мешканців області.

Цьому активно вже сприяють міжнародні проекти технічної допомоги, які

разом з обласним центром зайнятості працюють в регіоні з 2014 р., виділяючи

грантові кошти під конкретні бізнес-проекти;

відновлення соціально-економічної інфраструктури. Ця проблема може

бути вирішена тільки спільними зусиллями місцевих органів влади, бізнесу та

громади області, у тому числі за рахунок грантових коштів, спрямованих на

розвиток місцевих громад. Особливої уваги заслуговує зруйнована

транспортна інфраструктура. На сьогодні обласний центр, м. Сєвєродонецьк,

має тільки автостанцію, аеропорт міста не працює, залізничне сполучення

взагалі відсутнє. Більшість підконтрольної території фактично є «відрізаною»

через зруйновані автошляхи та відсутність залізничного сполучення, яке так

потрібне для відновлення перш за все енергетичної стабільності та

забезпечення руху внутрішнього пасажиропотоку, що дозволить значно

підвищити економічну мобільність мешканців області, та сприятиме

підвищенню їх економічної активності;

256

створення безпечних умов життєдіяльності для мешканців регіону.

Луганська область входить до числа регіонів з високою концентрацію

небезпечних для життя виробництв, де рівень зносу обладнання складає 85%

[350, с. 93]. Ще одна проблема – це безпечний перетин лінії розмежування,

нерозміновані прилеглі до неї території. Першочерговий інструмент, який

допоможе на начальному етапі частково вирішити ситуацію – це

поінформованість населення про наявні загрози. З іншого боку

працевлаштоване населення, коли мова йде про небезпечне виробництво, має

бути забезпечене мінімально необхідними засобами захисту, відсутність яких

– вагомий аргумент на користь зміни місця роботи, а потім і трудової

еміграції.

Зазначені стратегічні напрями для розвитку економічних відносин у

Луганській області дозволять налагодити соціальний діалог між місцевою

владою, бізнесом та економічно-активним населенням регіону, сприятимуть

подоланню кризи, активізації економічних відносин в середини регіону та

налагодженню нових економічних зв’язків за його межами.

За останні двадцять п’ять років наша держава докорінно змінила свої

макроекономічні показники. За даними Світового банку [435] та Державної

служби статистики [31, 235] України маємо такі негативні тенденції:

населення країни скоротилося майже на 7 млн осіб (з 52,15 до 45,2 млн осіб);

частка доданої вартості промисловості України у структурі ВВП зменшилась

на 27% (з 82 до 55%); ВВП зріс лише на 20 млрд дол. США (з 71,89 до

92,62 млрд дол. США) і це при тому, що у 2013-му цей показник у 2,5 рази

перевищував рівень 1992 року. Загалом, за цей період спад економіки України

склав 60%, що змістило країну з 10 місця у Європі на останнє [365, c. 18].

Процеси глобалізації, що набирають обертів останні роки, вимагають від

країн світу забезпечення національної безпеки, соціальної та економічної

стабільності, збереження навколишнього середовища. Актуальність вирішення

зазначених проблем з настанням 2014 р. (коли відбувалося відчуження

257

частини території та починалась антитерористична операція) виростає у нашій

державі у декілька разів. У зв’язку з цим, на думку експертів, перед Україною

постають чотири основних завдання, а саме [365, c. 42]: забезпечення гідного

рівня життя та добробуту; забезпечення свободи, безпеки та рівних

можливостей на всіх рівнях, у всіх проявах; забезпечення ефективної

економіки; забезпечення освітньої, культурної та наукової реалізації

особистості.

Серед всіх перерахованих перше завдання можна вважати стратегічною

метою сталого розвитку, яку буде досягнуто саме за рахунок ефективної

економіки та забезпечення свободи, безпеки і рівних можливостей у тому

числі у сфері освіти, науки та культури. Адже саме успішна економічна сфера

є гарантом реалізації решти стратегічних завдань.

Враховуючи той факт, що сьогодні в Україні набирають обертів процеси

регіоналізму, тобто передачі повноважень та обов’язків від центрального

уряду до регіональних адміністрацій, коли останні визнаються юридичними

особами територіального самоврядування зі встановленими культурними,

економічними або політичними умовами для їх підтвердження [359, с. 96], всі

зазначені пріоритети мають бути реалізовані в регіонах з урахуванням

особливостей кожної території.

Забезпечення добробуту для пересічних громадян України – це головна

проблема і водночас стратегічна мета для всіх без виключення областей

України. В епоху постіндустріального розвитку постає необхідність визнати,

що економічна сфера діяльності – це лише інструмент досягнення добробуту.

Таким чином, система економічних відносин будь-якого регіону тепер

підпорядковується потребам регіональної громади, яка має бути почута.

Отже, досягнення всіх зазначених стратегічних напрямів, і зокрема

ефективності функціонування економічних систем, можливе за умови

налагодження стабільних взаємовигідних відносин між усіма учасниками

соціально-економічної діяльності в межах регіону. Мають бути враховані

258

економічні інтереси не тільки роботодавців, регіональних органів влади, але й

найманих працівників, усіх мешканців регіону. Тому, ще один стратегічний

пріоритет задля забезпечення ефективності економічних відносин, соціальної

безпеки та всебічної реалізації особистості - це налагодження соціального

діалогу та формування стабільних партнерських відносин між усіма його

учасниками.

Ключові принципи глобального функціонування партнерських взаємодій

у різних сферах життєдіяльності детально досліджені у статті В. Кузнєцова

«Культура партнерства як культура життя» [191]. Сама назва статті є тим

принципом, який має стати основоположним у розвитку суспільства, у тому

числі економічної сфери кожного регіону нашої держави.

Формування соціального діалогу та у подальшому налагодження

соціального партнерства передбачає [305, c. 144]: ідентифікацію сукупності

відносин та їх класифікацію за інтересами, цілями, правовим та

інформаційним забезпеченням; побудову моделі соціального партнерства з

урахуванням виявлених суб’єктів взаємодії; визначення принципів, умов

реалізації соціального партнерства, його тимчасових і змістових процедур;

створення спеціалізованих органів, що забезпечують реалізацію партнерських

відносин; наділення повноваженнями спеціальних державних органів з

контролю за виконанням досягнутих домовленостей і арбітражу.

Відправною точкою формування соціального діалогу в більшості

випадків є соціально-трудові відносини, котрі в умовах сучасної вітчизняної

економічної кризи потребують всебічної трансформації як на національному,

так і на регіональному рівнях. Незважаючи на наявність нормативно-

законодавчої бази, функціонуюча модель соціального діалогу в рамках

взаємовідносин роботодавців та найманих працівників вважається

недосконалою [70] і має бути видозмінена відповідно до сучасних умов.

За результатами круглого столу «Стан, виклики та ризики в царині

соціального діалогу як чинника управління сталим розвитком країни», що

259

відбувся 5 жовтня 2017 р. [70], було схвалено ряд стратегічних кроків, які

мають оновити інститут соціального діалогу в Україні, що у подальшому

стане вирішальним фактором сталого соціально-економічного розвитку

регіонів та країни в цілому.

Запланована трансформація інституту соціального діалогу в системі

економічних відносин має відбуватися на регіональному рівні та повинна

відповідати наступним вимогам, представленим у табл. 3.7 [129].

Таблиця 3.7

Ключові критерії стратегічної трансформації соціального діалогу на

регіональному рівні

Характеристики

трансформації

Принципи

трансформації

Бажані результати

трансформації

Органічна Пріоритетність національних

інтересів

Врахування інтересів та

активна рівноправна участь

представників малого бізнесу Наздоганяюча Соціальна відповідальність

З ініціативи владних

структур

Соціальна безпека Забезпечення економічної,

соціальної та екологічної

безпеки регіонів Диверсифікація напрямів

трансформації Соціально-трудова

Залученість всіх верств

економічно активного

населення та неприбуткових

установ регіону

Продуктивна Налагодження соціального

партнерства між владою,

бізнесом та громадою на

регіональному рівні Колегіальна відповідальність

Джерело: розроблено автором з використанням [70, 97]

Розглянемо представлені характеристики бажаної трансформації

соціального діалогу більш детально:

1. За класифікацією різновидів модернізації соціально трудових відносин,

існує безліч її форм [97, c. 184]. Свідомо оминаючи поняття «модернізація»,

говоримо саме про трансформацію, бо, незважаючи на наявність нормативно-

законодавчої бази та відповідних структур на національному рівні, соціальний

діалог у регіонах носить суто формальний характер; більшість потенційних

учасників, особливо з боку пересічних громадян, взагалі не мають уяви, яким

чином цей механізм працює і як до нього долучитися. Саме тому

трансформація соціального діалогу має бути: органічна (з використанням

260

власних ресурсів та концепцій подальшого розвитку); з ініціативи державних

органів влади регіону, що підтримуватимуть всебічний діалог між власними

структурами, бізнесом та населенням регіону; наздоганяюча, адже наша

держава, формуючи власну модель, прагне досягти рівня розвитку соціально-

трудових відносин та соціального діалогу, що склалися у більш розвинених

країнах світу; соціально-трудова (трансформація має торкатися не тільки

сфери праці, а всіх сфер діяльності регіонального суспільства, у тому числі

екологічних проблем); продуктивна, тобто така, що забезпечить позитивний

соціальний та економічний ефект для всієї регіональної спільноти.

2. Основоположні принципи, без яких неможлива реальна трансформація

соціального діалогу – це: пріоритетність національних інтересів над

регіональними, без якої неможливий стабільний розвиток держави

(неможливо затверджувати регіональні стратегії, які суперечитимуть

загальнонаціональній стратегії розвитку); соціальна відповідальність всіх

учасників соціального діалогу, як у межах соціально-трудових відносин, так і

у вирішенні інших спірних питань у процесі життєдіяльності регіональної

громади; гарантування соціальної безпеки всіх мешканців регіону, тобто

забезпечення всього населення регіону мінімальним рівнем соціальних умов і

благ, необхідних для нормального життя будь-якої людини; диверсифікація

напрямів трансформації – принцип, що витікає з попереднього, адже

соціальній діалог має стати інструментом конструктивної комунікації в

економічному середовищі у широкому сенсі цього виразу, органічно

інтегруючись у суспільне соціально-економічне життя регіону; наступний

принцип – залученість всіх верств населення та представників бізнесу, –

передбачає участь у процесі налагодження соціального діалогу не тільки

великих і середніх підприємств та їх працівників, але й представників малого

бізнесу, приватних підприємців, неприбуткових установ регіону; принцип

колегіальної відповідальності передбачає, що кожна сторона – учасник діалогу

261

повинна мати в результаті переговорів не тільки права, але й обов’язки, які

чітко розподілені і прописані на папері.

3. Остання складова стратегічної трансформації соціального діалогу – це

бажані результати. Перший – залучення до соціального діалогу представників

малого бізнесу та самозайнятого населення регіону. Сьогодні дуже багато

говориться про те, що саме малий бізнес – це «рятівне коло» для нашої

економіки, але навіть воно може «здутися» якщо не дослухатися до проблем

цієї категорії активних суб’єктів економічної діяльності, адже більшість

представників малого бізнесу, виконуючи перед суспільством безліч

обов’язків, фактично не мають «права голосу». Другий результат –

забезпечення сталого розвитку території за рахунок балансу між економічною,

соціальною та екологічною складовими розвитку території, жодний напрям не

може домінувати над двома іншими; такий підхід до організації економічної

діяльності гарантує економічну, соціальну та екологічну безпеку для регіону

та його мешканців. Останній бажаний результат трансформації – це

налагодження постійно діючого соціального партнерства на регіональному

рівні; бажано, щоб воно носило не фрагментарний, а системний характер і

було документально закріплене регіональними договорами про співпрацю та

регіональними регуляторними актами.

Отже, спираючись на все вищезазначене, можна стверджувати, що для

забезпечення ефективності функціонування системи регіональних

економічних відносин, які виникають між всіма суб’єктами економічної

діяльності, першочергово необхідно розпочати процес трансформації

інституту соціального діалогу в рамках кожного регіону. Ключовою дійовою

особою у цьому процесі мають бути регіональні органи державної влади,

зацікавлені у якісному перетворенні економічного середовища регіону. Для

генерації процесу трансформації необхідно:

- підвищити рівень поінформованості пересічного населення регіону про

інститут соціального діалогу і соціального партнерства, у тому числі про

262

органи, що регулюють процес налагодження соціального діалогу на

конкретній території;

- обґрунтувати та сприяти формуванню системи мотивації до

самоорганізації і інституціоналізації учасників соціального діалогу на

регіональному рівні;

- залучити до процесу соціального діалогу громадські, наукові та освітні

заклади регіону з метою визначення об’єктивних перспектив та бажаних

результатів розвитку, а також з метою обґрунтування попиту та подальшої

підготовки фахівців, затребуваних для підприємств регіону спеціальностей.

Дотримання балансу інтересів учасників економічної діяльності на

регіональному рівні стає можливим завдяки впровадженню ефективного

соціального діалогу. У нашій державі зазначений комунікаційний процес

отримав найбільше розповсюдження на мікрорівні, в окремих організаціях та

підприємствах. Частково він також реалізується на національному рівні.

Найбільша прогалина щодо реалізації соціального діалогу існує саме на рівні

областей.

Перелічені вище проблеми розвитку соціального діалогу притаманні для

всіх без виключення регіонів України. Головна проблема – нерозуміння

представниками влади та великого бізнесу важливості розвитку людського та

соціального капіталу регіону – має бути перетворена у стратегічну мету

розвитку інституту соціального діалог.

Спираючись на представлені проблеми, можливо побудувати дерево

цілей стратегії розвитку соціального діалогу на регіональному рівні (рис. 3.9).

Представлене дерево цілей є релевантним для всіх без виключення

областей України, містить чотири стратегічних напрями: формування

ефективної системи інформування щодо напрямів економічного і соціального

розвитку регіону; визначення механізму взаємодії між учасниками

регіональних економічних взаємовідносин; підвищення громадської

свідомості та формування системи громадського контролю.

263

Рис. 3.9. Дерево цілей стратегії розвитку соціального діалогу на регіональному

рівні.

Джерело: розроблено автором

Реалізація кожного стратегічного напряму – це обов’язкова умова

досягнення головної мети та ефективності представленої стратегії розвитку

соціального діалогу.

Успішність економіки країни і кожної регіональної економічної системи

окремо залежить від наявного людського капіталу та накопиченого

соціального капіталу регіону. Людський капітал – це сукупність набутих

знань, навичок, вмінь, що формуються в економічно-активного населення в

процесі отримання освіти та протягом професійної трудової діяльності. У

свою чергу, ще П’єр Бурдьє [28] визначив соціальний капітал як сукупність

соціальних зв’язків, що можуть слугувати ресурсом для отримання вигоди.

Саме людський і соціальний капітали є головними факторами формування

інноваційної економіки, так званої економіки знань.

Соціальний діалог – це саме той механізм, що якнайкраще сприяє

накопиченню людського і соціального капіталу в економічному середовищі на

мікро-, мезо- та макрорівні. Але, як свідчать економічні індикатори розвитку

Головна мета. Формування регіональної системи соціального партнерства

між владою бізнесом та громадою регіону на основі налагодження

ефективного соціального діалогу

Стратегічний

напрям 1.

Формування сталої

системи

інформування

населення регіону

щодо стратегічних

напрямів

соціально-

економічного

розвитку території

Стратегічний

напрям 4.

Формування

жорсткої системи

громадського

контролю за

діяльністю

органів державної

влади на

регіональному

рівні

Стратегічний

напрям 2.

Побудова механізму

ефективної взаємодії

між владою,

бізнесом, науковими

і освітніми

установами, а також

економічно-

активним

населенням регіону

Стратегічний

напрям 3.

Підвищення рівня

громадянської

свідомості та

соціальної

відповідальності

серед населення

регіону

264

окремих регіонів та України в цілому, поки що наша модель соціального

діалогу є дуже примарною, такою що не працює в реальності. Таким чином,

найбільш актуальним стратегічним пріоритетом розвитку регіональних систем

економічних взаємовідносин є саме трансформація інституту соціального

діалогу, яка має відбуватися як на національному так і на регіональному рівні.

Взагалі наявність та якісне довгострокове стратегічне планування є

ознаками цивілізованості будь-якої держави. Україна на шляху до

євроінтеграції та світового співтовариства прагне отримати той самий статус

«цивілізованої країни», яка не марнує свій потенціал, а намагається

використовувати його найбільш ефективно відповідно до вимог сучасності,

але практика стратегічного планування останніх п’ятнадцяти років (саме

стільки його намагаються впровадити на всіх рівнях державного управління),

та його реальні результати свідчать про те, що нам є чому вчитися. Цей факт

також красномовно підтверджується сумними подіями останніх чотирьох

років, викликаними незадоволеністю основних потреб та соціальною

напруженістю у суспільстві. Економічна сфера, яка є базисом соціального

розвитку, вимагає перебудови та перегляду підходів щодо формування

системи економічних взаємовідносин.

Визначення та дотримання довгострокових орієнтирів економічної

діяльності – це завдання, що постає не тільки перед всією державою.

Особливості регіонального розвитку вимагають визначення напрямів

економічних перетворень та розробки стратегій розвитку економічних

взаємовідносин для кожної області Україні окремо, але з урахуванням

стратегічної мети та напрямів, визначених на національному рівні для всієї

країни в цілому.

Не секрет, що будь-яка методологія вимагає адаптації відповідно до умов

її впровадження. Визначення довгострокових орієнтирів розвитку та взагалі

процес стратегічного планування не є виключенням з цього

загальноприйнятого правила. Проблемою стратегічного планування у наш час

265

займається багато вітчизняних науковців, які досліджуючи наявний

закордонний досвід, пропонують власні підходи. Серед них варто відзначити

роботи С. Білої [16], В. Ковальчук [167], І. Островського та Г. Стадника [247],

В. Полесі та О. Гавури [267], І. Вінниченка та А. Мостової [36] тощо.

Зокрема С. Біла, досліджуючи потенціал довгострокових державних

стратегій регіонального розвитку, наголошує на необхідності формування

єдиного підходу щодо політики регіонального розвитку, а також на

необхідності створення національної системи стратегічного планування

розвитку областей України [16, с. 36].

В. Ковальчук [167] розглядає регіональний розвиток як сукупність

соціальних та економічних цілей, визначає необхідність врахування факторів

впливу та пріоритетів розвитку регіону у процесі стратегічного планування.

Ключовими показниками розвитку території у довгостроковій перспективі, на

думку автора, є: валовий внутрішній продукт на душу населення; середній

рівень доходів населення та ступінь їх диференціації; тривалість життя та

рівень охорони здоров’я, стан навколишнього середовища; розвиток малого

бізнесу; культурне збагачення населення.

Слушні висновки в результаті свого дослідження представляють В.

Полеся та О. Гавура [267, с. 172], наголошуючи на тому, що для забезпечення

збалансованого, ефективного сталого розвитку залишається досягнення такого

стану, коли територіальне довгострокове планування з наукової площини

перейде у площину практичну з конкретними і реальними діями на всіх рівнях

управління.

Цікавою та актуальною для сьогодення є публікація І. Островського та

Г. Стадника [247, с. 464], які представили алгоритм визначення цілей

реформування регіональної економіки з урахуванням просторово-

регіональних факторів. Крім того, дослідники наголошують, що для

успішності реформування державної регіональної політики необхідна

побудова конструктивного діалогу між усіма рівнями владних структур, що

266

стане можливим тільки шляхом перенесення центру прийняття стратегічних

рішень стосовно регіонального розвитку з національного рівня на рівень

області [247, c. 468].

І. Вінниченко та А. Мостова [36, с. 95], наголошуючи на важливості

використання стратегії, як ефективного інструменту економічного розвитку

держави, разом з тим зазначають недолугість національної системи

довгострокового планування та необхідність розробки стратегії продовольчої

безпеки як на державному так і на регіональному рівні.

Таким чином, у кожного науковця є власний підхід до процесу

стратегічного планування: хтось розглядає проблему тільки на державному

рівні, хтось стверджує, що воно має бути запроваджене не тільки на

національному але й на регіональному рівні. Однак, на даному етапі

соціально-економічного розвитку виникає потреба ідентифікації

довгострокових орієнтирів розвитку економічних відносин України та її

регіонів з урахуванням наявної політичної та соціально-економічної кризи.

Особливо гостро ця проблема відчувається у східних регіонах, зокрема у

Луганській та Донецькій областях.

Згідно з методологією планування регіонального розвитку,

запропонованої проектом Європейського Союзу «Підтримка політики

регіонального розвитку України» [217, c. 11], в основу стратегічного

планування, у тому числі і в економічному середовищі, мають бути покладені

принципи сталого розвитку, а саме: підвищення поінформованості населення

щодо обмеженості природних ресурсів та стану екології у регіоні; збереження

наявних природних ресурсів та навколишнього середовища для наступних

поколінь; гарантія рівних можливостей всебічного розвитку для всіх

мешканців регіону; забезпечення особистих потреб людини через сприяння її

соціальної інтеграції; створення сталої економіки, яка забезпечує процвітання

населення регіону; створення рівних економічних можливостей для всіх

наявних та потенційних суб’єктів господарювання; вдосконалення процесу

267

управління із залученням пересічних громадян регіону. Іншими словами,

незважаючи на той факт, що економіка є основоположним елементом

добробуту території, при формуванні стратегії розвитку економічних

взаємовідносин необхідно пам’ятати про соціальні та екологічні аспекти.

Європейські експерти з довгострокового планування також наголошують

на важливості використання так званого інтегрального підходу, який включає

в себе горизонтальну та вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція

передбачає поєднання та врахування всіх аспектів і сфер життєдіяльності

регіону, всіх галузей економіки регіону. Вертикальна інтеграція, у свою чергу,

поєднує всі рівні ієрархічного управління та вимагає від розробників

довгострокових стратегічних планів регіонального розвитку їх узгодження із

стратегічними пріоритетами, визначеними на рівні держави.

У попередніх дослідженнях також наголошувалося на необхідності

горизонтальної інтеграції та пропонувалося використовувати так звану

концепцію збалансованого розвитку регіону з урахуванням маркетингового

підходу [306], яка була сформована на основі концепцій геоменеджменту,

геомаркетингу та концепції сталого розвитку. До базових складових концепції

відносяться економічна (стан та обсяги виробництва у регіоні, інвестиційна

активність, інноваційна активність суб’єктів господарювання, їх фінансове

становище і стан людського капіталу регіону), природно-екологічна

(географічне розташування регіону, обсяги використаних природних ресурсів,

а також викиди шкідливих речовин у навколишнє середовище) та соціальна

(демографічне становище у регіоні, рівень захворюваності населення, рівень

доходів, умови життя та праці, рівень соціальної напруженості) складові.

Поєднуючим елементом для всіх трьох складових є геомаркетинг, за

допомогою якого здійснюється аналіз поточного стану, визначаються сильні

та слабкі сторони регіону як товару. На основі проведеного аналізу можливо

формувати напрями підвищення конкурентоспроможності регіону;

здійснювати просування регіону-товару на цільові ринки збуту.

268

Минуло вже п’ять років, а запропонована концепція не втратила своєї

актуальності і саме вона має лягти в основу визначення довгострокових

орієнтирів для східних регіонів України. Такий підхід має забезпечити

виявлення індивідуальних потреб території, які у наш час мають високий

ступінь диференціації як за економічним так і за соціальним рівнями розвитку.

Проблеми поточного стану природного та оточуючого середовища також дуже

різні, і в залежності від географічного розташування, від наявного набору

економічних ресурсів, вирішення тих проблем також носитиме суто

індивідуальний характер. Однак, практика стратегічного планування свідчить,

що маркетинговий підхід застосовується дуже фрагментарно, і це ускладнює

об’єктивність розробки заходів реалізації стратегії.

Як вже зазначалося, у серпні 2014 р. Постановою Кабінету Міністрів

України була затверджена «Державна стратегія регіонального розвитку на

період до 2020 року», яка висвітлює основні пріоритети розвитку територій

нашої держави. Розробка даного документу обумовлена інтеграцією України у

світове співтовариство, а також просторовими тенденціями розвитку, яким

підвладна тепер і наша держава, серед них: урбанізація, депопуляція села,

зміна системи розселення; загальна відкритість світу руху робочої сили, що

впливає на відтік за межі країни як найбільш інтелектуальних, так і найменш

кваліфікованих робочих кадрів; фінансово-економічна криза, обмеженість

ресурсів (насамперед водних), зростання світової потреби у продовольстві,

орієнтація на території, які є найбільшими виробниками продовольства.

Дійсно, всі три тенденції є проблемами для більшості регіонів України.

Так, за даними Державної служби статистики України [235]: 1) за період з

1997 по 2017 рр. кількість наявного сільського населення України скоротилася

на 21% (з 16 430,9 до 13 102,2 тис. осіб); 2) у 2017 р., 17 з 25 регіонів

продемонстрували від’ємний показних міграції населення, найбільша

кількість населення виїжджає з Луганської та Донецької областей; 3) за 2014-

2016 роки підприємства нашої країни продемонстрували стабільний

269

негативний фінансовий результат (−523 587 млн грн — у 2014 р., −340 126,6

млн грн — у 2015, −22 201,5 млн грн — у 2016 р.), ситуація була виправлена

тільки у 2017р, (274831,6 млн. грн.).

У попередніх стратегіях регіонального розвитку (на період до 2015 р.)

фахівці Національного інституту стратегічних досліджень визначали цілий

ряд проблем, що вимагали корегування, основні з яких [394, c. 14-15; 401]:

1) відсутність єдиного підходу до формулювання орієнтирів та пріоритетів,

втілення переважно галузевого підходу, а у деяких випадках – поєднання

галузевого та функціонального підходів;

2) відсутність єдиної процедури визначення орієнтирів регіонального

економічного розвитку, з зазначенням мети та механізму її досягнення, що не

сприяло формуванню стимулів довгострокового розвитку;

3) неузгодженість орієнтирів розвитку регіональних стратегій та Державної

стратегії регіонального розвитку, що призводить до декоординації дій

регіональних та національних органів влади як у економічній сфері, так і у

решті сфер життєдіяльності;

4) недостатність узгодження спільних напрямів та орієнтирів розвитку

регіону з регіонами-сусідами у контексті міжрегіонального та

транскордонного співробітництва, що спричиняє ризики розвитку

регіональної економіки замкненого типу;

5) неврахування інтересів бізнесу та населення регіону, що підвищує

ризики несприйняття соціумом діяльності регіональних органів влади,

виникнення конфліктів у соціально-економічному середовищі;

6) відсутність чітко визначених механізмів та джерел фінансування, що

призводить до «розпилення» та неефективного використання обмежених

фінансів між напрямами та завданнями стратегій регіонального розвитку,

зокрема і в економічній сфері.

Сучасні тенденції глобалізації та міжрегіональної кооперації для

здійснення спільної економічної діяльності відкривають нові можливості для

270

просторового розвитку окремих територій. Накопичений досвід доводить, що

така взаємодія є вигідною для всіх регіонів, які приймають участь у такій

спільній діяльності.

В Україні міжрегіональне співробітництво також реалізується, але

говорити про великі досягнення у цій сфері поки що зарано. Крім того,

останні роки навпаки спостерігається тенденція до відособлення областей

одна від одної, що супроводжується неоднорідністю процесів розвитку,

ізольованістю конкретних територій, занепадом соціальної сфери.

У контексті представленої ситуації виникає логічне питання, чому на тлі

проголошення пріоритету міжрегіонального співробітництва та позитивного

досвіду, накопиченого іншими країнами світу, наша держава так і не

реалізувала даний інструмент регіонального розвитку у повному обсязі.

Проблемою регіонального розвитку та міжрегіонального співробітництва

в останні роки займає багато вітчизняних науковців. Дане питання привертає

увагу як окремих дослідників, так і цілі науково-дослідні інститути. Серед

найбільш цікавих публікацій варто відзначити роботи Г. Левчунь [197],

С. Гречаної [51], О. Бабінової [10], Л. Мельник [214], О. Климович [163] та ін.

Г. Левчунь [197, с. 255], досліджуючи особливості регіонального

розвитку та міжрегіонального співробітництва областей України, ще у 2013 р.,

підкреслював відсутність ефективного механізму стимулювання такої

взаємодії як на державному так і на регіональному рівні.

Також, С. Гречана [51, c. 54], висвітлюючи проблеми та особливості

міжрегіональної взаємодії, розглядає цей процес як чинник економічного

розвитку територій, пропонуючи методичний підхід до формування системи

показників міжрегіонального співробітництва, але автор не уточнює які саме

показники, пропонується аналізувати для визначення отриманого ефекту.

У своєму теоретичному дослідженні О. Бабінова визначає різницю між

поняттями «міжрегіональне» та «транскордонне співробітництво» [10],

271

концентруючи свою подальшу увагу саме на транскордонному

співробітництві, як різновиді міжрегіонального.

Л. Мельник, розглядаючи наявні у світі форми та напрями

міжрегіонального співробітництва, намагається із усієї сукупності визначити

ті, які мають бути актуальними для вітчизняної територіальної співпраці [214].

Науковець підкреслює, що у світі і досі немає єдиного підходу щодо реалізації

даного процесу, а тому Україна має напрацювати власні механізми, що будуть

ефективними для наших умов господарювання.

У власному дисертаційному дослідженні О. Климович [163, c. 6]

пропонує систему міжрегіональної взаємодії, що передбачає відбір критерії

для ідентифікації регіону-партнера відповідно до його технологічного укладу,

а також господарського спеціалізації, що у сукупності підвищуватиме

конкурентні переваги всіх територій, які прийматимуть участь у взаємодії.

Аналіз представлених джерел свідчить, що більшість авторів фокусують

власну увагу на співпраці наших регіонів з регіонами інших країн світу.

Багато публікацій присвячено транскордонному співробітництву

прикордонних територій України та держав-сусідів.

Незважаючи на велику кількість ґрунтовних досліджень у сфері

міжрегіонального співробітництва варто визнати, що більшість публікацій

присвячено проблемі міжнародної співпраці. Багато опублікованих матеріалів

розкривають теоретичні засади взаємодії, але відсутні напрацювання, які б

пояснювали причину сучасної відчуженості областей України одна від одної,

небажання співпрацювати у довгостроковій перспективи у контексті

національного розвитку.

Міжрегіональне співробітництво – це поняття дуже многогранне. У

загальному розумінні міжрегіональне співробітництво передбачає взаємодію

органів влади, суб’єктів господарювання, наукових та громадських інституцій

різних територіальних формувань (областей, міст, районів тощо) однієї або

різних (декількох) держав у сфері державного управління, економіки,

272

соціального забезпечення, науки. освіти, культури та екології з метою

забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку як окремих

територій-учасників співпраці так і країни в цілому. Рівні міжрегіонального

співробітництва можна представити схематично (рис. 3.10) [25].

Рис. 3.10. Рівні міжрегіонального співробітництва в Україні.

Джерело: розроблено автором

Спираючись на представлену схему та статистичну аналітику [26, c. 50-

60], можна зробити висновки, що перших два рівні співпраці, є фактично не

розвиненими. Останні два рівні – міжнародна транскордонна та

міжрегіональна співпраця з регіонами, що не межують з країною, – достатньо

реалізовані, але і тут нашій країні є чому вчитися.

Розвиток міжрегіонального співробітництва заснований на теорії

просторової організації продуктивних сил економіки. Експерти вважають, що

головна мета такої співпраці – це отримання синергетичного ефекту, який

сприятиме більш ефективному розвитку регіонів. У 2015 році А, Климович

пропонує розглядати взаємодію регіонів на основі визначення полюсів

розвитку (рис. 3.11).

Ідея, запропонована її автором є цікавою, але потребує певного

корегування. Судячи з представленої схеми (рис 3.11), взагалі неохопленою

273

залишилась Чернівецька область. Незважаючи на те, що розрахунки

здійснювалися фактично за даними 2013 року, вони стали пророчими: взагалі

незадіяний Кримський півострів, а також більша частина Луганської і

Донецької областей, у тому числі і самі обласні центри. З того часу пройшло

п’ять років, запропонована ідея так і не буда реалізована, а негативні наслідки

відсутності соціально-економічної консолідації та згуртованості країна та

майже всі регіони відчувають і досі.

Рис. 3.11. Географічна інтерпретація радіусів впливу регіонів – полюсів росту в

України.

Джерело: [163, с. 119]

Перспективність та стратегічна важливість розвитку міжрегіонального

співробітництва визнана на національному рівні ще у 2011 р. Тоді

Національний інститут стратегічних досліджень в межах реалізації нової

державної політики здійснив низку публікацій присвячених проблемам

розвитку міжрегіональної взаємодії. На найбільшу увагу серед них заслуговує

аналітична доповідь «Міжрегіональне співробітництво у системі нової

регіональної політики України» [218]. Вже тоді фахівці інституту говорили

274

про наявність цілого ряду проблем, що перешкоджають налагодженню

стабільних зав’язків між областями та районами. Серед них [218, c. 10]:

орієнтація суб’єктів господарювання на зовнішні ринки збуту: більшість

підприємств прагнуть експортувати власну продукцію за межі країни, а не

реалізовувати її на внутрішньому ринку;

відсутність стимулів налагодження зав’язків між суб’єктами

господарювання всередині країни;

концентрація ядtр економічного розвитку у мегаполісах, які акумулюють

значну частку трудових, фінансових ресурсів, об’єктів соціально-економічної

інфраструктури;

моноспеціалізація більшості периферійних міст та районів по всій

території країни;

зниження платоспроможності населення та підприємств країни, як

наслідок – скорочення ємності вітчизняних регіональних ринків;

низький попит на інноваційну продукцію та послуги, консерватизм та

застарілість технологій організації виробництва товарів та послу;

відсутність сприятливого інвестиційного клімату, бюрократичні та

непрозорі процедури застосування інструментів стимулювання інвестиційної

діяльності;

відсутність документально закріплених пріоритетних напрямів розвитку

міжрегіонального співробітництва у регіональних стратегіях всіх областей

України; і 2011 р. і в 2013 р. [85; 218] і нині – у 2018 р. ситуація щодо

формування стратегічних пріоритетів у контексті міжрегіонального

співробітництва залишається незмінною: даний напрям чітко не прописаний у

жодній із обласних стратегі;

низький рівень поінформованості суб’єктів господарювання про

можливості та перспективи міжрегіональної співпраці.

Зазначені ще у 2011 р. проблеми розвитку міжрегіонального

співробітництва не втратили своєї актуальності. Більше того, їх перелік

275

необхідно доповнити. Зокрема, до суто економічних причин тепер можна

додати проблеми соціального та політичного характеру, а саме: значні

розбіжності у показниках соціальної напруженості серед областей України,

підвищення рівня конфліктності у регіонах з високими показниками

соціальної напруженості; відсутність політичної волі та небажання органів

влади більш розвинених областей співпрацювати з депресивними, економічно

відсталими регіонами країни; відкритий воєнний конфлікт на сході країни,

який на рівні підсвідомості ще більше загострю соціально-культурне

протистояння між населенням західних та східних регіонів країни.

В результаті, економіка країни отримує купу негативних наслідків, які

хибно впливають як на поточну соціально-економічну ситуацію, так і на

розвиток всіх територій у довгостроковій перспективі.

Подолання кризи взаємодії областей України вимагає пошуку нових

шляхів спільного соціально-економічного розвитку. Серед таких на особливу

увагу заслуговують наступні [25]:

1) прописати у державній стратегії регіонального розвитку та у всіх

регіональних стратегіях України пріоритетний напрям: розвиток

національного міжрегіонального співробітництва;

2) сформувати та на законодавчому рівні закріпити просторово-

територіальні кластери міжрегіонального розвитку. Зокрема, пропонується

розглядати наступні формування: східний (Харківська, Луганська, Донецька,

Дніпропетровська, Запорізька області); південний (Кримський півострів,

Херсонська, Миколаївська та Одеська області), північно-центральний

(Сумська, Чернігівська, Київська, Житомирська, Полтавська та Черкаська

області), південно-центральний (Кіровоградська, Хмельницька, Чернівецька,

Вінницька області), західний просторово-територіальний кластер (Львівська,

Івано-Франківська, Волинська, Рівненська, Закарпатська області). Взаємодія

областей у межах просторово-територіального кластеру має бути побудована

за принципом 6К (конкурентоздатність, кооперація, концентрація,

276

комунікація, координація, компетенція [142]) скоординована на рівні стратегій

регіонального розвитку [105];

3) забезпечити територіальний фокус взаємодії на периферійних,

економічно відсталих районах, які потребують найбільшої підтримки та

соціально-економічних стимулів розвитку;

4) ініціювати пошук нових, інноваційних напрямів взаємодії: розвиток

туристичної галузі та внутрішнього туризму, розбудова спільних проектів

щодо впровадження енергозберігаючих технологій, розробка спільних

інноваційних проектів на територіях депресивних районів (створення власних

«Силіконових долин», праобраз якої вже існує у Києві [368], але столиця і без

того має найвищі темпи економічного розвитку на відміну від інших регіонів);

впровадження спільних освітніх проектів для дітей з периферії з подальшим

працевлаштуванням на території постійного проживання.

Проблема міжрегіонального співробітництва є актуальною для України

протягом останнього десятиліття. Але її вирішення саме зараз стає критично

важливим завданням як для місцевих, так і для регіональних органів влади.

Уточнені причини сучасної кризи національних міжрегіональних соціально-

економічних відносин надали можливість обґрунтувати основні напрями

діяльності для активізації спільної взаємодії. Реалізація запропонованих

заходів дозволить: налагодити ефективний міжрегіональний соціальний діалог

та накопичувати спільний соціальний капітал на регіональному рівні;

консолідувати регіональні соціально-економічні системи задля стабільного

розвитку на основі задоволення спільних регіональних та

загальнонаціональних інтересів; знизити рівень соціального напруження у

депресивних регіонах України, створити нові робочі місця та зупинити

трудову міграцію.

Представлені результаті від реалізації запропонованих заходів дозволять

скоротити наявні диспропорції розвитку областей України та сприятимуть

277

зростанню самосвідомості і відповідальності суб’єктів господарювання за

майбутнє території, на якій здійснюється їх економічна діяльність.

Досвід розробки сучасних стратегій регіонального розвитку до 2020 р. є

неоднозначним й таким, що вимагає повторного аналізу зазначених вище

проблем. Зокрема, на особливу увагу заслуговують стратегії розвитку

Луганської [350] та Донецької областей [348], які перебувають у особливих,

складних умовах економічної кризи. Огляд зазначених документів дає

можливість виявити наступні проблеми формулювання стратегічних

орієнтирів, які вже зустрічалися раніше: відсутність чітко визначеного

бюджету та джерел його фінансування для кожного напряму; неузгодженість

власних орієнтирів з довгостроковими орієнтирами сусідніх областей;

абстрактність формулювань зазначених орієнтирів та завдань щодо їх

реалізації. Опосередковано, заплановані заходи для виконання певних завдань

в рамках зазначених стратегічних планів можна відстежити за «Державною

цільовою програмою відновлення та розбудови миру в східних регіонах

України» [270], але це не дає комплексного бачення ситуації щодо процесу

реалізації розроблених стратегій та зазначених у них пріоритетів.

Сьогодні на загальнодержавному рівні основними пріоритетами

регіонального соціально-економічного розвитку визнано: підвищення

конкурентоспроможності всіх областей України; територіальну соціально-

економічну інтеграцію і просторовий розвиток; ефективне управління у сфері

регіонального розвитку.

Спираючись на державні пріоритети регіонального розвитку та на

запропоновані заходи в рамках «Державної цільової програми відновлення та

розбудови миру у східних регіонах України», можна ідентифікувати більш

деталізовані довгострокові орієнтири формування оновлених регіональних

економічних відносин для східних регіонів нашої держави (рис. 3.12.).

278

Рис. 3.12. Довгострокові орієнтири оновлення економічних відносин східних

регіонів України

Джерело: розроблено автором з використанням [273, 347-351].

Підвищення

конкурентоспроможності

регіонів України

Пріоритети державної

стратегії регіонального

розвитку до 2020 р.

Стратегічні орієнтири

регіонального розвитку

Модернізація та диверсифікація регіональної

соціально-економічної інфраструктури з

використанням новітніх екологічно безпечних

енергозберігаючих технологій

Реалізація інноваційних напрямів соціально-

економічного розвитку за рахунок

диверсифікації сфер економічної діяльності

Створення системи маркетингового

просування регіону на національний та

міжнародний ринки

Територіальна соціально-

економічна інтеграція і

просторовий розвиток

Розвиток економіки знань за рахунок

трансформації системи освіти та науки у

сектор інноваційного підприємництва

Усунення соціально-економічного дисбалансу

розвитку периферійних територій за рахунок

розвитку міжрегіонального співробітництва з

сусідніми регіонами

Ефективне управління в сфері

регіонального розвитку Підвищення рівня інформатизації та

поінформованості регіональної спільноти

стосовно всіх аспектів її життєдіяльності

Формування соціального діалогу між

регіональною владою, представниками

бізнесу та громади

Всебічний розвиток людського та соціального

капіталу за рахунок підвищення адаптивності

до потреб ринку та громадської активності

населення регіону

279

Для визначення спільних орієнтирів оновлення економічних відносин на

регіональному рівні, окрім зазначених стратегій розвитку Луганської та

Донецької областей, були проаналізовані аналогічні документи Харківської,

Дніпропетровської та Запорізької областей, які, разом з Донбасом, формують

східну частину України. Крім того, саме ці області є «сусідами» -

потенційними регіонами-партнерами, про які вже йшлося раніше, але у жодній

стратегії серед зазначених областей так і не прописаний чіткий механізм

взаємодії у економічній сфері ані з цими, ані з будь-якими іншими регіонами

України.

Загалом, визначено вісім ключових довгострокових орієнтирів системи

економічних відносин східних областей, які у тій чи іншій мірі відповідають

державним пріоритетам регіонального розвитку. В кожній групі визначених

орієнтирів регіональних стратегій є такі, що відповідають тільки одному

загальнонаціональному пріоритету регіонального розвитку, але є один,

дотримання якого сприятиме реалізації всіх трьох державних пріоритетів - це

всебічний розвиток людського та соціального капіталу за рахунок підвищення

адаптивності до потреб ринку і громадської активності населення регіону.

Проблема здатності пристосування мешканців регіону до потреб його

економічного середовища – це одна з найголовніших проблем не тільки

сучасного Сходу, але й всієї України, яка вимагає переорієнтації регіональних

освітніх систем (як базової так і вищої освіти) на економічні потреби регіону.

Тільки такий підхід забезпечить розвиток відповідного людського капіталу,

який залишатиметься і працюватиме на розвиток саме цієї території, а не

емігруватиме у пошуках кращого майбутнього.

Результатом розвитку людського капіталу має стати формування якісного

соціального капіталу, розвиток якого необхідно підтримувати стимулюванням

громадських ініціатив у першу чергу в економічному середовищі та

впровадженням соціального діалогу на всіх рівнях регіонального управління, а

також між основними суб’єктами економічної діяльності: регіональними

органами влади, бізнесом та громадою.

280

Термін «орієнтир» в буквальному сенсі означає певний покажчик –

помітний предмет, який допомагає визначитись у певній місцевості, а в

економічному середовищі він використовується як вказівник напряму дій.

Запропоновані довгострокові орієнтири оновлення економічних відносин

мають спрямувати зусилля регіональних органів влади на переорієнтацію

економічних відносин з суто економічних перетворень на процеси їх

соціалізації, екологізації та інноваційного розвитку.

Тому ідентифіковані довгострокові орієнтири мають стати реальними

стратегічними позначками оновлення економічних відносин для всіх п’яти

регіонів України. Бажано, аби стратегії регіонального розвитку були б

відкориговані відповідно до визначених напрямів діяльності, бо їх реалізація

дозволить кожній області: подолати системну кризу розвитку економічних

взаємовідносин на регіональному рівні; налагодити партнерські відносини з

регіонами-сусідами; поступово переорієнтувати регіональну економіку з

екстенсивного на інтенсивний, інноваційний шлях розвитку; загальмувати

процес міграції населення працездатного віку.

Представлений у параграфі аналіз проблем у сфері стратегічного

розвитку соціального діалогу та безпосередньо систем регіональних

економічних відносин дозволив сформувати інтеграційний підхід щодо

гармонізації стратегій регіонального розвитку, на основі якого визначено

стратегічні орієнтири для п’яти східних областей України, з урахуванням

цілей Державної стратегії регіонального розвитку. Реалізація зазначених

орієнтирів оновлення системи економічних відносин у довгостроковій

перспективі дозволить забезпечити всебічний сталий розвиток східних

регіонів, дозволить зберегти людський капітал та наявні в регіонах природні

ресурси, акумулювати інноваційні проекти для підвищення ефективності

економічної діяльності, а також для усунення дисбалансу розвитку між

центральними та периферійними районами.

281

Висновки до розділу 3

1. Огляд існуючих публікацій засвідчує, що сценарний аналіз є

ефективним інструментом стратегічного прогнозування, який дозволяє

уникнути безальтернативності розвитку подій у майбутньому та обрати

найбільш адекватний варіант для розвитку системи економічних відносин.

2. За результатами проведеного дослідження сформовано новий підхід

щодо сценарного аналізу системи регіональних економічних відносин на

засадах соціального діалогу, згідно з яким відібрано шість основних

показників (по два показники для кожної сторони соціального діалогу з

відповідними потребами для розвитку). Отримані результати парної кореляції

відібраних індикаторів у комбінації з оновленим SWOT-аналізом дозволили

виявити вірогідність реалізації альтернативних (песимістичного та

оптимістичного) сценаріїв розвитку системи економічних відносин Луганської

області, а також визначити реалістичний сценарій розвитку.

3. За підсумками сценарного аналізу доведено, що у Луганській області

найбільш актуальним є реалістичний сценарій, орієнтований на задоволення

економічних вимог і потреб у безпеці. Основним інструментом реалізації

даного сценарію є людський капітал.

4. Дослідження довело, що підґрунтям для прийняття управлінських

рішень щодо сталого розвитку економічних відносин регіону, має бути

використана технологія на основі комплексного підходу, що керується

наявними потребами соціуму та його інтересами. Удосконалена технологія

прийняття рішень з економічного розвитку регіону із різних соціальних груп

надає чіткі рекомендації відносно складу етапів, типів, засобів реалізації та

уявлення щодо потенційних загроз у процесі прийняття спільних рішень

регіональною владою, представниками бізнесу та громади. Запропонований

алгоритм реалізації технології прийняття управлінських рішень для окремих

суб’єктів господарювання, дає можливість керівникам підприємств приймати

282

рішення, які не будуть суперечити інтересам зацікавлених сторін, і, таким

чином, не руйнуватимуть наявний в регіоні соціальний діалог.

5. Об’єктивне дослідження поточного стану системи економічних

відносин на засадах соціального діалогу дозволило виявити причини та

наслідки головних проблем розвитку соціального діалогу в системі

регіональних економічних відносин. Відповідно, до основних проблем

відносяться: нерозуміння бізнесом та регіональними органами влади

важливості розвитку людського капіталу регіону, корумпованість влади,

низький рівень соціальної активності, поінформованості населення, а також

відсутність чітко визначених механізмів взаємодії між владою, бізнесом,

науковими установами та закладами освіти.

6. Доведено, що інститут соціального діалогу в Україні є достатньо

недосконалим, таким, що потребує всебічного оновлення. У формувати

зв’язку з цим охарактеризовано основні критерії його стратегічної

трансформації, а саме ключові аспекти, принципи та бажані результати.

7. Аналіз сучасних національної та регіональних стратегій сталого

розвитку дозволив сформувати інтеграційний підхід до гармонізації стратегій

регіонального розвитку, який передбачає визначення спільних напрямів

розвитку, актуальних для регіонів-партнерів в межах державної стратегії

регіонального розвитку. Представлений підхід дозволив визначити основні

спільні стратегічні напрями оновлення системи економічних відносин у

східних областях України, що забезпечить сталий регіональний розвиток та

сприятиме нарощенню спільного соціального капіталу.

283

РОЗДІЛ 4

МОНІТОРИНГ ВПРОВАДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ В

КОНТЕКСТІ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ РЕГІОНАЛЬНИХ

ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

4.1. Параметризація результатів впровадження соціального діалогу

Процес перетворення національної та регіональних економічних систем

України відбувається на постійній основі вже протягом останніх 25 років

незалежності нашої держави. Від суто економічних цінностей та верховенства

економіки над соціумом наша держава намагається зробити перші невпевнені

кроки у бік розвитку соціальної сфери. Остання криза, що розпочалася у 2014

році та триває і досі, вимагає від власників бізнесу нових методів

господарювання із залученням до процесу та врахуванням точки зору своїх

підлеглих. Виникає потреба у налагодженні постійного діалогу. Процес

моніторингу даних перетворень передбачає визначення певних ключових

характеристик - предикторів, які змінюються протягом зазначеного періоду.

Поняття «предиктор» сьогодні є дуже популярним, многогранним, але з

іншого боку неоднозначним. У загальному розумінні - це параметр, термін,

який використовується у точних, природничих науках. Якщо конкретніше – це

величина, властива якому-небудь предметові, пристрою, явищу [316, c. 66].

Спираючись на дане визначення, можемо стверджувати, що параметри

економічної системи – це основні характеристики, які якісно або кількісно

відображають стан економічних взаємовідносин між учасниками економічної

діяльності у конкретний час. У свою чергу предиктор – це термін, що

походить від англійського слова «predictor» – провісник. Іншими словами – це

прогностичний параметр, за яким можна відстежити стан системи у минулому,

у теперішньому часі та у майбутньому. Цей термін часто використовується

284

при побудові прогностичних моделей у математиці, соціології, психології і,

безперечно, в економіці. Проблема визначення таких параметрів-предикторів

перетворення сучасних економічних відносин є вельми актуальною для

сьогодення.

Аналіз останніх досліджень та публікацій свідчить, що проблемою

визначення параметрів функціонування економічних систем займається багато

сучасних вчених. Серед них варто звернути увагу на роботи Т. Калінеску та

Л. Альошкіної [151], Р. Козаченко [170], О. Соскіна [324], О. Мороз та

А. Свентух [227], Н. Новосьолової та С. Новосьолова [242], Д. Котенок [180]

та ін.

Огляд публікацій зазначених та інших авторів свідчить про те, що в

залежності від мети дослідження, параметри, які характеризують стан

економічної системи, можуть значно відрізнятися, причому необхідно

враховувати, що мова йде про системи одного рівня (макро-, мезо-,

мікроекономічні).

Також для повноти аналізу попередніх досліджень необхідно зазначити,

що були спроби визначити певні параметри розвитку соціального діалогу як

процесу, який поступово стає невід’ємною складовою економічних

взаємовідносин. Цієї проблеми торкалися О. Крутій [188], Т. Азарова [2],

Д. Сторожилова [344], А. Русакович [304], А. Гампарцумов [42]. Серед

вказаних науковців тільки О. Крутій розглядав зазначене питання у

економічній площині. Всі решта досліджували дану проблему у площині

соціологічних, філософських наук.

Спроби поєднати характеристики перетворення економічних відносин під

впливом процесів впровадження соціального діалогу не зробив поки що жоден

з авторів, хоча в сучасних умовах господарювання соціальні процеси в

економіці набирають все більших обертів та вимагають фіксації тенденцій їх

видозмінення у часовому континуумі.

285

Найбільш оптимальний підхід до аналізу параметрів трансформації

економічних відносин пропонує Р. Козаченко [170]. На основі

запропонованого автором варіанту, сформуємо власний комплекс предикторів

системи економічних відносин з урахуванням процесів соціалізації

економічного середовища.

Зазначений комплекс сучасних предикторів реалізації соціального діалогу

в системі економічних відносин представлено на рис. 4.1. Існуючий стан

кожного конкретного предиктора у переліку можливих характеристик на

рис. 4.1. позначено маркером « », та виділено полужирним шрифтом.

Всю сукупність даних характеристик пропонуємо поділити на два блоки:

1) блок предикторів, що характеризують безпосередньо економічні відносини;

2) блок предикторів, що характеризують громадську активність [119, 130].

Кожен блок містить основоположні характеристики, які змінюються у

часовому лазі, їх ретроспективний аналіз у перспективі дозволить зробити

висновки стосовно процесів перетворення, що протікають у економічному

середовищі нашої держави, та визначити, чи є реальний діалог між суб’єктами

економічної діяльності, наявність якого свідчить про зрілість суспільства та

забезпечує сталій розвиток.

Розглянемо більш детально кожний предиктор у контексті його видозміни

за двадцятип’ятирічний період розвитку нашої країни. Перша складова

економічного блоку – механізм розподілу ресурсів. На початку незалежності

більшість економічних ресурсів розподілялося державою між сферами

економічної діяльності адміністративно-розпорядчим методом. Зараз, після

тривалого періоду перебудови, можна з впевненістю стверджувати, що

Україна переважно перейшла до ринкової системи і у більшості випадків саме

його кон’юнктура визначає шляхи перерозподілу наявних економічних

ресурсів за умови регуляції державою стратегічних сфер соціально-

економічного розвитку. Тобто наша держава на сьогодні має змішаний

286

Рис. 4.1. Комплекс предикторів реалізації соціального діалогу в системі економічних відносин

Джерело: розроблено з використанням [170, 172, 285]

287

механізм розподілу ресурсів з превалюванням ринкових важелів над

державними інструментами регулювання.

Також спостерігаються радикальні зміни другого параметру – форми

власності. Якщо на початку дев’яностих років у економічній сфері переважала

державна форма, то зараз більшість підприємств перебувають у приватній

власності. Так за даними Єдиного державного реєстру підприємств та

організацій України на початок 2017 р. зареєстровано 1 185 071 юридичних

осіб, з них: 202 352 приватних підприємств (17,1%), 532 401 товариств з

обмеженою відповідальністю (44,9%), 3 982 державних підприємств (0,3%),

11 677 комунальних підприємств (1%) [161]. Процес роздержавлення і

приватизації спрямований, перш за все, на розвиток конкуренції та

відродження інноваційної діяльності, яка у формах приватної власності

отримує більше стимулів для розвитку, аніж на державних підприємствах,

адже усувається державна монополія на засоби та результати виробництва.

Саме заміна державної власності на приватну дозволяє змінити також статус

інтелектуальної власності, яка перетворюється на потужний інструмент

економічного розвитку.

Третій предиктор – система планування, що використовується на

державному, регіональному рівнях, - з початку незалежності нічим не

відрізнялася від радянської директивної, і передбачала визначення конкретних

цілей розвитку у найвищих ешелонах влади без урахування економічних

тенденцій та світового досвіду. На зміну директивному поступово прийшло

індикативне планування – радикально-протилежний підхід, який передбачає

розробку стратегічних планів розвитку. Саме індикативне планування є тим

інструментом, який здійснює певне втручання у ринкову економічну систему.

В Україні індикативне планування носить кон’юнктуро-структурний (тобто

рекомендовано-вказівний) характер. Проте, певна частина системи планування

так і залишилась директивною, це стосується всіх напрямів діяльності, що

фінансуються з державного бюджету. В науковій сфері ще досі точиться

288

дискусія щодо меж державного регулювання та ролі держави у даному

процесі, але більшість фахівців схиляються до думки, що головна її роль -

через стратегічне планування та дієву законодавчу базу гарантувати

формування інституційної підтримки та розвиненої ринкової інфраструктури

для подальшого розвитку економіки [257, c. 36].

Наступна характеристика – наявна система стимулювання процесів

економічного розвитку. Спектр стимулів, які на сьогодні застосовуються в

Україні, є достатньо широким. Найбільш дієвий та відомий – податкові пільги,

що надаються у пріоритетних економічних сферах розвитку. Для підтримки

малого бізнесу в країні запроваджено спрощену систему оподаткування.

На особливу увагу у сфері податкового регулювання заслуговують

постраждалі східні області. Проблема реанімації території Луганської та

Донецької області вже зараз є каменем спотикання як для місцевих,

регіональних, так і для державних органів влади. За останні роки регіон з

прибуткового перетворився на територію з безліччю соціально-економічних

проблем. Більша частина промислових підприємств або залишилась на

непідконтрольній Україні території, або припинила свою діяльність з

об’єктивних обставин.

Вихід з кризового становища Луганської та Донецької областей – це

задача, яку необхідно вирішувати у найближчий час, не чекаючи закінчення

конфлікту. Перелік першочергових проблем дуже великий, і з кожним роком

він постійно розширюється: безробіття, низький рівень заробітної плати,

збільшення чисельності населення, яке живе за межею бідності, скорочення

кількості функціонуючих підприємств, соціальна незахищеність тимчасово

переміщених осіб, зруйнована житлово-комунальна інфраструктура тощо.

Іншими словами, дані території можна назвати депресивними.

Таке припущення не є безпідставним. Багато дослідників трактують

поняття «депресивна територія» як промисловий регіон, де відбувається застій

базових галузей економіки. На думку С. В. Мельника, «депресивність

289

територій» характеризується інтенсивністю деструктивних економічних і

соціальних процесів, обумовлених стагнацією традиційно провідних галузей

господарства внаслідок різкого порушення відтворювальних процесів [215,

с. 374]. Луганська та Донецька області повністю відповідають описаним

умовам і можуть розглядатися як депресивний регіон.

На сьогодні очевидним стає той факт, що економіка зазначеної території

не може функціонувати у тих самих умовах, як і решта регіонів нашої

держави. Серед економічних важелів впливу що потребують соціалізації в

умовах розвитку Луганської і Донецької областей, безумовно зараз перебуває і

податкова політика, яка покликана формувати державні фонди для

фінансування соціальної сфери життєдіяльності суспільства. Але неможна не

зазначити, що підприємства та фізичні особи – суб’єкти економічної

діяльності, які функціонують у даному регіоні, перебувають зараз у скрутному

становищі. Більшість з тих, хто залишився і ще намагається «вижити» в

складних умовах даної території, потерпають від зниження попиту на

продукцію, товари та послуги. У складній ситуації опинились представники

таких видів економічної діяльності як операції з нерухомим майном;

тимчасове розміщення та харчування; інформація та телекомунікації;

професійна, наукова та технічна діяльність; освіта, мистецтво, культура,

спорт, відпочинок тощо .

Очевидно, що для подальшого розвитку регіон потребує певних

преференцій, а саме певних податкових пільг [115] для підприємств та

організацій. які здійснюють свою діяльність в даних складних умовах. У

цьому контексті також варто згадати про Закон України «Про спеціальний

режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку

Луганської області» від 15.07.1999 та про Закон України "Про спеціальні

економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій

області" від 24.12.1998 р. Дію даних нормативних актів було припинено, але

вже зараз виникає потреба щодо їх відновлення, з урахуванням того факту, що

290

якщо раніше мова йшла про окремі райони, то зараз є необхідність говорити

про всю підконтрольну територію Луганської та Донецької областей.

Основною метою реалізації вказаних законів було створення нових робочих

місць у пріоритетних галузях економічної діяльності за рахунок впровадження

нових інвестиційних проектів. Зараз є потреба підтримати не тільки нові

інноваційні проекти, але й існуючі підприємства, які намагаються вижити в

складних умовах та зберегти наявних працівників. Зазначений документ

дійсно було поновлено, але обрані території викликають багато питань. Про

це окремо буде згадано трохи нижче.

До пріоритетних напрямів економічної діяльності, які варто підтримати з

боку держави, окрім вже зазначених як збиткові, на увагу заслуговують також

добувна та переробна промисловість; сільське та лісове господарство;

будівництво; постачання електроенергії та газу; охорона здоров’я та надання

соціальної допомоги.

Серед найбільш бажаних преференцій для нових інвестиційних проектів

та для діючих підприємств або фізичних осіб-підприємців може бути повне

звільнення від сплати податків. Термін дії преференції має розглядатися у

кожному випадку окремо в залежності від виду та перспектив розвитку

обраної діяльності. Також важливим елементом соціалізації податкової

політики на даних територіях може стати перегляд податків які надходять до

місцевих, а які – до державного бюджету. У даних умовах для регіону було б

краще більшість фінансів, акумульованих від податкових відрахувань,

залишати на місцях, а не направляти їх до державного бюджету України.

Крім згаданих податкових стимулів, у рамках політики протекціонізму

товарів національних виробників, активно застосовувалося мито для

імпортованої продукцію, але зараз, у зв’язку з підписання України угоди про

асоціацію з ЕС, відбуватиметься поступове двостороннє скорочення ставок

ввізного мита. Крім того, у країні активно застосовується система бюджетних

дотацій.

291

Як вже зазначалося, зараз реанімовано практику формування спеціальних

економічних зон та територій пріоритетного розвитку. Станом на 2017 р. на

сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі України оприлюднено

діючий перелік таких територій. До спеціальних (вільних) економічних зон

належать: "Азов", "Донецьк", "Закарпаття", "Інтерпорт Ковель",

"Курортополіс Трускавець", "Миколаїв", "Порто-франко", "Порт Крим",

"Рені", "Славутич", "Яворів". До території пріоритетного розвитку із

спеціальним режимом інвестиційної діяльності належать: Автономна

Республіка Крим, Волинська область, Донецька область, Закарпатська

область, Житомирська область, Луганська область, Чернігівська область, м.

Харків, м. Шостка Сумської області. Представлений перелік, безумовно,

викликає деякі питання - про яку вільну економічну зону можна говорити у м.

Донецьк та про яку територію пріоритетного розвитку можна говорити в

Автономній Республіці Крим? Це території, які на сьогоднішній день не

підконтрольні Україні.

Відбулася певна трансформація і в методах перерозподілу доходів

держави, які фактично базуються на методах бюджетного планування. Серед

перелічених варіантів Україна розпочинала процес планування власних

доходів та витрат за так званим методом «з нуля», тобто планування видатків

на основі обґрунтування кожної статті незалежно від того чи планувалися

вони раніше чи ні. Метод передбачав планування доходів та витрат строком на

1 рік. На сучасному етапі розвитку Україна у більшості випадків застосовує

програмно-цільовий метод планування, що передбачає управління

акумульованими коштами з метою досягнення конкретних цілей згідно з

розробленими стратегіями розвитку.

Розглянувши особливості розвитку економічних відносин під впливом

суто економічних предикторів, перейдемо до параметрів другого блоку, що

характеризують особливості реалізації громадської активності, яка поступово

292

стає невід’ємною складовою економічної сфери як на регіональному так і на

національному рівнях.

Перший та найбільш очевидний предиктор – залученість населення до

суспільних (громадських) об’єднань (організацій). Станом на 2016 р. членами

таких організацій було зареєстровано 24 438 157 осіб, у 2017 р. - 19 925 386

осіб, і цей показник значно менший за дані шестирічної давнини. У 2010 він

складав 30 121 225 осіб. Іншими словами, кількість членів громадських

об’єднань за цей період скоротилась на 34% [65, 66]. Даний факт свідчить про

те, що населення країни, потроху втрачає довіру до таких організацій і вважає

непотрібним приймати членство у них, що явно говорить не на користь

налагодження соціального діалогу як в економічному середовищі так і у

суспільному житті регіонів.

Наступний предиктор блоку громадської активності – це рівень

поінформованості учасників тих самих взаємовідносин. Офіційна статистика

не надає нам такої інформації, але як свідчать дані соціологічних опитувань,

які щорічно проводить Інститут соціології НАН України, на жаль, ситуація з

точки зору самого населення змінюється тільки у гіршу сторону (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Рівень поінформованості населення України у 1994 та 2016 рр.,

% опитуваних

1994 2016

Значно погіршився 18,2 21,9

Трохи погіршився 18,0 22,4

Залишився незмінним 39,1 44,3

Трохи поліпшися 16.9 8.9

Значно поліпшився 3,9 1,3

Не відповіли 3,9 0,2

Середній бал (за 5-бальною шкалою) 2,7 2,4

Джерело: [292, c. 89]

Загальний рейтинговий бал за п’ятибальною шкалою оцінювання (де 1 -

найгірший показник, 5 – найкращій), який знизився з 2,7 до 2,4 за останні 20

років свідчить, що мешканці регіонів сприймають власну поінформованість як

293

таку що знижується, причому у відсотковому співвідношенні збільшується

відсоток людей, які вважають, що ситуація значно погіршилась.

Наступний предиктор – характер співпраці у процесі налагодження

економічних відносин між учасниками економічної діяльності. Взагалі існує

два варіанта співпраці: фрагментарно та на постійній основі. Так, на 1 січня

2018 р. в Україні зареєстровано 25988 громадських організацій, у той час як на

початок 2011 р. існувало 82 707 таких організацій [56, 64, 65, 66]. Порівнюючи

цю статистику з даними соцопитувань щодо залученості осіб до членства у

громадських об’єднаннях, можна зробити висновок, що довіра до таких

структур поступово скорочується. Практика реєстрація організації як

громадської не гарантує її активну роботу за зазначеними у статуті

напрямами. Нажаль така сама тенденція, характерна і для профспілкових

організацій. Їх пасивність та бездіяльність не сприяє підвищенню рівня

довіри, тому позитивна динаміка щодо збільшення кількості членів

профспілок, яка спостерігалась у минулому десятилітті поступово змінюється

на негативну. Таким чином, якщо на початку незалежності в Україні взаємодія

між роботодавцями, працівниками та владою була відсутня, то зараз можна

говорити про наявність фрагментарної взаємодії. Але говорити про реальні

позитивні зрушення підстав поки що немає.

Ще одна досліджувана характеристика – нормативно-правова бази щодо

підвищення громадської активності. На сьогодні в Україні прийнято цілий рід

основоположних документів, які передбачають регулювання сфери

громадських ініціатив, серед них: Указ Президента України «Про сприяння

розвитку громадянського суспільства в Україні» [363], Постанова Кабінету

Міністрів України «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та

реалізації державної політики» [271] та ін. Безпосередньо для налагодження

соціального діалогу та ефективної співпраці між усіма учасниками

економічних взаємовідносин за роки незалежності у нашій країні була

сформована та прийнята велика кількість законодавчих та нормативних актів

294

щодо врегулювання економічної діяльності, у тому числі наприкінці 2010 р.

прийнято Закон України «Про соціальний діалог в Україні» [93], але, після

семи років його дії, більшість експертів стверджують, що даний документ є

недосконалим та потребує всебічного перегляду. Особливо гостро проблема

реформування законодавчої бази у даній сфері постала після початку воєнно-

політичного конфлікту у 2014 році, але процес реформування тільки-но

розпочато.

Останній предиктор – механізм фінансування спільних рішень учасників

економічних взаємовідносин. На сьогоднішній день більшість рішень, які

дійсно приймаються спільно представниками влади, бізнесу та населення,

реалізуються через ті самі суспільні об’єднання громадян, головною метою

діяльності яких є не отримання прибутку, а отримання конкретних соціальних

благ для певних категорій населення, у тому числі для найманих працівників.

За даними офіційної статистики, у 2016 р. сума витрачених громадськими

організаціями коштів склала 5 545 627,6 тис. грн, що у 2 більше ніж у 2010 р.,

але така позитивна на перший погляд динаміка викликана процесами інфляції

та обезціненням національної валюти у більше ніж у три рази. Більше

половини цих коштів (56%) – це благодійні внески; третина всіх надходжень –

благодійні внески від нерезидентів; надходження від підприємств складають

приблизно 15%; надходження від державного та місцевих бюджетів у сумі

складають 7% (відповідно 4% та 3%) [65, c. 12]. Сам механізм реалізації

спільної фінансової діяльності все ще не є усталеним. Більшість громадян не

усвідомлюють необхідності власної участі у процесах регіонального розвитку,

тому досвід акумуляції фінансових ресурсів підприємств регіону та населення

є невеликим. Більшість громадян країни все ще вважають що фінансовий

тягар вирішення економічних проблем розвитку регіону має бути покладений

на регіональні бюджети.

Останній спільний предиктивний параметр – це самі методи перетворень,

які поділяються на еволюційні та радикальні. З самої назви кожного вже

295

зрозуміло, що у еволюційному випадку трансформація відбувається

поступово, за певними етапами, протягом певного проміжку часу відповідно

узгодженого плану дій. Революційний метод дозволяє швидку перебудову

системи взаємовідносин. Саме революційний методі (його ще називали

методом «шокової терапії») було спочатку застосовано в Україні і це

дозволило: стабілізувати макроекономічне середовище; лібералізувати всі

сфери економічної діяльності; сформувати та надати поштовх для розвитку

приватному сектору економіки; переформатувати роль держави у регулюванні

економічних відносин шляхом заміни методів прямого тиску на методи

непрямого впливу у сфері податкової та грошової політики. Увесь шлях

розвитку нашої країни у певні періоди відбувалася зміна методів

трансформації економічних відносин, і після доволі спокійного періоду 2000-

2013 рр. на зміну еволюційному підходу знов прийшли радикальні методи,

викликані новими обставинами життєдіяльності країни. Останній предиктор є

результатом перетворень та видозмінюється під впливом параметрів як

першого так і другого блоку.

За результатами проведеного дослідження можна підсумувати:

1) на сьогоднішній день за предикторами першого економічного блоку

регіональні економічні відносини фактично завершили процес власної

видозміни та залишатимуться незмінними у найближчий перспективі, адже їх

становище за висвітленими параметрами відповідає стану економічних

відносин більшості цивілізованих країн світу;

2) ретроспективний аналіз блоку предикторів громадської актинвності,

яка стає частиною економічних відносин, свідчить, що система

взаємовідносин з населенням залишається застарілою, а процес провадження

соціального діалогу у економічному середовищі носить фрагментарний

формальний характер, і ця негативна тенденція у найближчий час залишиться

незмінною;

296

3) аналіз засвідчує, що основним стратегічним завданням для державних і

регіональних органів влади залишається налагодження ефективного

комунікативного процесу з підприємницьким середовищем та населенням;

4) зміна негативних тенденцій за блоком предикторів громадської

активності представленого комплексу сприятиме підвищенню ефективності

економічних відносин та нарощенню темпів зростання економіки країни та її

регіонів.

Отже, удосконалений комплекс сучасних параметрів – предикторів

реалізації соціального діалогу в системі економічних відносин представляє

собою ефективний інструмент стратегічного управління на регіональному та

національному рівні. Його застосування значно спрощує процес

прогнозування і довгострокового планування розвитку системи регіональних

економічних відносин.

Запропонований комплекс предикторів може бути використаний у якості

підґрунтя для побудови системи моніторингу та сприяти прогресивному

розвитку соціального діалогу в економічному середовищі регіону. Саме

питанню контролю за впровадженням прогресивних складових соціального

діалогу і буде присвячено наступний параграф.

4.2. Режим проведення моніторингу соціального діалогу в регіонах

України

Збалансований сталий розвиток регіонів та держави в цілому – це мета, до

якої прагне кожна країна світу. На конференції ООН, що відбулася у Ріо-де-

Жанейро у червні 1992 р., було прийнято документ «Порядок денний на XXI

століття», який і на сьогодні є узгодженою програмою дій для досягнення

взаємозв’язку економічної, соціальної та екологічної складових розвитку,

тобто саме тих складових, що забезпечують сталий розвиток. Зазначений

297

документ декларує необхідність розробки стратегічних планів для

забезпечення збалансованого розвитку будь-якої країни, що забезпечується

завдяки узгодженості проектів, програм та планів як на регіональному так і на

загальнонаціональному рівні. Національна стратегія повинна ґрунтуватися на

ретельній оцінці нинішньої ситуації і як результат мають бути визначені чіткі

національні пріоритети.

Пізніше, у 1997 році на 19-й Спеціальній Генеральної асамблеї ООН, було

задекларовано, що у процесі розробки та реалізації національної стратегії

збалансованого розвитку мають приймати участь не тільки органи влади, але і

решта членів. Протягом даного засідання була прийнята резолюція, згідно з

якою всі держави світу мали до 2002 року розробити власні відповідні

національні стратегії, які б відображали інтереси всіх верств населення у тому

числі по регіонах країни [281, с. 1].

З тих пір пройшло вже більше 15 років, за цей період Україна так і не

отримала документу, підтриманого всіма верствами населення, хоча й були

зроблені певні кроки у цьому напрямі. Так, у грудні 1997 р. було створено

Національну комісію сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України. У

2000 р. Мінекоресурсів України спільно з іншими органами виконавчої влади

розробило проект «Концепції сталого розвитку України». Утім, ця концепція

критикувалася громадськими екологічними організаціями і не була прийнята

Верховною Радою України. Головна проблема зазначеного документу, яка

була озвучена обуреними громадянами – це цілковита концентрація діяльності

на економічних аспектах, що повністю суперечить постулатам збалансованого

розвитку. Тим не менш, представниками громадськості було сформоване

певне бачення пріоритетів стратегії розвитку нації [281, с. 1-2]: 1) структурна

перебудова і оздоровлення економіки України; 2) формування інституційної

бази збалансованого розвитку; 3) зниження рівня соціально-економічної

нерівності і бідності; 4) розвиток регіональної політики збалансованого

розвитку; 5) перехід до збалансованого природокористування; 6) формування

298

демократичного суспільства; 7) освіта і наукове забезпечення у сфері

збалансованого розвитку; 8) збалансоване ведення сільського господарства; 9)

врахування національних культурних цінностей; 10) розвиток міжнародного

співробітництва; 11) збереження біологічного і ландшафтного різноманіття;

12) енергозбереження і збалансований розвиток енергетики.

У контексті реалізації зазначених пріоритетів розвитку виникає потреба у

формуванні системи моніторингу, який дозволятиме здійснювати повноцінний

поточний контроль та за необхідності корегувати певні дії.

Проблемою формування системи моніторингу стратегій розвитку

займається багато як вітчизняних так і закордонних вчених. Серед них

найбільшої уваги заслуговують роботи О. Пурського, І. Мороз,

O. Моісеєнка [285], Т. Кваши, Е. Паладченко [157], І. Каблака [149] та інші

[221, 224, 303].

Аналіз публікацій зазначених та інших авторів, а також оприлюднених

результатів досліджень засвідчує, що серед науковців на сьогоднішній день не

існує конкретних пропозицій стратегії сталого розвитку України з

визначеними та підтриманими широкими колами громадськості і бізнесу

пріоритетами. Як наслідок, відсутній єдиний підхід до формування системи

моніторингу національних, а відповідно і регіональних пріоритетів. Однак у

вересні 2014 року головою нашої держави було презентовано «Стратегію

сталого розвитку «Україна 2020», яку затверджено Наказом президента

України № 5/2015 від 12.01.2015 р. [364].

Згідно затвердженої стратегії, головна мета – це європейські стандарти

життя та гідне місце України в світі. Для досягнення мети було обрано чотири

вектори розвитку: сталий розвиток країни, безпека держави, бізнесу та

громадян, відповідальність і соціальна справедливість, а також гордість за

Україну в Європі та світі. Передбачається, що для забезпечення руху згідно з

обраними векторами за 5 років буде реалізовано 62 реформи та програми

розвитку. Серед них у стратегії виділено 10 першочергових кроків, а саме, 8

299

реформ та 2 програми розвитку: оновлення влади та антикорупційна реформа;

судова реформа; реформа правоохоронної системи; реформа системи

національної безпеки; децентралізація та реформа державного управління;

дерегуляція та розвиток підприємництва; податкова реформа; реформа

системи охорони здоров’я.

Для контролю отриманих результатів за кожним вектором розвитку в

рамках стратегії запропоновано 25 ключових показників, що представлені у

Додатку В (табл В.1) [364].

Контроль за реалізацією окреслених векторів розвитку здійснює

Національна рада реформ - спеціальний консультативно-дорадчий орган при

Президентові України з питань стратегічного планування, узгодження позицій

щодо впровадження в Україні єдиної державної політики реформ та їх

реалізації. Ця структура була створена 13 серпня 2014 року Указом

Президента «Питання Національної ради реформ і Виконавчого комітету

реформ» № 644/2014 [361].

Голова Національної ради реформ – Президент України. Заступник

голови – голова Адміністрації Президента. Секретар – заступник голови

Адміністрації Президента. Склад Нацради реформ формується з числа членів,

які беруть участь у її роботі з усіх питань, та членів, які запрошуються для

розгляду окремих питань.

До складу Національної ради реформ входять: Голова Верховної Ради

України (за згодою), Прем'єр-міністр України та інші члени Кабінету

Міністрів України, які очолюють міністерства, - за погодженням із Прем'єр-

міністром України, а також за згодою: Голова Національного банку України,

голови комітетів Верховної Ради України, чотири представники від

громадських об'єднань, представник Дорадчої ради реформ (консультативний

орган для напрацювання пропозицій та рекомендацій щодо здійснення та

впровадження в Україні реформ на основі міжнародного досвіду, який

залучатиме іноземних експертів до реформування українського законодавства,

300

а також підвищуватиме рівень міжнародної підтримки України; Дорадча рада

створена Президентом України та функціонує з 13 лютого 2015 року).

Основні результати діяльності Національної ради реформ на початку 2016

року було представлено в об’ємному документі «Моніторинг прогресу

реформ: звіт за 2015 р.» [222]. Такий самий документ було підготовлено і на

рік пізніше [223]/

Основним інструментом моніторингу ситуації, що складається навколо

визначених пріоритетів розвитку, є соцопитування, які на замовлення

Проектного офісу Національної ради реформ здійснює відома у світі

дослідницька компанія «TNS». Опитування проводиться щомісячно, загальна

кількість респондентів складає 1000 осіб.

У Додатку В (рис. В.1) представлена так звана «карта індикаторів

реформ» [222, c. 15]. За даними карти представлено 17 індикаторів; темп

виконання реформ відображено трьома кольорами (сірий – реформа йде за

графіком; світло-сірий – темп виконання реформи у зоні ризику, майже

чорний – темп виконання реформи відстає від запланованого графіку).

Судячи із представлених результатів реалізації запланованих реформ,

найгірша ситуація станом на кінець 2015 р. склалася у сфері державного

управління та охорони здоров’я. Також у зоні ризику опинилися

антикорупційна реформа, реформа з енергонезалежності та освітня реформа.

Соціологічні опитування TNS спільно з Національною радою реформ, які

проводилися у січні 2016 р. в он-лайн режимі, також були присвячені

моніторингу сприйняття прогресу реформ. Отримані результати свідчать про

те, що найбільш важливою реформою, на думку опитаних, є боротьба з

корупцією – 50% опитаних назвали її найбільш потрібною реформою у 2016

році [364].

В топ найважливіших реформ на 2016 рік також входять реформа системи

охорони здоров’я, судової системи та армії (рис. 4.2). Не є пріоритетними, на

301

думку опитаних, реформа системи управління державною власністю, реформа

виборчої системи та державних закупівель.

Рис 4.2. Важливість реформ у 2016 р.

Джерело: [367]

Також варто зазначити, що загалом реформа децентралізації не стоїть у

перших рядках пріоритетних напрямків, але тим не менше мешканці Східних

регіонів частіше, ніж вибірка в цілому, називають найбільш потрібною

реформу децентралізації (10%).

В рамках дослідження частина питань була присвячена найбільш

корумпованим сферам На думку респондентів, найбільш корумпованими

залишаються суди (62% респондентів), прокуратура (56%), митна (49%) та

податкова служба (45%), а також медичні державні заклади (45%), недалеко

від них «відійшли» і органи місцевої влади (38%). Найменш корумпованими

сферами життєдіяльності громадськість вважає заклади середньої та

дошкільної освіти. Певний кредит довіри поки що має новостворена поліція,

але ця ситуація може швидко змінитися.

Відповідно до концепції проекту, вимірювання громадської думки з

загальних запитань довіри до органів влади, поінформованості та помітності

302

прогресу реформ здійснюється щомісячно. Крім того, кожного місяця

відбувається більш глибоке опитування респондентів за трьома з вісімнадцяти

пріоритетних реформах.

Підсумовуючи результати дослідження проекту «Моніторинг сприйняття

прогресу реформ», який був ініційований проектним офісом Національної

ради реформ з вересня 2015 року і здійснюється донині, необхідно

підкреслити, що обраний інструмент безумовно є дуже ефективним засобом

моніторингу, але його недостатньо щоб повноцінно відстежити реальну

ситуацію, у тому числі в економічному середовищі. Не вистачає чітко

сформульованих кількісних показників, а ті що представлені, не дають повної

картини прогресу. Зокрема, як приклад варто привести такий кількісний

результат за напрямом "Оновлення влади та антикорупційна реформа»: за

2015 р. Національне антикорупційне бюро України успішно завершило

розслідування, за результатами яких конфісковано не менше 20%

заарештованого майна, коштів, у тому числі за кордоном (після створення

НАБУ) [222, c. 21]. Виникає питання: 20% – це показник задовільний чи

недостатній, яким чином необхідно реагувати аби наприкінці реалізації

стратегії було отримано бажаний результат? Крім того яким чином даний

показник впливає на формування індикаторів сталого розвитку, зазначених у

Додатку В (табл. В.1). Можливо доцільніше було б говорити про систему

моніторингу яка б у своїй основі містила проміжні показники зазначених

індикаторів виконання стратегії як на національному так і на регіональному

рівні [113].

Порівнюючи національні пріоритети, запропоновані на початку ХХІ

століття і пріоритети «Стратегії сталого розвитку 2020», знову можна

побачити ту ж саму проблему: серед векторів розвитку, запропонованих у

останньому документі, майже не відстежується екологічна складова, частково

вона присутня серед пріоритетів вектору безпеки життєдіяльності людини

(безпечне довкілля, стан питної води та харчів тощо), але серед

303

першочергових завдань нема жодного присвяченого проблемам довкілля. Між

тим, трагедія, що сталася у 2016 році навесні на львівському сміттєзвалищі ще

раз доводить, що пріоритетність економічних і соціальних проблем розвитку

неможлива без врахування екологічної ситуації регіону та країни в цілому.

Не на користь самої Стратегії розвитку «Україна 2020», а також системи

її моніторингу свідчить і той факт, що тільки через півтора роки з початку її

реалізації, вона була доведена до регіонів і почала свою імплементацію на

місцях. Так, на території Луганської області процес формування робочих груп

з розробки регіональної стратегії та відкритого обговорення пріоритетів

розпочато тільки навесні 2016 року [350], фактично сама регіональна

стратегія, яка б забезпечувала імплементацію національної остаточно була

прийнята та оновлена всередині 2017 р., а тому і говорити про ефективну

систему моніторингу пріоритетних напрямів розвитку також не доводиться.

Самої системи моніторингу взагалі ніде не оприлюднено.

Перебудова економічних відносин суспільства – процес, який так чи

інакше переживає кожна держава на шляху свого розвитку. Україна з 1991

року перебуває саме у стані трансформації. Перебудова відбувається у всіх

сферах життєдіяльності. Разом з політичною, економічною сферою

змінюється соціум, світогляд людей, їх життєві орієнтири.

Від огляду ситуації щодо моніторингу соціально-економічних

перетворень з боку держави варто перейти до наявних підходів моніторингу

ситуації з боку представників науки. Проблема адаптації демократичних

механізмів трансформації суспільства до потреб соціально-економічного

розвитку регіонів, держави загалом зараз у нашій країні постає особливо

гостро: невідповідність економічних і політичних перетворень потребам

населення і навпаки – нерозуміння з боку громадськості та відсутність її

підтримки.

Дослідженням особливостей соціально-економічних перетворень

суспільства у перехідний період займається велика кількість як вітчизняних

304

так і закордонних вчених. Серед всієї сукупності варто виділити роботи

Т. Загороднюк [86], Є. Головахи та Н. Паніної і [45, 46], А. Васіної [33],

Д. Ключникової [164] та ін.

Т. Загороднюк у своїх роботах висвітлювала особливості використання

різних методик у процесі моніторингу соціально-психологічного стану

населення, наголошуючи, що однією з найбільш ефективних є нормативно-

особистісний підхід та тестова методика моніторингу, яка дозволяє об’єктивно

оцінити стан людини незалежно від установок інтерв’юера [86, c. 153].

Основоположником зазначеної концепції є Н. Паніна, яка разом з Є.

Головахою протягом останніх двох десятиріч досліджує українське

суспільство, виявляючи приховані соціально-психологічні проблеми серед

населення нашої країни.

А. Васіна, розглядаючи процес трансформації суспільства під іншим

кутом зору, наголошує на тому, що трансформація економіки має

супроводжуватися її переорієнтацією на задоволення потреб соціального

розвитку з побудовою відповідної інституційної структури та використанням

механізмів структурного реформування [33, c. 35]. Як результат – має бути

розроблений Соціальний Кодекс та Соціальний Бюджет України [33, c. 36].

Д. Ключнікова, на відміну від попереднього автора, також розглядає

проблему трансформації пострадянського суспільства з точки зору соціології.

Науковець вважає, що громадська думка сьогодні є не тільки регулятором

соціальних процесів, на її думку – це джерело та механізм розвитку

суспільства [164, c. 54].

Велика кількість наявних і, зокрема, представлених публікацій містить

ґрунтовний масив інформації щодо теоретичних засад та результатів

моніторингу соціально-психологічного стану суспільства; також наявна

інформація про напрями трансформації економіки з перспективою її

соціалізації. Проте, серед представлених раніше досліджень відсутні

конкретні рекомендації стосовно того, яким чином має відбуватися

305

моніторинг трансформації соціально-економічних відносин суспільства з

метою подальшого ефективного соціально-економічного розвитку регіонів та

держави в цілому.

Раніше вже висвітлювалися особливості формування гармонійних

економічних взаємовідносин, які стають можливими за умови наявності

соціального діалогу [125], але ще не було спроби зробити певний «зріз»

соціальних настроїв з метою визначення наявності чи відсутності підтримки

громадськістю обраного шляху економічного розвитку та готовності

представників громади брати участь у тих самих процесах трансформації

власного регіону у сфера економічних взаємовідносин.

З огляду на все вище зазначене, необхідним є визначення теоретичних

засад та висвітлення наявних індикаторів моніторингу механізмів

трансформації суспільства на засадах соціального діалогу з метою сталого

соціально-економічного розвитку регіонів країни.

На думку Є. Головахи, етапи трансформації українського соціуму багато

в чому збігаються зі зміною президентів [46]: стратегія стримування

інституціональних змін у 1992-1994 рр., становлення подвійної

інституціональної системи в 1995-1999 рр., нова інституціональна криза і

«помаранчева революція» (2000-2004 рр.), нереалізовані «постреволюційні»

очікування: від ейфорії до зневіри (2005-2010 рр.), суспільство стратегічної

невизначеності і нових політичних ризиків (2011-2013 рр.), від «драми

невизначеності» до «трагедії визначеності» вектору трансформації (2014-

дотепер).

Аналізуючи запропоновані етапи розвитку українського суспільства,

можна стверджувати, що дуже схожі часові лаги розвитку спостерігалися в

економіці нашої держави:

1) з 1992 до 2000 року – спад : відбувалося скорочення виробництва,

викликане неготовністю керівництва країни та усього населення сприймати

нові закони функціонування ринкової економіки. Цей часовий відрізок можна

306

поділити також на два етапи: 1991-1994 рр. - період економічної кризи, 1995-

1999 рр. - період адаптації до нових умов господарювання;

2) з 2000 до 2004 року – економічне зростання. Суспільство адаптувалося

до нових умов економічної діяльності, як результат – покращення майже всіх

економічних показників розвитку, стабілізація курсу національної валюти;

3) 2005-2010 рр. – економічна стагнація та подальший спад, викликані

політичними подіями 2004 р., а також всеосяжною світовою економічною

кризою 2008-2009 рр.;

4) період 2011-2013 рр. – це дійсно період як суспільної так і економічної

невизначеності. На думку експертів, в Україні в даний час здійснено низку

важливих перетворень, які мали б закласти підвалини зміни моделі розвитку,

яка мала місце до глибокої кризи кінця минулого десятиліття. Проте

наростання явищ економічної стагнації протягом 2012 та, особливо, 2013 р.

повернуло національну економіку до логіки ситуативного реагування на

економічну кризу. Це не лише завадило розкриттю потенціалу зазначених

зрушень, а й сприяло певній деградації досягнутого інституційного прогресу

[373, с. 3];

5) 2014 р. - дотепер – це економічна криза, що спричинена соціально-

політичною патовою ситуацією кінця 2013 – першої половини 2014 рр.,

анексією АР Крим та конфліктом на Донбасі. Можна стверджувати, що з

точки зору соціально-економічного розвитку влада та суспільство

визначилися з пріоритетами розвитку, але для їх реалізації маємо пройти

довгий шлях трансформації та суспільно-політичних і економічних реформ.

Доведено, що сталий соціально-економічний розвиток будь-якого

суспільства можливий за наявності налагодженого соціального діалогу, який

гарантує підтримку діяльності органів влади з боку громадськості та

конструктивну співпрацю представників всіх трьох зацікавлених сторін у

випадках виникнення спірних питань щодо напрямків та особливостей

організації впроваджуваних реформ.

307

Результати соціологічних опитувань протягом років незалежності

свідчать про те, що наше суспільство на шляху свого соціально-економічного

розвитку зайшло у «глухий кут» саме з причини відсутності налагодженого

соціального діалогу. З одного боку, Указом Президента України створено

Національну Раду Реформ [361], а через рік схвалено Стратегію сталого

розвитку «України – 2020» [364]. З іншого боку результати опитування, що

проводилося у 2015 році Інститутом соціології НАН України [354]

засвідчують про наявність непорозуміння між громадськістю та владою (табл.

4.2).

Таблиця 4.2

Рівень довіри населення до органів влади, бізнесу та ЗМІ у 2015 р.

(% до кількості відповідей)

Рівень

довіри

През

ид

ент

Кер

івн

иц

тво

дер

жав

и

Под

аткова

інсп

екц

ія

Поліц

ія

Прокурат

ура

Проф

спіл

ки

При

ват

ні

під

при

ємц

і

ЗМ

І

Зовсім не довіряю 30.3 21.9 34.5 37.8 40.8 24.1 16.7 22.9

Переважно не довіряю 25.3 28.5 34.0 36.2 34.1 26.3 23.0 28.2

Важко сказати, довіряю чи ні 26.8 37.7 25.0 19.4 18.9 32.8 38.6 29.7

Переважно довіряю 16.6 11.5 5.6 6.0 5.5 15.6 20.2 18.0

Цілком довіряю 1.1 0.4 0.8 0.6 0.8 1.2 16.7 1.3

Джерело: складено на підставі [354]

В опитуванні прийняли участь мешканці всіх регіонів України.

Репрезентативна вибірка налічувала 1802 особи. Нажаль результати

опитування свідчать, що рівень довіри до представників влади вкрай низький -

зокрема Президенту України довіряють лише 17,7%, керівництву держави –

11,9%, податковій інспекції – 6,4%, поліції – 6,6%, прокуратурі – 6,3%,

профспілкам – 16,8%, ЗМІ – 19,3%. Найнижчий рівень довіри населення

висловлює податковій інспекції, поліції і прокуратурі.

Висновок: започатковані соціально-економічні реформи не пройшли

належного обговорення серед населення. Іншими словами, соціального

308

діалогу між державою та суспільством (принаймні з активною його частиною)

не існує.

Дуже показово відсутність у населення бажання до співпраці у процесах

перетворення та соціально-економічної перебудови країни і конкретно рідного

регіону, демонструє наступна таблиця (табл. 4.3).

Таблиця 4.3

Рівень відповідальності населення за поточну ситуацію у 2015 р.

(% до кількості відповідей)

Рівень відповідальності В країні У Вашому місті/селищі

Повна 3.0 3.8

Часткова 30.1 38.1

Ніяка 56.1 47.4

Важко сказати 10.8 10.7

Джерело: складено на підставі [354]

Нажаль, тільки 3% опитуваних громадян вважають, що саме вони несуть

повну відповідальність за ту соціально-економічну ситуацію, що склалася в

країні, і тільки 3,8% респондентів згодні з тим, що саме вони відповідальні за

стан речей у їх рідному регіоні, місті, районі. Таким чином, більшість

населення не вважає за потрібне приймати активну участь у процесах

трансформації суспільства та системи соціально-економічних взаємовідносин і

живе за принципом: «Моя справа маленька, я нічого не знаю».

Результати дослідження Національної ради реформ наприкінці 2016 року,

нажаль, підтверджують таку саму негативну динаміку. За результатами

дослідження наприкінці 2016 р. більшість опитуваних вважає, що за реформи у

нашій країні відповідальний Президент (76%), Верховна Рада (71%), уряд

(66%), прем’єр-міністр (54%). Свою власну роль знову ж таки громадяни

України вбачають дуже малою – тільки 1% респондентів висловив думку, що

саме пересічне населення несе відповідальність за прогрес реформ в нашій

державі [223, с. 87].

Незважаючи на те, що, більшість респондентів (63,2%) у 2015 р. негативно

оцінювали свій соціальний статус, стверджуючи, що вони за своїм

309

матеріальним становищем перебувають на щаблі нижче середнього класу [354],

громадяни не прагнуть об’єднуватися з метою вирішення власних проблем.

Тільки 37% опитуваних станом на 2015 р. були членами профспілок, що

представляють їх економічні інтереси та захищають права робітників перед

роботодавцями й органами влади. Такий результат є доволі очікуваним, адже

довіряють таким організаціям тільки 39,7% респондентів.

Красномовними є також цифри, що демонструють рівень відчуженості

населення від громадської активності по регіонах (рис. 4.3).

Рис. 4.3. Частка населення, що не є членом жодної громадської організації по

регіонах України,% респондентів

Джерело: побудовано за даними [46]

Найменш пристосовані до громадської діяльності мешканці Донбасу, де

частка населення, що не є членами жодного громадського об’єднання,

перевищує середній показник по Україні та складає майже 93%. Найбільш

активними (хоча і тут відсоток незалучених є високим – 76,9%) є мешканці

Західних регіонів.

В результаті маємо: 58% респондентів вважають, що у нашій країні ще

досі не сформовані спільні, визнані всіма, правила суспільної поведінки і, як

наслідок, 52,8% опитуваних впевнені що ніякого покращення у соціально-

економічному становищі країни у найближчий час не буде. Більше того, 50,7%

учасників опитування не готові підтримувати впроваджувані соціально-

310

економічні та політичні реформи, бо не вірять в їх успішність і вважать що їх

рівень життя вже «просто нестерпний» [354].

Результати соціологічних досліджень, що перебувають у відкритому

доступі, дозволили визначити поточну ситуацію щодо рівня розвитку

соціального діалогу і зміни настроїв суспільства у всіх без виключення

областях України у процесі соціально-економічного розвитку:

власне матеріальне становище на сучасному етапі розвитку держави

більшість населення оцінює як «нижче середнього», або «погане»;

низький рівень самоорганізації та громадської активності населення;

небажання брати на себе відповідальність за сучасну соціально-

економічну ситуацію в країни та безпосередньо у власному регіоні;

недовіра до органів влади та вищого керівництва країни;

відсутність налагодженого діалогу між владою, бізнесом та громадою.

Висвітлені індикатори процесу сучасної трансформації суспільства у всіх

регіонах держави свідчать про відсутність розуміння серед населення,

важливості займати активну громадську позицію та відстоювати власні

інтереси у процесі формування та реалізації економічної діяльності шляхом

налагодження конструктивного соціального діалогу, який дозволить

гармонізувати економічні відносини в рамках окремих територіальних громад,

регіонів та держави. Отже, першочерговим завданням для національних і

регіональних органів влади має стати просвітницька діяльність серед

населення щодо переваг громадської активності та позитивних перспектив

впровадження тристороннього соціального діалогу з метою подальшого

сталого соціально-економічного розвитку регіонів та всієї країни [91].

Важливим опосередкованим індикатором наявності соціального діалогу є

соціальна безпека. Слід звернути увагу, що наявність соціальної безпеки у

суспільстві говорить про те, що вона є бажаною (у позитивному сенсі) та

опосередковано свідчить про успішність впровадження демократичних

311

механізмів консолідації в контексті регіонального і національного розвитку.

Загалом можна розглядати декілька підходів до її вимірювання.

І. В Українському законодавстві немає чітких параметрів щодо

визначення соціальної безпеки, але у Законі «Про основи національної

безпеки України» [92] прописано що основними загрозами соціальної сфери є:

невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх

здійснення визначеним соціальним пріоритетам; неефективність державної

політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та

збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення; криза

системи охорони здоров'я і соціального захисту населення і, як наслідок,

небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення наркоманії,

алкоголізму, соціальних хвороб; загострення демографічної кризи; зниження

можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків

суспільства; прояви моральної та духовної деградації суспільства; зростання

дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва.

ІІ. Фактично, перелічені вище позиції дійсно відображають сутність

поняття «соціальна безпека», проте Міністерство економіки та торгівлі

України на національному рівні [233] пропонує розглядати 15 індикаторів, які

мали б характеризувати стан соціальної безпеки:

1) відношення середньомісячної номінальної заробітної плати до

прожиткового мінімуму на одну працездатну особу;

2) відношення середнього розміру пенсії за віком до прожиткового

мінімуму осіб, які втратили працездатність;

3) чисельність ВІЛ-інфікованих осіб з діагнозом, що встановлений

уперше в житті, осіб, на 100 тис. осіб населення;

4) чисельність хворих на активний туберкульоз із діагнозом, що

встановлений уперше в житті, осіб, на 100 тис. осіб населення;

5) обсяг видатків зведеного бюджету на охорону здоров’я до ВВП, у

відсотках;

312

6) рівень злочинності (кількість злочинів на 100 тис. осіб населення);

7) частка населення із середньодушовими еквівалентними загальними

доходами у місяць, нижчими за 75 відсотків медіанного рівня загальних

доходів;

8) відсоток загальних доходів у доходах найбільш та найменш

забезпеченого населення (децильний коефіцієнт фондів);

9) частка витрат на продовольчі товари в споживчих грошових витратах

домогосподарств;

10) відношення середньомісячної заробітної плати, нарахованої в

середньому за годину, у країнах ЄС та в Україні;

11) відношення середньої вартості 1 кв. метру загальної площі житла до

середньомісячної заробітної плати;

12) обсяг видатків зведеного бюджету на освіту;

13) загальна чисельність учнів денних загальноосвітніх навчальних

закладів у загальної чисельності постійного населення у віці 6–17 років, у

відсотках;

14) сума невиплаченої заробітної плати станом на 1 січня (1 липня) до

фонду оплати праці за грудень (червень) звітного року;

15) рівень зайнятості населення у віці 15–70 років у кількості населення

відповідної вікової групи, у відсотках.

Наведений перелік індикаторів можна назвати суб’єктивним, адже не всі

відображають дійсний стан речей та реальну ситуацію у суспільстві. Зокрема,

найбільші питання викликають індикатори під номерами 9, 10, 11, а також

індикатори 14 та 15, особливо ті параметри і категорії осіб, які досить важко

визначені, бо не передбачені законодавчо як обов’язкові у державній

статистиці.

ІІІ. На противагу державно закріпленій методиці, фахівці національного

інституту стратегічних досліджень [328, c. 25] пропонують коротший, але

313

більш інформативний перелік індикаторів соціальної безпеки, розрахунок

яких більш красномовно відображатиме поточну ситуацію у суспільстві:

відсоток населення за межею бідності;

індикатор захворюваності, внаслідок соціально-екологічної загрози

(радіаційного, хімічного забруднення; геомагнітного та електромагнітного

випромінювання; від застосування біотехнологій);

індикатор смертності, внаслідок соціально-екологічної загрози;

індикатор «звичайної» захворюваності (внаслідок природних та

техногенних аварій, нещасних випадків на виробництві, в побуті та дорожньо-

транспортних пригод, насильницьких в тому числі вуличних злочинів, а також

насильство держави (фізичні тортури, примусові роботи в зонах підвищеної

небезпеки для здоров'я і життя тощо), насильство над дітьми та жінками,

насильство на роботі, психічне насильство);

індикатор «звичайної» смертності;

індикатор захворюваності внаслідок соціально-особистої загрози;

індикатор смертності внаслідок соціально-особистої загрози;

індикатор соціально-демографічної безпеки (відношення приросту

населення до його вибуття);

індикатори протестних акцій (кількість, масовість, форма, тривалість,

законність, стихійність).

Цей варіант показників є більш прийнятним для аналізу поточного стану

соціальної безпеки населення території та демонструє більш реальну картину

щодо ситуації навколо наявних механізмів трансформації суспільства, та

ступеню відторгнення тих соціально-економічних процесів, які відбуваються в

межах регіональних економічних систем.

Нажаль, незважаючи на велику кількість підходів щодо оцінки соціальної

безпеки, на сьогодні не існує прийнятої та реалізованої системи моніторингу її

поточного стану ні на національному ні на регіональному рівні.

314

Діалог варто описувати певними параметрами, тобто існують певні

умови, яким має відповідати даний комунікативний процес, зокрема:

«симетричність» позицій учасників діалогу, взаєморозуміння, наявність

конструктивної конфронтації, творчий розвиток позицій сторін [188, c. 11]. На

основі зазначених параметрів можливо проводити аналіз щодо продуктивності

та перспективності діалогу:

1. Так звана умова симетричності передбачає, що всі учасники мають

перебувати у однакових стартових умовах. Тобто у кожного у процесі

комунікації є рівні права та обов’язки.

2. Критерій «взаєморозуміння» можна інтерпретувати дуже широко: від

відсутності культурних, мовних бар’єрів, до усвідомлення та здорового

осмислення конкретної проблеми з приводу якої власне і розпочато

соціальний діалог. Взаєморозуміння передбачає відсутність комунікативних

розривів, що можуть виникати як з причини лінгвістики, так і з причини

нерозуміння суті або окремих аспектів діалогу, непоінформованості,

некомпетентності тощо.

3. «Конструктивна конфронтація» - саме така конструктивність, а не

деструктивність, є критерієм наявності того, куди прямує процес комунікації

та позитивності, що забезпечує подальшому очікуваний результат. І навпаки,

деструктивне протистояння сприяє розлагодженню, антидіалогу, соціальній

напруженості між учасниками, яка може проявитися у подальших негативних

наслідках, агресії однієї сторони проти іншої тощо.

4. Творчий розвиток позицій сторін – це останній, але не менш важливий

параметр, який відображає процес пристосування учасників діалогу один до

одного, пошуку тих самих точок сумісності і стикання. Це зміна соціально-

психологічної позиції та поступове зближення з позицією контр-сторони.

Кінцевий результат творчого розвитку позицій учасників – це обраний

компроміс, прийнятний для всіх зацікавлених сторін діалогу.

315

Всі окреслені характеристики соціального діалогу, як і у випадку із

загальною діагностикою трансформації суспільства, зафіксувати та об’єктивно

оцінити достатньо важко але можливо. Найкращій інструмент – це

соціологічні опитування на різних етапах даного комунікаційного процесу. У

контексті вдосконалення системи регіональних економічних відносин не

будуть зайвими і економічні показники життєдіяльності конкретної громади,

регіону до та після налагодження діалогового процесу. Які саме показники

слід обирати – це залежить від мети соціального діалогу, на вирішення яких

проблем він спрямований, його масштабу тощо, але можна запропонувати

уніфікований варіант для діагностики соціального діалогу в процесі

формування та розвитку регіональних економічних систем.

Враховуючи вищевикладене, виникає потреба визначити особливості

проведення моніторингу соціального діалогу, що формується у межах системи

регіональних економічних відносин: визначити перелік заходів та правил,

яких маємо дотримуватися для отримання обєктивних результатів поточного

контролю ситуації щодо наявного соціального діалогу в економічному

середовищі.

Результати аналізу дозволили сформувати наступні складові зазначеного

процесу моніторингу (рис. 4.4.):

1. Результати діагностики поточної ситуації щодо стану соціального

діалогу в Україні мають оприлюднюватися окремо по кожному регіону, а не

тільки в цілому по країні. Такий підхід дає змогу порівнювати поточну

ситуацію між областями та за результатами моніторингу визначати проблемні

території, а також причини виявлених проблем, порівнюючи наявні умови

впровадження соціального діалогу у регіонах-лідерах та у регіонах-

аутсайдерах.

316

Рис. 4.4. Моніторинг соціального діалогу в системі економічних відносин регіону.

Джерело: розроблено автором

317

2. Періодичність моніторингу соціального діалогу – 1 раз на рік.

Запропонована періодичність не є несподіваною, а навпаки вже перевіреною.

Інтервал у 1 рік, з одного боку, дає змогу реалізовувати реальні та відчутні

заходи, з іншого, дозволяє вчасно відстежити негативні відхилення, від

бажаного стану системи.

3. Для забезпечення об’єктивності моніторинг соціального діалогу має

охоплювати як якісні так і кількісні показники. Якісні збираються за

допомогою соціологічних опитувань, кількісні – шляхом збору та аналізу

статистичної інформації. Як якісні так і кількісні показники варто розглядати

не ізольовано, а у динаміці, що дасть можливість відслідкувати напрям

зрушень (у позитивному чи негативному напрямку.

4. Збір та обробку якісних показників мають здійснювати незалежні

інституції, незацікавлені у підробці результатів моніторингу, на діяльність

яких не можуть впливати регіональні органи влади.

5. Щорічний звіт стосовно діяльності організацій, що відповідальні за

процес налагодження соціального діалогу: наявність таких структур в регіонах

(адже зараз вони наявні не у кожній області), кількість проведених зустрічей;

результати домовленостей між сторонами діалогу.

Представлений режим моніторингу не є абсолютною новацією, адже

відображає майже всі показники, які так чи інакше фіксуються органами

Державної служби статистики або іншими дослідницькими інститутами, які

здійснюють соціологічні дослідження. Єдиним реальним нововведенням є

пропозиція виявляти рівень обізнаності населення щодо поточної соціально-

економічної ситуації та обраних стратегічних пріоритетів розвитку території.

Фактично кожний якісний показник підкріплюється даними відповідного

кількісного показника за даними офіційної статистики.

Повертаючись до виявлених проблем впровадження соціального діалогу,

необхідно зазначити, що ситуацію можна змінити. Так, за сприяння Бюро

соціальних та політичних розробок, експерти з Грузії, Молдови та Вірменії у

318

2016 р. провели аналіз та представили своє бачення того, яким чином через

соціальний діалог можна забезпечити досягнення цілей сталого розвитку

[146, с. 4]. Зокрема, серед основних напрямків розвитку соціального діалогу

було визначено наступні: підвищення статусу соціального діалогу та

включення організацій «третього сектору» до соціального партнерства;

забезпечення ефективного контролю за виконанням рішень (зокрема через

незалежний моніторинг громадськими організаціями); удосконалення

механізмів інформування чиновників та громадськості про соціальний діалог

та про сталий розвиток (зокрема проведення інформаційної кампанії серед

чиновників профільних органів виконавчої влади); модернізація механізмів

обговорення та лобіювання рішень сторін соціального діалогу.

Запропоновані в даному параграфі рекомендації мають стати основою для

розробки Стратегії модернізації соціального діалогу, але поки що цей

документ залишається тільки в проекті. Однак, представлений моніторинг

соціального діалогу в системі економічних відносин регіону та запропоновані

в його складі показники контролю поточної ситуації у сфері соціального

діалогу дозволять своєчасно фіксувати динаміку даного процесу, порівнювати

ситуацію у розрізі областей України та визначати проблемні зони, які

вимагають прискіпливої уваги відповідальних за впровадження соціального

діалогу осіб.

Проведений аналіз та визначені негативні тенденції щодо стану та

розвитку соціального діалогу в регіонах України вимагають пошуку шляхів

гармонізації даного комунікаційного процесу та системи регіональних

економічних відносин. Розв’язання цієї проблеми висвітлено у наступному

параграфі.

319

4.3. Механізм гармонізації соціального діалогу в системі економічних

відносин на регіональному рівні

Досвід розвитку інших країн свідчить, що сталий розвиток економіки

неможливий без взаєморозуміння між всіма учасниками економічної

діяльності. Мова не йде суто про суб’єктів економічної діяльності, проблема

розглядається набагато ширше: у якості учасників виступають сама держава

(органи влади) та увесь соціум (у більшості – наймані працівники).

У розвинених країнах ефективним інструментом налагодження

взаєморозуміння між зазначеними дійовими особами економічної діяльності є

соціальний діалог, який визначається по-різному, але найбільш змістовним є

варіант, прийнятий у офіційних документах Польщі. Там соціальний діалог

визначається як «особлива форма дискусії довкола інтересів суспільства, у

якій на партнерській основі беруть участь різні сторони, причому жодна зі

сторін не домінує з огляду на свій статус, нічий інтерес не має жодних

юридичних переваг, право сильнішого не працює, а розбіжність точок зору

нівелюється у результаті взаємних поступок» [430]. Саме така інтерпретація

цього комунікативного процесу є найбільш релевантною з точки зору його

гармонізації з системою економічних відносин як на рівні держави, так і на

рівні окремих її регіонів. Фактично у самому визначенні прописано чіткий

механізм поводження кожної сторони аби досягти консенсусу у процесі

побудови економічних відносин.

Загалом, поняття «соціальний діалог» розглядається у трьох аспектах

[397, с. 365]: як система колективних трудових спорів; як механізм взаємодії

працівників та роботодавців та їх представників; як правовий інститут

трудового права.

Кінцевою метою впровадження та реалізації соціального діалогу є

формування соціального партнерства як сталої форми соціально-трудових

відносин між роботодавцями та найманими працівниками. Але механізм

320

досягнення соціального партнерства як досконалої форми соціального діалогу

може бути різним, зокрема [204, c. 268]:

- увесь переговорний процес та підписання договорів відбуваються на

національному рівні за участі держави: підписані угоди є основою діяльності

для всіх галузей і підприємств держави. Такий механізм гармонізації

соціального діалогу з системою економічних відносин притаманній для країн

Північної Європи;

- всі переговори між представниками та об’єднаннями роботодавців і

найманих працівників, підписання відповідних договорів здійснюється на

рівні регіону або на галузевому рівні. На національному рівні проводяться

регулярні консультації, але основоположні принципи соціального партнерства

закріплюються саме на регіональному рівні або у розрізі окремих галузей.

Такий шлях перетворення соціального діалогу у соціальне партнерство в

економічному середовищі притаманний для країн Центральної Європи;

- формування соціального діалогу з метою досягнення необхідного

консенсусу відбувається на рівні окремих підприємств між власниками та

працівниками. Фактично тут мова йде про так званий біпартизм, коли у

процесі переговорів не приймають участь представники державної влади.

Такий підхід до формування соціального діалогу та у подальшому соціального

партнерства притаманний для Іспанії, Португалії, Греції, США та Японії.

У першому та другому варіанті достатньо вагома роль профспілок, що

захищають інтереси найманих працівників; у останньому вона незначна, часто

соціальний діалог відбувається на міжособистісному рівні результатом чого є

укладання індивідуальних трудових контрактів. Іншими словами, третій

підхід до впровадження соціального діалогу не завжди призводить до

формування соціального партнерства, а отже говорити у такому випадку про

гармонізацію соціального діалогу з економічними взаємовідносинами

неможливо.

321

Для успішного впровадження соціального діалогу та досягнення його

досконалої форми, а саме налагодження соціального партнерства з метою

гармонізації соціально трудових та економічних взаємовідносин, Україна має

вирішити ряд проблем:

− визначитися з загальноприйнятим механізмом щодо провадження

соціального діалогу: на макро-, на мезо- або на мікроекономічному рівні;

− підвищити рівень активності профспілок, які захищатимуть інтереси

пересічних громадян на противагу інтересам домінуючих у процесі

переговорів роботодавців;

− удосконалити соціально-трудове законодавство, яке регулює

взаємовідносини сторін у процесі формування соціального партнерства;

− підвищити роль державних органів влади, які мають виступати

гарантом соціально-економічних та трудових прав пересічних членів

суспільства [17].

Отже для гармонізації соціального діалогу з системою економічних

відносин наша держава має пройти складний шлях, вирішити окреслені

проблеми, провадити соціальні реформи, що сприятимуть підвищенню рівня

довіри державним органам влади з боку суспільства та спонукатимуть

громадян для об’єднання з метою побудови гармонійних партнерських

соціально-економічних відносин для забезпечення сталого розвитку економіки

окремих регіонів та країни в цілому [104].

Соціальний діалог – це суспільний процес, який вже не перше десятиліття

відомий і нашій країні. Але, як свідчить проведений аналіз, у економічній

сфері він носить суто фрагментарний характер та потребує докорінного

перегляду з метою формування нового механізму гармонізації самого

соціального діалогу з економічним середовищем нашої держави.

Аби системно розглянути проблему інтеграції соціального діалогу в

систему економічних відносин, маємо розуміти його еволюцію у процесах

суспільних перетворень. Найчастіше його розглядають у контексті [305]:

322

1) трансформації національної економічної системи: як інструмент

перетворення економічних відносин з адміністративно-командних на ринкові;

2) трансформації самої системи ринкових економічних взаємовідносин, у

процесі її якісних та кількісних перетворень;

3) як налагоджена взаємодія у вигляді сформованих партнерських

взаємовідносин на мікро-, мезо- та макрорівні.

Якщо розглядати ситуацію в Україні, то фактично маємо справу з другим

варіантом суспільного прояву даного процесу, коли вже сама економічна

система перебудована за принципами ринку, але суспільство та глобальні

вимоги розвитку людства вимагають від нашої держави переформатування

тих відносин та їх переорієнтації з потреб самої економіки на соціальні

потреби.

Безпосередня та найбільша сфера економічних взаємовідносин – це

відносини у процесі виробництва товарів та послуг між роботодавцем та

робітником під наглядом чи за участі державних або регіональних органів

влади, так звані соціально-трудові відносини, які найпростіше відстежити на

рівні регіону. Це, як мінімум, обумовлено особливістю формування даних

статистичних спостережень за діяльністю суб’єктів економічної діяльності та

ринку праці. Тому окреслену проблему варто розглядати саме через призму

регіонального розвитку.

Дослідженням особливостей формування та розвитку взаємовідносин між

учасниками економічної діяльності займалося багато як українських

науковців, так і вчені, що здійснюють свою діяльність на пострадянському

просторі. Зокрема серед вітчизняних дослідників варто звернути увагу на

праці Є. Чернявської [391], Я. Бондарчука [24], М. Сорочишина [323],

В. Шедякова [395]. На регіональному рівні проблему налагодження

соціального діалогу досліджують переважно фахівці з державного управління,

зокрема можна відзначити роботи Ю. Каплана [155] та О. Кішіньової [162].

Серед науковців, що здійснюють дослідження за даною проблематикою на

323

пострадянському просторі неможна не згадати А. Пихтельова [264],

В. Патрушева та Г. Горбунової [253] та ін.

Огляд публікацій зазначених та інших авторів свідчить, що не існує

єдиного бачення щодо процесу впровадження соціального діалогу у систему

економічних відносин на регіональному рівні. Більшість досліджень

торкається окремих аспектів даної проблеми, потребує узагальнення і

визначення єдиного підходу.

Отже метою даного дослідження є визначення особливостей інтеграції

соціального діалогу в систему економічних і соціально-трудових відносин на

рівні регіону.

Поняття «інтеграція» (від латинського integrum – ціле) за загальним

визначенням означає об’єднання, взаємозближення будь-яких елементів, що

передбачає наявність певного механізму. Взагалі «механізм» - поняття дуже

многогранне, його окрім економіки використовують у філософії,

юриспруденції, соціології, державному управлінні. В залежності від ситуації,

кожен науковець трактує його по своєму. Так, С. Рудницький [299],

досліджуючи дану категорію у суспільних науках, зазначає, що

різноманітність трактувань даного терміну призводить до розробки абсолютно

різних підходів до вирішення тих чи інших проблем, адже у різних авторів по-

різному співвідносяться поняття «механізм», «етап», «процес».

Серед публікацій в економічній сфері зустрічається точка зору, що

механізм – це логічна структура та цілеспрямована послідовність дій органів

державного та недержавного управління на взаємовідносини між учасниками

економічної діяльності у процесі виробництва товарів та послуг, для

досягнення поставленої мети за умови ефективного використання наявних

ресурсів [372].

У контексті досліджуваної проблеми певний інтерес викликає визначення

С. Сухачова, яке наводить С. Рудницький [301]. Автор під структурами

соціального механізму функціонування трудових відносин розуміє систему

324

оплати праці, систему розподільчих відносин, умови праці і шляхи залучення

до неї. Безумовно зазначені складові відіграють важливу роль, але не

відображають процес формування соціального діалогу між учасниками

соціально-трудових відносин.

Також на увагу заслуговують дослідження С. Мельника [215], який

пропонує під механізмом регулювання соціально-трудової сфери розуміти

сукупність послідовних інституційних, організаційно-правових та економіко-

правлінських заходів і засобів регуляторного впливу, які сприяють

досягненню потрібного рівня та якості трудового життя, а також забезпечують

інтелектуальне, духовне збагачення, соціальну стабільність і злагоду у

суспільстві. Запропоноване С. Мельником визначення, мабуть, у найбільшій

мірі відображає, але не повністю відповідає окресленій проблемі щодо

формування механізму інтеграції соціального діалогу в систему економічних

взаємовідносин, яка постійно видозмінюється.

Спираючись на вищевикладені визначення, можна зазначити, що

механізм інтеграції соціального діалогу в економічні взаємовідносини має

представляти собою систему взаємопов’язаних мотивів, принципів, методів та

інструментів регулювання, а також джерел фінансування певних заходів в

межах спільної діяльності органів влади, роботодавців, економічно-активного

населення для забезпечення ефективної взаємодії, економічного розвитку та

соціальної злагоди мешканців території.

В основу формування механізму інтеграції мають бути покладені певні

потреби кожної групи учасників, що трансформуються в інтереси, але для

забезпечення позитивного результату інтереси певної групи мають певним

чином корелювати з інтересами інших. Серед безлічі таких інтересів можна

виділити декілька основних, притаманних як для населення регіону, для

представників бізнесу, так і для регіональних органів влади [204]:

1. Зростання добробуту і рівня життя в регіоні. Безумовно, найбільш

зацікавленими є мешканці даної території, представники органів регіональної

325

влади. Меншою мірою за це переживають бізнес-кола, але якщо поглянути на

цей пріоритет системно, то і для них така тенденція є вигідною, адже вона

сприяє збереженню робочої сили, та накопиченню людського капіталу,

формуванню платоспроможного попиту тощо.

2. Забезпечення балансу між економічною ефективністю діяльності

суб’єктів господарювання та соціальним розвитком території. Дійсно, такий

баланс перш за все потрібен роботодавцям, але у ньому зацікавлені і місцева

влада і представники найманих працівників і населення регіону загалом. Адже

перевага будь-якої чаші на умовних вагах нашкодить всім групам без винятку.

3. Мотивація до праці, підвищення якості трудових ресурсів та, як

наслідок, конкурентоспроможності суб’єктів господарювання. Мотивація до

праці важлива перш за все для місцевих органів влади, у цьому зацікавлене

також населення регіону, також в результаті накопиченого трудового досвіду

підвищується якість та конкурентоспроможність власників бізнесу.

4. Взаємна соціальна відповідальність всіх учасників економічної

діяльності, зокрема у сфері соціально-трудових відносин, яка гарантуватиме:

для населення – реалізацію їх конституційних прав та забезпечення умов для

особистісного розвитку, для регіональної влади – своєчасну сплату податків і

задовільний стан навколишнього середовища, для роботодавців та

підприємців – сприятливі умови ведення бізнесу та підвищення

продуктивності праці.

Таким чином, доведено, що у кожного учасника економічних відносин є

певні інтереси, поєднані з інтересами інших груп. Саме ці інтереси

трансформуються у основні мотиви участі у механізмі і спонукають владу,

бізнес та громаду до активної взаємодії для забезпечення спільних потреб або

потреб кожної групи, які тісно корелюють між собою.

На рис. 4.5 представлено механізм інтеграції соціального діалогу в

систему економічних відносин регіону [107]. Розглянемо детальніше всі

складові представленого механізму.

326

Рис. 4.5. Механізм інтеграції соціального діалогу в систему економічних відносин на регіональному рівні

Джерело: розроблено автором з урахуванням [204, 305, 372]

327

Незважаючи на той факт, що найбільш щільний процес комунікації між

учасниками економічної діяльності відбувається на регіональному рівні, у

викладеному механізмі представлено опосередковану участь органів

державної влади на регіональному рівні. Мотиви участі держави у

налагодженні соціального діалогу у контексті економічної діяльності регіону –

це стабільність та сталий соціально-економічний розвиток країни в цілому. На

сьогоднішній день, враховуючи процеси децентралізації, національні органи

влади мають діяти на принципах достатності та збалансованості. Принцип

достатності декларує, що вплив держави на процеси регіонального розвитку

відбувається тільки у тих випадках, коли мова йде про стратегічно важливі

проблеми (наприклад, пріоритетні галузі виробництва). Принцип

збалансованості передбачає, що держава враховує інтереси всіх регіонів та

здійснює регулювання та підтримку саме на тих територіях, де це найбільш

необхідно. Виходячи з зазначених принципів, визначаємо основні методи

опосередкованої взаємодії: загальносистемні, проблемно-орієнтовані

(спрямовані на вирішення конкретних завдань у певній сфері чи галузі) та

ситуативні (покликані здійснювати оперативний вплив з метою вирішення або

вже наявної гострої проблеми, або з метою її попередження). Серед

допоміжних інституцій, які можуть долучатися до процесу співпраці та

врегулювання конфліктних ситуацій належить Національна тристороння

соціально-економічна рада та Національна служба посередництва і

примирення. Основні інструменти впливу держави на регіональні

взаємовідносини учасників економічної діяльності – це програми та стратегії

розвитку, а також нормативно-законодавчі акти, що регламентують діяльність

регіональних органів влади, роботодавців та економічно-активного населення

регіону. Основне джерело фінансування – державний бюджет, з якого

перераховуються дотації та субвенції для регіону (якщо у цьому є потреба).

На рис. 4.5 блок державної влади представлено у верхній частині схеми у

пунктирному графічному елементі. Це пов’язано з тим, що опосередковане

328

втручання державних органів влади відбувається тільки за необхідності; без

нагальної потреби у таких діях учасники економічних відносин налагоджують

соціальний діалог самостійно.

Більш активну участь у процесі поєднання економічної діяльності та

соціального діалогу відіграють регіональні та місцеві органи влади. Основним

мотивом їх участі у даній взаємодії є соціальна безпека та соціально-

економічний розвиток регіону. Головний принцип взаємодії – це

обов’язковість, який передбачає неможливість керування регіоном без

порозуміння між органами влади, представниками бізнесу та громади, тому

конструктивний діалог – це обов’язкова умова успішності регіональних

органів влади. До методів взаємодії, які використовуються, належать, перш за

все, непрямі методи, а саме: діагностика соціально-економічного середовища

та соціально-психологічного стану мешканців регіону, результати якої

представляють інформацію щодо ситуації в економічних та громадських колах

регіону. До інших також належать загальносистемні програмні методи

взаємодії, тобто такі, що забезпечують комплексний підхід та

багатоваріантність сценаріїв виходу з проблемної ситуації. Допоміжною

інституцією для гармонізації соціального діалогу між внутрішніми та

економічними взаємовідносинами регіону є територіальні органи

Національної служби посередництва і примирення, Національної

тристоронньої соціально-економічної ради а агенції регіонального розвитку.

Інструментами взаємодії регіональних органів влади з майбутніми партнерами

(роботодавцями та економічно-активним населенням) мають стати регіональні

програми та стратегії розвитку, а також регіональні чи галузеві угоди про

співпрацю. Основне джерело фінансування заходів – державний та

регіональний бюджет. Варто також звернути увагу на той факт, що

інструменти та джерела фінансування заходів щодо розвитку гармонійних

взаємовідносин з кожною групою учасників (або їх представників) можуть

329

бути різними у той самий проміжок часу, тому на рис. 4.5, вони представлені

окремими графічними елементами (стрілками).

Наступний учасник економічних взаємовідносин – це роботодавці, або

власники бізнесу. Це ключові гравці, від діяльності яких залежить

благополуччя як їх найманих працівників так і території в цілому. Основні

мотиви, які спонукають представників бізнесу до взаємодії – це, власне,

економічна стабільність (прибутковість) діяльності підприємства та

забезпечення його позитивної суспільної репутації, тобто позитивного

гудвілу. Цього можливо досягти тільки за умови соціально відповідальної

діяльності (по відношенню до власних найманих працівників та оточуючого

середовища компанії), що є результатом конструктивного соціального діалогу.

Принципи, якими керуються власники бізнесу – це обов’язковість (тобто

соціальний діалог з представниками владних структур та населення є

невід’ємним елементом успішності будь-якого бізнесу), достатність

(передбачає, що зазначена соціальним діалогом взаємодія має відповідати

потребам самого підприємства), обумовленість (регламентує законодавчо

закріплені умови соціальної взаємодії), збалансованість між економічними

інтересами власників та соціально-економічними потребами населення

регіону. Серед методів, які найчастіше використовуються представниками

бізнесу можна відзначити методи непрямої взаємодії (діагностика

внутрішнього та зовнішнього середовища компанії), системні та проблемно-

орієнтовані методи, які тісно корелюють з діяльністю регіональних (а за

необхідності – державних) органів влади. Допоміжними інституціями, які

представляють інтереси бізнес-структур, виступають різноманітні об’єднання

роботодавців, які відстоюють інтереси саме цієї групи учасників. Серед

інструментів взаємодії варто відзначити, перш за все, колективні договори та

індивідуальні трудові угоди, усні домовленості між керівниками та

підлеглими, наявні системи оплати праці та стимулювання працівників, а

також регіональні угоди про співпрацю між органами влади, бізнесом та

330

громадою. Основні джерела фінансування власників бізнесу для реалізації

соціального діалогу – це власні кошти (прибуток) підприємств, кошти

міжнародних донорських організацій.

Остання група учасників економічних взаємовідносин, що фігурує у

запропонованому механізмі, – це економічно-активне населення регіону, перш

за все, наймані працівники та приватні підприємці, які так чи інакше

співпрацюють з місцевими органами влади та підприємствами регіону.

Головний мотив цієї категорії учасників – підвищення рівня та якості власного

життя, забезпечення розвитку власної особистості. Принципі взаємодії, якими

керується економічно-активна частина громади, – це обов’язковість,

достатність та обумовленість, змістовну сутність яких вже роз’яснено вище.

Допоміжні інституції, які захищають права пересічних мешканців регіону,

представлені профспілковими організаціями та іншими громадськими

об’єднаннями, що мають за мету підвищення рівня та якості життя певних

категорій населення регіону. Інструменти впливу чи взаємодії, які

використовують представники населення, багато в чому збігаються з тими, що

використовують роботодавці, серед них: трудові угоди, колективні договори,

регіональні угоди про співпрацю, усні домовленості на рівні керівництва та

голови профспілкової організації підприємства. До фінансових джерел, якими

користується населення у процесі формування соціального діалогу слід

відносити їх власні кошти (членські внески на розвиток профспілок чи інших

громадських організацій), а також кошти благодійників та міжнародних

донорських програм регіонального та місцевого розвитку, які також

найчастіше співпрацюють з громадськими організаціями.

Двостороння стрілка між блокам роботодавців та блоком економічно-

активного населення демонструє, що вплив на іншу сторону переговорного

процесу може здійснюватися з обох боків, під впливом мається на увазі як

інституційна так і фінансова складова.

331

Центральний блок представленого механізму, який відображено

пунктиром, – це перспектива успішного впровадження соціального діалогу у

контексті розвитку системи економічного взаємовідносин регіону. Соціальне

партнерство, побудоване на принципах трипартизму – це ідеальний варіант, до

якого має прагнути кожна регіональна економічна система. Формування

соціального партнерства на регіональному рівні забезпечить у подальшому

гармонізацію національних інтересів в контекстів інноваційного, соціально-

орієнтованого розвитку України [22].

За результатами проведеного дослідження можна підсумувати, що мету

дослідження досягнуто, а саме визначено особливості інтеграції соціального

діалогу в систему економічних відносин регіону, які відображено у вигляді

механізму:

представлений механізм містить чіткі рекомендації стосовно дій кожного

учасника економічних відносин на регіональному рівні;

запропонований механізм обґрунтовує необхідність впровадження

соціального діалогу для кожної групи учасників через мотиви, які надають

первинний поштовх для початку процесу комунікації;

зазначений механізм вказує на конкретні джерела фінансування спільних

дій, наявність яких має гарантувати реалізацію реальних спільних заходів у

чітко визначені строки.

Дотримання зазначених рекомендацій щодо побудови механізму

інтеграції соціального діалогу в систему економічних відносин на регіонів, яка

зараз активно трансформується, дозволить максимально наблизити

регіональне співтовариство до взаєморозуміння і бажаного стану соціального

партнерства для забезпечення власного сталого розвитку та сталого розвитку

усієї країни.

332

Висновки до розділу 4

1. Аналіз процесу впровадження соціального діалогу дозволив виявити

ряд прогностичних предикторів реалізації соціального діалогу в системі

економічних відносин, за якими можна відстежити стан економічної системи у

минулому, теперішньому та майбутньому. Удосконалений комплекс

предикторів реалізації соціального діалогу в системі економічних відносин

містити два блоки. Перший економічний блок – характеризує безпосередньо

економічні відносини та відстежує їхній стан за механізмом розподілу

ресурсів, превалюванням форм власності, наявними системами планування,

перерозподілу доходів та стимулювання розвитку. Другий блок громадської

активності – має описувати соціальний діалог між учасниками економічних

відносин завдяки залученості населення до суспільних об’єднань, визначенню

рівня поінформованості, існуванню системи співпраці, нормативно-правової

бази, механізму фінансування спільних рішень. Підсумковий предиктор, що

формується під впливом параметрів обох груп - це методи перетворення

економічних відносин у системі.

2. Огляд процесу перетворення економічних відносин на засадах

соціального діалогу засвідчує, що економічна система регіонів завершила

процес власної трансформації; її стан, за висвітленими предикторами,

відповідає стану економічних відносин більшості цивілізованих країн світу.

Натомість, аналіз предикторів громадської активності свідчить, що система

взаємовідносин з населенням залишається неефективною, а процес

провадження соціального діалогу у економічному середовищі регіону носить

епізодичний характер.

3. Дослідження довели, що моніторингом стану соціального діалогу в

нашій державі системно не займається жодна організація чи структура. Наявні

дослідження – це соціологічні опитування, що здійснюються нерегулярно. За

даними проведених соціологічних опитувань можна констатувати відсутність

333

довіри до влади та сприйняття населенням важливості займати активну

громадську позицію, відстоювати власні інтереси шляхом налагодження

конструктивного соціального діалогу в процесі спільної економічної

діяльності, який дозволить гармонізувати економічні відносини в рамках

окремих територіальних громад, регіонів та держави. Як наслідок – найнижча

громадська активність спостерігається на Донбасі. Основна проблема

доступної інформації – результати соціологічних опитувань не

оприлюднюються в розрізі регіонів, склад показників змінюється та не

дозволяє оцінити стан соціального діалогу в системі регіональних

економічних відносин у повному обсязі.

4. Запропонований процес моніторингу соціального діалогу в системі

економічних відносин регіону передбачає: діагностику та оприлюднення

результатів у розрізі регіонів; періодичність моніторингу – 1 рік; встановлення

як якісних так і кількісних показників, що забезпечить об’єктивність процесу

діагностики; незалежність організацій, що здійснюють соціологічні

опитування; щорічну публічну звітність організацій, які відповідальні за

соціальний діалог у регіонах України.

5. Виявлено, що на регіональному рівні відсутній механізм, що дозволяє

поєднувати економічну діяльність та соціальний діалог, тому запропоновано

механізм інтеграції соціального діалогу в систему економічних відносин на

регіональному рівні, який представляє собою систему взаємопов’язаних

мотивів, принципів, методів та інструментів регулювання, а також джерела

фінансування певних заходів в межах спільної діяльності органів влади,

роботодавців, економічно-активного населення для забезпечення спільної

ефективної взаємодії.

334

РОЗДІЛ 5

МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ

РЕГІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН НА ЗАСАДАХ

СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ

5.1. Методологічні підходи до забезпечення вдосконалення системи

регіональних економічних відносин

Методологія регулювання соціально-економічних відносин ґрунтується

на наукових методах, принципах, способах пізнання економічних систем

[80, с. 353] та існуючих шляхах втілення теоретичних ідей у практику. Звідси,

для ефективного запровадження методології регулювання соціально-

економічних відносин у виробництво, слід чітко уявляти структуру системи

таких відносин, в основі якої є продуктивні сили, техніко-економічні та

організаційно-економічні відносини, відносини економічної власності та

господарський механізм. Саме виважена, збалансована, гармонійна взаємодія

усіх цих складових є головним сучасним завданням щодо удосконалення

існуючих методологій регулювання системи соціально-економічних відносин

різних суб’єктів господарювання.

Методологія дослідження різних форм і видів зв’язків всередині будь-

якої економічної системи (з метою їх подальшого вдосконалення) неоднакова

[80, с. 354], вона залежить від розвитку технологічного способу виробництва,

процесу взаємодії людини з природою [44, с. 151‒181], ставлення до

економічної власності [62, с. 60‒62], ступеня реалізації інтересів людини

(окремих соціальних груп і категорій) в країні та окремих регіонах. При цьому

слід враховувати різні види підходів до формування методології:

335

1) об’єктивний, що враховує загальносвітові інтереси людства. В умовах

глобалізації та існуючих доктрин розвитку економічних відносин в України

[365, с. 14‒16] не зважати на світові оціночні показники вже неможливо;

2) суб’єктивний, що приймає до уваги тільки проблемні аспекти суб’єкта

господарювання;

3) суб’єктивно-об’єктивний, який поєднує об’єктивні показники з

оціночними показниками регулювання економічних відносин суб’єктів

господарювання.

Саме останній підхід слід приймати за основу для досягнення

позитивного результату на засадах раціонального інтегрування існуючих

взаємозв’язків в системі економічних відносин суб’єктів господарювання з

використанням принципів і методів діалектики і логіки пізнання.

Гармонійне врегулювання відносини між учасниками економічної

діяльності забезпечить прискорений розвиток продуктивних сил, насамперед

людини-працівника. Проте успішне регулювання соціально-економічних

відносин суб’єктів господарювання вимагає радикальної зміни соціально-

економічної політики в Україні, права власності, забезпечення стабільності

законодавчої бази, які створюють умови розвитку економічних відносин

[80, с. 472]. Це має суттєве значення для тих суб’єктів господарювання, які

знаходяться на територіях або примикають до зон незавершеного конфлікту

на Донбасі.

Сучасна теорія і практика регулювання системи економічних відносин

дозволяє виокремити низку методологічних підходів щодо оцінки і аналізу

ефективності існуючих відносин на рівні галузей виробництва (методика

М. Портера, методика А.А. Томпсона та Дж. Стрікленда, карта стратегічних

груп, індекс Джині, індекс ентропії і т.п.), суб’єктів господарювання (SWOT-

аналіз, GAP-аналіз, STEP-аналіз, SPACE-аналіз, матриця «Мак-Кінсі»,

методика І. Ансоффа, метод експертного оцінювання, інші) та випуску

окремих видів продукції (метод групових експертиз, опитування,

336

інтерв’ювання, змішані, т. п.) [187, с. 36‒51]. Але з точки зору методології

важливе комплексне оцінювання усіх взаємовідношень окремого суб’єкта

господарювання, що являє собою аналіз і оцінку інформації щодо загальної

характеристики суб’єктів господарювання, визначення стану системи

відносин, оцінювання її ефективності та прийняття рішень щодо

удосконалення заходів їх регулювання й поліпшення.

Такий комплексний підхід може передбачати дослідження суб’єктів

господарювання у чотири етапи:

На першому етапі визначається суб’єкти господарювання у регіоні

(державі), яким конче потрібно поліпшити економічні відносини на

державному та регіональному рівні, бо їх показники нижче, знаходяться у

негативній зоні чи за межами загально визначених середніх показників у

державі, регіоні чи підприємстві окремої галузі.

На другому – відокремлюються рамки та межі (параметри, результати), в

яких відбуваються взаємовідносини на рівні суб’єкта господарювання. Такими

параметрами можуть бути кількісні та якісні показники, що визначаються за

методами, вказаними вище.

На третьому – визначаються чинники, що погіршують стан економічних

відносин суб’єкта господарювання та виявляються негативні моменти та

можливості їх врегулювання, удосконалення та налагодження ефективних,

стабільних взаємовідносин.

На четвертому – здійснюється комплексна оцінка економічних відносин

суб’єкта господарювання, розроблюються заходи щодо їх удосконалення,

поліпшення взаємовідносин та пошуку нових напрямів діалогу усіх

зацікавлених осіб і структур.

Для оцінювання процесу регулювання, поліпшення чи удосконалення

економічних відносин суб’єктів господарювання можна використати

інтегральний показник – коефіцієнт дієвості (Кд):

, (5.1)

337

де – комплексний зведений показник, що характеризує результати

поліпшення відносин після прийняття певних дій й впровадження окреслених

заходів.

– комплексний зведений показник, що характеризує стан відносин до

впровадження певних дій щодо удосконалення взаємовідносин суб’єкта

господарювання.

Повнота і точність визначення коефіцієнту дієвості залежить від

достатності необхідної інформації для прийняття рішень щодо розробки

заходів поліпшення економічних відносин суб’єкта господарювання. Для

цього можуть застосовуватися як якісна оцінка, так й кількісна, включатися до

комплексної оцінки як основні (пріоритети), так додаткові і часткові

(особливі) показники, що характеризують специфічні складові відносин. Цей

набір показників для , і може формуватися для кожного суб’єкта

окремо, виходячи із його регіонального розташування, галузевих і особливих

пріоритетів розвитку. Проте, враховуючи логіку суб'єктивно-об'єктивного

підходу, можливо запропоновувати набір певних критеріїв:

основні: показники середньої заробітної плати, плинності кадрів,

екологічної безпеки виробництва, рівень освіти і професіоналізму, рівень

конкурентоспроможності продукції, виробничі потужності і т.п.;

додаткові: рівень конкуренції на ринках збуту, рівень диверсифікації та

інтенсифікації виробництва, рівень якості життя населення, рівень

забруднення довкілля, інші;

часткові: перспектива появи нових конкурентів і виходу на зарубіжних

ринок, міграція населення, ступінь субсидування та дотації виробництва і т.п.

Методологія ефективного регулювання системи економічних відносин

має ґрунтуватись на принципах [325, с. 134‒153]:

1) сполучення, що має гармонійно об’єднувати механізми централізації й

децентралізації управління діяльністю суб’єкта господарювання,

338

застосовуючи усі позитивні їх переваги впливу на ефективність соціально-

економічних відносин;

2) наукової обґрунтованості, що підкреслює необхідність зосередження

на емпіричних дослідженнях, прикладах передового досвіду, обміну даними

на предмет запровадження новітніх технологій організації й управління

виробництвом, культурних цінностей;

3) стратегічності, що означає необхідність спрямувати процес

регулювання відносин відповідно до стратегії розвитку регіону та суб’єкту

господарювання, а також дозволяти розробляти кращі прогнози, розширити

перспективи контролювати та реагувати на майбутні зміни [3, с. 22‒23];

4) інноваційності, який передбачає застосування та розповсюдження

новітніх ідей у всьому внутрішньому і зовнішньому оточуючому середовищі

господарювання, виходячи з готовності суб’єкта щодо їх сприйняття¸

існуючих порогів їх поширення і наявності формальних й неформальних

лідерів розповсюдження інформації [77, с. 13]. Методологія застосування

принципу інноваційності має базуватися на рівні емпіричних знань і фактів,

розкривати нові проблеми та завдання, що дають змогу побудувати нову

систему законів, методів та інструментів регулювання соціально-економічних

відносин, а також має бути обґрунтованою і спрямованою на вирішення

пріоритетних прикладних проблем, що стимулюють розвиток ефективних

відносин;

5) партнерства, що слід сприймати на рівні широкого (державного

партнерства з усіма державними структурами, які залучені до соціально-

економічних відносин) й вузького (усі інші види, що сприяють поліпшенню

соціально-економічного стану суб’єкта господарювання) розгляду. Тут можна

вести мову і про налагодження соціального діалогу, створення соціально

відповідального партнерства чи інших умов для партнерських взаємовідносин;

6) трансформаційності та адаптивності – характеризує швидкість змін та

необхідність проведення постійних корегувань, трансформацій, потребу

339

адаптування інноваційних ідей до сучасних соціально-економічних умов

господарювання суб’єктів, особливо тих, що знаходяться в ризикових

нетрадиційних умовах здійснення виробництва. Тобто цей принцип примушує

конструювати гнучкі, мобільні методології, які дозволяють налаштовуватись

до кожного особливого випадку, що виникає у суб’єктів господарювання. Ті

глибинні зміни, що відбуваються сьогодні в українському суспільстві

вимагають нового ставлення до трансформацій і заставляють заглядати у

майбутнє, враховуючи минуле та сполучати економіку і суспільство [295; с.

79‒80]. Тобто усі наступні методологічні трансформації мають базуватись на

минулих суспільних і економічних загальностях;

7) різноманітності, що витікає із попереднього (шостого) принципу і має

відповідати вимогам різноманітної діяльності, а значить - різноманітності

відносин суб’єкта господарювання. Будь-яка діяльність, з точки зору

економічної теорії, розглядатися як корисність для найбільшої частини

спільноти [343, с. 113‒116]. Тому методологія регулювання соціально-

економічних відносин має передбачати різні ситуації та розширювати

можливості задовольнити інтереси більшої кількості зацікавлених осіб і

структур – учасників взаємовідносин.

8) компетентності, наголошує, що запропонована методологія

регулювання відносин має відповідати рівню професійної компетенції

працівників, особливо управлінського складу;

9) ситуативності дій. Цей принцип націлює на те, що методологія

регулювання має бути максимально наближена до режиму господарювання,

ґрунтуватись на реально-позитивних теоріях, застосовуючи за необхідності

нестандартні, легітимні творчі підходи, що пов’язані з рефлексивністю,

безсторонністю та максимальною наближеністю до відносин суб’єкту [296,

с. 5‒28]. Кожен суб’єкт господарювання намагається рухатись в сторону

автономізації своєї діяльності, проте навіть за таких обставин можливо

340

стандартизувати та ідентифікувати окремі економічні відносини, що їх

оточують.

Безумовно, усі наведені принципи дуже тісно поєднані один з одним. Їх

визначення є умовним і ґрунтується на науково-прикладних дослідженнях

вітчизняних та зарубіжних науковців та авторських дослідженнях за більш ніж

чверть столітній період, що виконувались в рамках різних науково-

дослідницьких держбюджетних та господарсько-розрахункових тем, тому тут

можлива і будь-яка інша концептуалізація й гібридність зв’язків. Проте,

виходячи із запропонованих вище методологічних підходів, можна зробити

систематизацію деяких чинників (внутрішніх і зовнішніх), що впливають на

успішність та ефективність запровадження методологій регулювання

соціально-економічних відносин суб’єктів господарювання (табл. 5.1 [150]).

Перелік означених у табл. 5.1 чинників обґрунтований експертами, якими

виступають головні управлінські кадри суб’єктів господарювання (керівники,

головні бухгалтера, фінансові менеджери та начальники соціальних й

кадрових служб) Луганської області. Такий набір чинників по Луганській

області може відрізнятися від іншої, бо саме господарювання суб’єктів у

зонах, що примикають до територій проведення антитерористичних операцій,

породжує умови і проблеми, які можуть бути відсутні у інших регіонах.

Вплив кожного із чинників на економічні відносини та розподіл

негативного й позитивного впливу за відсотками можна визначати,

використовуючи сценарний підхід, а саме песимістичні, найбільш ймовірний та

оптимістичний сценарії, шляхом побудови матриць розподілу позитивного й

негативного впливу основних чинників (рис. 5.1) [150].

На рис. 5.1 нижня частина матриці показує результати впливу чинників на

величину збитків суб’єкта господарювання, а верхня – на формування

прибутковості. Слід звернути увагу і на те, що, навіть позитивний вплив

чинників хоча і приносить зменшення збитків, але не завжди має прибуткову

спрямованість, що говорить про наявність синергетичного ефекту.

341

Таблиця 5.1

Систематизація загальних чинників впливу на економічні відносини

суб’єктів господарювання

Напрям і сфера

впливу

Назва і характер

впливу чинника

Сутність впливу

Еко

но

міч

на

сфер

а По

зити

вн

ий

вп

ли

в

Прибутковість Забезпечення процвітання суб’єкта господарювання

Рівень середньої

заробітної плати

Забезпечення стабільності доходів і якості життя

працівників

Стимулювання

діяльності

Вмотивованість працівників до активізації трудової

діяльності

Економічна безпека Створення оптимістичних прогнозів розвитку суб’єкта

Оптимізація

оподаткування

Забезпечення фінансової стабільності суб’єкта

Розвиток інновацій Забезпечення конкурентоспроможності суб’єкта

Нег

ати

вн

ий

вп

ли

в

Ухилення від

оподаткування

Порушення фінансової рівноваги суб’єкта

Відсутність

мотиваційних

стимулів

Зниження зацікавленості працівників у результатах

діяльності суб’єкта

Низька оплата праці Зниження прожиткового рівня і доходу

Безробіття Підвищення плинності кадрів

Обмеженість

потенціалу

підприємства

Деградація виробництва, зниження

конкурентоспроможності

Соц

іальн

а сф

ера

По

зити

вн

ий

вп

ли

в

Освіта Отримання освітніх послуг, у тому числі за рахунок

фінансування суб’єкта господарювання

Охорона праці Забезпечення безпечних умов праці

Охорона здоров’я Надання оздоровчих послуг працівникам

Безпека Підвищення благополуччя працівників та поліпшення

образу їх життя

Соціальне

страхування

Забезпечення соціальної підтримки та впевненість у

соціальному захисті працівників

Соціальний діалог Підвищення порозуміння та закріплення зв’язків між

усіма зацікавленими особами

Соціальне

партнерство

Створення зацікавлених творчих груп у підвищенні

соціально-економічного рівня розвитку суб’єкту і

оточуючого середовища

Нег

ати

вн

ий

вп

ли

ві

Обмеженість

інфраструктури

Обмеженість доступу до певних благ та поява

нелояльного ставлення людей до діяльності суб’єкту

Зовнішня міграція

населення

Низький рівень професіоналізму та додаткові затрати та

налагодження стабільної діяльності суб’єкта

Забруднення

довкілля

Завдання шкоди здоров’ю населення, додаткові витрати

на запобігання нанесення шкоди населенню

Низький рівень

життя

Поява депресивності розвитку і занепаду умов життя

Негативна

демографічна

ситуація

Обмежений ринок робочої сили та дефіцит трудових

професіональних ресурсів.

Джерело: розроблено автором з використанням [96; с. 288, 289]

342

Результати

І ІІ ІІІ Сценарії

Умовні позначення:

І – песимістичний сценарій; ІІ – найбільш ймовірний сценарій; ІІІ – оптимістичний

сценарій.

, - відповідно негативний і позитивний результат впливу

Рис. 5.1. Матриця розподілу результатів впливу чинників на економічні

відносини суб’єкта господарювання

Джерело: розроблено автором з використанням [96, с. 290]

За визначеними результатами по кожному сценарію слід визначати

заходи, що сприятимуть підвищенню ефективності регулювання економічних

відносин суб’єкта господарювання та збільшенню загального синергетичного

ефекту.

Загалом синергія є особливою характеристикою розвитку будь-якої

соціально-економічної системи (у тому числі системи економічних відносин)

[47, с. 126‒127]. Кожний етап економічних відносин суб’єкта господарювання

характеризується своїм рівнем синергії за схемою «якість – результативність –

множинність зв’язків». Тому оцінювати синергетичний ефект економічних

відносин потрібно, враховуючи рівень взаємозв’язків суб’єкта (локальний

соціум, мікро-, макро- або мезо- середовище); втрати й переваги, що отримані

343

від прямих і зворотних зв’язків; взаємозалежність і непередбачуваність

результатів, а також взаємовпливовість різних рівнів взаємозв’язків.

Щодо орієнтирів, які находяться в основі розвитку економічних відносин

окремих суб’єкта господарювання (рис. 5.1), то вони мають приймати до уваги

узагальнені схеми модернізації регіонів України [365, с. 56–62], які

передбачають три горизонти розвитку: 1) посилення існуючого потенціалу (з

терміном реалізації від 1 до 5 років), 2) його покращення чи заміна (від 5 до 10

років для запровадження) і 3) побудова нових стратегічних потужностей (10–

20 років для досягнення цілей) і попадання в [365, с. 64]: ТОП 30 – по індексу

щастя (з 75 позиції у світі); ТОП-25 – по індексу людського розвитку (з 81

позиції на сьогодні); ТОП-60 – по індексу здоров’я (з 118 позиції); ТОП-30 –

по індексу добробуту (з 70 позиції); ТОП-30 – по глобальному інноваційному

індексу (з 64 позиції); ТОП-40 – по індексу економічної свободи (з 162

позиції) і т. ін. Саме на ці соціально-економічні орієнтири та їх похідні мають

бути спрямовані соціально-економічні відносини окремих суб’єктів

господарювання, методологія їх регулювання й удосконалення

взаємовідносин.

Таким чином, на даному етапі дослідження: 1) удосконалено

методологічні підходи щодо регулювання системи економічних відносин

суб’єкта господарювання, що дало можливість комплексно оцінити вплив

різних чинників на результати діяльності суб’єкта; 2) удосконалено

методичний інструментарій оцінювання впливу чинників зовнішнього і

внутрішнього середовища суб’єкта господарювання, що дозволило їх

систематизувати за сферами і характером впливу; 3) доповнено способи

кількісного і якісного визначення рівня позитивного й негативного впливу

чинників на результати діяльності суб’єктів господарювання, що дозволяє

вибирати більш привабливі сценарії майбутнього, виходячи з окреслених

альтернатив.

344

Враховуючи той факт, що регіон, по суті, також є суб’єктом

господарювання, все вище викладене є актуальним у контексті регіонального

розвитку, але варто звернути увагу на наявні підходи вдосконалення

економічних відносин на регіональному рівні не з позиції суб’єктів

господарювання (під якими у класичному варіанті розглядаються окремі

підприємства), а враховуючи наявну взаємодію всіх учасників економічного

середовища конкретної території..

Сучасні тенденції розвитку України свідчать про те, що наша держава

вичерпала всій резерв суто централізованого підходу до процесу управління

сталим розвитком. Кожен регіон має власні особливості, індивідуальні

потреби, проблеми, фактори розвитку, які у своїй сукупності можуть разюче

відрізнятися від ситуації, що складається на інших територіях нашої країни.

Процес децентралізації влади, що відбувається в Україні вже не перший

рік, викликаний саме індивідуалізацією потреб областей та вимагає від

регіональної влади нових, але науково-обґрунтованих заходів щодо

стабілізації ситуації, викликаної соціально-економічною та політичною

кризою. Саме економічне середовище, що потерпає від застарілої системи

взаємовідносин, потребує вдосконалення у найближчий перспективі.

Особливо гостро ця проблема відчувається у депресивних областях, серед

яких останні рокі стабільно перебувають Донецька та Луганська області, які

останні чотири роки демонструє найгірші показники соціально-економічного

розвитку.

Проблемою формування методології вдосконалення та розвитку

економічних систем вчені всього світу займаються вже не перший рік, але

найбільше цікавить той досвід, який накопичено саме вітчизняними

науковцями, адже, як зазначено вище, те що є актуальним для інших не

завжди відповідає потребам наших територій. Серед останніх публікацій варто

відзначити роботи Е. Лібанової та М. Хвесика [335], В. Приходько [280],

345

О. Щекович та М. Афанасьєвої [400], М. Звєрякова, М. Уперенко, Л. Жданової

[356] та ін.

Колектив авторів на чолі з Е. Лібановою та М. Хвесиком у національній

доповіді, що була оприлюднена у 2014 р. [335, c. 478‒498] представляє

методологічні засади формування організаційно-економічного механізму

управління соціально-економічним потенціалом сталого розвитку

національної економіки.

В. Приходько [280] у власній публікації зробив спробу обґрунтувати

методологічні підходи до оцінки регіону як територіального соціально-

економічного утворення, основою якого є просторова організація

продуктивних сил, що характеризується єдністю й цілісністю

відтворювального процесу, розвивається на власній економічній базі та за

власними економічними законами в нестійкому середовищі.

Стаття О. Щекович та М. Афанасьєвої присвячена визначенню

методологічних підходів щодо оцінки та прогнозування економічної безпеки

суб’єктів господарювання на галузевому, міжгалузевому та регіональному

рівнях [400, с. 184].

І. Зверяков, очолюючи колектив авторів, у 2016 р. також досліджував

теоретичні засади дослідження економічних відносин на національному рівні

в умовах інтеграції України у світове співтовариство [356, с. 6‒95].

Огляд останніх публікацій вітчизняних науковців довів, що на

сьогоднішній день немає жодного дослідження, яке б пропонувало дійсно

комплексний методологічний підхід щодо вдосконалення системи

регіональних економічних відносин з урахуванням їх соціалізації у сучасний

постіндустріальний період розвитку.

Загальне визначення методології (від грец. μεθοδολογία — вчення про

метод) передбачає сукупність етапів, принципів, методів, способів і т.п. для

досягнення певної мети (пізнання або перетворення певного об’єкту

дослідження). Основоположником сучасного тлумачення даного терміну є

346

Френсіс Бекон [30], який у своєму творі «Відновлення науки», пропонує новий

метод пізнання – «метод бджоли», який передбачає збір та використання лише

тих теорій, підходів та методів, які сприятимуть отриманню найкращого

результату.

Спираючись на наявні дослідження, та викладені вище особливості

наявних методологічних підходів до розвитку економічних відносин для

окремих суб’єктів господарювання, можна схематично представити всі

складові методології вдосконалення системи регіональних економічних

відносин на засадах соціального діалогу, актуальні для регіонів України

(рис. 5.2).

Схема складається з 6 блоків: етапи, принципи, методи, інструменти,

важелі впливу та стратегічні орієнтири. Представлена методологія повністю

підходить і для Луганської області.

Розглянемо більш детально перший блок.

Даний блок відображає етапи впровадження методології. Пропонується

весь процес перерозподілити на 4 етапи. В рамках першого етапу

передбачається проведення комплексного аналізу та розрахунок інтегрального

показника розвитку регіональної системи економічних відносин, що потребує:

1) визначення складових підсистем та показників їх розвитку; 2) розрахунок

комплексного показника розвитку підсистеми; 3) розрахунок інтегрального

показника на базі комплексних показників кожної підсистеми.

Методика розрахунку інтегрального індексу розвитку системи

регіональних економічних відносин передбачає:

1. Переклад фактичних показників до величин нормованих оцінок, які

можливо порівнювати між собою. За прямопропорційної залежності між

простим показником та інтегрованим показником збалансованого розвитку

регіону нормована оцінка простого показника розраховується за такою

формулою [300]:

, (5.2)

347

Рис. 5.2. Методологія вдосконалення системи регіональних економічних

відносин на засадах соціального діалогу

Джерело: розроблено автором з використанням [149, 332]

348

де – нормована оцінка i-го простого показника l-ї групи;

– фактичне значення i-го простого показника за певний проміжок часу t;

– мінімальне значення i-го простого показника протягом аналізованого

періоду;

– максимальне значення i-го простого показника протягом

аналізованого періоду.

За зворотно пропорційної залежності між простим показником та

інтегрованим показником розвитку системи економічних відносин регіону

нормована оцінка простого показника розраховується за наступною

формулою:

. (5.3)

2. Визначення вагового значення простих показників у кожній групі

показників. Вагове значення простого показника розраховується за наступною

формулою:

, (5.4)

де – вагове значення простого показника l-ї групи;

– оцінка (ранг) i-го простого показника l-ї групи j-м експертом.

3. Розрахунок комплексного показника для кожної групи. Здійснюється за

наступною формулою:

, (5.5)

де – комплексний показник l-ї групи.

4. Розрахунок інтегрального показника. У загальному випадку

здійснюється за такою формулою:

, (5.6)

349

де І – інтегральний показник розвитку системи економічних відносин регіону,

який приймає значення від 0 до 1; чим ближче значення показника до 1,

тим досконалішою є система.

Враховуючи особливості розвитку системи регіональних економічних

відносин, формула інтегрального індексу розвитку регіональних економічних

відносин матиме наступний вигляд:

, (5.7)

де Iрев – інтегральний показник розвитку системи економічних відносин

регіону;

К1 – комплексний показник розвитку системи регіональних економічних

відносин з боку інтересів економічно-активного населення, розрахований на

основі 11 базових індикаторів зайнятості, умов та оплати праці, соціальної

допомоги (Додаток Г, табл. Г.1);

К2 – комплексний показник розвитку системи регіональних економічних

відносин з боку інтересів роботодавців, розрахований на основі індикаторів

фінансово-економічної діяльності, та використання робочого часу (Додаток Г,

табл. Г.2);

К3 – комплексний показник розвитку системи регіональних економічних

відносин з боку інтересів регіональних органів влади, розрахований на основі

індикаторів валового регіонального продукту, капітальних та прямих

іноземних інвестицій, економічно-активного населення, наявних доходів на

душу населення та міграції (Додаток Г, табл Г.3).

Якщо перебуває в інтервалі 90‒100% регіон має високий рівень

розвитку системи економічних відносин; у межах 80‒90% ‒ достатній рівень

розвитку; 70 80% ‒ задовільний рівень розвитку; 60%-70% ‒ перед кризовий

стан, 50-60% ‒ системна криза, нижче 50% – відсутність процесів розвитку

системи.

Спираючись на представлену методику, розрахуємо індекс інтегрального

розвитку системи регіональних економічних відносин для Луганської області.

350

Система економічних відносин даного, як і будь-якого іншого регіону,

складається з трьох головних учасників: економічно-активного населення,

роботодавців та органів регіональної влади. Вагове значення простих

показників визначалося на основі експертних оцінок представників кожної

групи учасників. Результати розрахунків за 2014‒2017 рр. представлено у

Додатку Г (табл. Г.1‒Г.3).

Спираючи на отримані значення комплексних показників, можемо

розрахувати інтегральний індекс розвитку системи регіональних економічних

відносин Луганської області:

або 51%;

або 33%;

або 44%;

або 64%.

Динаміка інтегрального індексу розвитку системи регіональних

економічних відносин за 2014-2017 рр. свідчить про незадовільний стан

регіональної системи економічних відносин Луганської області, позитивну

динаміку зафіксовано тільки у 2017 р. за рахунок росту середньої номінальної

заробітної плати, скорочення рівні вимушеної неповної зайнятості та кількості

звільнених з економічних причин. Найгірше значення у 2017 році має

комплексний показник розвитку системи регіональних економічних відносин з

боку інтересів роботодавців (К2): негативний фінансовий результат до

оподаткування, скорочення витрат на науково-дослідні роботи та зовнішньої

торгівлі товарами та послугами.

Запропоновані інструменти взаємодії та важелі впливу (рис. 5.2)

покликані докорінно змінити ситуацію у економічному середовищі області.

Має початися процес реальної взаємодії між небайдужим населенням,

бізнесом та владою, закріплений регіональними угодами про співпрацю.

Керівництво регіону має лобіювати його інтереси на національному рівні з

351

метою формування пільгових умов ведення бізнесу, для підтримки та

розвитку середніх та малих підприємств [111].

Проведений аналіз також засвідчив про наявність комплексної проблеми

відсутності офіційної статистичної інформації. Багато показників просто

зникло з офіційних джерел (наприклад, статистика професійних захворювань,

травматизм на робочому місці і т.п.). Більше того, у дослідженнях, що

здійснюються науковими інституціями на національному рівні дуже часто

відсутні Луганська та Донецька область. Так, вже четвертий рік поспіль для

території Донбасу не розраховується інтегральний індекс регіонального

людського розвитку [287].

Для вдосконалення системи регіональних економічних відносин

Луганської області з урахуванням основних потреб її учасників у якості

заходів запропоновано першочергово сконцентрувати увагу на двох напрямах

регіональної політики: 1) інноваційний розвиток суб’єктів господарювання,

шляхом інвестування у екологічно безпечні та енергозберігаючі проекти

стратегічних галузей розвитку регіону; 2) соціальні інвестиції у професійно-

орієнтовану систему середньої та вищої освіти з урахування потреб ринку

праці та вимог роботодавців регіону на довгостроковий період.

Запропонована методологія вдосконалення системи економічних

відносин на регіональному рівні представляє собою комплекс

взаємопов’язаних дій, що сприятимуть перебудові відносин у економічному

середовищі та налагодженню партнерських відносин між учасниками

економічної діяльності. В залежності від результатів інтегрального аналізу,

заходи методології можуть видозмінюватись у блоках методів інструментів та

важелів впливу.

Впровадженню представленої методології для вирішенню зазначених

проблем соціально-економічного розвитку регіонів України сприятиме

впровадженню моделі реалізації соціального діалогу на регіональному рівні

[121], а також використанню запропонованої раніше технлогії щодо

352

формування стратегічних рішень відносно економічного розвитку із

залученням населення регіону [134].

В результаті, кожний регіон зможе запровадити оновлену концепцію

стійкого розвитку на засадах соціального діалогу (рис. 5.3). Запропонована

удосконалена концепція базується на досягненні консенсусу та формуванні

соціального партнерства між основними учасниками економічної діяльності,

що дозволить забезпечити баланс між економічною, соціальною та

екологічною складовими розвитку регіону.

Рис. 5.3. Концепція стійкого регіонального розвитку на засадах соціального

діалогу

Джерело: розроблено автором

Представлений варіант методології вдосконалення системи регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу відповідає поточним

проблемам, виявлених у ході дослідження для всіх регіонів без винятку; її

поетапне впровадження дозволить подолати кризовий стан та надати поштовх

до подальшого розвитку як самої системи регіональних економічних відносин,

так і соціального діалогу, який забезпечує її стабільне функціонування на

тривалий період.

У наступному параграфі за допомогою математичних інструментів та

спеціального програмного продукту пропонується побудувати прогноз

розвитку системи регіональних економічних відносин Луганської області в

Соціальна сфера

Баланс складових регіонального

розвитку

Економіка регіону Екологія регіону

Населення регіону

Власники бізнесу Органи влади

Консенсус (соціальне партнерство)

353

межах запропонованих до реалізації заходів: змоделювати поведінку регіону,

як відкритої нестабільної системи за допомогою екстраполяції наявної

ситуації сьогодення та спрямуванням інвестицій у інновації, у тому числі у

сферу професійної освіти.

5.2. Моделювання системи економічних відносин регіону із урахуванням

розвитку соціального діалогу

Проблема аналізу та прогнозування тенденцій розвитку соціально-

економічної території досліджується вченими і практиками вже не перше

десятиліття. Особливої актуальності ця проблема набуває в наш час, коли

економіка України переживає період чергової кризи і вплив безлічі чинників

зовнішнього і внутрішнього характеру.

Одним з найбільш ефективних інструментів вирішення зазначених

завдань на сьогоднішній день є комп'ютерне економіко-математичне

моделювання, яке, за умови побудови якісної моделі, може дозволити

врахувати основні особливості розвитку регіональних економічних систем і

сформувати об'єктивний прогноз на майбутній період, дати можливість

обґрунтувати необхідні заходи для сталого соціально-економічного розвитку

регіону, з огляду на потреби не тільки самої економічної системи території, а

й соціальной сфери, населення регіону.

Побудовою імітаційних моделей і економіко-математичним

моделюванням займається ряд сучасних дослідників. Ця проблема

висвітлюється в публікаціях таких вітчизняних вчених, як Л. Дума, В. Реутов,

М. Лисюк, В. Ковальчук, та інші.

Аналіз публікацій зазначених та інших авторів показує, що більшість

розробок присвячена проблематиці розвитку регіональних і національних

економічних систем в контексті саме економічного розвитку системи. Тим

354

часом стабільність розвитку регіону передбачає не тільки стабільність

економіки як такої, а й належний рівень життя і задоволення елементарних

потреб населення регіону. Частково соціальні аспекти розвитку території були

враховані в моделях, запропонованих В. Реутовим [293], Л. Думой [75], але

обидва автори використовували досить обмежене число соціальних

показників. Очевидно, що необхідні подальші дослідження в даному напрямку

з метою формування адекватних економіко-математичних моделей і

імітаційних комп'ютерних моделей для вивчення динамічних процесів в такій

складній системі як регіон.

Побудова і апробація системно-динамічної моделі регіону як відкритої

соціально-економічної системи, з урахуванням наявного соціального діалогу

та інтересів населення регіону була виконана на прикладі Луганської області.

Розглянемо регіональні економічні відносини як відкриту систему,

складовими якої є регіональні органи влади, представники бізнесу і населення,

соціальна інфраструктура, правова система та екологія, які взаємодіють між

собою і підпадають під вплив зовнішнього середовища. До зовнішнього

середовища в даному випадку віднесемо органи влади на національному рівні,

соціально-політичну обстановку, зовнішні ринки товарів та послуг (рис. 5.4).

Таким чином, виділяємо основні блоки складної системи «Регіон»:

1) виробничо-економічна підсистема (державні і приватні промислові та

сільськогосподарські підприємства, підприємства торгівлі і сфери послуг

тощо);

2) соціальна сфера (населення регіону, системи охорони здоров'я, освіти і

інфраструктура регіону);

3) регіональні органи управління (власне управління, правоохоронні органи,

соціальні служби та ін.).

Включаємо в цю систему також органи державної влади, які

відповідальні за взаємодію з регіональним бізнесом (податки, фінансування

державних програм і т.п.), соціальною сферою (соціальні виплати та програми

355

підтримки населення) і регіональним управлінням (бюджетні фінансові

потоки на управління, охорону здоров'я, освіту та інфраструктуру регіону).

А1, А2 – інформаційні (стан ринків сировини, товарів та послуг тощо) і матеріальні потоки;

В1, В2 – законодавчі та нормативно-правові важелі впливу, що регулюють діяльність регіональної влади

та бізнесу;

С1 – матеріальні потоки (товари);

С2 – потік трудових ресурсів;

S0 – фінансові потоки в регіон від державних органів влади;

N – регуляторні акти, що визначають взаємодію регіональних органів влади та бізнесу;

L – трудові ресурси, що працюють як наймані працівники;

W – заробітна плата;

Т1, Т2 – податкові відрахування до регіонального та державного бюджету;

Т3 – оплата населенням комунальних та інших послуг у регіональний бюджет;

S – соціальні інвестиції бізнесу в професійну освіту, соціальну інфраструктуру, екологію;

SN – інвестиції регіональних органів влади в екологію;

SС – фінансування соціальних виплат;

V – фінансування заходів з підвищення безпеки життєдіяльності населення регіону;

Р – фінансування освітніх програм з підготовки професійних кваліфікованих кадрів

Рис. 5.4. Система регіональних економічних відносин

Джерело: розроблено автором

Виробничо-економічне середовище регіону (бізнес) представимо у

вигляді виробничої однофакторной функції (ВФ) у формі функції Кобба-

Дугласа [353]:

(5.8)

де – обсяг виробництва, продукції, товарів і послуг в регіоні за певний

проміжок часу - валовий регіональний продукт (ВРП);

SN

Бізнес

Населення

Природні

ресурси

регіону

Регіональні

органи влади

Державні

органи влади L

C2

C1

A1

A2

W

Sc

V P

N T2

S

Т1 В1

В2

S0

T3

356

– сумарний задіяний капітал - основні виробничі фонди (ОВФ);

– коефіцієнт, що враховує технології і рівень професійної підготовки

трудових ресурсів ;

– параметр, що визначає рівень розвитку технологій в регіоні,

які змінюються з впровадженням інновацій і сучасних технологій.

Щодо задіяних в економіці трудових ресурсів, припустимо, що в зв'язку з

малою динамікою впровадження інновацій та обмеженістю за часом аналізу

вони пропорційні обсягу задіяних ОВФ:

, (5.9)

де визначається наявним рівнем розвитку технологій.

Для рівня професійної підготовки трудових ресурсів з урахуванням

інвестицій в професійну підготовку і плинності (оборотності) кадрів можна

використовувати залежність:

(5.10)

де ;

– початковий рівень професійної підготовки;

– емпірична константа;

– темпи інвестування в регіональну систему професійної орієнтації та

підготовки трудових ресурсів;

– коефіцієнт обернення кадрів, за умови, що .

Для коефіцієнта та середньої заробітної плати в регіоні можна

запропонувати емпіричні залежності:

1( ) ( )kA A A A , (5.11)

2( ) ( ) ,kW W W W (5.12)

де: ,A A – нижня та верхня межа параметра при існуючих (незмінних)

технологіях;

357

,W W – мінімальний (зафіксований законодавством) та максимальний

рівні заробітної плати в регіоні;

k1, k2 – емпіричні коефіцієнти.

Враховуючи (5.10), бачимо, що (5.11) та (5.12) забезпечують монотонне

зростання в залежності від , що відповідає реальності.

Очевидно також, що для (5.11) та (5.12) повинна виконуватись умова, що

зі зростанням темпи роста випуску продукції повинні перевищувати темпи

росту заробітної плати, тобто:

. (5.13)

Динаміку економічної підсистеми опишемо рівнянням Солоу [116; 281]:

(5.14)

де – норма амортизації;

– темпи інвестування у ОВФ, за умови невідкладного освоєння

інвестицій, інакше:

(5.15)

де – деяка характерна для регіону функція щільності розподілу

(ФЩР) реалізації інвестицій в економіку за часом;

– тимчасова затримка початку впровадження інвестицій;

– початкове значення ОВФ.

Таким чином, динаміку доходів економіки регіону до оподаткування

можна представити наступним чином:

(5.16)

де – витрати на сировину та інші технологічні витрати;

– амортизаційні відрахування;

– оплата праці.

358

Припустимо, що економічна підсистема, як і всі інші активні підсистеми

регіону, має певну мету своєї діяльності, а також критерій та оцінку

корисності і приймає рішення для досягнення своєї мети (оптимуму свого

критерію) з урахуванням обмежень, накладених підсистемою більш високого

рівня (за принципом підпорядкування цілей).

Для економічної підсистеми регіону (для бізнесу) відповідними

складовими критерію ефективності можуть слугувати величина , а також

сума на банківському рахунку .

З урахуванням ринкової ситуації, що визначає ринкову вартість ОВФ

( ) в регіоні у якості єдиного критерію використаємо лінійну згортку обох

показників:

(5.17)

де – ринкова вартість бізнес-активів регіону

– оцінка успішності бізнесу;

– бізнес успішний;

– навпаки.

Якщо ми досліджуємо систему протягом певного часового інтервалу [0,

T], то завданням підсистеми бізнесу є система прийнятих рішень, для якої:

(5.18)

за умови обмежень, пов’язаних із законодавчими нормативами держави,

регуляторними актами регіону та власними ресурсами для реалізації

прийнятих рішень.

Відносно оптимального рівня ставки державних податків ( ) може бути

вирішене завдання, у якому два суб’єкта (бізнес та держава) розв’язують

проблему максимізації податкових надходжень протягом часового інтервалу

[0, T] в залежності від значення з урахуванням реакції бізнесу.

Розглянемо систему, що складається з підсистеми регіонального бізнесу з

обсягом випуску , що визначається за формулою (5.7). З урахуванням

359

рентабельності , його прибуток, який обкладається податком, складає .

Отже, темпи надходження податків у державний бюджет складуть , а

темпи зростання прибутку регіонального бізнесу дорівнюють .

Не втрачаючи загальної ідеї, спростимо ситуацію, припустимо, що

існуючий бізнес схильний до довгострокової роботи у регіоні, тобто .

Також припустимо, що бізнес досягнув свого сталого рівня розвитку, що

визначається величинами , середнім рівнем долі доходу , який направлено

на інвестиції у виробництво [353]:

. (5.19)

У взаємодії між бізнесом і державою остання має право «запропонувати»

бізнесу податок , та, використовуючи реакцію бізнесу вибором , величина

якого забезпечує бізнесу максимальний дохід , в умовах податку ,

встановити значення , що максимізуватиме надходження у бюджет.

З урахуванням (5.18) темпи надходження доходів бізнесу та у

бюджет держави дорівнюють:

,

,

а з урахуванням коефіцієнту дисконтування отримаємо:

, (5.20)

. (5.21)

Отже, регіон вирішує завдання:

(5.22)

а держава вирішує завдання вибору оптимального рівня податку за умови

вже відомої реакції бізнесу (5.21):

360

(5.23)

Очевидно, що задачі (5.22) та (5.23) завжди мають рішення, що і

представлене на рис. 5.5 та 5.6.

Рис. 5.5. Вирішення завдання (5.20) та (5.22) для бізнесу щодо рівня

інвестування за умови наявності податку

Джерело: побудовано автором

Рис. 5.6. Вибір рівня оподаткування для завдання (5.21) та (5.23)

Джерело: побудовано автором

361

Таким чином, для регіону фінансовий результат складе величину:

. (5.24)

Для дослідження динаміки стану бізнесу у регіоні та його взаємодії з

регіональними органами влади та із соціумом (громадою регіону) введемо

систему показників розподілу доходу по складових:

– регіональний податок, що визначається органами влади;

– інвестиції бізнесу в інфраструктуру, екологію регіону, а також у

профорієнтацію та професійну підготовку трудових ресурсів (визначається

бізнесом);

– інвестиції у бізнес-проекти (визначається бізнесом);

– відрахування на депозитні рахунки у банку.

Припустимо, що:

(5.25)

Тоді можливо записати систему рівнянь, що описує еволюцію бізнесу

(економічної підсистеми) у регіоні:

(t)

(5.26)

де – початкові банківські накопичення;

– банківський відсоток;

– інвестиції у бізнес-проекти з накопичених коштів.

Фазовими координатами підсистеми (5.25) є вектор ( . У

загальному випадку система (5.25) є нелінійною та такою, що залежить від

параметрів, які задаються як ззовні ( ) так і всередині системи

362

( ), що визначаються прийнятими рішеннями, технологіями і

т.п.

Стосовно стану соціальної сфери регіону можна виділити три складових:

демографічну (народжуваність, смертність, міграція і т.п.);

фінансово-економічне забезпечення населення;

стан соціальної інфраструктури регіону, у тому числі рівень безпеки

життєдіяльності.

Для оцінки кількісної складової чисельності населення регіону

використаємо співвідношення:

(5.27)

де – початкова чисельність населення регіону;

– народжуваність з врахуванням прогнозних показників;

– смертність з урахуванням прогнозних показників;

– міграційні потоки в регіон та, відповідно, з регіону.

Величини визначаються віковою та гендерною структурою

населення, а також станом соціального забезпечення населення та соціальної

інфраструктури регіону. Показники залежать від значень

економічних факторів, показників безпеки життєдіяльності та розвитку

інфраструктури регіону.

Для розрахунку показників в (5.26) використаємо регресійне

співвідношення з урахуванням фактичних значень чинників, що є істотними

для їхнього визначення:

– кількість зайнятих у виробництві товарів та послуг;

– дохід на душу населення;

– кількість правопорушень (злочинів) у регіоні;

– інвестиції у соціальну інфраструктуру регіону (охорона здоров’я,

освіта, екологія, транспорт і т.п.)

363

Оскільки у (5.26) розглядається динамічний процес, то доцільно для

оцінки привабливості регіону використовувати не абсолютні значення

чинників, а їх еластичності:

(5.28)

При цьому, враховуючи той факт, що підвищення привабливості регіону

залежить від зниження , в інтегральному показнику представлений зі

зворотним знаком:

(5.29)

де коефіцієнти є суб’єктивними та визначаються експертами, причому

0z .

Тоді показники у (5.26) приймають вигляд:

e

; (5.30)

Фінансово-економічне забезпечення формується з економічного блоку

регіону (потреба у робочій силі, оплата праці зайнятих на виробництві

регіону) та бюджетних соціальних виплат (пенсії, матеріальна допомога,

стипендії і т.п.).

Кількість зайнятих в економіці визначається співвідношенням (5.8),

середня ставка заробітної плати – з формули (5.11) з урахуванням рівня

професійної підготовки (5.9), де коефіцієнт оборотності кадрів

визначається рівнем середньої ставки заробітної плати , а також у певній

мірі станом системи безпеки життєдіяльності:

(5.31)

364

де – значення коефіцієнту оборотності кадрів в початковий момент

аналізу та, відповідно, його значення у розвинутих, соціально стабільних

регіонах;

- початковий та поточний розмір середньої ставки заробітної

плати в регіоні.

Таким чином, потік фінансових доходів населення регіону складе:

(5.32)

де – соціальні виплати з бюджету в регіон.

Середній дохід на душу населення складає:

. (5.33)

Якщо врахувати обсяг середньодушових виплат за комунальні послуги та

інші обов’язкові платежі , то доходи населення складуть

(5.34)

Для розвитку регіональної інфраструктури та вдосконалення системи

безпеки життєдіяльності у регіоні, використовуються фонди, що формуються

потоком держбюджетних надходжень , податкових та інших надходжень

до дохідної частини бюджету від населення та підприємницьких структур

регіону .

Тоді сумарні надходження до дохідної частини регіонального бюджету

складуть:

(5.35)

й можуть бути розподілені на розвиток інфраструктури регіону:

1, (5.36)

друга складова буде використана на підвищення рівня безпеки

життєдіяльності (у тому числі на покращення криміногенної та екологічної

ситуації і т. п.):

(5.37)

365

Оцінку рівня безпеки життєдіяльності у динаміці розраховуємо з

використанням наступного співвідношення:

, (5.38)

де – початкове значення показника;

– початкові темпи інвестицій у систему безпеки життєдіяльності;

– емпіричний коефіцієнт.

Представлені вище системи рівнянь, що описують динаміку та

взаємозв’язок економічної та соціальної складових, були використані для

розробки імітаційної динамічної моделі еволюції регіону на основі додатку

SIMULINK пакету MATLAB [385].

Оскільки інтерпретація моделі регіону стандартними засобами

SIMULINK не дозволяє побудувати модель реалізації інвестицій (5.14) з

довільною ФЩР [141], була розроблена ФЩР спеціального виду, що дозволяє

забезпечити опис процесу, і що дозволяє реалізацію досить великого класу

ФЩР. Для цього рівняння:

представимо у вигляді:

(5.39)

Для останнього рівняння побудуємо ФЩР у наступному вигляді:

, (5.40)

математичне очікування дисперсія

На рис. 5.7 наведене порівняння ФЩР для , яке дозволяє

побачити, що варіаціями параметрів можна будувати ФЩР зі

статистичними параметрами, що відповідають характеристиці регіону.

366

Рис. 5.7. ФЩР для

Джерело: побудовано автором

Враховуючи, що в (5.39) параметр приймає тільки цілочислові

значення, то для оцінки значень нелінійним методом найменших

квадратів (МНК) скористаймося заміною факторіалу Гамма-функцією

де

Тоді, використовуючи нелінійний МНК на 1-му кроці вирішуємо

завдання пошуку пари та, після округлення , на 2-му кроці МНК

отримаємо параметр

Результати використання даного підходу представлено на рис. 5.8.

Використовуючи співвідношення (5.39) та (5.40) для можемо

отримати:

⇒

(t)=( (

367

. (5.41)

Рис. 5.8. Покрокове наближення ФЩР

Джерело: побудовано автором

Отриманий результат дозволяє використати поточне значення , та у

середовищі SIMULINK вирішити рівняння (5.41) за допомогою стандартних

блоків (рис. 5.9).

Рис. 5.9. Модель елементарного блоку (5.41)

Джерело: побудовано автором

Для кроку результатом буде такий вираз:

Крива початкових даних

Крива після кроку 1: n=6,3745; λ=1,9132

Крива після кроку 2: n=6,0; λ=1,9132

Крива після кроку 3: n=6,0;

λ=1,6951

Крива у стартовій точці:

n=2,0; λ=0,5

368

⇒

Очевидно, що у загальному випадку послідовно отримаємо систему

рівнянь:

(5.42)

яка в SIMULINK реалізується через систему стандартних блоків (рис. 5.10), де

для адаптації к регіону передбачене управління параметрами λ та (у

конкретному блоці передбачено .

Рис. 5.10. Підсистема формування реалізації інвестицій

Джерело: побудовано автором

На основі моделі [297] з урахуванням елементів її розвитку, наведених

вище, і розширення безлічі параметрів економічної, соціальної і управлінської

сфер, що розраховуються в моделі, був розроблений комплекс підсистем для

імітаційного моделювання еволюції системи «регіон». В силу жорстких

«східчастих» регуляторних дій держави у сфері оплати праці, соціальних

369

виплат, оплати комунальних послуг і т.п., введені блоки формування та обліку

нововведень.

У Додатку Г (рис. Г.1) представлено основний модуль економіко-

математичної моделі, де у якості підсистем приймають учать економічні

складові регіону (ПС 1), соціальна сфера регіону (ПС 2), блок прийняття

збалансованих рішень про розподілення доходів та інвестицій у регіоні (ПС 3),

та блок держбюджетних ресурсів, який пов'язаний з економічною системою

регіону, а також блок бюджетних інвестицій у регіон (ПС 4).

Кожен блок (ПС 1 ÷ ПС 4) є складною системою зі своїми підсистемами,

які описують вирішення основних функцій:

ПС 1 (Додаток Г, рис. Г.2) – економічний блок, відображає виробничу та

банківську сферу діяльності економіки регіону, де також враховано

ефекти її взаємодії з соціальною сферою;

ПС 2 (Додаток Г, рис. Г.3) – соціальний блок, на основі інвестицій з

держбюджету, економіки регіону, грошових надходжень від

населення у вигляді сплати за комунальні послуги, реалізує політику

соціального розвитку та підвищення якості життя. Зокрема,

враховується потреба підвищення рівня безпеки життєдіяльності,

розвитку інфраструктури регіону, професійної підготовки

спеціалістів для економіки та корегування демографічної ситуації;

ПС 3 (Додаток Г, рис. Г.4) – блок управління розподіленням доходів

економічної підсистеми та взаємодії економічної і соціальної

підсистем регіону;

ПС 4 (Додаток Г, рис. Г.5) – є блоком взаємодії державного бюджету з

економікою регіону та управління інвестиціями у регіоні.

Для аналізу та оцінки адекватності поведінки представленої економіко-

математичної моделі у якості вихідних даних використані дані Головного

управління статистики у Луганській області, Державної служби статистики

України та офіційні дані Луганської обласної військово-цивільної

370

адміністрації [279; 290; 291; 297; 298; 338]. Також враховані існуючі державні

та регіональні нормативи з податкових та інших відрахувань у державний та

регіональний бюджети [266], норми амортизації та відсоткові ставки за

банківськими послугами.

У табл. 5.2 наведено вихідні дані по регіону та модельні розрахункові

показники.

Таблиця 5.2

Базові соціально-економічні показники розвитку регіону

(за даними 2015 р.)

Показники Вихідні дані Розрахункові дані

Економічне середовище

Валовий регіональний продукт, млн. грн 23949 23850

ВРП на 1 особу, тис. грн. 10,78 10,91

Основні засоби, млн. грн. 27565 27680

Норма амортизації, % 5,5 -

Банківський відсоток, % 10 -

Податок на прибуток, % 18 -

Обсяг комунальних виплат, млн. грн. 62,3 61,8

Податкові надходження до регіонального бюджету,

млн. грн.

415 435,5

Продуктивність праці, тис. грн./рік 82 77,73

Соціальне середовище

Чисельність населення, тис. осіб 2205 2172

Чисельність зайнятих в економіці, тис. осіб 306,3 306,7

Коефіцієнт обернення кадрів, % 30,8 29,2

Середньомісячна зарплата, грн. 3427 3490

Доходи на 1 особу/місяць, грн 1240,21 1243

Обсяг соціальних виплат з держбюджету, млн. грн. 2045 -

Оплата комунальних послуг грн./місяць на 1 особу 28,3 -

Народжуваність на 1000 осіб/місяць 0,51 0,57

Смертність на 1000 осіб/місяць 1,21 1,11

Міграція (виїзд) тис. осіб/місяць 2,07 1,79

Міграція (в’їзд) тис. осіб/місяць 0,017 0,035

Чисельність правопорушень на 1000 осіб 5,25 5,60

Джерело: розраховано автором з використанням [266; 279; 290; 291; 297; 298; 338]

Порівнюючи фактичні та розрахункові дані, можна зробити висновок, що

похибка складає менше 5%.

371

Перш за все є сенс порівняти соціально-економічні показники розвитку

Луганської області з показниками розвитку сусідніх східних областей та з

середніми показниками в цілому по Україні (табл. 5.3).

Таблиця 5.3

Соціально-економічні показники розвитку східних регіонів України

Регіони 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Валовий регіональний продукт на душу населення, грн

Україна 32002,00 33473,00 36904,00 46413,00 47770,40 70224

Дніпропетровська обл. 44650,00 46333,00 53749,00 65897,00 66285,67 78009

Донецька обл. 38907,00 37830,00 27771,00 26864,00 27587,33 30279

Запорізька обл. 30656,00 30526,00 37251,00 50609,00 50226,76 63387

Луганська обл. 25950,00 24514,00 14079,00 10778,00 13623,10 12497

Харківська обл. 29972,00 31128,00 35328,00 45816,00 47927,87 57372

Середньомісячна заробітна плата, грн

Україна 3026,00 3265,00 3480,00 4195,00 5183,00 7104,00

Дніпропетровська обл. 3138,00 3336,00 3641,00 4366,00 5075,00 6939,00

Донецька обл. 3496,00 3755,00 3858,00 4980,00 5989,00 7764,00

Запорізька обл. 2927,00 3142,00 3432,00 4200,00 5080,00 6863,00

Луганська обл. 3090,00 3337,00 3377,00 3427,00 4637,00 5862,00

Харківська обл. 2753,00 2975,00 3143,00 3697,00 4448,00 6244,00

Наявний дохід на одну особу, грн

Україна 2100,53 2226,62 2231,84 2587,03 2967,51 43592,80

Дніпропетровська обл. 2397,63 2525,05 2669,68 3200,32 3621,53 52167,90

Донецька обл. 2444,72 2587,38 2186,20 1716,28 1619,53 22597,40

Запорізька обл. 2258,97 2365,68 2515,15 2962,23 3509,82 50518,10

Луганська обл. 2002,01 2132,53 1649,03 1240,21 993,31 14077,30

Харківська обл. 2072,50 2174,85 2189,50 2621,59 3047,31 44662,30

Капітальні інвестиції у розрахунку на 1 особу, грн

Україна 6467,10 5908,90 5122,90 6399,90 8451,60 10598,00

Дніпропетровська обл. 6798,90 6457,80 6204,00 7944,90 10239,50 13294,80

Донецька обл. 7248,40 6421,50 3054,00 1945,60 2806,00 4102,50

Запорізька обл. 4030,00 3842,70 3974,10 4431,10 6323,70 9176,20

Луганська обл. 3638,30 5067,90 2347,00 932,90 1877,40 1529,60

Харківська обл. 5410,80 3409,90 2954,60 4151,10 6141,10 7219,20

Кількість зареєстрованих злочинів у розрахунку на 10000 населення, випадків

Україна 97 124 123 132 139 124

Дніпропетровська обл. 124 153 147 154 143 137

Донецька обл. 111 133 130 81 70 62

Запорізька обл. 141 171 190 238 275 186

Луганська обл. 116 178 133 57 56 53

Харківська обл. 112 128 117 151 187 130

Джерело: [290, 291]

До таблиці увійшли показники, які можливо порівнювати між собою,

враховуючи особливі обставини розвитку Луганської області. Серед регіонів, з

372

якими порівнюється динаміка розвитку аналізованої території, представлені

Донецька, Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області.

Аналіз представлених тенденцій розвитку засвідчує, що як за

економічними показниками, так і за показниками соціального розвитку,

Луганська область протягом останніх аналізованих років із зрозумілих причин

має гранично низькі значення і по відношенню до середніх значень по країні в

цілому і по відношенню до інших аналізованих територій. Навіть Донецька

область, яка має схожу ситуацію (відкритий воєнний конфлікт), за

показниками валового регіонального продукту, щомісячного наявного доходу

та капітальних інвестицій у розрахунку на одну особу перевищує значення

цих показників по Луганській області у 1,5-2 рази. Виключенням є статистика

щодо злочинності, тут представлена позитивна динаміка, але вона

пояснюється тим, що відсутні дані про кількість злочинів на

непідконтрольних Україні територіях.

Крім того, помісячний аналіз динаміки процесів, що відбуваються в

регіоні, у 2015 р. свідчить про превалювання негативних тенденцій як у

економічній, так і у соціальній сфері. Лакмусовим папірцем у даному випадку

слугує динаміка валового регіонального продукту (рис. 5.11), та сума

помісячного середньодушового доходу (рис. 5.12).

Рис. 5.11. Помісячна динаміка ВРП у 2015 р. (млн грн)

Джерело: побудовано автором

ВРП млн

грн

373

Рис. 5.12. Місячний грошовий дохід на 1 мешканця регіону у 2015 р. (грн)

Джерело: побудовано автором

Саме 2015 р. розглядається як базовий для проведення розрахунків, адже

ані 2012, 2013 і, тим паче, 2014 (рік початку АТО на Донбасі) не можуть стати

реальною основою для прогнозування подальшої економічної та соціальної

ситуації у Луганській області.

Для побудови прогнозу розвитку системи регіональних економічних

відносин Луганської області було обрано два альтернативних варіанти

політики інвестування:

1) перший захід передбачає збільшення обсягів інвестування на

відновлення та часткову модернізацію технологій виробництва у розмірі 50

млн. грн. щомісячно починаючи з першого місяця 2018 р. (рис. 5.13, 5.14);

Рис. 5.13. Прогноз ВРП при інвестуванні у модернізацію наявних технологій

для розвитку системи регіональних економічних відносин Луганської області

Джерело: побудовано автором

грн

млн грн

374

Рис. 5.14. Прогноз фінансового результату підприємств до оподаткування при

інвестуванні у модернізацію наявних технологій для розвитку системи

регіональних економічних відносин Луганської області

Джерело: побудовано автором

2) другий захід передбачає вдосконалення регіональних економічних

відносин Луганської області за рахунок інвестиції в інноваційні проекти в

межах розвитку стратегічних галузей регіону у розмірі 25 млн. грн щомісячно,

починаючи з першого місяця 2018 р., а також у сферу професійно-орієнтованої

освіти для підготовки фахівців, затребуваних у регіоні в розмірі 5 млн. грн.

щомісяця починаючи з першого місяця 2018 р. (рис. 5.15, 5.16).

Рис. 5.15. Прогноз ВРП при інвестуванні в інноваційні проекти та систему

освіти для розвитку системи регіональних економічних відносин Луганської

області

Джерело: побудовано автором

млн грн

10000

15000

20000

25000

30000

35000

2014 2015 2016 2017 2018 2019 2020

млн грн

375

Рис. 5.16. Прогноз фінансового результату підприємств до оподаткування при

інвестуванні в інноваційні проекти та систему освіти для розвитку системи

регіональних економічних відносин Луганської області

Джерело: побудовано автором

Базовий рік для прогнозу – 2015. Проведені розрахунки дозволили

побудувати прогноз для валового регіонального продукту і фінансового

результату діяльності підприємств до оподаткування, які є найбільш

репрезентативними для розвитку регіональних економічних відносин

За результатами розрахунків виявлено, що для Луганської області

перспективним є саме другий варіант, який передбачає якісну перебудову

системи економічних відносин, збалансування ринку праці, інвестиції в

інновації та соціальні інвестиції [122] у людський капітал, що є об’єктивною

умовою налагодження соціального діалогу між органами влади, бізнесом та

населенням регіону.

У ході проведеного дослідження побудовано та запропоновано до

використання економіко-математичну модель, що відображає наявні

економічні відносини в регіоні. Представлена модель враховує всі складові

економічного розвитку території, у тому числі показники, які характеризують

наявний соціальний діалог між владою, бізнесом та населенням регіону.

-60000

-40000

-20000

0

20000

40000

60000

2014 2015 2016 2017 2018 2019 2020

млн грн

376

Апробація моделі, здійснена за даними розвитку Луганської області,

продемонструвала її дієздатність та можливість використання на практиці. За

результатами апробації визначено, що поточні тенденції розвитку наявної

системи економічних відносин є неперспективними та призведуть до

катастрофічних соціальних наслідків. В результаті було представлено

альтернативний варіант розвитку, який передбачає інвестиції у розвиток

інноваційної діяльності та у сферу професійної освіти регіону.

Будь-яка діяльність передбачає підведення підсумків та оцінювання

отриманих результатів. Процес вдосконалення економічних відносин вимагає

пошуку такого показника, який дозволить оцінювати стан відносин з

урахуванням соціального діалогу. Вирішенню цієї проблеми і присвячено

останній параграф даного дослідження.

5.3. Оцінювання ефективності вдосконалення системи

регіональних економічних відносин на засадах соціального діалогу

Вже не перший рік вдосконалення системи економічних відносин

передбачає не тільки заходи, що лежать у економічній площині. Доведено, що

на якість економічних відносин впливає безліч неекономічних факторів,

зокрема рушійною силою економіки є людина, отже вдосконалення

економічних відносин так чи інакше має торкатися саме аспектів взаємодії

окремих осіб чи колективів між собою.

Можна розглядати декілька варіантів такої взаємодії: 1) шляхом

підпорядкування та безапеляційного виконання найманими працівниками та

фізичними особами-підприємцями розпоряджень від власників бізнесу та

органів влади; 2) налагодження діалогу та формування спільних рішень щодо

комплексного вирішення наявних проблем. Перший варіант взаємодії майже

втратив свою актуальність, ця схема в сучасних умовах господарювання вже

377

не працює. Другий варіант, навпаки, набирає обертів та стає дедалі

актуальнішим, у тому числі в українському економічному середовищі, де сама

система економічних відносин потерпає від національної економічної кризи,

викликаної подіями 2014 року.

Проблема оцінювання ефективності функціонування економічної сфери

не є новою. Нею займалися багато дослідників, але більшість публікацій

висвітлює проблему на рівні підприємства. Серед наявних досліджень варто

відзначити роботи С. Матюха [212], І. Мовчан [220], М. Панжара [251],

О. Костюка [179], С. Степаненко [339] та ін.

Так, С. Матюх, досліджуючи сучасні методи оцінки ефективності

діяльності організацій, зазначає, що на сьогоднішній день досі не

сформульовано єдиний підхід, використання якого давало б чітку відповідь на

запитання щодо ефективності економічної системи на мікрорівні. Більшість

розглянутих автором методів стосується тільки економічної ефективності,

жоден з них автор не вважає достатньо об'єктивним [212, c. 84].

І. Мовчан [220], досліджуючи систему також на мікрорівні, розглядає її

ефективність у соціально-економічній площині. Науковець, досліджуючи

діяльність підприємств у сфері торгівлі, окрім стандартних економічних

показників ефективності розвитку пропонує вимірювати соціальну

ефективність через рівень задоволення потреб працівників та кількісну оцінку

ефективності використання витрачених на соціальні потреби ресурсів,

зазначаючи, що оцінка має здійснюватися не тільки на рівні окремих

підприємств, але й на мезо- та макрорівні.

Інший автор – М. Панжар, – пропонує розглядати комплекс показників

вимірювання ефективності національної економіки з акцентом на

продуктивність праці населення країни та фактори, що сприяють підвищенню

даного показника [251; с. 147, 150].

О. Костюк [179] пропонує здійснювати оцінку ефективності економічного

розвитку виробничих систем на основі формування узагальнюючих та

378

часткових показників з проведенням факторного аналізу впливу основних

чинників на результативні індикатори, але у полі зору автора перебувають

суто економічні показники та проблема ресурсозбереження.

Якісний аналіз видозмінення економічної ситуації регіонів України

спробувала провести С. Степаненко. Розглядаючи потенціали економічного

розвитку науковець звертає увагу на застарілість усієї системи економічних

відносин та на потребу її переформатування [339].

Огляд представлених та інших публікацій свідчить, що на сьогоднішній

день не існує чіткої методики оцінювання системи економічних відносин з

урахуванням соціальної складової у процесі її перетворення. Тобто,

формування підходу щодо оцінювання ефективності трансформації системи

економічних відносин з урахуванням наявного діалогу між всіма суб’єктами

економічної діяльності є нагальною потребою сьогодення.

Дійсно, вітчизняна система економічних відносин, навіть після 26 років

переходу ринку на нові рейки, залишаться застарілою. Головна конкурентна

перевага, яка завжди приваблювала іноземних інвесторів, а саме невелика

вартість робочої сили, в останні роки зіграла з країною «злий жарт».

Відкритий воєнний конфлікт на Сході, втрата частини території, і, як наслідок,

частини економічного потенціалу, скорочення робочих місць і т. п. – все це

спонукає населення до пошуку роботи за кордоном, а в перспективі - до

подальшої еміграції. Ця проблема особливо гостро відчувається у

прикордонних регіонах, де місцеве населення, проживаючи на території нашої

держави, працює у сусідів і, врешті решт, частина згодом виїжджає туди на

постійне місце проживання. Показник міграції у цих областях має стабільне

від’ємне значення. Лідерами цього негативного рейтингу у 2017 році буди

Донецька (−23,9 тис. осіб), Луганська (−19,1 тис. осіб) та Вінницька (−4,6 тис.

осіб) області [290].

Безумовно про успішність чи невдале перетворення наявної системи

регіональних економічних відносин свідчать економічні показники

379

результативності діяльності суб’єктів господарювання. Три роки поспіль,

загалом в Україні діяльність підприємств була збитковою, позитивна динаміка

з’явилась у 2017. (табл. 5.4).

Таблиця 5.4

Регіони зі збитковими результатами економічної діяльності, млн грн

Регіон Фінансовий результат до оподаткування

2014 2015 2016 2017

Україна −523587,0 −340126,6 −22201,5 274831,6

Дніпропетровська

область

−54878,6 −46590,6 −128388,4 51394,5

Донецька область −42873,6 −61704,2 −15406,7 -25612,6

Івано-Франківська

область

−9126,5 −7186,2 −2868,6 -407,4

Луганська область −46595,7 −51543,1 −25234,5 -25802,8

Миколаївська область −8758,4 −2663,5 −232,9 3713,4

Одеська область −30325,2 −15780,0 −1314,8 6844,9

Тернопільська область −5796,2 −2088,0 −55,3 -4865,3

Джерело: [290]

В таблиці представлено області, що протягом 2014-2016 рр. стабільно

негативний результат діяльності підприємств. Найгірша ситуація була у

Дніпропетровській, Луганській та Донецькій областях. У 2017 р.

Дніпропетровська, Миколаївська та Одеська області продемонстрували

позитивну динаміку, решта залишились збитковими.

Цифри говорять самі за себе, можна було б поставити крапку та заявити,

що процес перебудови у окремих регіонах є неефективним, призводить до

негативних наслідків. Але виникає питання – що лежить в основі такого

результату? Вище було зауважено, що економічні відносини – це у будь-якому

випадку взаємодія людей, налагодження між ними соціального діалогу, який є

основою конструктивної взаємодії.

Про соціальний діалог було вже сказано багато, у тому числі і у

попередніх параграфах даного дослідження, але у даному випадку варто

звернути увагу не на сам процес соціального діалогу, а на його результат –

380

соціальний капітал, який накопичується в процесі міжособистісного

спілкування та взаємодії представників організацій, населення, влади.

ХХІ сторіччя ознаменувалося новими тенденціями розвитку світової

економіки: якщо раніше першочерговим завданням та головною метою

діяльності будь-якого суб’єкта господарювання був прибуток, то останні два

десятиріччя фокус діяльності видозмінився, вимагаючи від бізнесу врахування

інтересів всіх зацікавлених сторін їх економічної діяльності.

Сьогодні неможливо розглядати економіку як самостійну сферу, що

відокремлена від інших сфер життя суспільства і функціонує за своїми

особливими законами. Врахування цього моменту має особливе значення для

України внаслідок ряду негативних тенденцій, які спостерігаються в нашій

державі [29, c. 67‒68]: моральне, культурне, інтелектуальне та управлінське

зубожіння; деградація владних кіл та бізнес-еліти; демонстративне зневажання

ними правових та моральних норм і вимог суспільства; деградація системи

державного управління через масштабну корупцію та некомпетентність;

перетворення корупції на базовий соціальний механізм вирішення суспільних

справ; виконання багатьма урядовцями і політиками функцій агентів

зовнішнього впливу, наслідком чого є масова недовіра до існуючих державних

інститутів; криза суспільної духовності та моралі; системна демографічна

криза (зокрема, відставання України від провідних європейських країн за

тривалістю життя населення); масштабна трудова еміграція з тенденцією до

переростання у стаціонарну; інфраструктурна та інституційна невідповідність

економіки вимогам часу.

Будь-яка економічна діяльність реалізується шляхом соціальної взаємодії

її учасників, адже весь процес здійснюється перш за все людьми. Це зумовлює

актуальність дослідження соціальних аспектів розвитку суспільства, серед

яких особливе місце займає таке явище як соціальний діалог та соціальний

капітал, що формується на його основі.

381

Витоки поняття «соціальний капітал» були закладені ще у ХVІІІ сторіччі

французьким філософом, аристократом Алексусом де Токвілем, який є

автором твору «Демократія в Америці». А. де Токвіль безпосередньо не

використовував термін «соціальний капітал», але під час відвідування

Сполучених Штатів Америки помітив, що у цій країни активно

застосовуються механізми, що підпадають під його вислів «мистецтво

об’єднуватись» [62].

Вже в наші часи, у ХХ сторіччі, «першопроходьцем» у дослідженні сфери

соціального капіталу став Ф. Фукуяма, на думку якого коріння його міститься

у культурному капіталі. Аналізуючи цей різновид капіталу, автор висловлює

точку зору, що основним елементом соціального капіталу є ступінь довіри між

членами суспільства. На підтвердження своєї думки він звертає увагу на

японське суспільство, в якому домінує саме соціальний капітал, як основа

розвитку країни, а самі японці радше орієнтовані на свої спільноти ніж на

державу [375].

Серед сучасних вітчизняних науковців варто звернути увагу на праці

О. Степанової [339, 340], А. Баланди та В. Надраги [12], Л. Швеця [393],

К. Немешкало [238, 239], У. Алейнікової [4] та іншіх.

Більшість зазначених авторів розглядають тільки загальні теоретичні

питання розвитку соціального діалогу на рівні підприємства. Мало хто

торкається проблеми формування соціального капіталу на регіональному

рівні. Найближче до цієї актуальної проблеми наблизилася К. Немешкало

[239], яка у своїй дисертаційній роботі намагалася розглядати та порівнювати

між собою мікро-, мезо- та макрорівні розвитку соціального капіталу. Тим не

менш, запропоновані нею підходи до визначення та характеристики

особливостей формування соціального капіталу на всіх рівнях державного

устрою, є достатньо дискутивними і потребують подальшої систематизації і

деталізації наявних визначень.

382

Незважаючи на достатньо велику кількість публікацій та широкий спектр

проаналізованих питань щодо соціального капіталу, ще й досі залишається

недостатньо висвітленими особливості його формування та розвитку на

регіональному рівні, а також майже ніхто не досліджував умови та засади

розвитку соціального капіталу, як на нижчих, так і на вищих щаблях

управління в межах окремої території.

Для досягнення поставленої мети, розглянемо загальне визначення

поняття «соціальний капітал». Отже, це цінність, що створюється

підприємством через соціальні відносини як всередині підприємства так і

ззовні [340, с. 208]. Соціальний капітал ще розглядається як певна кількість

наявних чи потенціальних зв’язків. Такі взаємовідносини є актуальними у

активній стадії, тобто такі, що забезпечують обмін матеріальними благами чи

певною інформацією [339]. Тому обсяг соціального капіталу залежить від

розміру мережі зв’язків, які він може ефективно мобілізувати.

Виділяють три рівні соціального капіталу: мікро-, мезо- та макрорівень.

Носієм мікрорівня є підприємства, установи, організації. Соціальний капітал

підприємства є нематеріальним активом, що створює організацію через

систему соціальних відносин на внутрішньоорганізаційному,

міжорганізаційному й організаційно-інституціональному рівні та чинить

системний вплив на результати її діяльності завдяки здатності мобілізовувати

ресурси чи знижувати витрати [12, c. 37].

У соціального капіталу є певні специфічні властивості [340, с. 209]:

- мережна структура соціального капіталу, яка визначає доступ організації

до ресурсів, інформації через відповідні канали;

- у сучасних умовах соціальний капітал розмиває чіткі межі будь-якої

структури, вони стають не фізичними, а такими, що базуються на соціальних

відносинах та зв’язках;

- соціальний капітал є продуктивним, сприяє досягненню мети, реалізація

якої за його відсутності неможлива;

383

- на діяльність системи позитивний вплив здійснює тільки той соціальний

капітал, який сприяє створенню додаткової вартості за умови, що споживач

готовий сплачувати цю додаткову вартість.

Соціальний капітал може формуватися як на макрорівні (рівень взаємодії

з державою, профспілками — зростання довіри сприяє соціальній стабільності

суспільства), так і на мікрорівні (рівень взаємодії підприємств — накопичення

соціального капіталу дозволяє суб’єктам господарювання збільшити прибутки

та ефективніше протистояти негативним зовнішнім впливам).

Соціальний капітал проявляється у соціальних відносинах, в цьому його

унікальність порівняно з іншими формами капіталу [393, с. 5]. Але ця

особливість не робіть його менш важливим, йому притаманні та самі

характеристики, що і класичним формам капіталу, він також може зберігатися

у часі, сприяє еволюції економічного середовища та конкретних організацій,

які ним володіють. Жоден суб’єкт економічних відносин неспроможний

реалізовувати свою діяльність не володіючи певним запасом соціального

капіталу, тому необхідне більш детальне визначення його особливих

характеристик,

Порівняльна характеристика класичних форм капіталу та властивостей

соціального капіталу представлена у табл. 5.5.

Таблиця 5.5

Порівняльна характеристика особливих загальних властивостей форм

капіталу

Характеристика Властивості класичних форм

капіталу (матеріальних)

Властивості соціального

капіталу

Ресурсне втілення Матеріальні та фінансові

активи, фіксуються в правах

власності

Зв’язки, відносини,

зобов’язання, взаємодії між

індивідуумами та

економічними агентами, не

завжди можна зафіксувати

право власності

Ресурсна місткість Обмежена (легко виміряти

об’єм та вартість)

Необмежена (складно

виміряти обсяг та вартість)

384

Продовження табл. 5.3

Характеристика Властивості класичних форм

капіталу (матеріальних)

Властивості соціального

капіталу

Формування У результаті перетворення

товарів у форму грошей

У результаті взаємодії людей

шляхом комунікації та

налагодження соціального

діалогу

Накопичення В економічній сфері В економічній та соціальній

сферах, у відносинах між

людьми

Відчужуваність Відчужуваний Частково відчужуваний (коли

особа, залишаючи організацію

чи регіон, забирає свою

налагоджену мережу зв’язків)

Характер результатів Приносить матеріальний та

нематеріальний результати

Приносить матеріальний та

нематеріальний результати

Зміни в процесі Незмінний, проте найчастіше

потребує амортизації

Споживання призводить до

зростання вартості, і навпаки:

невживаність призводить до

зменшення його вартості

Вид блага Власне благо Суспільне благо

Джерело: удосконалено автором з використанням [238]

За даними табл. 5.5 можна зробити висновок, що різниця між ними

криється у всіх представлених характеристиках, головна його відмінність

полягає у тому, що це нематеріальний актив, який дуже важко виміряти,

зафіксувати його реальний обсяг, визначити ефект від його використання; на

відміну від матеріального капіталу, чим більше споживання тим більше

вартість соціального капіталу, натомість відсутність комунікації призводить

до її зменшення.

У той же час неможна заперечувати, що передумовою формування

соціального капіталу є наявність матеріальних, фінансових, інформаційних,

трудових ресурсів, науково-технічного потенціалу. Без наявності цих

складових про формування соціального капіталу не може бути мови.

Соціальний капітал не окреслює можливості конкретної держави або регіону,

а фіксує певний стан узгодженості матеріального і духовного життя, який

притаманний реальним коаліціям, союзам, альянсам. По суті, умови вступу до

сучасних союзів пов'язані зі сприйняттям стандартів соціального капіталу.

385

Становлення концепції соціального капіталу дозволяє усвідомити існування

нового якісного виміру життєдіяльності. В його межах домінує намагання

«максимально збільшити свої прибутки, оскільки для процвітання сучасного

капіталізму необхідна відмова від старих соціальних відношень, суспільних

утворень і технологій на користь нових, більш ефективних» [375].

Використання соціального капіталу розглядається як каталізатор

активізації економічної діяльності суб’єктів господарювання в межах

окремого регіону чи країни загалом. Це факт доведено у ході дослідження, що

було проведене Світовим Банком, фахівці якого розробили та апробувати у

багатьох країнах світу методику, яка містить комплекс індикаторів стійкого

розвитку, що характеризують рівень накопиченого в країні соціального

капіталу [346, с. 421]. У ході дослідження було виявлено прямий

взаємозв’язок між розміром соціального капіталу та національним багатством

країни. У складі національного багатства були виділені такі різновиди

капіталу: природний капітал, виробничій капітал (активи); людський капітал

(людські ресурси), соціальний капітал. Під соціальним капіталом при цьому

розуміли «сукупність мереж, взаємовідносин, норм та інститутів, які

впливають на продуктивність економіки». Відповідно до отриманих

результатів спеціалісти Світового Банку підсумували, що провідна роль у

формування національного багатства належить людському капіталу який

поєднується шляхом активізації соціальних взаємозв’язків, тобто соціального

капіталу.

Взаємодія громадських організацій, підприємств, установ, органів влади

та громади на місцевому, регіональному рівні дають в сукупності соціальний

капітал регіону (мезорівень формування та розвитку).

Соціальний капітал регіону – це продуктивний ресурс, який отримують

суб’єкти громадської діяльності в процесі здійснення актів комунікації та

встановлення взаємовигідних контактів, основаних на принципах чесності,

солідарності, справедливості та довіри [4, c. 85]. Така діяльність здійснюється

386

добровільно і в умовах, коли індивідуальне вирішення завдань неможливе.

Основними складовими соціального капіталу є довіра, норми і правила

поведінки, використання соціальних мереж. Залежно від співтовариств,

регіонів і країн кількість, соціального капіталу та його форми можуть бути

різними, що істотно впливає на стан економіки і суспільства.

Варто також зазначити, що, незалежно від зазначених рівнів, соціальний

капітал можна поділити на внутрішній (налагоджені взаємозв’язки, норми

поведінки у середині організації, неформальних об’єднань, регіону) та

зовнішній (налагоджені взаємозв’язки організації, регіону з суб’єктами

зовнішнього середовища).

Схематично процес формування соціального капіталу регіону на засадах

соціального діалогу представлено на рис. 5.17 [117].

Рис. 5.17. Формування соціального капіталу регіону на засадах соціального

діалогу

Джерело: розроблено автором

Представлена схема демонструє, що соціальний капітал регіону

формується за рахунок об’єднання соціального капіталу підприємств, інших

організацій (до яких належать, наприклад, наукові та освітні установи),

органів влади, неурядових організацій та неформальних об’єднань.

Інструментом поєднання виступає соціальний діалог, який на найнижчому

Соціальний капітал

підприємств, організацій

регіону

Соціальний капітал

регіональних органів влади

Соціальний діалог

Соціальний капітал

неурядових організацій

Соціальний капітал

неформальних об’єднань

Соціальний капітал системи регіональних економічних

відносин

387

міжособистісному рівні спочатку формує внутрішній соціальний капітал

окремої структури. Так само, усередині одного підприємства, установи

частково реалізується локальний рівень соціального діалогу, коли в межах

однієї організації відбувається діалог між двома чи більше групами учасників,

які потребують дійти певного консенсусу зі спірних питань.

Зовнішній соціальний капітал окремої структури формується за рахунок

налагодження соціального діалогу між цією установою та її реальними або

потенційними партнерами, клієнтами, іншими зацікавленими особами чи

організаціями.

Формування внутрішнього соціального капіталу регіону розпочинається

тоді, коли можна говорити про налагоджений соціальний діалог на рівні

конкретної території між регіональними органами влади, регіональними

профспілками, асоціаціями бізнесу, регіональними неурядовими організаціями

тощо. Взаємодія та налагоджена мережа контактів між всіма учасниками

соціального діалогу та розвиток цієї мережі за межі регіону забезпечують

формування зовнішнього соціального капіталу регіону.

Соціальний капітал є тим важливим ресурсом регіонального розвитку,

який впливає на державне управління, економічне зростання, значно покращує

якість усіх видів суспільних послуг, визначає результативність роботи бізнес-

структур. Тож основним завданням підвищення рівня добробуту регіонів у

сучасних економічних реаліях є нарощування соціального капіталу як

важливого елемента соціально-економічного розвитку суспільства. Серед

основних інструментів, які сприяють підвищенню рівня соціального капіталу

в регіоні, можна відокремити [405, с. 232–233]:

1) встановлення довірчих відносин між громадянами, органами влади та

комерційними організаціями регіонів шляхом створення постійно діючих

майданчиків для громадського діалогу різних соціальних груп, органів

державної влади і місцевого самоврядування;

388

2) використання механізмів міжсекторного соціального партнерства у

процесі реалізації соціальних програм регіонального значення;

3) забезпечення високого рівня обізнаності громадськості у питаннях

стратегічних планів та поточної діяльності державних установ з широким

використанням інформаційних технологій, засобів масової інформації;

організацію рівного доступу всіх жителів регіону до соціально важливої

інформації;

4) проведення конкурсів соціально значущих програм і грантових

проектів, ярмарків проектів, а також використання інших технологій

стимулювання громадської та підприємницької активності;

5) зростання кількості некомерційних організацій, громадських

організацій, об’єднань, асоціацій;

6) підвищення рівня освіченості (культури) населення, що сприяє

накопиченню певних знань, розвитку навичок результативного спілкування,

культивує моральні норми, правила, принципи поведінки, які є джерелом

соціального капіталу в регіоні;

7) створення центрів із залученням волонтерів, які погоджуються

працювати на добровільній основі;

8) зміцнення інституту сім’ї в регіоні шляхом реалізації економічно і

соціально значущих регіональних проектів різними державними та

недержавними організаціями, бізнес-структурами;

9) розв’язання конфліктних ситуацій, що виникають під час громадської

взаємодії, на засадах консенсусу і взаємоповаги.

Наявність соціального капіталу в суспільстві – важлива умова

економічного зростання і підвищення рівня суспільного добробуту. Він є тим

чинником економічного розвитку, який справляє значний вплив на умови

життя громадян, якість інститутів освіти, охорони здоров’я, державне

управління, інвестиційно-інноваційний клімат регіону, рівень застосування

інформаційних технологій, процеси урбанізації, показники насилля й

389

злочинності, громадську безпеку, стан суспільної довіри тощо. Але процес

ідентифікації поняття «соціальний капітал» ще й досі не завершено. Однак,

можна підсумувати, що основою формування соціального капіталу як на рівні

окремого підприємства, так і на регіональному рівні є соціальний діалог,

формування та підтримка якого дозволяють розбудувати активну і ефективну

мережу зв’язків, контактів, постійне оновлення яких і підтверджує наявність

соціального капіталу на рівні окремо взятої організації чи регіону в цілому.

Проблема регіонального розвитку вже не перший рік турбує багатьох

вітчизняних і закордонних науковців й практиків. Широкий спектр відомих

інструментів стимулювання розвитку територій вже не дає тих результатів, які

можна було спостерігати десятиліття, отже виникає потреба повернутися до їх

додаткового дослідження й формування оновлених, більш ефективних

модифікацій, які дозволять регенерувати процеси економічних взаємовідносин

у внутрішньому і зовнішньому середовищі та дадуть поштовх для подальшого

розвитку регіональних економічних систем.

Більшість дослідників схиляються до думки, що соціальний капітал, як

результат реалізації ефективного соціального діалогу може стати рушійною

силою розвитку регіонів, а тому дослідження впливу соціального капіталу на

регіональну економіку є вельми актуальною проблемою сьогодення.

Проблемою економічного розвитку, у тому числі з урахуванням

соціального капіталу, переймається багато сучасних дослідників. Серед

вітчизняних науковців варто відзначити Н. Стоянець [345], О. Новікову,

О. Амошу, В. Антонюк [242], С. Чернова [390], Ю. Чайку [387], У. Алейнікову

[4], Л. Батченко [13], М. Бойко [19], М. Семикіну [308].

Н. Стоянець [345, с. 211], зокрема, розглядає соціально-економічний

розвиток як складний процес, який базується на стратегічних ресурсах

розвитку регіону. Серед таких автор визначає ринкову інфраструктуру,

фізичний, людський, фінансовий та, нарешті, соціальний капітал, який

390

визначається як соціальні норми і довіра, що формуються в межах

співробітництва людей.

О. Новіков, О. Амоша та В. Антонюк [242] у своїй монографії

висвітлюють соціальний капітал, як чинник сталого економічного розвитку

промислових регіонів, зазначаючи, що він може здійснювати як позитивний

так і негативний вплив на розвиток території.

На противагу попереднім дослідженням, С. Чернов [390] розглядає

економічний розвиток території у вигляді системи, функціонування якої

залежить від елементів соціально-економічної діяльності регіону, включаючи

сукупність усіх просторових та економічних взаємозв’язків. При цьому автор

не деталізує, що саме мається на увазі під «взаємозв’язками», концентруючись

на інвестиціях як на основному параметрі розвитку. Але виходячи з самого

визначення поняття «соціальний капітал», можна зазначити, що врешті решт

науковець також схиляється до провідної ролі соціальних мереж, що

активізуються у процесі спілкування.

Дещо схожий підхід до розвитку економіки територій пропонує Ю. Чайка

[387, c. 33], який стверджує, що у основі механізму розвитку економічної

системи лежать взаємопов’язані між собою суб’єкти, об’єкти та відносини, які

виникають між ними.

У. Алейнікова намагалася проаналізувати роль соціального капіталу в

контексті регіонального розвитку нашої держави. Автор зазначає, що нажаль

ще й досі спостерігається негативний вплив радянського минулого [4, с. 86],

коли превалювали родинні зв’язки та зв’язки з тісним колом друзів, а отже ще

й досі не можна говорити про налагоджену систему комунікацій серед усіма

суб’єктами економічної діяльності.

Цікавий підхід до формування механізму економічного розвитку

пропонує Л. Батченко, яка вважає, що для успішного функціонування

регіональної економіки необхідна не лише чітко налагоджена система

регулювання взаємовідносин суб'єктів господарювання, але і "висока ідея", що

391

підтримується ними та підтримує їх. Таким принципом існування людей в

рамках певної групи або території і є соціальний капітал [13, с. 168].

М. Бойко, досліджуючи еволюцію концепцій соціального капіталу та його

вплив на розвиток економічних взаємовідносин, дійшов висновку, що для їх

повноцінного аналізу необхідно виходити за рамки звичних об’єктів

дослідження; так до наукового вжитку було включено такі поняття як

культурний, символічний, успадкований капітал тощо [19].

За принципом «від зворотного» побудувала своє дослідження

М. Семикіна [308, c. 103], яка на прикладі Кіровоградської області намагалася

довести, що відсутність налагодженого соціального діалогу між економічно

активним населенням, роботодавцями та державою призводить до руйнації

мотивів ефективної праці, деградації робочої сили регіону, перешкоджання

розвитку бізнесу та економіки регіону в цілому.

Загалом, необхідно зауважити, що серед публікацій вітчизняних та

закордонних авторів можна відстежити несистематизовані факти, що

підтверджують важливості соціального діалогу та соціального капіталу для

економічного розвитку регіону.

Отже, проведений огляд та аналіз публікацій фахівців у сфері соціально-

економічного розвитку регіонів засвідчує, що на сьогоднішній день не існує

чітко визначеного взаємозв’язку між налагодженим соціальним діалогом,

накопиченим соціальним капіталом та рівнем розвитку регіональних

економічних відносин.

Тлумачний словник української мови визначає термін «механізм» як

сукупність станів і процесів, з яких складається певне фізичне, хімічне та інше

явище [315, c. 695]. З представленого визначення можна зробити висновок, що

соціальний діалог - це певна ланка, що поєднує всі соціальні та економічні

процеси в суспільстві.

Здатність до комунікації, яка у тій чи іншій мірі проявляється у будь-якої

людини, дає їй змогу налагодити той самий процес продуктивного (або

392

деструктивного) спілкування задля вирішення певних проблем та задоволення

виявлених потреб. Отже, по суті, кожна людина спроможна бути учасником

соціального діалогу та має всі умови для формування, як мінімум, власного

особистого соціального капіталу, капіталу підприємства, на якому вона

працює, громади, в якій вона живе та регіону в цілому. Загальну схему впливу

соціального діалогу та соціального капіталу на економічний розвиток регіону

представлено на рис. 5.18 [127]. В рамках регіонального розвитку відправною

точкою економічної діяльності є міжособистісний соціальний діалог, тобто це

діалог кожної окремої особистості з її оточенням (родина, колеги,

роботодавці, представники органів влади та місцевого самоврядування і т.п.) з

приводу вирішення власних або спільних соціально-економічних проблем.

Міжособистісний соціальний діалог породжує всі інші форми: соціальний

діалог підприємств, неурядових організацій, органів влади та громади. Всі

форми соціального діалогу в процесі його реалізації активно

трансформуються у соціальний капітал. У даному випадку недарма

використовується саме це поняття, адже трансформація в широкому сенсі

(систематичні зміни) – це не обмежений в часі постійний процес перетворень

системи, її елементів, зв’язків і відносин між ними [326]. Це визначення, як

найкраще демонструє сутність перетворення соціального діалогу у соціальний

капітал. Концепція соціального капіталу досліджує три взаємозв’язані сфери

соціальної взаємодії: в економічній діяльності, в соціальному житті та в

громадському житті в цілому.

Фактично можна стверджувати, що соціальний капітал регіону – це сума

наступних складових:

(5.43)

де – соціальний капітал регіону; – соціальний капітал окремих осіб;

– соціальний капітал підприємств, організацій; – соціальний капітал

органів влади; – соціальний капітал неурядових організацій; –

соціальний капітал громади.

393

Рис. 5.18. Взаємозв’язок між соціальним діалогом, соціальним капіталом та економічними відносинами регіону

Джерело: розроблено автором

Соціальний діалог у регіоні

Міжособистісний соціальний діалог та

соціальний діалог з окремими організаціями,

органами влади та контролюючими

структурами Соціальний діалог підприємства

(організації) – це діалог між: - роботодавцем та найманими працівниками;

- роботодавцем та бізнес-об’єднаннями;

- підприємством та органами влади;

- підприємством та НУО;

- підприємством та профспілкою;

- підприємством та іншими комерційними

структурами;

- підприємством та представниками громади.

Соціальний діалог влади – це діалог між: - верхніми та нижніми щаблями органів влади;

- органами влади та окремими підприємствами;

- органами влади та НУО;

- органами влади та профспілками

- органами влади та представниками громади.

Соціальний діалог НУО – це діалог між: - НУО та представниками громади;

- НУО та підприємствами регіону;

- НУО та органами влади.

Соціальний діалог громади – це діалог між: - представниками громади та органами влади;

- представниками громади та підприємствами;

- представниками громади та профспілками;

- представниками громади та НУО.

Соціальний капітал регіону

Особистий соціальний

капітал

Соціальний

капітал підприємств (організацій)

Соціальний

капітал органів влади

Соціальний капітал НУО

Соціальний капітал громади

Тр

ан

сфо

рм

ац

ія с

оц

іал

ьн

ого д

іал

огу

у с

оц

іал

ьн

ий

кап

італ

Економічні взаємовідносини регіону

Міжособистісні економічні

відносини (у т. ч. мале

підприємництво)

Економічні взаємовідносини

підприємства (організації) з

найманими працівниками,

іншими суб’єктами

економічної діяльності

Економічні

взаємовідносини органів

влади з громадою,

суб’єктами економічної

діяльності регіону і поза

його межами щодо

акумуляції та перерозподілу

бюджетних коштів

Економічні взаємовідносини

НУО з органами влади,

суб’єктами економічної

діяльності та представниками

громади

Економічні взаємовідносини

громади з органами влади,

суб’єктами економічної

діяльності та НУО Д

О

В

І

Р

А

Соціально-економічний розвиток регіону

Збільшення обсягу

виробництва товарів та

послуг, позитивна динаміка

фінансового результату

діяльності підприємств до

оподаткування

Збільшення ВРП на душу населення, збільшення обсягу національних та

прямих іноземних інвестицій

Збільшення доходів та рівня життя населення

регіону

Розбудова соціально-економічної

інфраструктури регіону

394

Соціальний капітал в економічній діяльності реалізується за наявності

відкритого доступу (усунення перешкод) на шляху до належно організованого

робочого місця, до релевантних інформаційних ресурсів, реалізації

професійного та креативного потенціалу людини, справедливої оцінки вкладу

кожної людини в результати спільної діяльності.

Практично всі дослідники визнають, що «ключовими елементами

соціального капіталу є довіра, спільність ціннісних настанов і формування на

цій основі соціальних зв’язків, які сприяють координації і співробітництву для

взаємної вигоди» [48, с. 15]. Саме на основі довіри виникає взаємодія в

економічному середовищі і, навпаки, взаємодія у економічному середовищі

породжує довіру та накопичення соціального капіталу у кожного учасника

даного процесу. Тобто, якщо є довіра, можна говорити, про трансформацію

соціального капіталу у стабільні економічні взаємовідносини і, навпаки, –

сформовані економічні відносини сприяють формуванню соціального капіталу

кожного суб’єкта окремо та всього регіону.

Остання складова схеми, представленої на рис. 5.18, – це результат

економічної взаємодії всіх учасників, а саме економічний розвиток регіону,

який можна відстежити за певними показниками. Загалом, сучасна економічна

наука виділяє безліч показників, які характеризують економічний розвиток,

але у даному випадку пропонуємо розглядати таки показники як збільшення

обсягу виробництва та реалізації товарів і послуг (як у регіоні так і за його

межами), збільшення обсягу національних та прямих іноземних інвестицій,

підвищення доходів населення. Запропоновані показники найбільш яскраво

характеризуватимуть економічний зріст регіону і, навпаки, – саме вони перші

відреагують та продемонструють негативну динаміку у випадку погіршення

ситуації.

Представлена схема наглядно демонструє процес трансформації

соціального діалогу кожної окремої особи (як члена регіонального

співтовариства) у соціальний капітал регіону, який у свою чергу на основі

395

довіри перетворюється в економічні взаємовідносини та безпосередньо

впливає на економічний розвиток регіону шляхом поєднання зусиль окремих

суб’єктів господарювання на основі спільних ціннісних пріоритетів,

установлених норм поведінки, очікувань мешканців регіону.

Таким чином, доведено пряму взаємозалежність між соціальним

капіталом та економічними взаємовідносинами у регіоні: активне

використання накопиченого соціального капіталу призводить до

налагодження та розвитку економічних взаємовідносин, інтенсифікація яких, з

одного боку, примножує соціальний капітал, а з іншого - забезпечує бажаний

результат: економічне зростання регіону. Така сама, але негативна тенденція

буде відстежуватись і у випадку скорочення економічної взаємодії, яка буде

результатом зниження активності соціального капіталу, а у підсумку

матимемо зниження темпів розвитку або, взагалі, економічний спад.

Комунікаційна ізольованість людини, яка культивувалася на території

України протягом радянської доби, зовсім не сприяє розвитку соціального

діалогу, а відповідно і соціального капіталу як окремої особистості, так і

формальних організацій, що займаються економічною діяльністю. Як наслідок

– значне відставання в економічному розвитку регіонів України від

розвинутих держав Америки та Західної Європи. Найбільш яскравим

підтвердженням факту відсутності соціального діалогу та обмеженості

соціального капіталу є події, що розгортаються на території нашої держави з

2014 року і відбуваються по цей час. Криза у взаємовідносинах

господарюючих суб’єктів як всередині провідних економічних регіонів, так і

взагалі на рівні держави призвели до патової ситуації в сфері соціального

діалогу у суспільстві. Результат – економічна депресія у всіх регіонах країни,

вихід з якої можливий тільки за умови налагодження конструктивного

соціального діалогу на всіх рівнях комунікації у суспільстві та формування

якісно нового соціального капіталу, що приятиме активізації економічних

взаємовідносин та економічному росту регіонів нашої держави.

396

Соціальний капітал – це феномен, який, незважаючи на те що він давно

відомий, ще досі повністю не досліджено. Дж. Філд ще у 2003 р. зазначив, що

соціальний капітал – це концептуалізація нематеріальних ресурсів спільноти,

загальних її цінностей і довіри [419, с. 4]. Це явище досліджується

економістами, соціологами та навіть філософами.

Американський дослідник Р. Барт, характеризуючи соціальний капітал,

визначає такі його риси [410]: соціальний капітал є не просто сутністю, а

варіацією різних сутностей із соціальними характеристиками; усі сутності

соціального капіталу складаються із деякого аспекту соціальної структури; усі

сутності сприяють здійсненню деяких вчинків індивідів, які належать до цієї

соціальної структури.

Іншими словами, автор доводить, що соціальний капітал – це мережа, яка

формується за рахунок трьох рушійних сил: заохочення до взаємодії через

спільне досягнення вигоди; творчі зусилля та їх об’єднання заради конкретних

переваг; взаємодія заради усунення «слабких місць» соціальної структури.

Отже відправною точкою формування соціального капіталу є індивід.

Його соціальний капітал проявляється через його особисті зв’язки з іншими

особами, з організаціями. Спроможність до формування таких зв’язків

закладаються з дитинства через освіту та виховання [48, с. 65].

Саме соціальний капітал учасників економічної діяльності конкретної

території відображає успішність системи економічних відносин. Він

розглядається як ключовий фактор розвитку регіонів. Так, У. Алейнікова, у

своїй статті наголошує на тому, що, в залежності від території, соціальний

капітал може бути різним за обсягами, формами [4, c. 85], мати горизонтальні

та вертикальні канали впливу на економічні відносини. Горизонтальні канали

використовуються при формування соціального капіталу між окремими

членами громади, контрагентами в сфері економічної та соціальної діяльності

без участі державних органів влади. Вертикальний канал, навпаки, – долучає

397

до процесу взаємодії державу через запровадження системи звітності перед

громадськістю.

Взаємозв’язок між соціальним капіталом та розвитком економічних

систем уперше доведено Р. Патнемом та Дж. Хелливелом у 60-х, 70-х роках

минулого століття. Вчені, провівши дослідження у невеликих промислових

районах на сході та півночі Італії, довели, що існує тісний зв'язок між

економічними показниками та рівнем довіри, нормами взаємодії: чим вище

останні, тим більше дохід на одну особу [425, c. 297‒307].

Таким чином, соціальний капітал є індикатором успішності економічних

відносин. Виникає потреба у його кількісному вимірюванні, але на це питання,

все ще не отримано однозначної відповіді.

Сучасна наука на сьогоднішній день сформувала два основних підходи,

які за своєю суттю є протилежними один до одного [29, c. 73]:

1) перший підхід передбачає вимірювання соціального капіталу на

основі визначення рівня довіри громадян до державних, громадських

інституцій, економічного сектору;

2) другий підхід базується на вимірюванні дефіциту соціального

капіталу у суспільстві через визначення рівня злочинності, ухилення від

сплати податків, рівня соціальної напруги, індексу амонійної деморалізації

тощо.

Можна довго описувати переваги та недоліки обох варіантів оцінки, але

кожен з них має право на існування, а їхнє одночасне застосування дозволить

отримати об’єктивну картину ефективності трансформації економічних

відносин.

Головним інструментом визначення рівня довіри в суспільстві виступає

соціологічне опитування. В межах України дослідження рівня довіри

населення здійснювалося майже щорічно у проміжку 2014-2016 рр. [354, 355].

Зрозуміло, що чим вище рівень довіри, тим більше соціальний капітал.

Різниця між рівнями довіри до початку та після певного періоду розвитку і

398

представлятиме отриманий ефект від реалізації заходів щодо удосконалення

системи регіональних економічних взаємовідносин. Основні показники рівня

довіри за даними останніх моніторингових опитувань за 2014-2016 рр.

представлено у табл. 5.6.

Таблиця 5.6

Рівень довіри населення до соціальних інститутів, % респондентів

2014 2015 2016

Приватні підприємці 19,5 20,2 -

Керівники державних

підприємств

18,0 18,0 -

Профспілки 11,7 16,7 19,7

Місцеві органи влади 18,7 16,1 19,8

Співвітчизники 50,4 51,5 56,0

Банки 10,1 11,8 9,1

Колеги 25,5 25,5 -

Члени родини 94,8 93,3 95,0

ЗМІ 25,2 19,2 21,2

Благодійні фонди, громадські

асоціації та об’єднання

14,8 33,5 31,1

Джерело: згруповано на підставі [355]

З невідомих причин у 2016 році Інститут соціології НАН України, чомусь

змінив анкету опитувань, тому відсутні дані щодо рівня довіри власним

колегам та приватним підприємцям, а також керівникам державних

підприємств (це саме ті показники, які є найбільш цікавими), але все одно

чітко відстежується дуже низький рівень довіри до більшості соціальних

інститутів з боку населення. Виключенням є тільки члени родини та

співвітчизники. Найнижчий рівень довіри до місцевих органів влади та

профспілок.

Інший індикатор наявності соціального капіталу – соціальна

напруженість. Цей показник є комплексним, мабуть найбільше за всі інші

відображає сутність проблеми нестачі соціальних зв’язків, викликаних саме

недосконалістю економічних відносин, низьким рівнем довіри в суспільстві.

Аналіз соціальної напруженості передбачає висвітлення проблем в сфері

демографії, матеріального забезпечення, зайнятості та умов життя. В

399

залежності від мети та завдань дослідження набір простих показників, що

будуть використані для формування загального індикатора соціальної

напруженості, може змінюватись. Варіація базових показників також може

відбуватися у зв’язку з нестачею вихідних статистичних даних. Враховуючи

той факт, що всі показники є різними за одиницями виміру, найчастіше

застосовується інтегральна оцінка, яка дозволяє поєднати та врахувати всі

важливі фактори. Інтегральний показник варіюється у діапазоні від 0 до 1.

Чим менше його значення, тим краще. Різниця між інтегральними

показниками соціальної напруженості до та після трансформації економічних

взаємовідносин представлятиме ефект від перетворення.

Останній раз індекс соціальної напруженості в регіонах України

розраховувався у 2015 р. за даними 2011-2013 років. Більш свіжих

розрахунків, нажаль, не оприлюднено. За результатами розрахунків було

визначено три групи регіонів з високим, середнім та низьким рівнем

соціальної напруженості. Найгірша ситуація на той час склалася у Луганській,

Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях.

Середній рівень соціальної напруженості зафіксовано у Херсонській,

Полтавській, Сумській, Вінницькій, Рівненській, Житомирській,

Миколаївській, Київській, Хмельницькій, Львівській, Чернігівській,

Черкаській, Волинській областях. Найкраща ситуація спостерігалася у

Тернопільській, Харківській, Івано-Франківській, Одеській, Закарпатській,

Чернівецькій областях [406, с. 13-15].

Події, що розгортаються в Україні з 2014 року, підтверджують результати

аналізу соціальної напруженості у 2011-2013 рр. Воєнний конфлікт, який і

досі не завершено на території Луганської та Донецької областей – це

опосередкований результат накопиченої нетерпимості, про що свідчили

показники соціальної напруженості, яка була накопичена у зазначених

регіонах за останні роки.

400

Повертаючись до проблеми оцінки перетворення системи економічних

взаємовідносин, можна підсумувати, що соціальний капітал, який є

результатом налагодженого соціального діалогу та взаємодії всіх учасників

економічної діяльності, – це явище, яке дуже складно виміряти кількісними

показниками. У більшості представлених підходів пропонується

використовувати рівень довіри та соціальної напруженості, але отриманій

результат є деякою мірою суб’єктивним, адже зазначені показники

характеризують наявний соціальний капітал (а у нашому випадку – його

дефіцит) у всіх сферах життєдіяльності суспільства, а не тільки в

економічному середовищі.

Ще одна проблема – це порівняння показників довіри та соціальної

напруженості по областях України. Оприлюднені результати національних

опитувань найчастіше демонструють або загальну картину по країні в цілому,

або по агрегованих регіонах (Захід, Схід, Південь, Північ, Центр). Натомість

рівень соціальної напруженість вираховується для кожної області окремо,

надаючи аналітикам можливість порівнювати території між собою та

визначати проблеми, що спричинили той чи інший результат.

Більшість аналітиків розглядають проблему оцінки соціального капіталу

не суто у площині економічних відносин, але як результат суспільних

взаємовідносин на мікро-, мезо- та макрорівні. Натомість, існує потреба в

оцінюванні соціального капіталу, який виникає як результат конструктивної

взаємодії та налагодженого соціального діалогу саме в економічному

середовищі. Особливий прояв даного явища найбільш цікавий на мезорівні,

коли відбувається взаємодія між фізичним особами, приватними

підприємствами, підприємцями, представниками влади, неурядовими

організаціями.

Проблема неоднозначності пропонованих методичних підходів до

оцінювання соціального капіталу постала вже достатньо давно. Переглядаючи

запропоновані варіанти оцінки, вважаємо, що для більшої об’єктивності слід

401

надати перевагу саме визначенню рівня соціальної напруженості, в основу

розрахунку якого покладається певний набір статистично зафіксованих

показників. У той же час рівень довіри та його вимірювання, перш за все,

залежать від суб’єктивної точки зору самого респондента - людини, яка

висловлює власну думку, а також від аналітика, який спочатку формує

вибірку, а потім – інтерпретує отримані результати опитування, знову ж таки,

керуючись власним суб’єктивним баченням ситуації.

Повертаючись до обраного базового варіанту, тобто до визначення рівня

соціальної напруженості, маємо зазначити, що тут також існує декілька

підходів до його вимірювання. Але, по-перше, визначимо що означає сам

термін «соціальна напруженість».

Соціальна напруженість – це особливий стан фізичного та/або психічного

дискомфорту однієї особи чи певної групи людей, викликаний впливом

негативних факторів оточуючого середовища, який передбачає очікування

несприятливих подій у майбутньому, а його розвиток може спонукати до

протидії, спрямованої проти джерела виникнення тих самих негативних

факторів.

Досліджуючи феномен соціальної напруженості, В. Нагайцев та

Е. Пустовалова зазначають, що соціальна напруженість – це явище,

притаманне для будь-якого соціального середовища [230, с. 210], воно завжди

існує в тій чи іншій мірі, та має виражений регіональний характер прояву.

А. Пілько [265], підтверджуючи вищезазначену думку своїх колег,

зазначає, що соціальна напруженість – це явище, притаманне соціальним

системам, які перебувають у процесі трансформації, тому воно характерне для

українського суспільства протягом всього часу незалежності нашої держави.

Заслуговує на увагу теорія М. Медвідя [213, c. 171], згідно з якою

соціальна напруженість здійснює безпосередній вплив на фінансову безпеку

регіону. Автор припускає, що залежно від рівня соціальної напруженості,

регіон може мати чотири стадії фінансової безпеки:

402

1) нормальну (коли наявний рівень соціальної напруженості не несе ніякої

загрози);

2) ускладнену (коли виникають внутрішні чи зовнішні чинники

негативного впливу, генеруючи потенційну загрозу для фінансової

стабільності регіону);

3) загострену (коли виникає реальна загроза втрати фінансової стабільності

та прибутків з причини значного підвищення соціальної напруженості та

реальної загрози виникнення протестів);

4) екстремальну (коли починається згортання діяльності суб’єктів

господарювання через масові протести та нанесення реальної шкоди

мешканцям та навколишньому середовищу регіону).

Як вже зазначалося, спроби розрахувати рівень соціальної напруженості

по регіонах України останній раз здійснювалися у 2015 р. Перше місце станом

на 2015 р. з мінімальним рівнем напруженості займала Хмельницька область

[406, c. 6]. Для порівняння, у 2013 р., за розрахунками того самого інституту,

найкраща ситуація спостерігалася у Тернопільській області.

Також у середині 2017 р. Інститутом соціології НАН України було

проведено загальнонаціональне опитування «Соціальна напруженість та

протестна активність» [329], за результатами якого експерти зробили

висновок, що загальний рівень незадоволення самими елементарними

потребами складає майже 90%, що є незаперечним фактором негативного

впливу на рівень соціальної напруженості у суспільстві. Але останні дані – це

дані опитування, де знову ж таки присутній високий ступінь суб’єктивності як

самих респондентів, так і аналітиків.

В залежності від мети дослідження, кожен науковець формує індикатор

соціальної напруженості, покладаючи в основу різний набір показників.

Незмінною залишається методика спеціалістів Національного інституту

стратегічних досліджень НАН України, в основу якої покладено групування

403

базових показників у чотири блоки: умови життя, рівень матеріальної

забезпеченості, зайнятість та медико-географічна ситуація.

Більшість підходів щодо оцінки соціальної напруженості передбачає

комплексне дослідження суспільного середовища, тобто за результатами

дослідження можна зробити висновки про рівень соціального капіталу,

накопиченого загалом в суспільстві, але не про його обсяг у економічному

середовищі.

З метою вирішення поставленої проблеми, пропонується із загальної

кількості всіх можливих базових показників відібрати тільки ті, що

репрезентують ситуацію безпосередньо в економічній сфері та

демонструватимуть особливості взаємодії учасників економічної діяльності. В

якості обмежувального фактору виступає також методологія надання

статистичної інформації, яка останнім часом суттєво видозмінена.

Дослідивши наявні джерела статистичних даних, можна запропонувати

перелік базових показників, що відображатимуть реальну ситуацію в

економічному середовищі регіону. Фактично визначатимемо стабільність

економічних взаємовідносин з урахуванням наявного соціального діалогу між

їх учасниками. Розрахунок комплексного показника стабільності економічних

відносин представлено у Додатку Г (табл. Г.4).

Для визначення рівня стабільності економічних відносин за

запропонованою методикою було обрано Луганську область, яка останні роки

займає останнє місце у всіх рейтингах соціально-економічного розвитку. Для

формування комплексного показника стабільності економічних відносин узято

метод лінійної згортки, який було використано для побудови інтегрального

показника розвитку економічних відносин у п. 5.1 (формула 5.2-5.5).

До базових показників було включено 14 індикаторів. В переважній

кількості це або відносні показники, що взяті безпосередньо із офіційних

статистичних джерел, або коефіцієнти, які розраховані на основі офіційних

даних статистики. Показники відібрані таким чином, щоб дійсно представити

404

тільки економічні відносини між населенням регіону, його підприємницьким

середовищем та регіональними органами влади (рис. 5.19) К

ом

плек

сни

й п

оказ

ни

к с

таб

ільн

ост

і ек

он

ом

ічн

их

від

но

син

Ks

1.Рівень зайнятості населення, %

2.Коефіцієнт оборотності кадрів за звільненими, у % до

середньооблікової чисельності

3.Середньомісячна заробітна плата по відношенню до мінімальної

заробітної плати, разів

4.Рівень вимушеної неповної зайнятості, у % до кількості зайнятого

населення

5.Частка співробітників, охоплених трудовими договорами, у % до

загальної кількості штатних працівників

6.Динаміка кількості працівників економічно активних підприємств,

яким не виплачена заробітна плата, у % до загальної кількості

працівників

7.Навантаження на 1 вільне робоче місце, осіб

8.Кількість звільнених з економічних причин, до загальної кількості

безробітних, %

9.Доля працівників, що працюють в умовах які не відповідають

санітарно-епідеміологічним нормам

10.Коефіцієнт злочинності у галузі охорони праці (кількість

правопорушень до загальної кількості населення)

11.Середній розмір пенсії за інвалідністю від нещасного випадку на

виробництві або професійного захворювання по відношенню до

прожиткового мінімуму, %

12.Частка населення із середньодушовими еквівалентними доходами

у місяць, нижчими прожиткового мінімуму, %

13.Безробітні 6 місяців і більше, у % до загальної кількості населення

працездатного віку (15-70 років)

14.Заборгованість населенню із заробітної плати, млн грн

Рис. 5.19. Склад базових індикаторів комплексного показника

стабільності економічних відносин на регіональному рівні.

Джерело: розроблено автором

Комплексний показник стабільності економічних відносин регіону

приймає значення від 0 до 1; чим ближче значення показника до 1, тим

стабільніше взаємовідносини між учасниками економічної діяльності, а

відповідно – тим більше соціальний капітал економічної системи регіону. І

навпаки, чим ближче комплексний показник до 0, тим напруженішими є

економічні взаємовідносини, і, відповідно, меншим соціальний капітал,

накопичений у регіоні. Таким чином:

405

1) якщо приймає значення від 0,9 до 1 регіон має високий ступінь

стабільності економічних відносин та значний обсяг соціального капіталу,

накопиченого в економічному середовищі;

2) якщо приймає значення від 0,8 до 0,9 - регіон має достатній ступінь

стабільності економічних відносин та належний обсяг соціального капіталу,

накопиченого в економічному середовищі;

3) якщо приймає значення у межах 0,6‒0,8 - це задовільний рівень

стабільності економічних відносин та обсягу соціального капіталу,

необхідного для здійснення економічної діяльності; але значення свідчить про

латентну напруженість, яка ще не ідентифікується кількісно, але може бути

визначена через соцопитування;

4) якщо перебуває у діапазоні 0,5‒0,6% – це свідчить про кризовий

рівень стабільності економічних відносин та про явну їх напруженість, яка

переходить із латентного стану у стан проявленого розвитку та загострення

ситуації; обсяг соціального капіталу в економічному середовищі є

мінімальним;

5) якщо приймає нижче 0,5 – це свідчить про відсутність стабільності

взаємодії між учасниками економічної діяльності. Соціальний капітал, який

можна ефективно використовувати, майже відсутній.

За результатами розрахунків по Луганській області, можна зробити

висновок, що останні чотири система регіональних економічних відносин є

нестабільною, рівень накопиченого у ній соціального капіталу за коефіцієнтом

не перевищували 0,6: 2014 р. – 0,445; 2015р. – 0,365; 2016 р. – 0,597; 2017 –

0,585. У 2016 р. було подолано критичну межу 0,5, нижче якої регіональні

економічні відносини набувають риси напруженості. Позитивній динаміці у

2016 р. посприяло незначне, але покращення таких показників: зростання

рівня зайнятості, збільшення співвідношення середньомісячної заробітної

плати до мінімальної заробітної плати.

406

Висвітлений спосіб розрахунку комплексного показника стабільності

економічних відносин дає змогу достатньо об’єктивно проаналізувати

ефективність заходів по вдосконаленню системи регіональних економічних

відносин на засадах впровадження соціального діалогу та нагромадження

соціального капіталу. Запропонований метод дозволяє відстежити ті базові

показники, що здійснюють ґрунтовний позитивний чи негативний вплив на

комплексний індикатор стабільності економічних відносин, звертає увагу

учасників соціального діалогу на наявні тенденції його прогресу чи регресу,

враховує можливості нарощування соціального капіталу та підвищення

ефективності економічної діяльності регіону.

Висновки до розділу 5

1. За підсумками дослідження представлено методологію удосконалення

системи регіональних економічних відносин на засадах соціального діалогу,

яка складається з 6 блоків: етапів, принципів, методів, інструментів, важелів

впливу та стратегічних орієнтирів.

2. В рамках представленої методології, враховуючи концепції соціального

діалогу, запропоновано методику розрахунку інтегрального показника

розвитку економічних відносин регіону, який складається з індикаторів, що

характеризують кожну групу учасників системи регіональних економічних

відносин (економічно-активне населення, роботодавці, регіональні органи

влади). Результати проведених розрахунків свідчать про критичний стан

регіональної системи економічних відносин Луганської області, а саме:

недопустимою є ситуація у блоці показників, важливих для роботодавців,

головна причина - збитковість операційної діяльності.

3. У ході дослідження побудовано та запропоновано до використання

економіко-математичну модель регіону як відкритої соціально-економічної

системи, що відображає наявні економічні відносини в регіоні. Представлена

407

модель враховує всі складові економічного розвитку території, у тому числі

показники, які характеризують стан (прогрес чи регрес) соціального діалогу

між владою бізнесом та населенням регіону.

4. За результатами апробації представленої моделі за показниками

Луганської області визначено, що поточні тенденції функціонування системи

регіональних економічних відносин є неперспективними, заходи з

модернізації старих технологій не будуть ефективними та призведуть до

катастрофічних соціальних наслідків. Також за допомогою розрахунків

моделі, було представлено альтернативний варіант розвитку на основі

інвестування в інноваційну проекти, переважно у сфери виробництва, та в

професійну освіту регіону.

5. Дослідження виявило, що найбільш репрезентативним інструментом

оцінювання ефективності вдосконалення системи регіональних економічних

відносин є соціальний капітал, який накопичується у разі налагодження

стабільного комунікаційного процесу між учасниками економічної діяльності.

Охарактеризовані підходи до оцінювання соціального капіталу за

статистичними показниками дозволили визначити, що поміж двох наявних

підходів, а саме визначення рівня довіри та вимірювання соціальної

напруженості, більш об’єктивним є другий варіант, який мінімізує вплив

суб’єктивних поглядів аналітика.

6. З метою оцінювання розміру соціального капіталу в системі

економічних відносин регіону вперше побудовано комплексний показник

стабільності економічних відносин, який формується за принципом лінійної

згортки на основі 14 індикаторів економічних відносин між населенням

регіону, бізнес-середовищем та регіональними органами влади. За

результатами його апробації в умовах Луганської області визначено, що за

аналізований період економічні взаємовідносини є вкрай нестабільними,

такими, що сприяють збільшенню соціальної напруженості та мінімізації

соціального капіталу. Ситуація трохи покращилася у 2016-2017 рр., але немає

ніяких гарантій, що позитивну динаміку буде збережено у наступні роки.

408

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі на основі проведеного дослідження сформовано

теоретико-методологічні засади щодо вдосконалення системи регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу шляхом

концептуалізації соціального діалогу, моделювання його розвитку на

регіональному рівні, формування механізмів та інструментарію інституційної

взаємодії з метою врегулювання інтересів кожної групи учасників

регіональних економічних відносин.

1. Визначено, що сучасні вітчизняні регіональні економічні системи є

найбільш неврегульованими з позиції збалансування інтересів всіх учасників

економічної діяльності. З метою вирішення цієї проблеми в роботі

запропоновано впровадження соціального діалогу як найбільш дієвого

інструменту вдосконалення регіональних економічних відносин, який

пропонується розглядати як специфічну форму комунікаційного процесу між

двома або більше сторонами в будь-якій сфері життєдіяльності, що дає змогу

дійти консенсусу щодо вирішення питань соціально-економічного розвитку

суспільства. Виокремлено рівні соціального діалогу, побудовано класифікацію

видів соціального діалогу, а також мету, умови, принципи, функції

соціального діалогу в системі регіональних економічних відносин.

2. Запропоновано модель реалізації соціального діалогу на регіональному

рівні, яка вказує на всіх можливих учасників на кожному з трьох щаблів її

реалізації. Представлена модель є частиною практичного інструментарію, за

допомогою якого кожному учаснику системи економічних відносин регіону

надається можливість чітко виявити власних контрагентів процесу

переговорів, визначити структури, які можуть допомогти в досягненні

компромісу щодо спільної діяльності з метою побудови ефективної системи

регіональних економічних відносин.

409

3. Обґрунтовано, що основою реалізації моделі слугуватиме вперше

запропонована концепція розвитку соціального діалогу в Україні, що містить

основні поняття, інструменти, закономірності та очікуваний результат від

впровадження цього процесу в систему економічних відносин як на

національному, так і на регіональному рівні. Представлена концепція сприяє

соціалізації сфери економічних відносин на всіх рівнях їх реалізації,

мінімізації потенційних загроз, пов’язаних з соціальною напруженістю та

вірогідністю виникнення соціального вибуху, ризик якого найчастіше

реалізується саме на рівні регіональних економічних відносин.

4. Ідентифіковано, що процес впровадження та реалізації соціального

діалогу на регіональному рівні підвладний впливу сукупності факторів, які

можна класифікувати за трьома ознаками: загальнотеоретичні (якість

комунікаційного процесу, наявність та джерела мотивації, результативність

співпраці), загальнонаціональні (державна регуляторна політика, рівень

політизації та персоналізації соціального діалогу, наявність стратегічного

спрямування, соціальної мобільності, наявність кваліфікованих кадрів у сфері

соціального діалогу, рівень гуманізації суспільних взаємовідносин) та

регіональні (соціальна нерівність, рівень технологічного розвитку та

самоорганізації учасників, якість функціонування органів соціального діалогу,

залученість найманих працівників до процесу управління діяльністю

підприємств, залученість малого бізнесу та представників громадських

організацій до процесу прийняття стратегічних рішень щодо розвитку

регіону), що дає змогу чітко визначати джерела впливу, рівень та напрями

спільних заходів з метою усунення проблем та досягнення компромісу в

соціальному діалозі.

5. Визначено, що на сьогодні в Україні не існує єдиного підходу щодо

обліку стану економічних взаємовідносин з урахування наявного соціального

діалогу як на державному, так і на регіональному рівні. З цією метою

побудовано систему показників оцінювання економічних відносин на засадах

410

соціального діалогу, що базується виключно на офіційних джерелах та дає

можливість проаналізувати поточну ситуацію через призму взаємодії кожної з

трьох групи учасників економічної діяльності. Статистичний аналіз поточної

ситуації та отримані результати дають можливість підсумувати, що в

більшості областей у системі регіональних економічних відносин найменша

увага приділяється інтересам економічно-активного населення, що й засвідчує

негативна динаміка багатьох показників цієї групи, а соціальний діалог

відбувається між регіональними органами влади та роботодавцями. Останнє

місце в рейтингу посідає Луганська область.

6. Запропоновано та за даними Луганської області апробовано

удосконалений підхід щодо сценарного аналізу системи регіональних

економічних відносин. Методика проведення аналізу сформована на основі

парної кореляції основних економічних, соціальних показників та індикаторів

безпеки з використанням SWOT-аналізу соціально-економічної ситуації. За

допомогою зазначених інструментів аналізу визначається вірогідність

реалізації песимістичного чи оптимістичного сценарію розвитку системи

економічних відносин регіону, а також визначається найбільш вірогідний

реалістичний сценарій розвитку системи регіональних економічних відносин,

який можливо реалізувати за допомогою виявлених сильних сторін території.

За результатами аналізу можливих сценаріїв розвитку Луганської області

виявлено, що у зазначеному регіоні першочерговими є економічні потреби та

потреби, пов’язані з безпекою у процесі спільної економічної діяльності.

Головний інструмент, на який може розраховувати цей регіон – професійні

кадри, які поки що наявні на його території.

7. Удосконалено технологію прийняття рішень з економічного розвитку

регіону за участі різних соціальних груп. Така технологія докладно містить:

етапи (інформування, консультування, залучення); типи взаємодії (без

взаємодії, умовна взаємодія, реальна взаємодія), що відповідають кожному

етапу; широкий спектр засоби реалізації технології (від використання засобів

411

масової інформації на етапі інформування, до засобів «е-демократії» на етапі

залучення для затвердження рішення та організації взаємодії всіх учасників), а

також потенційні загрози, що можуть перешкоджати прийняттю відповідних

рішень на кожному етапі реалізації технології.

8. Визначено, що формування рішень стосовно розвитку системи

регіональних економічних відносин має відбуватися відповідно до пріоритетів

державної стратегії регіонального розвитку. Огляд сучасних стратегій

регіонального розвитку свідчить про ряд недоліків: зокрема цілковиту

неузгодженість стратегічних напрямів розвитку регіонів України;

абстрактність формулювань зазначених орієнтирів та завдань щодо їх

реалізації в межах національних пріоритетів регіонального розвитку.

Відповідно до виявленої проблеми в роботі проаналізовано стратегії

регіонального розвитку Луганської. Донецької, Харківської,

Дніпропетровської та Запорізької областей і запропоновано інтеграційний

підхід до їх гармонізації, що на основі державної стратегії регіонального

розвитку дозволяє ідентифікувати спільні напрями оновлення системи

регіональних економічних відносин для всіх п’яти регіонів.

9. Уточнено та аргументовано комплекс прогностичних предикторів

реалізації соціального діалогу в системі регіональних економічних відносин,

за якими можна контролювати стан економічної системи в минулому,

теперішньому та майбутньому, дозволить відстежити основні характеристики

трансформації національної й регіональних економічних систем та виявити

основні проблемні параметри впровадженню соціального діалогу в системі

регіональних економічних відносин. Представлений комплекс сучасних

предикторів згруповано у два блоки. За предикторами першого економічного

блоку система регіональних економічних відносини завершила процес власної

трансформації, її стан за висвітленими параметрами відповідає стану

регіональних економічних відносин більшості цивілізованих країн.

Ретроспективний якісний аналіз предикторів другого, блоку громадської

412

активності, свідчить, що система регіональних економічних взаємовідносин у

частині взаємодії з населенням залишається застарілою та потребує оновлення

й періодичного моніторингу.

10. Виявлено, що сучасна українська наука реалізує практику

моніторингу соціального діалогу у площині соціологічних досліджень, з року

в рік змінюючи ключові контрольні точки, та концентруючи увагу на

взаємовідносинах влади з пересічними членами суспільства, оминаючи бізнес-

середовище. За наявними даними соціологічних опитувань виявлено низький

рівень соціальної активності самого населення по регіонах України та високий

рівень їх недовіри до більшості соціальних інституцій, починаючи від органів

влади, закінчуючи діяльністю неурядових організацій. Враховуючи

визначений комплекс предикторів розвитку соціального діалогу в системі

економічних відносин, у роботі запропоновано моніторинг процесу

формування соціального діалогу на регіональному рівні, що містить як якісні

(рівень довіри населення до органів влади, до представників бізнесу, а також

обізнаність щодо поточної соціально-економічної ситуації та стратегічних

пріоритетів розвитку регіону), так і кількісні показники (рівень

середньодушового доходу, рівень безробіття, частка населення, що є членами

громадських організацій), який дає можливість отримати об’єктивну картину,

спираючись не тільки на дані соцопитувань, але й на дані офіційної

статистики зі стабільною періодичністю оприлюднення отриманих

результатів.

11. Ідентифіковано, що в національній практиці відсутній чіткий механізм

поєднання інтересів влади, бізнесу та громади у сфері регіонального

економічного розвитку. Тому, за результатами аналізу в роботі запропоновано

механізм інтеграції соціального діалогу в систему економічних відносин на

регіональному рівні, який базується на виявлених мотивах співпраці кожної

групи учасників, вказує на принципи, методи, інструменти, допоміжні

інституції, джерела фінансування для реалізації спільних дій.

413

12. Сформовано методологію вдосконалення системи регіональних

економічних відносин на засадах соціального діалогу, яка містить етапи,

принципи, методи, інструменти, важелі впливу та стратегічні орієнтири,

передбачає розрахунок інтегрального показника розвитку регіональних

економічних відносин, який характеризує кожну групу учасників та сприяє

вдосконаленню організаційно-економічної взаємодії, забезпеченню гідного

рівня життя та добробуту населення регіону, безпеки та рівних можливостей у

всіх проявах та на всіх рівнях.

13. Побудовано економіко-математичну модель регіону як відкритої

соціально-економічної системи з використанням інструментів комп’ютерного

моделювання, що відображає складові соціальних економічних відносин та

містить показники, які характеризують стан соціального діалогу. Апробація

моделі на прикладі Луганської області засвідчила свою реалістичність, а тому

може бути рекомендована для подальшого використання з метою

прогнозування тенденцій розвитку регіональних економічних систем з

урахуванням наявного соціального діалогу. Результати, отримані після

побудови прогнозу, підтверджують ефективність обраних напрямів

вдосконалення системи регіональних економічних відносин у межах

оптимального сценарію та стратегічних пріоритетів регіонального розвитку

східних регіонів України, серед яких для Луганської області запропоноване

впровадження інноваційних технологій виробництва та розвиток людського

капіталу шляхом інвестицій у професійну освіту населення відповідно до

потреб конкретної області.

14. Підкреслено, що проблема кількісного вимірювання ефекту від

впровадження соціального діалогу в економічне середовище залишається

актуальною та фактично невирішеною не тільки в сучасній вітчизняній

економічній науці, але й закордоном. Тому, в роботі ідентифіковано прямий

зв'язок між соціальним діалогом та соціальним капіталом як результатом

успішної його реалізації, який слугує основою будови системи регіональних

414

економічних відносин. Доведено, що найбільш об’єктивний варіант оцінки

соціального капіталу має базуватися на офіційно визнаних, статистично

зафіксованих показниках соціальної напруженості. Використовуючи такий

підхід, було побудовано комплексний показник стабільності економічних

відносин, який базується на первинних індикаторах напруженості саме у сфері

регіональних економічних відносин між учасниками економічної діяльності.

Представлені в дисертаційному дослідженні розробки та пропозиції

формують ґрунтовну теоретичну базу та надають практичний інструментарій

щодо впровадження соціального діалогу в систему регіональних економічних

відносин, сприяють досягненню компромісу й формують основу для сталого

розвитку регіонів держави у довгостроковій перспективі.

415

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамюк І. Демократія участі: механізми громадської участі на

місцевому, регіональному та національному рівнях / І. Абрамюк /

Всеукраїнська мережа фахівців та практиків з регіонального та місцевого

розвитку. — К.: Регіоnet, 2014. — 50 с.

2. Азарова Т. В. Вимірювання соціального капіталу [Електронний ресурс] /

Т. В. Азарова / Центр місцевої активності України. — 29 серпня 2012 р. —

Режим доступу: http://www.lacenter.org.ua/2013-09-10-08-52-50/64-2013-09-10-

08-51-24/1162-2012-08-29-09-25-14.html

3. Акофф Р. Планирование будущего корпорации / Р. Акофф. — М.:

Прогресс, 1985. — 328 с.

4. Алейнікова У. С. Соціальний капітал як фактор регіонального розвитку /

У. С. Алейнікова // Наукові праці НДФІ. — 2012. — № 4. — C. 84–90.

5. Амелічева Л. П. Історія формування та розвитку інституту соціального

діалогу в трудовому праві / Л. П. Амелічева // Університетські наукові записки.

— 2016. — № 59. — С. 165–176.

6. Антонова О. Соціальний діалог як модель взаємодії законодавчого органу

з неурядовими організаціями / О. Антонова // Ефективність державного

управління: зб. наук. праць. — 2013. — Вип. 35. — С. 179–186.

7. Арсентьєва О. С. Щодо співвідношення понять «соціальний діалог» і

«соціальне партнерство» в умовах реформування трудового права України /

О. С. Арсентьєва // Актуальні питання теорії та права : зб. наук. пр. — 2009. —

№ 15. — С. 219–228.

8. Астапов К. Л. Особенности развития экономической системы в

современных условиях / К. Л. Астапов // Вести Моск. ун-та. ; Сер. Экономика.

— 2005. — № 4. — С. 68–85.

9. Афанасьев М. П. Методологические и теоретические основы

формулировки закона А. Вагнера. Подходы к его тестированию /

416

М. П. Афанасьев, Я. М. Афанасьев // Вопросы государственного и

муниципального управления. — 2009. — № 3. — С. 47–70.

10. Бабінова О. Міжрегіональне співробітництво: зміст, форми, роль та

проблеми реалізації в Україні [Електронний ресурс] / О. Бабінова // Державне

управління та місцеве самоврядування. — 2011. — №4 (11). — Режим доступу:

http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2011/2011_04(11)/11boopru.pdf

11. Бабчинська О. І. Новітні методи прийняття управлінських рішень та їх

особливості в економіці України / О. І. Бабчинська, С. І. Собчук // Вісник

Хмельницького національного університету. — 2012. — № 2. — Т. 1. — С. 22–

25.

12. Баланда А. Л. Соціальний капітал підприємства: переваги та ризики

прояву / А. Л. Баланда, В. І. Надрага // Вісник Бердянського університету

менеджменту і бізнесу. — 2013. — № 1 (21). — С. 37–41.

13. Батченко Л. В. Еволюція концепції соціального капіталу та її вплив на

економічний розвиток / Л. В. Батченко, Є. С. Драгомірова // Науковий вісник

Національного лісотехнічного університету України. — 2008. — Вип. 18.8. —

С. 166–169.

14. Бержанір А. Л. Сутність принципи та чинники системи соціального

партнерства [Електронний ресурс] / А. Л. Бержанір. — 16 жовтня 2013 р. —

Режим доступу: http://dspace.udpu.org.ua:8080/jspui/

15. Берталанфи Л. фон. История и статус общей теории систем / Людвиг фон

Берталанфи // Системные исследования : ежегодник. — М.: Наука, 1973. —

С. 20–37.

16. Біла С. О. Інституційний потенціал ДСРР-2020 у формуванні стратегічних

пріоритетів регіонального розвитку України / С. О. Біла // Проблеми розвитку

зовнішньоекономічних зв’язків і залучення іноземних інвестицій: регіональний

аспект : зб. наук. праць. — Донецьк: ДонНУ, 2014. — Т. 2. — С. 36–39.

17. Більовський О. Основні напрями вдосконалення системи соціального

партнерства в Україні: аналітична записка [Електронний ресурс] /

417

О. Більовський / Національний інститут стратегічних досліджень. Відділ

соціальної політики. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/718/

18. Бобровська О. Ю. Соціально-технологічне та організаційне підґрунтя

ефективності соціального діалогу / О. Ю. Бобровська, Н. А. Липовська //

Аспекти публічного управління. — 2014. — № 1–2 (3–4). — С. 53–60.

19. Бойко М. М. Соціальний капітал в економічному вимірі: сутність, види,

типи і форми прояву / М. М. Бойко // Соціально-трудові відносини: теорія та

практика. — 2012. — № 1. — С. 176–181.

20. Бойченко Е. Б. Відтворення продуктивних сил в контексті розвитку

регіонального соціуму: питання теорії, практики, діагностики / Е. Б. Бойченко.

– К.: «Хай-Тек-Прес», 2015, 372 с.

21. Большая советская энциклопедия : в 30 т. Т. 8 / гл. ред. А. М. Прохоров ;

3-е изд. — М.: Советская энциклопедия, 1972. — 591 с.

22. Бондар-Підгурська О. В. Управління процесом гармонізації національних

інтересів в контексті інноваційного соціально-орієнтованого розвитку України

// Вісник Кременчуцького національного університету імені Михайла

Остроградського. — 2014. — № 1. — С. 83–95.

23. Бондар Т. В. Сутність та основні структурні елементи економічної

системи [Електронний ресурс] / Т. В. Бондар. — Режим доступу:

http://www.rusnauka.com/9._EISN_2007/Economics/21480.doc.htm

24. Бондарчук Я. О. Роль галузевих угод у становленні соціального діалогу в

незалежній Україні // Історичні студії суспільного прогресу. — 2016. — Вип.

IV. — C. 26–34.

25. Бузько І. Р. Міжрегіональне співробітництво: криза взаємодії та шляхи її

подолання / І. Р. Бузько, О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ. – 2018. -

№ 2 (30). – С. 110–115.

26. Бузько І. Р. Соціально-економічний розвиток регіонів України: безпека та

соціальний діалог / І. Р. Бузько, О. О. Зеленко // Економічний простір. — 2018.

— № 4 (132). — С. 50–60.

418

27. Бурдун А. В. Цілі та критерії соціально-економічного розвитку регіону

[Електронний ресурс] / А. В. Бурдун // Державне будівництво. — 2008. — № 1.

— Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2008-1/doc/2/14.pdf

28. Бурдье П. Формы капитала [Электронный ресурс] / Бурдье П. //

Экономическая социология : электронный журнал. — 2002. — Т. 3. — № 5. —

С. 60–75. — Режим доступа:

https://ecsoc.hse.ru/data/2011/12/08/1208205039/ecsoc_t3_n5.pdf

29. Буркинський Б. В. Соціальний капітал: сутність, джерела та структура,

оцінка / Б. В. Буркинський, В. Ф. Горячук // Економіка України. — 2013. — № 1

(614). — С. 67–81.

30. Бэкон Ф. Великое восстановление науки [Электронный ресурс] /

Ф. Бэкон. — Режим доступа:

http://www.vixri.ru/d/a_filosof/Bekon%20F.%20_O_Nauke.pdf

31. Валовий регіональний продукт у 2016 році: статистичний збірник / За ред.

І. М. Нікітіної. — К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2018. — 141 с.

32. Василичев Д. В. Соціально-трудові відносини в регіоні в умовах

децентралізації / Д.В. Василичев // Децентралізація та територіальна

консолідація в Україні: інституційні та фінансово-економічні засади:

монографія / за заг. ред. О.В. Покатаєвої, Г.Ю. Кучерової. — Запоріжжя: КПУ,

2016. — 208 с.

33. Васіна А. Формування інституційного забезпечення структурної

трансформації національної економіки з орієнтацією на задоволення потреб

соціального розвитку / А. Васіна // Вісник ТНЕУ. — 2013. — № 1. — С. 33–44.

34. Васконселлос-і-Са Ж. Стратегічні ходи: 14 наступальних та оборонних

стратегій для досягнення конкурентної переваги / Жоржі Васконселлос-і-Са /

Пер. с англ. - Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2007. – 240 с.

35. Вершигора Ю. З. Нерівномірність розвитку регіонів України та шляхи її

подолання / Ю. З. Вершигора, В. Г. Вешигора // Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. — 2017. — № 23, Ч. 2. — С. 25–28.

419

36. Вінниченко І. І. Стратегія як інструмент забезпечення економічного

розвитку держави / І. І. Вінниченко, А. Д. Мостова // Вісник ДДАЕУ.

Економічні науки. — 2016. — № 3 (41). — С. 91–96.

37. Волинець У. А. Розвиток соціального партнерства в Україні /

У. А. Волинець // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія:

Економіка. — 2014. — № 2 (43). — С. 235–238.

38. Волкова О. В. Соціально-економічні детермінанти ринку праці в Україні :

[монографія] / О. В. Волкова. — Полтава: ПУСКУ, 2008. — 378 с.

39. Ворончак І. О. Соціальне партнерство як засіб формування організаційної

культури вітчизняних підприємств / І. О. Ворончак // Економічний вісник

Запорізької державної інженерної академії — 2017 — № 3 (09) — С. 89–93.

40. Вугальтер А. Л. Фундаментальная экономия. Динамика. / А. Л. Вугальтер

— М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2007. — 371 с.

41. Гамалій В. Ф. Основні показники та індикатори функціонування

економіки регіону [Електронний ресурс] / В. Ф. Гамалій, Б. В. Дмитришин //

Наукові праці Кіровоградського національного технічного університету.

Економічні науки. — 2008. — № 14. — Режим доступу:

http://dspace.kntu.kr.ua/jspui/handle/123456789/2425

42. Гампарцумов А. С. Коммуникативные отношения власти и общества в

современной России : автореф. дис. … к. соц. н. : спец. 22.00.04 «Социальная

структура, социальные институты и процессы» / А. С. Гампарцумов. — Ростов

н/Д: ФГАОУ ВО «Южный федеральный университет», 2015. — 36 с.

43. Гербеда С. В. Форми реалізації соціального діалогу в Україні

[Електронний ресурс] / С. В. Гербеда // Ефективна економіка. — 2012. — № 6.

— Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=434

44. Гессен Д.О. Біг на місці: парадокси конкуренції / Даг О. Гессен, Томас

Гілланд Еріксен ; пер. з норвезьк. І. Сабор. — К.: Ніка-Центр, 2014. — 208 с.

45. Головаха Є. Українське суспільство 1992-2008: соціологічний моніторинг

/ Є. Головаха, Н. Паніна. — К.: Інститут соціології НАН України, 2008. — 85 с.

420

46. Головаха Є. Українське суспільство: вектори трансформації

[Електронний ресурс] / Є. Головаха // Збруч. — 1 грудня 2016 р. — Режим

доступу: https://zbruc.eu/node/59471

47. Головіна О.Г. Основи соціальної економіки : підручник / О.Г. Головіна ;

2-ге вид., перероб. та доп. — К.: Центр учбової літератури, 2013. — 648 с.

48. Гончаренко Н. А. Соціальний капітал: концептуальна невизначеність у

соціально-філософському дискурсі / Н. А. Гончаренко // Філософські проблеми

гуманітарних наук : зб. наук. праць. — 2010. — № 16. — С. 63–68.

49. Гончаров А. И. Законодательное искажение отношений собственности и

участие в структуре хозяйственных товариществ и обществ / А. И. Гончаров,

А. Я. Рыженков, А. Е. Черноморец // Национальные интересы: приоритеты и

безопасность. — 2011. — № 3. — С. 32–40.

50. Горянова Л. В. История экономических учений / Л. В. Горянова. — М.:

ММИЭИФП, 2003. — 85 с.

51. Гречана С. І. Міжрегіональне співробітництво як сучасний чинник

економічного зростання / С. І. Гречана // Економіка та право. — 2015. —№ 3

(42). – С. 51–56.

52. Григорьев В. Ю. Закономерности и принципы формирования

экономических связей между регионом и отраслевыми корпорациями / В. Ю.

Григорьев // Проблемы современной экономики. — 2012. — № 2. — С. 291–

293.

53. Гриффин Э. Коммуникации: теории и практики / Эм Гриффин ; пер. с

англ. — Х.: Изд-во «Гуманитарный центр», Науменко А. А., 2015. — 688 с.

54. Громадська Н. А. Соціальний діалог : навч. посіб. / Н. А. Громадська. —

Миколаїв: ЧДУ ім. П. Могили, 2012. — 184 с.

55. Громадська Н. А. Соціальний діалог як інструмент впровадження

державної соціальної політики: автореф. дис. ... к. політ. н.: спец. 23.00.02

«Політичні інститути та процеси» / Н. А. Громадська. — Миколаїв, 2008. —

20 с.

421

56. Громадські організації в Україні у 2010 році : статистичний бюлетень /

відп. за випуск: І. Калачова. — К.: Державна служба статистики України, 2011.

— 152 с.

57. Давиденко В. Імперативи формування та розвитку інституту соціального

діалогу / В. Давиденко // Політичний менеджмент. — 2005. — № 6. — С. 89–

102.

58. Даніліна Ю. С. Соціальний діалог як засіб попередження конфліктів у

сфері соціально-трудових відносин // Збірник наукових праць Харківського

національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Право. — 2012. —

Вип. № 19. — С. 87–91.

59. Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта //

Социологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 142–147.

60. Дорин А. В. Экономическая социология: Учеб. пособие. / А. В. Дорин —

Минск: «Экоперспектива», 1997. – 254 с.

61. Дем’янчук О. І. Елементи соціального капіталу [Електронний ресурс] /

О. І. Дем’янчук // Фінансова система України : зб. наук. праць. — 2010. — Вип.

14. — Режим доступу: http://eprints.oa.edu.ua/1190/

62. Де Сото Е. Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає лише на Заході і

ніде більше / Ернардо де Сото; пер. з англ. М. Климинчук. — К.: Ніка-Центр,

2012. — 232 с.

63. Джалілов О. О. Теоретико-методологічні підходи до визначення сутності

поняття «національна економічна система»/ О. О. Джалілов // Формування

ринкової економіки. — 2013. — № 29. — С. 27–37.

64. Діяльність громадських об’єднань в Україні у 2015 р. : статистичний

бюлетень / відп. за випуск: О. О. Кармазіна. — К.: Державна служба статистики

України, 2016. — 100 с.

65. Діяльність громадських організацій у 2016 р. : статистичний бюлетень /

відп. за випуск: О. О. Кармазіна. — К.: Державна служба статистики України,

2017. — 85 с.

422

66. Діяльність громадських організацій у 2017 р. : статистичний бюлетень /

відп. за випуск: О. О. Кармазіна. — К.: Державна служба статистики України,

2018. — 75 с.

67. Доклад о человеческом развитии 2015. Труд во имя человеческого

развития / Программа развития ООН ; пер. с англ. — М.: Издательство «Весь

Мир», 2016. — 284 с.

68. Долотіна К. В. Єврорегіони на території України: стан та проблеми

розвитку / К. В. Долотіна // Вісник Східноукраїнського національного

університету ім. В. Даля. — 2013. — № 4 (193). — Ч. 2. — С. 194–198.

69. Дорогов Н. Региональная экономика в системе рыночных отношений

[Электронный ресурс] / Н. Дорогов // Регионы: управление и развитие. — 1997.

— № 4. — Режим доступа: http://vasilievaa.narod.ru/14_4_97.htm

70. Дорожня карта «Стратегія модернізації соціального діалогу [Електронний

ресурс] // Роботодавець. — 9 листопада 2017 р. — Режим доступу:

http://robotodavets.in.ua/2017/11/09/dorozhnya-karta-strategiya-modernizatsiyi-

sotsialnogo-dialogu.html

71. Дороніна М. С. Управління економічними та соціальними процесами

підприємства : монографія / М. С. Дороніна. — Х.: Вид-во ХДЕУ, 2002. —

432 с.

72. Досвід об’єднання територіальних громад на Сході України: економіко-

правові аспекти: монографія / за ред. Устименко В. А., Заблодська І. В. —Київ:

ТОВ «ВІСТКА», 2018. — 210 с.

73. Доходи населення по регіонах України [Електронні дані] / Державна

служба статистики України : офіційний сайт. — Режим доступу:

http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2008/gdn/dvn_ric/dvn_ric_u/dn_reg2013

_u.html

74. Дубровский И. М. Инновационные механизмы социального диалога в

Украине. Единая социальная карта / Под общ. ред. Игнатова И.В. — Х.-К.,

2010. — С. 44.

423

75. Дума Л. В. Імітаційне моделювання прогнозування соціально-

економічного розвитку регіонів України в умовах нестаціонарності // Науковий

вісник НЛТУ України. Серія: Економіка. — 2017. — Вип. 27. — № 2. — С. 174–

177.

76. Д’яченко Ю. Ю. Вплив соціального капіталу на розвиток персоналу

промислових підприємств [Електронний ресурс] / Ю. Ю. Д’яченко // Економіка.

Менеджмент. Підприємництво : зб. наук. праць. — Луганськ, 2009. — № 21. —

Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Emp/2009_21/49Dyach.htm

77. Еверетт М. Роджерс. Дифузія інновацій / Р. М. Еверетт ; пер. з англ.

Василя Старка. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — 591 с.

78. Економічна активність населення України : статистичний збірник / відп.

за випуск І. В. Сеник, - К.: Державна служба статистики України, 2018. —

205 с.

79. Економічна енциклопедія : у 3 т. Т.1 / Редкол.: … С.В. Мочерний (відп.

ред.) та ін. — К.: Видавничий центр «Академія», 2000. — 864 с.

80. Економічна енциклопедія : у 3 т. Т.2 / Редкол.: … С.В. Мочерний (відп.

ред.) та ін. — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. — 848 с.

81. Економічна статистика : національні рахунки [Електронні дані] / Головне

управління статистики у Луганській області : офіційний сайт. — Режим

доступу: http://www.lg.ukrstat.gov.ua/sinf/nacrah/rnacrah.php.htm

82. Економічна статистика : ціни [Електронні дані] / Головне управління

статистики у Луганській області : офіційний сайт. — Режим доступу:

http://www.lg.ukrstat.gov.ua/sinf/cina/rcina.php.htm

83. Економічні системи : монографія. Т. 5 / [Львів. комерц. акад.; за ред.

Г. І. Башнянина]. — Львів: Ліга-Прес, 2014. — 428 с.

84. Жадан О. В. Державне регулювання розвитку системи соціального

діалогу в Україні [Електронний ресурс] / О. В. Жадан // Державне будівництво.

— 2014. — № 1. — Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-

book/db/2014-1/doc/1/01.pdf

424

85. Заблодська І. В. Інфраструктурне забезпечення активізації

міжрегіонального співробітництва стан та задуми / І. В. Заблодська, Є. М.

Ахромкін // Прометей. — 2013. — № 1(40). — С. 22–25.

86. Загороднюк Т. Ю. Методологія застосування тестових методик у

моніторингових соціологічних дослідженнях трансформаційних процесів у

працях Н. Паніної / Т. Ю. Загороднюк // Соціальні технології: актуальні

проблеми теорії та практики. — 2012. — Вип. 56. — С. 147–154.

87. Задорожнева Ю. В. Многофакторная оценка эффективности реализации

социально-экономической политики региона [Электронный ресурс] /

Ю. В. Задорожнева, А. Э. Калинина // Современные проблемы науки и

образования. — 2012. — № 4. — Режим доступа: https://www.science-

education.ru/ru/article/view?id=6719

88. Зайнятість та безробіття [Електронні дані] / Державна служба статистики

України : офіційний сайт. — Режим доступу:

https://ukrstat.org/uk/operativ/menu/menu_u/rp.htm

89. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в

Україні» від 16 липня 1999 р. N 996-XIV // Відомості Верховної Ради України

(ВВР). — 1999. — № 40. — Ст.365.

90. Закон України «Про державну статистику» від 17 вересня 1992 р. № 2615-

XII // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1992. — № 43. — Ст.608.

91. Закон України «Про інформацію»: від 2 жовтня 1992 р. № 2658-XII //

Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1992. — № 48. — Ст.651

92. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня

2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2003. — № 39.

— ст. 351.

93. Закон України «Про соціальний діалог в Україні» № 2882-VI від

23.12.2010 // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2011. — № 28. — Ст.

255.

425

94. Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» № 2850-IV від

8.09.2005 // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2005. — № 51. —

Ст. 548.

95. Заславская Т. И. Социология экономической жизни: Очерки теории / Т. И.

Заславская, Р. В. Рывкина. — Новосибирск: Наука. Сиб. отд-ние, 1991. — 448 с.

96. Захаркін О. О. Вартісно-орієнтоване управління інноваційною діяльністю

підприємств: методологічні засади, світовий та вітчизняний досвід : монографія

/ О. О. Захаркін. — Суми: Сумський державний університет, 2015. — 400 с.

97. Заяць Т. А. Модернізація соціально-трудових відносин України:

пріоритети, напрями та принципи реалізації / Т. А. Заяць // Демографія та

соціальна економіка. — 2013. — № 2 (20). — С. 176–192.

98. Згуровський М. Методика побудови сценаріїв розвитку України з

використанням SWOT-анализу / М. З. Згуровський, К. В. Переверза // Системні

дослідження та інформаційні технології. — 2009. — № 2. — С. 7–17.

99. Зеленко Е. А. Оценка эффективности трансформации системы

экономических отношений на основе социально диалога / Е. А. Зеленко //

Иқтисод ва молия. — 2018. — №. 1. — Ташкент: Print Line Group. — С. 5–14.

100. Зеленко Е. А. Показатели оценки региональных экономических

отношений на основе социального диалога в Украинском Донбассе /

Е. А. Зеленко // Сталий розвиток економіки. — 2017. — № 4. — С. 92–97.

101. Зеленко Е. А. Социальный диалог как фактор экономического роста

региона / Е. А. Зеленко // Новое качество и новые возможности экономического

роста: инновации, активное предпринимательство и поддержка прогрессивных

технологий: материалы Межд. электр. конф., 5 мая 2018 г. — Ташкент, 2018. —

С. 94–97. — [Электронный ресурс]. — Режим доступа:

http://itm.uz/files/books/ru/e-konfer-13.7.18.pdf

102. Зеленко Е. А. Факторы развития социального диалога в странах

постсоветского пространства / Е. А. Зеленко // Тезисы докладов

Международной электронной конференции «Мировой финансово-

экономический кризис и новые возможности реализации экономической

426

политики» (1 июня 2016 г., Алматы-Екатеринбург-Ташкент). — Ташкент: «Print

Line Group», 2016. — С. 35–37.

103. Зеленко О. О. Бар’єри формування соціального діалогу в умовах розвитку

сучасного українського суспільства / О. О. Зеленко // Часопис економічних

реформ. — 2015. — № 4. — С. 93–97.

104. Зеленко О. О. Гармонізація соціального діалогу в системі економічних

відносин / О. О. Зеленко // Перспективи інноваційного розвитку економіки:

сучасні підходи та напрями : матеріали доповідей Міжнародної науково-

практичної конференції (17-18 листопада 2017 року, м. Ужгород) / За заг. ред.:

М. М. Палінчак, В. П. Приходько, A. Krynski ; У 2-х частинах. — Ужгород:

Видавничий дім «Гельветика», 2017. — Ч. 1. — С. 152–154.

105. Зеленко О. О. Довгострокові орієнтири відновлення економічних

відносин в східних областях України / О. О. Зеленко // Причорноморські

економі-чні студії. — 2018. — № 25. — С. 138–143.

106. Зеленко О. О. Засади формування соціального діалогу в суспільстві /

О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ. — 2014. — № 4 (16). — С. 93–

98.

107. Зеленко О. О. Інтеграція соціального діалогу в систему економічних

відносин регіону / О. О. Зеленко // Вісник Кременчуцького національного

університету імені Михайла Остроградського. — 2018. — № 1(108) – С. 147–

153.

108. Зеленко О. О. Керовані, контрольовані та неконтрольовані фактори

розвитку економічних відносин на регіональному рівні / О. О. Зеленко //

Напрями та сучасні чинники розвитку міжнародних відносини: економічні та

політичні аспект : матеріали доповідей Міжнародної науково-практичної

конференції (8 вересня 2017 р., м. Запоріжжя). — Запоріжжя: Класичний

приватний університет, 2017. — С. 71–73.

109. Зеленко О. О. Концептуальні основи розвитку соціального діалогу в

Україні. / О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ. — 2015. — № 3 (9). —

С. 56–61.

427

110. Зеленко О. О. Культура соціального діалогу в сфері економічних

відносин / О. О. Зеленко // Науковий вісник ужгородського національного

університету. Серія: Міжнародні економічні відносини та світове господарство.

— 2018. — № 18. — С. 25–29.

111. Зеленко О. О. Методологія вдосконалення системи економічних відносин

на регіональному рівні / О. О. Зеленко // Проблеми системного підходу в

економіці. — 2017. — № 6 (62). — С. 64–70.

112. Зеленко О. О. Моніторинг впровадження соціального діалогу як

механізму перетворення українського суспільства // Теорія і практика сучасної

науки : матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції (15-16

червня 2017 р., м. Київ) ; Ч. 1. — К.: МЦНД, 2017. — С. 35–36.

113. Зеленко О. О. Моніторинг національних пріоритетів / О. О. Зеленко / В

кн.: Механізм відтворення соціально-економічного потенціалу країни :

монографія ; за наук. ред. Т. В. Калінеску. — Сєвєродонецьк: вид-во СНУ

ім. В. Даля, 2016. — С. 217–227.

114. Зеленко О. О. Моніторинг трансформації суспільства на засадах

соціального діалогу з метою соціально-економічного розвитку регіонів країни

[Електронний ресурс] / О. О. Зеленко // Економіка та суспільство. — 2017. —

№ 10. — Режим доступу: http://economyandsociety.in.ua/journal-10/17-stati-

10/1096-zelenko-o-o

115. Зеленко О. О. Напрями соціалізації податкової політики у Луганській і

Донецькій областях протягом та після АТО / О. О. Зеленко // Податкові

метаморфози: український шлях до Євроінтеграції : тези доповідей VI

Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції (5 листопада 2015 р.) —

Сєвєродонецьк: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2016. — C. 80–83.

116. Зеленко О. О. Особливості впровадження соціального діалогу в регіонах

України / О. О. Зеленко // Приазовський економічний вісник. — 2018. —

№ 1(6). — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pev.kpu.zp.ua/

117. Зеленко О. О. Особливості формування соціального капіталу суб’єктів

господарювання та регіону на засадах соціального діалогу/ О. О. Зеленко //

428

Соціально-гуманітарні науки, економіка, право: нові виклики, практика,

інновації : матеріали Міжн. наук.-практ. конф. (21-22 квітня 2016 р.,

м. Полтава) : у 2 т., Т. 1. — К.: Університет «Україна», 2016. — С. 338–342.

118. Зеленко О. О. Оцінювання стабільності економічних відносин за

результатами впровадження соціального діалогу / О. О. Зеленко // Вісник

Одеського національного університету. Економіка. — 2017. — Т. 22. — Вип. 10

(63). — С. 139–143.

119. Зеленко О. О. Параметризація соціального діалогу на регіональному рівні

/ О. О. Зеленко // Сучасні особливості економічних проблем розвитку :

матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (29-30 вересня 2017 р.,

м. Львів) / ГО «Львівська економічна фундація». — Львів: ЛЕФ, 2017. — С. 67–

69.

120. Зеленко О. О. Проблеми оцінювання системи економічних відносин на

регіональному рівні / О. О. Зеленко // Євроінтеграційна перспектива та

інвестиційний потенціал економіки: методологія, теорія та практика : зб. тез

наукових робіт учасників Всеукраїнської науково-практичної конференції (15-

16 вересня 2017 р., м. Одеса) / ГО «Центр економічних досліджень та

розвитку». — О.: ЦЕДР, 2017. — C. 60–63.

121. Зеленко О. О. Регіональна модель формування соціального діалогу в

Україні / О. О. Зеленко // Людина і праця в економіці регіону : матеріали

Всеукраїнської науково-практичної конференції «Актуальні проблеми

соціально-трудових відносин» (31 жовтня 2016 р.). — Кропивницький: КОД,

2016. — C. 101–103.

122. Зеленко О. О. Роль соціального діалогу у контексті соціально-

економічного розвитку суспільства / О. О. Зеленко // Часопис економічних

реформ. — 2014. — № 1 (13). — С. 82–87.

123. Зеленко О. О. Роль соціальних інвестицій у соціалізації економічних

відносин між суб’єктами господарювання та суспільством / О. О. Зеленко,

М. О. Наталенко // Часопис економічних реформ. — 2012. — №3 (7). — С. 106–

111.

429

124. Зеленко О. О. Світовий досвід розвитку соціального діалогу /

О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ. — 2015. — № 15 (17). — С. 104–

109.

125. Зеленко О. О. Система економічних відносин у контексті соціального

діалогу як основа регіонального розвитку / О. О. Зеленко // Науковий вісник

Херсонського державного університету. Економічні науки. — 2017. – Вип. 22.

— Ч. 1. — С. 136–139.

126. Зеленко О. О. Соціальний діалог — основа формування економічних

відносин на регіональному рівні / О. О. Зеленко // Розвиток фінансово-

економічного становища на різних рівнях управління: підприємство, регіон,

держава : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (24-25

березня 2017 р., м. Дніпро). — Дніпро: НО «Перспектива», 2017. — С. 72–74.

127. Зеленко О. О. Соціальний діалог та соціальний капітал, як базис

економічного розвитку регіону / О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ.

— 2016. — № 3. — С. 56–61.

128. Зеленко О. О. Соціальний діалог як інструмент вирішення конфлікту в

економічному середовищі / О. О. Зеленко // Економічний вісник Запорізької

державної інженерної академії. — 2018. — № 1(13). — С. 165–169.

129. Зеленко О. О. Стратегічні пріоритети регіональних систем економічних

відносин на засадах соціального діалогу / О. О. Зеленко // Актуальные научные

исследования в современном мире. — 2017. — Вип. 11 (31). — Ч. 5. — С. 63–

68.

130. Зеленко О. О. Сучасні предиктори розвитку економічних відносин /

О. О. Зеленко // Науковий вісник Херсонського державного університету.

Серія: Економічні науки. — 2018. — № 28. Ч. 2. — С. 14–18.

131. Зеленко О. О. Технологія прийняття рішень в системі економічних

відносин / О. О. Зеленко // Технологія – 2016 : матеріали Міжнар. наук.-техн.

конференції (22-23 квітня 2016 р., м. Сєвєродонецьк) Ч. ІІ ; укл. Тарасов В. Ю.

— Сєвєродонецьк: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2016. — C. 210–212.

430

132. Зеленко О. О. Технологія прийняття управлінських рішень у контексті

соціально-економічного розвитку регіону [Електронний ресурс] / О. О. Зеленко

// Економіка та суспільство. — 2017. — № 8. — Режим доступу:

http://www.economyandsociety.in.ua/journal/8_ukr/73.pdf

133. Зеленко О. О. Фактори розвитку соціального діалогу в регіонах України /

О. О. Зеленко // Причорноморські економічні студії. — 2016. — № 11. — С.

191–195.

134. Зеленко О. О. Формування рішень щодо економічного розвитку території

із залученням населення регіону / О. О. Зеленко // Інтелект ХХІ. — 2018. —

№ 1. — С. 63–66.

135. Зеленко О. О. Характеристика регіональної системи економічних

відносин у сучасних умовах глобалізації / О. О. Зеленко // Perspectives of

research and development: Collection of scientific articles. — SAUL Publishing Ltd,

Dublin, Ireland, 2017. — P. 65–69.

136. Зміна обсягу валового внутрішнього продукту [Електронні данні] /

Державна служба статистики України : офіційний сайт. — Режим доступу:

http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2004/vvp/ind_vvp/ind_vvp_u/arh_indvvp

.html

137. Зомбарт В. Избранные работы / В. Зомбарт. — М.: Изд. дом «Территория

будущего», 2005. — 344 с.

138. Зуб М. Я. Ескалація кризи в Україні: проблеми та шляхи її подолання /

М. Я. Зуб, М. Б. Гончар // Східна Європа: економіка, бізнес та управління. —

2016. — № 2 (02). — С. 13–16.

139. Зюзь Д. В. Сутність та чинники розвитку економічної системи

[Електронний ресурс] / Д. В. Зюзь // Державне будівництво. — 2016. — № 2. —

Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2016-2/doc/1/04.pdf

140. Индексы и индикаторы человеческого развития. Обновленные

статистические данные 2018 ; пер. с англ. [Электронный ресурс] / Human

Development Reports : официальный веб-сайт Программы Развития

Организации Объединенных Наций. — 2018. — Режим доступа:

431

http://hdr.undp.org/sites/default/files/2018_human_development_statistical_update_r

u.pdf

141. Истомин Л.Ф. Динамическая имитационная модель взаимодействия

производителя и региона / Л. Ф. Истомин / В кн.: Розвиток суб'єктів

господарювання України: сучасні реалії та перспективи : колективна

монографія; за заг. ред. Л. М. Бандоріної, Л. М. Савчук. — Дніпро: Пороги,

2017. — С. 125–139

142. Іванченко В. Г. Розробка кластерної моделі розвитку регіону:

методологічний підхід [Електронний ресурс] / В. Г. Іванченко // Ефективна

економіка. — 2013. — № 5. — Режим доступу:

http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=2049

143. Іващенко С. В. Формування системи соціального партнерства в Україні /

С. В. Іващенко, О. В. Безпалько // Наукові праці Національного університету

харчових технологій. — 2010. — № 35. — С. 100–106.

144. Ільченко Б. В. Напрямки реформування соціального діалогу в Україні /

Б. В. Ільченко // Соціально-трудові відносини: теорія та практика : зб. наук.

праць. — 2014. — № 1. — С. 397–401.

145. Індекс сприйняття корупції СРІ – 2016. Безкарність та недієве правосуддя

тримають Україну на корупційному дні [Електронний ресурс] / «Transparency

International Ukraine» : офіційний веб-сайт компанії. — Режим доступу:

https://ti-ukraine.org/research/indeks-koruptsiyi-cpi-2016/

146. Інформаційні матеріали для розробки Стратегії модернізації соціального

діалогу / Координаційна рада з питань соціальної політики. — К.: БСПР, 2016.

— 17 с.

147. Інформація про здійснення органами виконавчої влади державної

регуляторної політики у 2017 році [Електронний ресурс] / Державна

регуляторна служба України : офіційний веб-сайт. — 2018. — Режим доступу:

http://www.drs.gov.ua/regulatory_policy/informatsiya-pro-zdijsnennya-organamy-

vykonavchoyi-vlady-derzhavnoyi-regulyatornoyi-polityky-u-2017-rotsi/

432

148. Істомін Л. Ф. Моделювання системи економічних відносин регіону на

засадах соціального діалогу / О. О. Зеленко, Л. Ф. Істомін // Бізнес-навігатор. —

2018. — № 1. — С. 36–45.

149. Каблак І. М. Особливості формування економічного моніторингу в

агропромисловому комплексі / М. І. Каблак // Інноваційна економіка. — 2009.

— № 4. — С. 129–131.

150. Калінеску Т. В. Методологічні та прикладні аспекти регулювання

системи соціально-економічних відносин суб’єктів господарювання /

Т. В. Калінеску, О. О. Зеленко / В кн.: Теорія і практика діяльності підприємств

: монографія в 2 т. Т. 1 / Нац. металург. академія України; за заг. ред.

Л. М. Савчук, Л. М. Бондоріної. — Дніпро: Пороги, 2017. — С. 262–272.

151. Калінеску Т. В. Параметризація стимулів ефективного функціонування

механізму реалізації соціально-економічної політики / Т. В. Калінеску,

Л. В. Альошкіна // Часопис економічних реформ. — 2016. — № 1 (21). — С. 97–

102.

152. Калінеску Т. В. Соціальне інвестування та відповідальність підприємств :

монографія / Т. В. Калінеску, О. О. Зеленко, М. О. Наталенко. — Луганськ:

Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2013. — 292 с.

153. Калінеску Т. В. Стратегія соціального розвитку: механізм прийняття

рішень : монографія / Т. В. Калінеску, О. М. Антіпов, І. М. Кушал. —

Сєвєродонецьк: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2016. — 320 с.

154. Камінська І. М. Методичні підходи до оцінки ефективності активізації

соціального діалогу на регіональному рівні / І. М. Камінська, Н. В. Календа //

Економічні науки. — 2013. — Вип. 10. — С. 88–101.

155. Каплан Ю. Механізм прямого народовладдя на місцевому рівні: стан та

напрями підвищення ефективності [Електронний ресурс]. — 2008. — Режим

доступу: http://old.niss.gov.ua/monitor/Juli08/10.htm

156. Квасницька Р. С. Аналіз підходів до прийняття управлінських рішень / Р.

С. Квасницька, О. М. Дерикот // Вісник Бердянського університету

менеджменту і бізнесу. — 2012. — № 4(20). — С. 80–83.

433

157. Кваша Т. К. Мониторинг реализации приоритетов инновационной

деятельности в Украине / Т. К. Кваша, Е. Ф. Паладченко // Технический аудит и

резервы производства. — 2015. — № 4/5 (24). — С. 84–88.

158. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег / Джон Мейнард

Кейнс ; пер. с англ. — М.: Прогресс, 1978. — 321 с.

159. Кемеров В. Философская энциклопедия [Текст] / В. Кемеров. — М.:

Панпринт, 1998. — 453 с.

160. Кількісний та персональний склад комітетів Національної ради /

Національна тристороння соціально-економічна рада : офіційний веб-сайт. —

Режим доступу: http://www.ntser.gov.ua/work-groups/515

161. Кількість юридичних осіб за організаційними формами : офіційний сайт

Державної служби статистики України [Електронний ресурс] — Режим

доступу:

http://www.ukrstat.gov.ua/edrpoy/ukr/EDRPU_2017/ks_opfg/ks_opfg_0317.htm

162. Кішіньова О. В. Залучення громадян до прийняття рішень на

регіональному та місцевому рівні [Електронний ресурс] / О. В. Кішіньова /

Спільнота кращих державних службовців України : [Веб-сайт]. — 13 квітня

2011 р. — Режим доступу: http://www.kds.org.ua/blog/kishinova-ov-zaluchennya-

gromadyan-do-prijnyattya-rishen-na-regionalnomu-ta-mistsevomu-rivni

163. Климович О. М. Організаційно-економічне забезпечення

міжрегіонального співробітництва [Текст]: дис. на здобуття наук. ступеня к.е.н.

за спеціальністю 08.00.05 – Розвиток продуктивних сил і регіональна економіка

/ О. М. Климович. –— Луцьк: Луцький національний технічний університет,

2015. — 212 с.

164. Ключникова Д. Ю. Зміна ролі громадської думки в процесі трансформації

суспільства / Д. Ю. Ключникова // Вісник Київського національного

університету ім. Т. Шевченка. — 2007. — № 84–86. — С. 52–55.

165. Коваль О. П. Соціальна безпека: сутність та вимір : наукова доповідь /

О. П. Коваль. — К.: НІСД, 2016. — 34 с.

434

166. Коваль О. С. Технология процесса разработки и принятия

управленческих решений в предпринимательских структурах / О. С. Коваль //

Теория и практика общественного развития. — 2012. — № 9. Экономические

науки. — С. 257–259.

167. Ковальчук В. Г. Цілі та критерії регіонального розвитку [Електронний

ресурс] / В. Г. Ковальчук // Державне будівництво. — 2012. — № 2. — Режим

доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-2/doc/2/07.pdf

168. Ковтун О. І. Методологічні проблеми метрологічного аналізу

економічних систем: Наукова школа доктора економічних наук, професора,

Заслуженого діяча науки і техніки України Г. І. Башнянина / О. І. Ковтун, О. С.

Вербова, П. Й. Мисловський, Б. М. Шевчик, О. О. Сухий / За наук. ред. Г. І.

Башнянина ; 1-е вид. — Львів: Ліга-Прес, 2016 — 1096 с.

169. Козаченко О. Міжнародні стандарти розвитку соціального діалогу

[Електронний ресурс] / Олена Козаченко / Відділ Національної служби

посередництва і примирення в Чернівецькій області : [Веб-сайт]. — 2010. —

Режим доступу: http://nspp-

cernivci.at.ua/publ/mizhnarodni_standarti_rozvitku_socialnogo_dialogu/1-1-0-11

170. Козаченко Р. П. Трансформація соціально-економічної моделі розвитку

України: параметри, умови і перспективи [Електронний ресурс] /

Р. П. Козаченко // Ефективна економіка. — 2014. — № 9. — Режим доступу:

http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=3331

171. Коленда Н. В. Соціо-екологічна безпека та її вплив на відтворення

населення : монографія / Н. В. Коленда, Л. М. Черчик, О. Ю. Гаврилюк. —

Луцьк: Терен, 2013. — 264 с.

172. Коломицева О. Управління сталим регіональним розвитком в умовах

глобальних протиріч / О. Коломицева, І. Горяна, Л. Васильченко — Черкаси :

ЧДТУ, 2015. — 242с.

173. Колот А. М. Социальный диалог как институт реализации концепции

достойного труда / А. М. Колот // Инновационное развитие экономики России:

региональное разнообразие : Сб. статей по материалам Шестой

435

Международной научной конференции. Т. 1 ; под ред. А. А. Аузана,

В. П. Колесова, Л. А. Тутова. — М.: МГУ им. Ломоносова, 2013. — С. 674–681.

174. Колот А. М. Соціальний діалог як інститут підвищення соціальної

відповідальності / А. М. Колот // Ринок праці та зайнятості населення. — 2013.

— № 1. — С. 21–24.

175. Конституція України. — К.: ЮРІНКОМ, 1996. — 55 с.

176. Концепція формування системи соціального діалогу (Проект)

[Електронний ресурс] / Розр. С. Мельник, к.е.н., М. Мартиненко, В. Матросов.

— Луганськ: ДУ НДІ СТВ, 2008. — Режим доступу:

http//www.lir.lg.ua/Koncepcij_ref_soc_dialogu.htm

177. Корсак В. Корегування факторів впливу як інструмент формування

регіональних роздрібних торгівельних мереж на засадах сталості / В. Корсак //

Актуальні проблеми економіки. — 2015. — № 1. — С. 254–260.

178. Костюкова Е. И. Механизм регулирования процесса воспроизводства

материально-технических ресурсов / Е. И. Костюкова // Экономический анализ:

теория и практика. — 2008. — № 18. — С. 43–53.

179. Костюк О. В. Моделювання і факторний аналіз ефекту та рівня

ефективності економічного розвитку виробництва. / О. В. Костюк // Економічні

проблеми та перспективи розвитку житлово-комунального господарства на

сучасному етапі : матеріали 4 міжнародної наук.-практ. конф. (26-28 травня

2015 р., Харків). — Х.: ХНУМГ ім. О.М. Бекетова, 2015. — С. 143–145.

180. Котенок Д. М. Місто Київ та столиці найбільших Європейських держав:

порівняння структурних параметрів економіки [Електронний ресурс] /

Д. М. Котенок // Ефективна економіка. — 2013. — № 2. — Режим доступу:

http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?op=1&z=1821

181. Коцупал Д. В. Форми здійснення соціального діалогу між сторонами

соціально-трудових відносин при запобігання виникненню колективних

трудових спорів (конфліктів) [Електронний ресурс] / Д. В. Коцупал //

Соціальний діалог між сторонами соціально-трудових відносин при запобіганні

виникненню колективних трудових спорів (конфліктів) : матеріали науково-

436

практичної конференції (7 жовтня 2015 р., м. Харків). — Режим доступу:

http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/conf/2015-4/doc/1/12.pdf

182. Коюда В. О. Визначальні фактори розвитку економіки знань на

регіональному рівні / В. О. Коюда, О. М. Костіна // Теоретичні і практичні

аспекти економіки та інтелектуальної власності. — 2013. — Т. 1. —№ 2. —

С. 249–263.

183. Кравченко О. Соціальне партнерство в Україні та його особливості в

розвинених країнах / О. Кравченко // Молодий вчений. — 2016. — № 6 (33). —

С. 57–61.

184. Крайник О. Туристичний кластер регіону, як форма соціального діалогу:

управлінський аспект [Електронний ресурс] / О. Крайник, М. Біль //

Демократичне врядування : Науковий вісник. — 2009. — Вип. 4. — Режим

доступу: http://tourlib.net/statti_ukr/krajnyk.htm

185. Крамар О. Нерівномірне відновлення. Економічне зростання у регіонах

[Електронний ресурс] / О. Крамар // Тиждень.ua. — 28 липня 2017 р. — Режим

доступу: http://tyzhden.ua/Economics/196756

186. Крещенко Н. Соціальний діалог з позиції країн ЄС / Н. Крещенко // Віче.

— 2010. — № 18. — С. 23–26.

187. Крив’язюк І.В. Механізм регулювання конкурентних відносин на

регіональних сировинних ринках : монографія / І.В. Крив’язюк, І. О. Цимбалюк.

— Луцьк: РВВ ЛНТУ, 2009. — 215 с.

188. Крутій О. М. Діалогова взаємодія органів влади та громадськості як

умова демократизації державного управління : дис. … д. держ. упр. : спец.

25.00.02 «Механізми державного управління» / Ольга Миколаївна Крутій. —

Х.: ХРІДУ, 2010. — 470 с.

189. Крутій О. М. Соціально-психологічні аспекти врегулювання трудових

конфліктів [Електронний ресурс] / О. М. Крутій // Соціальний діалог між

сторонами соціально-трудових відносин при запобіганні виникненню

колективних трудових спорів (конфліктів) : матеріали науково-практичної

конференції за участю: Національної служби посередництва і примирення;

437

Національної академії державного управління при Президентові України;

Харківського регіонального інституту державного управління, 7 жовтня 2015 р.

— Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/conf/2015-4/doc/1/01.pdf

190. Кудряченко А. Інститут соціального партнерства як чинник

демократичного розвитку суспільства: світовий досвід та висновки для України

[Електронний ресурс] / А. Кудряченко / Національний інститут стратегічних

досліджень. — 2010. — Режим доступу:

http://old.niss.gov.ua/monitor/juli08/19.htm

191. Кузнєцов В. М. Культура партнерства як культура життя / В. М. Кузнєцов

// Безопасность Евразии. — 2010. — № 2. — С. 7–52.

192. Кузнецов И. А. Механизмы и методы принятия и реализации

управленческих решений в современных рыночных условиях / И. А. Кузнецов //

Социально-экономические явления и процессы. — 2010. — № 6 (022). — С.

103–106.

193. Кузькін Є. Ю. Формування системи показників, які характеризують

економічний розвиток регіону / Є. Ю. Кузькін, М. М. Новікова // Коммунальное

хозяйство городов. — 2006. — № 75. — С. 328–333.

194. Кузьмин А. Социальный капитал в развивающихся организациях /

А. И. Кузьмин // Економічний простір. — 2008. — № 16. — С. 107–113.

195. Куковський А. Г. Причини розвитку та розв’язання міжособистісних

конфліктів / А. Г. Куковський, В. А. Познаховський, В. П. Кизима // Вісник

Національного університету водного господарства та природокористування.

Серія «Економіка». — 2014. — № 1. — С. 222–231.

196. Лапшин В. І. Соціально-економічний стан регіонів України: рейтинг,

кластери / В. І. Лапшин, А. А. Смолякова // Східна Європа: економіка, бізнес та

управління. — 2017. — № 3 (08). — С. 215–219.

197. Левчунь Г. Я. Проблеми та перспективи регіонального розвитку

економіки України / Г. Я, Левчунь // Науковий вісник НЛТУ України. — 2013.

— № 23.8. — С. 255–264.

438

198. Линдгрен М. Сценарное планирование. Связь между будущим и

стратегией / М. Линдгрен, Х. Бандхольд ; пер. с англ. И. Ильиной. — М.:

Олимп-Бизнес, 2009. — 256 с.

199. Лосиця І. О. До питання соціального діалогу : аналіз новітнього

законодавства / І. О. Лосиця // Ученые записки Таврического национального

университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». — 2011. —

Том 24 (63). № 1 — С. 105–112.

200. Лоусон Раєф. Збалансована система показників – кращі практики.

Розроблення, впровадження і оцінка / Раєф Лоунсон, Деніс Дезрочес, Тобі Хетч

/ Пер с англ.; За наук ред. А.М. Гершуна. - Дніпропетровськ: Баланс Бізнес

Букс, 2015. – 288 с.

201. Лукашевич В. М. Глобалістика : навч. посібник / В. М. Лукашевич ; 2-ге

вид. — Львів: Новий Світ, 2000. — 440 с.

202. Лукашевич М. П. Соціологія економіки: підручник / М. П. Лукашевич. —

К.: Каравела, 2005. — 288 с.

203. Льюис Р. Столкновение культур. Путеводитель для всех кто делает

бизнес за границей / Ричард Льюис ; пер. с англ. А. Андреева, М. Павловой. —

М.: Манн, Иванов и Фербер, 2013. — 640 с.

204. Любохинець Л. С. Соціальне партнерство як інструмент регулювання

соціально-трудових відносин в Україні / Л. С. Любохинець // Теоретичні та

прикладні питання економіки. — 2013. — Вип. 28. —Т. 1. — С. 262–270.

205. Мазур А. М. Управління економічним розвитком регіонів України /

А. М. Мазур // Социальная экономика. — 2016. — № 2. — С. 103–108.

206. Мазурик О. В. Соціальна активність сучасного українського соціуму:

форми, ресурси, наслідки / О. В. Мазурик, Т. В. Єреськова // Вісник

Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава

Мудрого». — 2016. — № 3 (30). — С. 70–77.

207. Макстон Г. У пошуках добробуту. Керування економічним розвитком для

зменшення безробіття, нерівності та змін клімату / Г. Макстон, Й. Рандерс. —

К.: Пабулум, 2017. – 320 с.

439

208. Мантусов В. Б. Международная экономическая интеграция в

современных мирохозяйственных отношениях / В. Б. Мантусов. — М.: Юнити-

Дана, 2011. — 62 с.

209. Маршавін Ю. М. Економічні та інституціональні засади регулювання

ринку праці України : дис. … д. е. н.: спец. 08.00.07 «Демографія, економіка

праці, соціальна економіка і політика» / Ю. М. Маршавін. — К., 2012. — 463 с.

210. Матвієнко Р. О. Економічна система та її роль в організації регіонального

простору: специфіка та елементи / Р. О. Матвієнко // Актуальні проблеми

економіки. — 2013. — № 5. — С. 152–155.

211. Матвієнко Р. О. Регіональні проблеми розвитку продуктивних сил

України // Економіка і регіон: науковий вісник Полтавського національного

технічного університету ім. Ю. Кондратюка. — 2010. — № 4. — С. 30–33.

212. Матюх С. А. Дослідження сучасних методів оцінки ефективності

діяльності організацій / С. А. Матюх // Економічний аналіз. — 2014. — Т. 15. —

№ 3. — С. 79–85.

213. Медвідь М. М. Вплив соціальної напруженості на фінансову безпеку

регіону / М. М. Медвідь // Право і безпека. — 2006. — №5 (4). — С. 170–173.

214. Мельник Л. А. Міжрегіональне співробітництво в Україні: форми та

пріоритетні напрями розвитку [Електронний ресурс] / Л. А, Мельник //

Державне управління: удосконалення та розвиток. — 2018. — № 1. — Режим

доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/pdf/1_2018/37.pdf

215. Мельник С. В. Механізм регулювання соціально-трудової сфери України

/ С. В. Мельник. — К.: Видавництво «Соцінформ», 2009. — 768 с.

216. Мескон М. Основы менеджмента / М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури ;

пер. с англ. — М.: Дело, 2004. — 493 с.

217. Методологія планування регіонального розвитку в Україні. Інструмент

для розробки стратегії регіонального розвитку і планів їх реалізації

[Електронний ресурс] — Режим доступу:

http://surdp.eu/uploads/files/Methodology_of_RD_planning.pdf

440

218. Міжрегіональне співробітництво у системі нової регіональної політики

України. / С. О. Біла, І. Г. Бабець, І. В. Валюшко, Я. А. Жаліло [та ін.]; за ред. Я.

А. Жаліла. — К.: НІСД, 2011. — 32 с.

219. Мікловда В. П. Кібернетичний та синергетичний підходи до теоретичного

контенту конкурентоспроможності / В. П. Мікловда, О. В. Пулянович,

С. М. Мошак // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія

«Економіка». — 2014. — Вип. 3 (44). — С. 5–8.

220. Мовчан І. В. Соціально-економічна ефективність діяльності

торговельного підприємства [Електронний ресурс] / І. В. Мовчан. — Режим

доступу: http://www.rusnauka.com/12_KPSN_2010/Economics/63130.doc.htm

221. Моніторингові оцінювання складних соціально-економічних явищ

розвитку регіону / За наук. ред. Я. О. Побурка. — Львів: НАН України, Ін-т

регіональних досліджень, 2006. — 306 с.

222. Моніторинг прогресу реформ: звіт за 2015 р. — К.: Національна рада

реформ. Проектний офіс, 2016. — 104 с.

223. Моніторинг прогресу реформ 2016 р. — К.: Національна рада реформ,

2017. — 103 с.

224. Моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів України /

Відповідальні: І. В. Ярошенко, І Б. Семигуліна / Науково-дослідний центр

індустріальних проблем розвитку НАН України. — 2016. — 26 с.

225. Моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів за 2015 р. /

Департамент регіонального розвитку Міністерства регіонального розвитку,

будівництва та житлово-комунального господарства України. — К., 2015. — 90

с.

226. Моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів за січень-грудень

2017 р. / Департамент регіонального розвитку Міністерства регіонального

розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України. — К.,

2018. — 89 с.

441

227. Мороз О. В. Економічна ідентифікація параметрів стійкості та

ризикованості функціонування господарських систем : монографія /

О. В. Мороз, А. О. Свентух. — Вінниця: УНІВЕРСУМ, 2008. — 168 с.

228. Мочерний С. В. Економічна теорія / С. В. Мочерний, М. В. Довбенко. —

К.: Академія, 2004. — 856 с.

229. Мухин С. В. Методология разработки сценариев социально-

экономического развития / С. В. Мухин // Вестник ТГУ. — 2009. — № 7 (75). —

С. 75–82.

230. Нагайцев В. В. Уровень социальной напряженности и конфликтности в

системе показателей социального благополучия населения региона /

В. В. Нагайцев, Е. В. Пустовалова // Известия Алтайского государственного

университета. — 2010. — № 2. —Т. 2. — С. 209–213.

231. Назарова Г. В. Управління організаційною культурою на основі

соціального партнерства / Г. В. Назарова // Економіка та управління

підприємствами машинобудівної галузі: проблеми теорії та практики – 2008 —

№2 (2). — С. 23–35.

232. Наказ Державного комітету статистики України «Про затвердження

Методики розрахунку інтегральних регіональних індексів економічного

розвитку» № 114 від 15 квітня 2003 р. [Електронний ресурс] — Режим доступу:

http://uazakon.com/documents/date_1a/pg_ibcnog/index.htm

233. Наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України «Про

затвердження Методичних рекомендацій щодо розрахунку рівня економічної

безпеки України» від 29.10.2013 № 1277 [Електронний ресурс] — Режим

доступу: http://cct.com.ua/2013/29.10.2013_1277.htm

234. Національна служба посередництва і примирення: офіційний сайт

[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.nspp.gov.ua/

235. Населення 1990-2017 [Електронні данні] / Державна служба статистики

України : [Веб-сайт]. — Режим доступу:

http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2007/ds/nas_rik/nas_u/nas_rik_u.html

442

236. Национальный трехсторонний социальный диалог. Руководство МОТ по

эффективному управлению / Группа технической поддержки по вопросам

достойного труда и Бюро МОТ для стран Восточной Европы и Центральной

Азии ; 1 изд. — М., 2014. — 296 с.

237. Неліпа Д. Проблеми інституалізації соціального діалогу в Україні /

Дмитро Неліпа // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса. — 2008. — Вип. 40.

— С. 197–205.

238. Немашкало К. Р. Методичний підхід до оцінки функціонування

соціального капіталу / К. Р. Немашкало // ScienceRise. Економічні науки. —

2015. — № 3(11). — С. 39–43.

239. Немашкало К. Р. Теоретико-методичне забезпечення функціонування

соціального капіталу: дис. … к.е.н. : спец. 8.00.07 «Демографія, економіка

праці, соціальна економіка і політика» / К. Р. Немашкало. — Х.: Харківський

національний економічний університет ім. Семена Кузнеця, 2015. — 320 с.

240. Нівен Пол Р. Діагностика збалансованої системи показників:

Підтримуючи максимальну ефективність / Пол Р. Нівен / Пер. С англ.; За наук.

ред. М. Горського. Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2006. – 256 с.

241. Никитина А. Методический инструментарий прогнозирования

показателей социально-экономического развития регионов республики

Беларусь с учетом влияния факторов спроса : автореф. дис. … к. э. н. : спец.

08.00.05 «Экономика и управление народным хозяйством»/ А. Никитина /

Государственное научное учреждение «Научно-исследовательский

экономический институт Министерства экономики республики Беларусь». —

Мн., 2016. — 31 с.

242. Новикова О. Ф. Путь переселенца: от адаптации к интеграции

[Электронный ресурс] // Институт экономики промышленности НАН Украины.

— 9 августа 2017 г. — Режим доступа:

http://iep.com.ua/publ/informacijni_resursi/publikaciji/put_pereselenca_ot_adaptaМ

Аcii_k_integracii/4-1-0-56

443

243. Новоселова Н. Н. Основные параметры функционирования региональной

экономики / Н. Н. Новоселова, С. Н. Новоселов // Бизнес в законе. — 2011. —

№ 4. — С. 328–331.

244. Оплата праці та соціально-трудові відносини у 2015 році : статистичний

бюлетень / Відп. за вип. І. В. Сеник. — К.: Державна служба статистики

України, 2016. — 43 с.

245. Оплата праці та соціально-трудові відносини у 2016 році : статистичний

бюлетень / Відп. за вип. І. В. Сеник. — К.: Державна служба статистики

України, 2017. — 57 с.

246. Остапенко Л. О. Соціальний діалог як інструмент регулювання соціально-

трудових відносин в Україні // Науковий вісник Ужгородського національного

університету. Серія «Право». — 2017. — Вип. 44. — Т. 1. — С. 139–141.

247. Островський І. А. Сучасні особливості формування стратегії соціально-

економічного розвитку регіонів [Електронний ресурс] / І. А. Островський,

Г. В. Стадник // Економіка та суспільство. — 2017. — № 10. —

http://economyandsociety.in.ua/journal/10_ukr/81.pdf

248. Павліха Н. В. Управління сталим розвитком просторових систем: теорія,

методологія, досвід : [монографія] / Н. В. Павліха. — Луцьк: Волин. обл. друк.,

2006. — 380 с.

249. Павлов К. В. Економічне ядро на різних ієрархічних рівнях системи

управління / К. В. Павлов // Ринкова економіка: сучасна теорія і практика

управління. — 2015. — Т. 14. — Вип. 2 (30). — С. 34–46.

250. Пазенок В. С. Соціальна культура і соціальна творчість / В. С. Пазенок. —

К.: Знання, 1990. — 48 с.

251. Панжар М. І. Інструментарій визначення ефективності національної

економіки України та перспективи її підвищення / М. І. Панжар // Зовнішня

торгівля: економіка, фінанси, право. — 2012. — № 2. — С. 147–152.

252. Пархоменко Н. О. Характеристика економічних показників стабільного

розвитку регіону / Н. О. Пархоменко // БізнесІнформ. — 2013. — № 4. — С.

117–121.

444

253. Патрушев В. И. Межсубъектное социальное партнерство в республике

Башкортостан: этапы эволюции и основные факторы / В. И. Патрушев,

Г. Д. Горбунова // Среднерусский вестник общественных наук. Серия:

Социология. — 2017. — Т. 12. — № 1. — С. 60–69.

254. Пекар В. Людський капітал України 2025. Підсумки форсайту

[Електронний ресурс] / В. Пекар, Є. Пєстєрніков // Open/ — 26 листопада 2012

р. — Режим доступу: http://open.kmbs.ua/ua/articles/op-manage/18307/lyudskij-

kapital-ukrajini-2025-pidsumki-forsajtu

255. Пепчук С. М. Позиціонування регіону в системі конкурентних відносин :

дис. … к.е.н. : спец. 08.00.05 «Розвиток продуктивних сил і регіональна

економіка» / С. М. Пепчук. — Черкаси: Черкаський державний технологічний

університет, 2016. — 341 с.

256. Переведенцева Н. В. Технології прийняття управлінських рішень:

особливості та їх практичне використання [Електронний ресурс] /

Н. В. Переведенцева, С. В. Чернишева. — Режим доступу:

http://www.rusnauka.com/14_ENXXI_2009/Economics/45736.doc.htm

257. Петришина Н. В. Проблеми трансформації економіки України /

Н. В. Петришина // Економіка. Серія 18: Економіка і право. — 2014. — Вип. 24.

— С. 31–38.

258. Петроє О. Вплив соціального діалогу на показники соціально-

економічного розвитку країни: зарубіжний досвід / О. Петроє // Вісник

національної академії державного управління. — 2010. — № 4. — С. 218–225.

259. Петроє О. М. Поняття «діалог» у термінологічній традиції зарубіжної та

вітчизняної наукової думки [Електронний ресурс] / О. М. Петроє // Державне

управління: теорія та практика : Електронне наукове фахове видання. — 2011.

— № 12. — Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/ej14/

260. Петроє О. М. Соціальний діалог у державному управлінні: спроба

структурування проблеми [Електронний ресурс] / О. М. Петроє // Державне

управління: теорія та практика : Електронне наукове фахове видання. — 2008.

— № 2. — Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/ej8/ doc_pdf/petroe.pdf

445

261. Петько С. М. Економічна соціологія як галузь економічних знань

[Електронний ресурс] / С. М. Петько. — Режим доступу:

http://www.rusnauka.com/2_KAND_2013/Economics/14_125601.doc.htm

262. Пирожник И. Региональное развитие и типология регионов Беларуси по

уровню социально-экономического потенциала. / И. Пирожник // Acta

Geographica Silesiana. — 2014. — 16. — WNoZ UŚ Sosnowiec. — S. 57–71.

263. Письмо Национального совета по трудовым и социальным вопросам

Республики Беларусь «Концепция развития системы социального партнерства в

Республике Беларусь и программа мер по ее реализации» №11/42 от 12.03.1997

[Электронный ресурс]. — Режим доступа:

http://pravo.levonevsky.org/bazaby11/republic54/text814.htm

264. Пихтелёв А. М. Социально-экономические концепции социального

партнерства // Среднерусский вестник общественных наук. Серия: Социология.

— 2017. — Т. 12. — № 1. — С. 70–76.

265. Пілько А. Д. Моделі аналізу соціальної напруженості та протестного

потенціалу в територіальних системах регіону [Електронний ресурс] /

А. Д. Пілько. — Режим доступу:

http://www.rusnauka.com/25_PNR_2013/Economics/8_144100.doc.htm

266. Податковий кодекс України. — К.: ДП «СВЦ», 2018. — 400 с.

267. Полеся В. М. Стратегічне планування розвитку регіонів України: основні

поняття, механізм розробки та проблеми / В. М. Полеся, О. П. Гавура // Збірник

наукових праць ВНАУ. Серія: Економіка. — 2013. — № 4 (81). — С. 166–174.

268. Політична економія : навч. посіб. / Г. А. Оганян, В. О. Паламарчук,

А. П. Румянцев та ін.; за заг. ред. Г. А. Оганяна. — К.: МАУП, 2003. — 520 с.

269. Посаженников М. Социальный диалог — мощный инструмент для

решения трудовых споров или пустышка? [Электронный ресурс] / Максим

Посаженников // Sustainable business. — 25 августа 2015 г. — Режим доступа:

http://csrjournal.com/12052-socialnyj-dialog-moshhnyj-instrument-dlya-resheniya-

trudovyx-sporov-ili-pustyshka.html

446

270. Постанова Кабінету Міністрів України «Державна цільова програма

відновлення та розбудови миру у східних регіонах України» від 13 грудня 2017

р. № 1071 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://mtot.gov.ua/uryad-

zatverdyv-derzhavnu-tsilovu-programu-vidnovlennya-ta-rozbudovy-myru-v-shidnyh-

regionah-ukrayiny/

271. Постанова Кабінету Міністрів України «Про забезпечення участі

громадськості у формуванні та реалізації державної політики» № 996 від

03.11.2010 / Нормативно-правові акти з питань участі громадськості у

формуванні та реалізації державної політики сприяння розвитку

громадянського суспільства, доступу до публічної інформації, антикорупційної

експертизи - К.: ПСП II, 2011. – С. 4-9.

272. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної

стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» № 1001 від 21.07.2006

// Офіційний вісник України. — 2006. — № 30. — Ст. 2132.

273. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної

стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року» № 385 від 06.08.2014

// Офіційний вісник України. — 2014. — № 70. — Ст. 1966.

274. Правова культура сторін соціального діалогу на порядку денному

Миколаївської обласної координаційно-методичної ради з правової освіти

населення [Електронний ресурс] / Національна служба посередництва і

примирення. — 2014. — 5 серпня. — Режим доступу:

http://www.nspp.gov.ua/home/struktura-nspp-8/struktura-nspp-12/88-pravova-

kultura-storin-sotsialnogo-dialogu-na-poryadku-dennomu-mikolajivskoji-oblasnoji-

koordinatsijno-metodichnoji-radi-z-pravovoji-osviti-naselennya

275. Правопорушення [Електронні дані] / Головне управління статистики у

Луганській області : офіційний сайт. — Режим доступу:

http://www.lg.ukrstat.gov.ua/sinf/pravopor/pravopor0710_n.php.htm

276. Праця в Луганській області : статистичний збірник / за ред.

Овчіннікової Г. О. — Сєвєродонецьк: Головне управління статистики у

Луганській області, 2017. — 130 с.

447

277. Праця в Україні у 2014 році : статистичний збірник / Відп. за вип.

І. В. Сеник. — К.: ТОВ Видавництво «Консультант», 2015. — 312 с.

278. Праця в Україні у 2015 році : статистичний збірник / Відп. за вип.

І. В. Сеник. — К.: ТОВ Видавництво «Консультант», 2016. — 312 с.

279. Праця в Україні у 2017 році : статистичний збірник / Відп. за вип.

І. В. Сеник. — К.: ТОВ Видавництво «Август Трейд», 2018. — 202 с.

280. Приходько В. П. Методологічні підходи до формування просторової

організації продуктивних сил регіону [Електронний ресурс] / В. П. Приходько //

Ефективна економіка. — 2010. — № 12. — Режим доступу:

http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=1113

281. Пріоритети національної стратегії збалансованого (сталого) розвитку

України: погляд НУО [Електронний ресурс] / Редактори: Марушевський Г. Б.,

Павличенко Г. Б., Тимочко Т. В. — Режим доступу:

http://www.necu.org.ua/upl/sd-priorities-ref1.pdf

282. Про нацраду: історія / Національна тристороння соціально-економічна

рада : офіційний веб-сайт. — Режим доступу:

http://www.ntser.gov.ua/pro_nazradu/page7

283. Профіль гідної праці в Україні / під заг. ред. В. В. Іванкевича. — К.:

Міжнародне бюро праці, Інститут розвитку соціального страхування та

кредитування, 2011. — 98 с.

284. Прямухіна Н. В, Проблеми та перспективи ринкової трансформації

регіональної економіки: монографія / Н. В. Прямухіна. – Київ: «Видавництво

Лііра-К», 2015. – 332 с.

285. Пурський О. І. Соціально-економічний моніторинг як фактор стабільного

і збалансованого розвитку регіону / О. І. Пурський, І. О. Мороз, О. І. Моісеєнко

// БізнесІнформ. — 2012. — № 6. — С. 39–41.

286. Райнерт С. Е. Як багаті країни збагатіли… і чому бідні країни лишаються

бідними / Ерік С. Райнерт. — К.: Темпора, 2015. — 444 с.

448

287. Регіональний індекс людського розвитку : статистичний збірник / відп. за

випуск : О. О. Кармазіна— К.: Державна служба статистики України, 2018. —

72 с.

288. Регіональні плани заходів щодо реалізації Національної стратегії

сприяння розвитку громадянського суспільства у Луганській області та звіти

про їх виконання // Луганська обласна державна адміністрація : офіційний веб-

сайт — Режим доступу:

http://loga.gov.ua/oda/about/depart/dep_uvp/regionalni_plani_zahodiv_shchodo_reali

zaciyi_nacionalnoyi_strategiyi_spriyannya_spriyannya_rozvitku

289. Регіони України 2016 : статистичний збірник. Ч. ІІ / за ред. І. М. Жук. —

К.: Державна служба статистики України, 2016. — 692 с.

290. Регіони України 2018 : статистичний збірник. Ч. І / за ред. І. Є. Вернера.

— К.: Державна служба статистики України, 2018 — 315 с.

291. Регіони України 2018 : статистичний збірник. Ч. ІІ / за ред. І. Є. Вернера.

— К.: Державна служба статистики України, 2018. — 682 с.

292. Результати національних щорічних моніторингових опитувань 1994-2016

років (таблиці моніторингового опитування «Українське суспільство») 2016 р. /

М.А. Паращевін. — К.: Інститут соціології НАН України, 2016. — 122 с.

293. Реутов В. Є. Сценарне моделювання регіонального розвитку / В. Є.

Реутов // Інвестиції: практика та досвід. — 2010. — № 5. — С. 29–35.

294. Рижиков В. С. Економічна культура: історичний аспект, аналіз та

перспективи розвитку в умовах становлення економічних відносин ринкового

типу / В. С. Рижиков // Актуальні проблеми економіки — 2015. — № 1 (163). —

С. 52–58.

295. Рішняк М. О. Соціальний діалог між сторонами соціально-трудових

відносин при запобігання виникненню колективних трудових спорів

(конфліктів) [Електронний ресурс] / М. О. Рішняк // Соціальний діалог між

сторонами соціально-трудових відносин при запобіганні виникненню

колективних трудових спорів : матеріали науково-практичної конференції

449

(7 жовтня 2015 р., м. Харків). — Режим доступу:

http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/conf/2015-4/doc/1/13.pdf

296. Розанвалон П. Демократична легітимність. Безсторонність,

рефлексивність і наближеність / П’єр Розанвалон ; пер. з фр. Євгена Марчева.

— К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — 287 с.

297. Розпорядження голови обласної державної адміністрації – керівника

обласної військово-цивільної адміністрації «Про обласний бюджет на 2017 р.»

№ 781 від 23.12.2016 // Вісник Луганщини. — 2016. — № 36 (40). — С. 1–8.

298. Розпорядження голови обласної державної адміністрації – керівника

обласної військово-цивільної адміністрації «Про обласний бюджет на 2016 р.»

№ 652 від 24.12.2015 // Вісник Луганщини. — 2015. — № 4 (4). — С. 18–32.

299. Роузфілд С. Порівнюємо економічні системи. Культура, багатство і влада

в ХХІ столітті / Роузфілд С. — К.: К.І.С., 2005. — 370 с.

300. Руденко В. М. Математична статистика : навч. посібник / В. М. Руденко.

— К.: Центр учбової літератури, 2012. — 304 с.

301. Рудовська С. І. Громадські ради нового формату: організаційно-правові

зміни діяльності [Електронний ресурс]/ С. І. Рудовська // Державне управління:

удосконалення та розвиток. — 2015. — № 9. — Режим доступу:

http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=894

302. Рудницький С. Категорія «механізм» у суспільних науках // Освіта

регіону: політологія, психологія, комунікації. — 2011. — № 4. — С. 111–119.

303. Руководство по планированию, мониторингу и оценке результатов

развития. — Программа Развития Организации Объединенных Наций, 2009. —

225 с.

304. Русакович А. В. Институциональные основы социально-ориентированной

рыночной экономики [Электронный ресурс] / А. В. Русакович. — Режим

доступа:

http://elib.bsu.by/bitstream/123456789/43769/1/rusakovich_2011_Belarus_Germany.

pdf

450

305. Савранська Г. М. Розвиток національної моделі соціального партнерства

у контексті забезпечення соціальної безпеки України / Г. М. Савранська //

Державне управління: теорія та практика. — 2013. — № 2. — С. 140–150.

306. Савченко Т. Г. Формування концепції збалансованого регіонального

розвитку з урахуванням маркетингового підходу / Т. Г. Савченко, О. О. Зеленко

// Наукові вісті Далівського університету. — 2012. — № 7. — Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Nvdu/2012_7/

307. Савчук Л. М. Функції соціального партнерства [Електронний ресурс] /

Л. М. Савчук // Науковий вісник УМО «Економіка та управління». — 2016. —

№ 2. — Режим доступу:

http://umo.edu.ua/images/content/institutes/imp/vydannya/visnyk_umo/ekonomika/V

_2/Савчук.pdf

308. Семикіна М. Напруженість соціально-трудових відносин як гальмо

економічного зростання регіону/ М. В. Семикіна // Наукові праці

Кіровоградського національного технічного університету. — 2012. — Вип. 22.

— Ч. 1. — С. 96–103.

309. Сергієнко О. А. Методологія прикладного статистичного та

економетричного аналізу в дослідженні диспропорцій та нерівномірності

розвитку регіонів України та країн Європейського союзу / О. А. Сергієнко, І. П.

Голофаєва, М. А. Шавлак // Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та

практики. — 2016. — № 2 (21). — С. 150–165.

310. Ситник Л. С. Розроблення та прийняття управлінських рішень в

антикризовому менеджменті / Л. С. Ситник // Вісник Донецького університету.

Серія В: Економіка і право. — 2007. — Вип. 1. — С. 47–51.

311. Сівчук І. Особливості те передумови виникнення конфліктів в регіоні /

І. Сівчук // Соціально-економічні проблеми і держава. — 2010. — Вип. № 1 (3).

— С. 99–103.

312. Сімків Л. Є. Проблеми диспропорційного розвитку регіонів України та

шляхи їх подолання / Л. Є. Сімиків // Інноваційна економіка. — 2013. — № 44.

— С. 122–128.

451

313. Склад громадської ради при облдержадміністрації / Луганська обласна

державна адміністрація : офіційний веб-сайт — Режим доступу:

http://loga.gov.ua/oda/about/depart/dep_uvp/gr-oda/structure

314. Словник української мови : в 11 т. Т. 1 / редкол.: I. К. Бiлодiд (голова) та

iн. / АН УРСР, Iн-т мовознавства iм. О. О. Потебні. — К.: Наук. думка, 1970. —

799 с.

315. Словник української мови : в 11 т. Т. 4 / редкол.: I. К. Бiлодiд (голова) та

iн. / АН УРСР, Iн-т мовознавства iм. О. О. Потебні. — К. : Наук. думка, 1973. —

840 с.

316. Словник української мови : в 11 т. Т. 6 / редкол.: I. К. Бiлодiд (голова) та

iн. ; АН УРСР, Iн-т мовознавства iм. О. О. Потебні. — К. : Наук. думка, 1975. —

832 с.

317. Словник української мови: в 11 т. Т. 9 / редкол.: I. К. Бiлодiд (голова) та

iн. ; АН УРСР, Iн-т мовознавства iм. О. О. Потебні. — К. : Наук. думка, 1978. —

920 с.

318. Сментина Н. В. Оцінювання впливу стратегічних заходів на соціально-

економічний розвиток регіонів / Н. В. Сментина // Ринкова економіка: сучасна

теорія і практика управління. — 2014. — Т.1 (Вип. 2/2).– С. 110–118.

319. Смірнова А. Соціальний діалог: тенденції та перспективи розвитку в

Україні [Електронний ресурс] / А. Смірнова. — Режим доступу:

https://studfiles.net/preview/5602999/page:5/

320. Смутчак З. В. Дослідження соціальної відповідальності на ринку праці:

регіональний аспект / З. В. Смутчак // Економіка і організація управління. —

2014. — № 1 (17) –2 (18). — С. 246–254.

321. Соколова Г. Б. Економічна культура як складова системної трансформації

суспільства [Електронний ресурс] / Г. В. Соколова — 2012. —6 травня. —

Режим доступу: http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=860

322. Солових В. П. Суб’єкти державної політики брендингу територій в

Україні [Електронний ресурс] / В. П. Солових, Ю. М. Інковська // Державне

452

будівництво. — 2012. — № 2. — Режим доступу:

http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-2/doc/1/09.pdf

323. Сорочишин М. В. Консультації як організаційно-правова форма

соціального діалогу у сфері праці // Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. — 2015. — № 15. — Т. 1.

— С. 119–122.

324. Соскін О. Визначення національної економічної моделі України:

порівняльний аналіз можливих альтернатив / О. Соскін // Актуальні проблеми

економіки. — 2010. — № 1 (103). — С. 47–56.

325. Сотніченко Л. Л. Управління розвитком інфраструктурного забезпечення

конкурентоспроможності регіону: теорія, методологія, практика : монографія /

Л. Л. Сотніченко. — Одеса: ФОП Грінь Д. С., 2015. — 524 с.

326. Сотула О. В. Перехідні і трансформаційні процеси в економіці України /

О. В. Сотула // Збірник науково-технічних праць Черкаського національного

університету імені Богдана Хмельницького. — 2009. — № 156. — С. 14–21.

327. Софій О. З. Залучення громадян до процесу прийняття рішень органами

місцевої влади шляхом використання потенціалу громадських консультацій /

О. З. Софій, І. І. Каспрук // Наукові записки Львівського університету бізнесу та

права. — 2011. — Вип. 6. — С. 112–117.

328. Соціальна безпека: сутність та вимір : наук. доповідь / [О. П. Коваль]. —

К.: НІСД, 2016. — 34 с.

329. Соціальна напруженість та протестна активність: погляд соціологів

[Електронний ресурс] / Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва :

[Веб-сайт]. — 22 вересня 2017 р. — Режим доступу:

http://dif.org.ua/article/sotsialna-napruzhenist-ta-protestna-aktivnist-poglyad-

sotsiologiv

330. Соціальне [Електронний ресурс] / Вікіпедія. Вільна енциклопедія. —

Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Соціальне

331. Соціально-трудові відносини в регіоні в умовах децентралізації /

Василичев Д. В.; за ред. Покатаєва О. В., Кучерова Г. Ю. // Децентралізація та

453

територіальна консолідація в Україні: інституційні та фінансово-економічні

засади: монографія. — Запоріжжя: КПУ, 2016. — 208 с.

332. Соціальний діалог в Україні в контексті підписання Угоди про Асоціацію

— виклики та пропозиції / 5 робоча група «Соціально-трудова справедливість і

соціальний діалог» Форуму громадянського суспільства Східного партнерства.

— К.: Бюро соціальних та політичних розробок, 2014. — 9 с.

333. Соціальний діалог. Періодичне обговорення згідно з декларацією МОП

про соціальну справедливість в цілях справедливої глобалізації (Додаток VI

міжнародна конференція праці. 102 сесія — Женева: МОП, 2013. — 115 с.

334. Соціальний діалог як інститут державного управління : навч.-метод.

матеріали / О. М. Петроє; упоряд. В. В. Святненко. — К.: НАДУ, 2013. — 84 с.

335. Соціально-економічний потенціал сталого розвитку України та її регіонів:

національна доповідь / за ред. акад. НАН України Е.М. Лібанової, акад. НАН

України М.А. Хвесика. — К.: ДУ ІЕПСР НАН України, 2014. — 776 с.

336. Співак В. М. Соціальний діалог в умовах глобалізації / В. М. Співак /

Вісник АПСВТ. — 2016. — № 3–4. — С. 16–22.

337. Сталий розвиток промислового регіону: соціальні аспекти : монографія /

О. Ф. Новікова, О. І. Амоша, В. П. Антонюк та ін. / НАН України, Ін-т

економіки пром-сті. — Донецьк, 2012. — 534 с.

338. Статистичний щорічник Луганської області за 2016 рік / за ред.

Д. Я. Протопопова. — Сєвєродонецьк: Головне управління статистики у

Луганській області, 2017. — 423 с.

339. Степаненко С. В. Оцінка ефективності використання економічного

потенціалу регіону та управління ним [Електронний ресурс] / Державне

будівництво. — 201. — №1. — Режим доступу: kbuapa.kharkov.ua/e-

book/db/2013-1/doc/2/03.pdf

340. Степанова О. В. Організаційно-економічні основи соціально

відповідального управління промисловими підприємствами [Текст] : дис. на

здобуття наук. ступеня к.е.н. за спеціальністю 08.00.04 – Економіка

454

підприємства (за видами економічної діяльності) / О. В. Степанова. - Суми :

СумДУ, 2008. - 216 с.

341. Степанова О. В. Організаційно-економічні принципи соціального

капіталу підприємства / О. В. Степанова // Науковий вісник УкрДЛТУ:

Екологізація економіки як інструмент сталого розвитку в умовах

конкурентного середовища. — 2005. — Вип. 15.6. — С. 207–212.

342. Стеценко С. П. Система показників для моніторингу економічної безпеки

регіону / С. П. Стеценко // Економіка і держава. — 2013. — № 12. — C. 62–65.

343. Стівен М.А. Економіка: гнітюча наука. Як економічний спосіб мислення

розхитує засади спільноти / Марглін А. Стівен. — К.: Темпора, 2012. — 520 с.

344. Сторожилова Д. Н. Социальный диалог: анализ конструктивного

коммуникативного взаимодействия : дис. … к. филос. н. : спец. 09.00.11

«Социальная философия» / Д. Н. Сторожилова. — Ростов н/Д: Ростовский

государственный университет, 2006. — 180 с.

345. Стоянець Н. В. Методологічні аспекти соціально-економічного розвитку

регіону / Н. В. Стоянець // Науковий вісник Мукачевського державного

університету: Серія «Економіка». — 2015. — Вип. 2(4). — Ч. 2. — С. 208–213.

346. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: у 3-х

т. Т. 1 /За ред. В. М. Гейця, В. П. Семиноженка та Б. Є. Кваснюка. — К.: Фенікс,

2007. — 524 с.

347. Стратегія розвитку Дніпропетровської області на період до 2020 року. —

Дніпропетровськ: Дніпропетровська обласна державна адміністрація, 2014. —

95 с.

348. Стратегія розвитку Донецької області на період до 2020 року. —

Краматорськ: Донецька обласна державна адміністрація, Обласна військово-

цивільна адміністрація, 2016. — 43 с.

349. Стратегія розвитку Запорізької області на період до 2020 року. —

Запоріжжя: Запорізька обласна державна адміністрація, 2015. — 96 с.

455

350. Стратегія розвитку Луганської області до 2020 р. — Сєверодонецьк:

Луганська обласна державна адміністрація, Луганська обласна військово-

цивільна адміністрація, 2016. — 128 с.

351. Стратегія розвитку Харківської області на період до 2020 року. — Харків:

Харківська державна обласна адміністрація, 2015. — 177 с.

352. Стюарт-Котце Р. Результативність: Секрети ефективної поведінки / Робін

Стюарт-Котце / Пер. с англ.; за наук ред. В.П. Мушинського. –

Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2007. – 288 с.

353. Сюдсетер К. Справочник по математике для экономистов / Сюдсетер К.,

Стрем А., Берк П. ; пер. с норвежск. ; под ред. Е.Ю. Смирновой. — СПб.:

Экономическая школа, 2000. — 229 с.

354. Таблиці моніторингового опитування «Українське суспільство» 2015 р.

[Електронний ресурс] / Інститут соціології НАН України. — Режим доступу:

http://i-soc.com.ua/institute/el_library.php

355. Таблиці моніторингового опитування «Українське суспільство» 2016 р.

[Електронний ресурс] / Інститут соціології НАН України. — Режим доступу:

http://i-soc.com.ua/uploads/Dodatki(2016).pdf

356. Теоретичні і методологічні основи дослідження економічних відносин в

Україні в умовах інтеграції в глобальний процес розвитку : монографія /

[М. І. Звєряков, М. О. Уперенко, Л. Л. Жданова та ін.]; за заг. ред.

М. І. Звєрякова. — Одеса: Атлант, 2016. — 389 с.

357. Теория систем и системный анализ : учеб. пособие / Ю. П. Сурмин. — К.:

МАУП, 2003. — 368 с.

358. Ткач О. В. Просторова організація економіки регіону в умовах

глобалізації / О. В. Ткач // Актуальні проблеми розвитку економіки регіону. —

2014. — № 2. — С. 111–117.

359. Томпсон Е. Регіони, регіоналізація та регіоналізм в сучасній Європі.

Глобалізація. Регіоналізація / Е. Томпсон / В кн. : Регіональна політика:

хрестоматія сучасної зарубіжної соціології регіонів ; за ред. І. Ф. Кононова. —

Луганськ: Альма-Матер-Знання, 2002. — С. 95–110.

456

360. Трюхан О. А. Організаційно-правові форми соціального діалогу у сфері

праці : автореф. дис. … к. ю. н.: спец. 12.00.05 «Трудове право; право

соціального забезпечення» / О. А. Трюхан / Одеська національна юридична

академія. — Одеса, 2006. — 21 с.

361. Указ Президента України «Питання Національної ради реформ і

Виконавчого комітету реформ» № 644/2014 від 13.08.2014 [Електронний

ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/644/2014

362. Указ Президента України «Про розвиток соціального діалогу» від

29.12.2005 р. № 1871 // Офіц. вісник України. — 2005. — № 52. — Ст. 3271.

363. Указ Президента України «Про сприяння розвитку громадянського

суспільства в Україні» від 26 лютого 2016 р. № 68/2016 //Офіц. вісник України

— 2016 — № 18 – Ст. 717.

364. Указ Президента України «Про Стратегію сталого розвитку «Україна —

2020» № 5/2015 від 12.01.2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5/2015

365. Україна 2030: доктрина збалансованого розвитку. — Львів: Кальварія,

2017. — 168 с.

366. Український ринок праці: реалії та перспективи [Електронний ресурс] //

Профспілкові вісті. — 6 лютого 2018 р. ; (936). — С. 8-9. — Режим доступу:

http://www.psv.org.ua/arts/Tema/view-3967.html (звернення 14 лютого 2018).

367. Українці визначили найважливіші реформи на 2016 рік [Електронний

ресурс] / Національна рада реформ. — Режим доступу:

http://reforms.in.ua/ua/news/ukrayinci-vyznachyly-nayvazhlyvishi-reformy-na-2016-

rik

368. Українська "Силіконова долина": територію колишнього мотоциклетного

заводу перетворюють на інноваційне містечко [Електронний ресурс] / УНІАН:

інформаційна агенція. — 2017. — 7 квітня. –— Режим доступу:

https://www.unian.ua/multimedia/video/news/82483-ukrainskaya-silikonovaya-

dolina-territoriyu-byivshego-mototsikletnogo-zavoda-prevraschayut-v-

innovatsionnyiy-gorodok.html

457

369. Умови праці працівників у 2017 році / Відп. за вип. І. В. Сеник. — К.:

Державна служба статистики України, 2018. — 39 с.

370. Федин В. В. Предложения к разработке проекта концепции развития

социального партнерства [Электронный ресурс] / В. В. Федин. — Режим

доступа:

http://www.niitss.ru/analytics/publications/predlozhenija_k_razrabotke_pro.html

371. Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л. Ф. Ильичёв,

П. Н. Федосеев, С. М. Ковалёв, В. Г. Панов. — М.: Советская энциклопедия,

1983. — 840 с.

372. Фоміна О. О. Механізм регулювання соціально-трудових відносин на

засадах відповідальності // Вісник донецького національного університету

економіки і торгівлі. — 2013. — № 3 (59). — С. 46–56.

373. Формування моделі економічного розвитку України у післякризовому

світі / Я. Н. Жаліло та ін. — К.: НІСД, 2013. — 65 с.

374. Формування соціального діалогу в сучасних умовах: світовий досвід та

українська практика. — К.: НІСД, 2011. — 47 с.

375. Фукуяма Ф. Великий разрыв / Ф. Фукуяма — М.: Логос, 2003. — С. 26–

384.

376. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию /

Ф. Фукуяма ; Пер. с англ. — М.: ООО «Издательство ACT»: ЗАО НПП

«Ермак», 2004. — 730 с.

377. Фурман А. Соціальна культура / А. Фурман, О. Моршакова // Психологія і

суспільство. — 2015. — № 1. — С. 26-36.

378. Хаджі-Міцева К. Участь громадськості в процесах прийняття рішень.

Огляд стандартів та практик у країнах-членах Ради Європи / К. Хадми-Міцева,

І. Розензвєгов, В. Соріч, Г. Асіпович. — Страсбург, 2016. — 57 с.

379. Хачатурян К. С. Экономические факторы, влияющие на развитие

социального партнерства государства и бизнеса / К. С. Хачатурян //

Транспортное дело России. — 2011. — № 7. — С. 36–37.

458

380. Хашиєва Л. Ф. Розвиток мережевих форм врядування на місцевому рівні

та регіональному рівні: досвід Фінляндії / Л. Ф. Хашиєва // Теорія та практика

державного управління. — 2016. — № 4 (55). — С. 205–211.

381. Хоменко А. С. Розрахунок інтегрального показника

конкурентоспроможності регіону [Електронний ресурс] / А. С. Хоменко,

Г. О. Райко // Матеріали І Міжнародної науково-практичної Інтернет-

конференції «Актуальні питання підвищення конкурентоспроможності

держави, бізнесу та освіти у сучасних економічних умовах» (14-15 лютого 2013

р., м. Полтава). — Режим доступу:

http://www.confcontact.com/20130214_econ/8_homenko.htm

382. Хоффман С. Столкновение глобализаций. Как сделать мир более

пригодным для жизни / С. Хоффман // Россия в глобальной политике. — 2003.

— Т. 1. — № 1. — С. 78–91.

383. Цвих В. Ф. Соціальний діалог: основні підходи до визначення /

В. Ф. Цвих, Д. В. Неліпа // Вісник Київського національного університету імені

Тараса Шевченка. — 2006. — № 81–83. — С. 182–185.

384. Цимбал О. Незадекларована праця в Україні: форми прояву, масштаби та

заходи в рамках системи інспекції праці / О. Цимбал. – К. : МБП, 2017. – 67 с.

385. Цисарь И.Ф. MATLAB Simulink. Компьютерное моделирование

экономики. — М.: СОЛОН–Пресс, 2013. — 256 с.

386. Цюцюра С. В. Теоретичні основи та сутність управлінських рішень.

Моделі прийняття управлінських рішень / С. В. Цюцюра, О. В. Криворучко,

М. І. Цюцюра // Управління розвитком складних систем : зб. наук. праць. — К.:

КНУБА, 2012. — Вип. 9. — № 9. — С. 50–58.

387. Чайка Ю. Механізм структурного розвитку національної економіки /

Ю. Чайка // Вісник КНТЕУ. — 2011. — № 3. — С. 30–41.

388. Чанишева Г. І. Основні принципи соціального діалогу в сфері праці /

Г. І. Чанишева // Вісник Південного регіонального центру Національної

академії правових наук України. — 2014. — № 1. — С. 100–106.

459

389. Черник Л. М. Ефективна зайнятість на засадах соціального діалогу:

методологія оцінки та стратегія забезпечення : монографія / Черник Л. М.,

Шубалова І. В. — Луцьк: Терен, 2013. — 280 с.

390. Чернов С. І. Механізм регулювання соціально-економічного розвитку

регіону на базі комплексних індикаторів [Електронний ресурс] / С. І. Чернов //

Державне управління: удосконалення та розвиток. — 2011. — № 8. — Режим

доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=307

391. Чернявська Є. І. Щодо узгодженості та гармонізації інтересів учасників

економічної діяльності // Вісник Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля. — 2016. — № 3. — С. 181–186.

392. Шарапов О. Д. Економічна кібернетика : навч. посібник / О. Д. Шарапов,

В. Д. Дербенцев, Д. Є. Семьонов. — К.: КНЕУ, 2004. — 231 с.

393. Швець Л. В. Соціальний капітал як чинник підвищення

конкурентоспроможності підприємства / Л. В. Швець // Вісник Національного

транспортного університету. — 2009. — № 19. — С. 3–7.

394. Шевченко О. В. Пріоритети розвитку регіонів як інструмент

стратегічного управління регіональною економікою / О. В. Шевченко //

Соціально-економічні проблеми сучасного періоду України. — 2014. — Вип. 3

(107) — С. 12–21.

395. Шедяков В. Є. Гармонізація інтересів у пост-індустріальному суспільстві

механізмами виробничої демократії та соціального партнерства // Економічний

вісник Запорізької державної інженерної академії. — 2016. — Вип. 3 (03). —

С. 22–26.

396. Шеффле А. Квинтэссенция социализма / А. Шеффле. — СПб.: Т-во

М. О. Вольфъ, 1906. — 56 с.

397. Шубалий О. М. Соціальний діалог як механізм активного регулювання

соціально-трудових відносин / О. М. Шубалий, О. В. Назарук // Економічний

форум. — 2016. — № 3. — С. 364–371.

398. Шумляєва І. Д. Удосконалення державного регулювання соціально-

партнерських відносин у сфері праці [Електронний ресурс] / І. Д. Шумляєва //

460

Публічне адміністрування: теорія та практика : Електронний збірник наукових

праць. — 2011. — № 1(5). — Режим доступу:

http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2011-01(5)/11sidvsp.pdf

399. Шумпетер Й. Капитализм, социализм, демократия / Й. Шумпетер. — М.:

Прогресс, 1995. — 540 с.

400. Щекович О. С. Методологічні підходи до оцінки та прогнозування

економічної безпеки суб’єктів господарювання на галузевому, міжгалузевому і

регіональному рівні / О. С. Щекович, М. Г. Афанасьєва // Економічний аналіз.

— 2013. — Т. 14. — № 1. — С. 184–193.

401. Щодо удосконалення регіональних пріоритетів розвитку у процесі

модернізації середньострокових стратегій економічного і соціального розвитку

регіонів України. Аналітична записка [Електронний ресурс] / Національний

інститут стратегічних досліджень. — 2014. — Режим доступу:

http://www.niss.gov.ua/articles/1344/

402. Экономическая теория (политэкономия) : [учебник] / [Под ред.

В. И. Видяпина, Г. П. Журавлевой]. — М.: ИНФРА-М, 1997. — 556 с.

403. Яровая Л. В. Украинская модель социального диалога в контексте

европейской политики / Л. В. Яровая // Вісник СевНТУ : зб. наук. пр. ; Серія

«Політологія». — 2010. — Вип. 112. — С. 39–43.

404. Ярошенко І. В. Соціально-економічний розвиток регіонів України в

умовах зовнішніх та внутрішніх викликів / І. В. Ярошенко, І. Б. Семигулін //

Бізнес Інформ. — 2016. — № 7. — С. 28–39.

405. Ясницкая Я. С. Современный процесс управления общественным

сектором экономики как фактор роста социального капитала региона /

Я. С. Ясницкая // Экономика и управление. — 2009.– № 5 (54). — С. 232–235.

406. Яценко Л. Д. Регіональний аспект соціальної напруженості в Україні:

стан, фактори формування та шляхи подолання: аналітична доповідь /

Л. Д. Яценко, О. О. Коломієць. — К.: НІСТ, 2015. — 23 с.

407. Яценко Л. Д. Ризикогенні фактори соціальної напруженості в Україні

[Електронний ресурс] / Л. Д. Яценко, О. О. Коломієць, К.О. Ковязіна. — 2015.

461

— 14 с. — Режим доступу:

http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/soc_napruzh-b1dbb.pdf

408. Balanced Scorecard Step-By-Step / ed. by Niven P. R. — USA: John Wiley &

Sons, Inc., 2012. — 318 p. — Available at: https://doi.org/10.1002/9781119205081

409. Bourdieu P. Ökonomisches Kapital, kulturelles Kapital, soziales Kaputal, in:

Kreckel, Reinhard (ed.) Soziale Ungeichheiten (Soziale Welt, Sonderheft 2). /

P. Bourdieu — Goettingen: Otto Schwartz & Co., 1983. — P. 183–198.

410. Burt Ronald S. Structural Holes versus Network Closure as Social Capital

[Electronic source] / Ronald S. Burt. — University of Chicago and Institute Europeen

d’Affaires (INSEAD). May, 2000. — Electr. Data: SHNC.pdf. — 144 kb.

411. Calinescu T. Analysis of Public Institutes Activity as Instrument of Settlement

the Economic Relations of Region / T. Calinescu, O. Zelenko // Технологический

аудит и резервы производства. — 2018. — № 3/5(41). — Р. 9–14.

412. Calinescu T. Development of scenarios for democratic transformations of

socio-economic relations in Ukraine / Т. Calinescu, O. Zelenko // Baltic Journal of

Economic Studies/ — Riga: Izdevnieciba «Baltija Publishing», 2017. — Vol. 3, № 3.

— P. 13–23.

413. Calinescu T. Diagnostics of Tearing away the Democratic Mechanisms of

Socio-Economic Development and Adjusting of Social Dialogue in Society /

Т. Calinescu, O. Zelenko, G. Likhonosova // Journal of Economics, Management &

Trade. — 2017. — Vol. 20 (Issue 3). — Р. 1–12.

414. Calinescu T. Estimation of Conditions the Realization of Democratic

Mechanisms the Transformation of Society: Tearing Away and Social Dialog /

T. Calinescu, G. Likhonosova, O. Zelenko // Montenegrin Journal of Economics. —

2018. — Vol. 14. № 1. — Podgorica: 3M Makarije. — P. 93–107.

415. Calinescu T. The Design of Scenarios the stimulation by Realization of Socio-

Economic Policy / T. Calinescu, L. Alyoshkina // Управление и Образование. —

Кн. 1. — Том 12. — Vol. №1. — 2016. — Бургас: Университет «Проф. д-р Асен

Златаров», България. — С. 5–9.

462

416. Соncise Oxford English Dictionary. Eleventh edition, revised. Edited by

Catherine Soanes, Engus Stevenson. Oxford University press, New York, 2009. —

P. 300.

417. Coser L. A. The Functions of social conflict / L. A. Coser/ — NY: The Free

Press, 1956. — 192 p.

418. De Vasconcellos e Sa J. A. S. Strategy Moves: 14 Complete Attack and

Defence Strategies for Competitive Advantage. / De Vasconcellos e Sa J. A. S. —

FT Press, 2005. — 256 p.

419. Field J. Social Capital. Key Ideas [Text] / J. Field. — Routledge. September,

2003 — 176 p.

420. Fukuyama F. Social Capital and Civil society / F. Fukuyama // IMF Working

Paper. — International Monetary Fund, 2000. — 18 p. — Available at:

http://www.imf.org/external/pubs/ft/wp/2000/wp0074.pdf

421. Gąciarz B. Dialog społeczny po polsku — fikcja czy szansa? / Gąciarz

Barbara, Pańków Włodzimierz. — Warszawa: Instytut Spraw Publicznych, 2001. —

170 s.

422. Grootaert C. Understanding and measuring social capital: a synthesis of

findings and recommendations from the social capital initiative / C. Grootaert,

T. Bastelaer. — The World Bank. — Washington: DC, 2001. — 31 p.

423. Holub A. The mood of the Donbas // The Ukrainian Week. — 2018. —

No. 5 (123). — P. 20–25.

424. Hamilton С. The Genuine Progress Indicator. A new index of changes in well-

being in Australia / Clive Humilton, Hugh Saddler. — The Australia Institute, 1997.

— 59 p.

425. Helliwell J. F. Economic Growth and Social Capital in Italy / J. F. Helliwell, R.

D. Putnam // Eastern Economic Journal. — 1995. — № 21(3). — Р. 295–307.

426. Kroeber A. Culture: A Critical Review of Concepts and Definitions /

A. Kroeber, C. Kluckhorn — Cambridge, Massachusetts: Harvard University Printing

Office, 195 — 219 p.

463

427. Lawson R. Scorecard Best Practices: Design, Implementation, and Evaluation.

/ R. Lawson, D. Desroches, T. Hatch — Wiley, 2008. — 176 p.

428. Marginson P. European social dialogue as multi-level governance: towards

more autonomy and new dependencies / Paul Marginson, Maarten Keune // European

Integration online Papers. — Special Mini-Issue 1, Vol. 16 (2012), Article 4. — 22 p.

429. Matching Skills and Labour Market Needs. Building Social Partnerships for

Better Skills and Better Jobs. — Davos-Klosters, Switzerland 22-25 January. —

2014. — 28 р.

430. Performance: The Secrets of Successful Behaviour / R. Stuart-Kotze. —

Pearson Education Canada, 2008. — 304 p.

431. Plan of action (2010-16): Towards widespread ratification and effective

implementation of the governance Conventions / International Labour Organisation.

— Geneva: International Labour Office, 2010. — 47 p.

432. Putnam R. Making democracy work: civic tradition in modern Italy /

R. Putnam. — Princeton: Princeton University Press, 1994. — 280 р.

433. Social dialogue. Different views, one goal. [Electronic source]. — Available at:

http://www.ilo.org/public/english/ialogue/download/broch2011e.pdf

434. The European Sectoral Social Dialogue: Actors, Developments, and

Challenges / Anne Dufresne, Christophe Degryse, Philippe Pochet (eds.). —

Brussels: Peter Lang, 2006. — 354 p.

435. The World Bank. Data [Electronic source] — Access:

https://data.worldbank.org/country/ukraine?locale=uk

464

ДОДАТКИ

465

Додаток А

466

467

468

469

470

471

472

473

474

Додаток Б

Таблиця Б.1

Зайнятість населення у віці 15‒70 років, %

2010 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 58,5 59,7 60,3 56,6 56,7 56,3 56,1

АР Крим 60,5 62,1 62,3 - - - -

області

Вінницька 57,5 58,9 59,6 56,3 57,7 56,6 55,3

Волинська 58,2 59,3 59,7 54,9 53,1 51,0 48,8

Дніпропетровська 60,3 61,4 62,1 60,2 60,9 59,1 58,0

Донецька 58,3 60,0 60,3 54,2 50,3 50,0 49,4

Житомирська 59,5 59,3 59,9 56,1 55,5 55,9 56,4

Закарпатська 57,7 57,5 58,6 56,4 56,2 54,8 53,8

Запорізька 59,5 60,6 61,3 58,2 56,4 56,0 55,2

Івано-Франківська 52,3 54,1 55,4 53,9 54,8 54,7 55,0

Київська 58,6 59,2 59,5 56,9 58,1 57,8 58,0

Кіровоградська 56,9 58,6 59,5 54,2 54,0 52,9 58,3

Луганська 57,1 58,5 59,4 52,0 54,6 55,6 54,7

Львівська 58,0 58,4 58,8 55,3 55,5 55,9 56,2

Миколаївська 59,1 59,9 60,6 57,3 58,4 57,5 56,8

Одеська 57,5 59,2 59,6 56,7 57,3 56,7 56,1

Полтавська 57,3 59,3 59,4 55,7 54,2 53,3 54,0

Рівненська 56,7 59,2 59,6 57,2 58,5 56,9 55,1

Сумська 56,0 59,9 60,1 56,6 55,6 56,8 57,4

Тернопільська 54,2 55,5 56,2 52,9 51,6 52,0 51,0

Харківська 59,3 61,2 61,5 59,0 59,3 59,7 60,6

Херсонська 58,9 58,7 59,6 56,4 56,1 55,8 56,2

Хмельницька 59,1 59,0 59,7 54,7 52,6 53,9 54,7

Черкаська 58,4 59,4 59,9 56,3 56,5 56,2 56,7

Чернівецька 57,4 57,9 58,7 55,5 54,9 56,2 56,6

Чернігівська 59,2 60,1 60,6 56,8 56,2 55,6 56,1

міста

Київ 63,6 64,5 64,9 62,6 62,0 62,3 61,8

Севастополь 62,0 62,2 62,5 - - - -

Джерело: [290]

475

Таблиця Б.2

Рівень прийому та вибуття працівників, % до середньооблікової кількості штатних працівників

Прийнято Вибули

2010 2012 2013 2014 2015 2016 2017 2010 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 25,3 26,4 26,9 22,8 24,0 26,1 30,5 28,1 30,3 30,6 30,3 30,2 29,2 31,8

АР Крим 32,3 34,0 33,7 - - - - 36,4 39,0 38,1 - - - -

Вінницька область 27,6 29,7 26,2 25,3 25,4 28,0 30,6 31,4 32,7 30,3 28,9 30,4 31,5 30,1

Волинська область 23,8 20,9 22,2 22,7 21,7 24,0 30,1 25,1 26,0 23,7 24,7 24,5 25,4 30,3

Дніпропетровська область 25,0 26,8 26,7 23,7 24,8 27,3 33,7 27,0 30,4 30,4 30,5 31,0 31,1 33,2

Донецька область 24,4 26,6 26,1 18,3 18,7 21,9 22,1 27,4 30,4 31,0 37,2 32,3 24,9 29,4

Житомирська область 22,8 23,5 26,0 22,1 24,2 26,5 25,9 27,3 27,9 29,4 26,3 29,8 28,1 26,9

Закарпатська область 21,8 18,8 21,5 17,6 20,7 24,0 25,4 23,6 23,6 24,8 20,0 25,2 27,5 28,5

Запорізька область 23,8 23,0 24,1 22,8 23,0 25,4 28,0 25,5 27,6 27,4 28,9 25,1 28,4 29,9

Івано-Франківська область 17,4 18,2 17,4 18,2 19,6 22,5 25,9 19,7 21,2 19,5 20,9 23,7 23,8 27,2

Київська область 28,6 28,6 29,1 26,5 25,2 29,1 33,7 30,1 32,5 35,3 33,5 31,0 32,4 35,7

Кіровоградська область 25,4 29,0 29,0 24,4 26,7 30,3 31,9 27,2 33,1 32,0 28,2 30,6 32,1 32,2

Луганська область 23,9 24,1 24,4 20,0 18,6 19,0 20,7 26,3 28,9 32,2 34,9 30,8 25,8 29,3

Львівська область 19,1 19,0 20,0 17,0 20,1 22,6 30,1 21,5 22,8 22,5 21,8 24,4 25,4 30,5

Миколаївська область 27,0 27,2 28,7 24,3 26,1 25,7 30,3 30,1 31,8 32,1 29,3 30,7 29,3 31,5

Одеська область 27,8 28,4 30,4 26,1 27,5 29,2 33,0 30,5 32,7 33,5 32,1 33,1 32,0 34,0

Полтавська область 25,3 27,4 28,0 22,4 24,8 26,1 31,6 28,1 29,9 30,1 27,7 32,4 28,8 33,4

Рівненська область 20,6 20,6 22,6 19,5 18,1 18,9 23,9 22,7 24,4 24,5 23,7 24,7 21,2 26,3

Сумська область 22,9 22,9 22,1 21,6 20,8 21,9 27,2 26,4 25,4 25,1 25,8 23,9 24,5 27,9

Тернопільська область 24,0 22,8 25,4 20,8 22,1 24,7 25,7 26,6 25,1 28,0 24,8 27,1 28,5 27,4

Харківська область 24,3 26,0 25,7 21,6 23,7 25,8 30,7 27,4 29,8 29,0 28,0 28,9 27,3 30,2

Херсонська область 28,1 28,6 30,6 26,5 26,3 28,3 33,7 31,1 33,3 34,8 32,5 34,6 31,2 35,2

Хмельницька область 23,6 23,5 25,1 22,2 22,5 25,9 28,1 27,2 26,7 29,6 25,5 27,2 28,6 29,4

Черкаська область 28,6 30,1 27,7 26,7 24,9 27,5 30,9 31,7 34,2 31,8 31,1 30,0 29,9 32,0

Чернівецька область 24,6 22,6 27,9 23,7 22,6 24,6 31,5 27,3 27,2 29,8 26,8 27,4 27,6 31,0

Чернігівська область 22,8 24,4 25,3 23,5 22,2 23,4 27,5 26,5 28,3 29,4 28,4 27,1 25,9 28,9

м. Київ 29,2 31,8 32,5 26,9 29,0 30,4 36,1 32,0 35,3 35,8 37,8 37,6 34,8 36,9

м. Севастополь 30,4 33,3 30,1 - - - - 36,7 36,8 34,8 - - - -

Джерело: [279; 290]

476

Таблиця Б.3

Рівень вимушеної неповної зайнятості, % до середньооблікової кількості штатних працівників

Знаходились у відпустках без збереження заробітної

плати (на період припинення робіт)

Переведені з економічних причин на неповний

робочий день (тиждень)

2010 2012 2013 2014 2015 2016 2017 2010 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 3,4 1,3 1,0 1,0 0,8 2,1 0,3 13,6 7,0 7,9 9,9 9,2 5,9 1,3

АР Крим 3,8 1,2 0,6 - - - 14,9 7,9 9,4 - - - -

Вінницька область 4,1 1,2 0,6 0,6 0,4 2,3 0,3 13,9 6,8 9,1 10,5 9,2 4,5 0,1

Волинська область 7,3 1,8 1,2 0,9 0,4 2,0 0,0 17,1 7,1 6,2 7,0 6,1 5,1 0,7

Дніпропетровська область 1,6 1,4 1,5 0,7 0,8 1,2 0,2 12,4 5,7 9,9 10,9 10,7 5,3 1,9

Донецька область 1,9 0,8 0,8 2,2 2,1 6,1 0,8 10,8 4,8 7,2 14,2 16,6 11,9 4,8

Житомирська область 4,0 1,5 1,0 0,8 0,7 1,7 0,0 12,6 7,1 7,2 7,9 6,0 3,0 0,6

Закарпатська область 4,5 1,3 0,5 0,3 0,8 3,3 0,4 14,7 8,1 8,7 8,2 6,5 4,3 0,5

Запорізька область 2,8 1,8 1,1 1,2 0,9 1,0 0,2 21,3 15,4 15,6 16,7 15,3 12,5 3,9

Івано-Франківська область 2,8 1,1 0,8 0,9 0,5 1,6 0,1 16,1 10,5 9,8 9,8 9,3 7,0 1,5

Київська область 5,0 1,6 1,4 1,2 0,9 3,3 0,5 13,2 5,9 4,9 6,3 6,2 3,9 1,0

Кіровоградська область 2,0 0,8 0,6 0,6 0,3 1,2 0,1 16,2 7,4 11,7 11,4 9,5 5,4 1,7

Луганська область 2,8 1,6 0,7 1,2 1,1 5,1 2,1 15,6 8,8 9,6 13,2 21,4 15,6 3,8

Львівська область 5,3 2,4 2,0 1,6 1,5 1,9 0,3 16,9 11,6 10,3 10,8 9,3 6,5 1,3

Миколаївська область 2,1 0,9 0,6 0,6 0,5 1,8 0,1 12,1 8,5 8,8 8,7 6,4 4,5 1,3

Одеська область 2,9 1,2 0,9 0,9 0,5 1,7 0,5 13,1 5,3 7,6 7,7 6,3 3,1 0,6

Полтавська область 4,8 0,8 0,7 0,6 0,3 2,5 0,2 15,9 9,0 9,3 12,5 12,7 8,5 2,2

Рівненська область 2,3 0,9 0,7 0,5 0,3 1,6 0,1 14,1 7,3 7,0 7,0 5,4 5,1 0,7

Сумська область 1,5 0,3 0,3 0,2 0,2 0,5 0,0 13,6 7,3 7,8 14,8 12,7 7,9 4,9

Тернопільська область 4,2 1,7 1,5 1,4 0,8 3,2 1,7 13,8 8,2 7,2 6,6 5,9 6,2 2,1

Харківська область 2,2 0,4 0,4 0,4 0,7 1,7 0,0 13,5 5,7 5,4 11,4 11,0 7,2 2,8

Херсонська область 4,1 1,2 1,1 0,8 0,8 0,9 0,1 13,5 6,4 8,7 10,2 9,2 5,6 2,1

Хмельницька область 6,1 3,7 2,8 2,2 1,7 3,6 0,6 14,9 7,8 8,9 8,6 8,0 5,1 2,3

Черкаська область 6,1 1,8 1,2 1,8 0,9 3,7 0,8 13,6 8,0 8,1 8,6 8,1 3,9 2,7

Чернівецька область 3,9 2,7 2,1 1,3 1,3 2,2 0,1 11,5 6,2 5,8 7,6 6,0 5,4 1,1

Чернігівська область 3,0 1,0 1,0 0,5 0,4 0,3 0,0 12,2 7,6 8,5 8,2 8,6 5,0 1,6

м. Київ 4,2 1,1 0,5 0,7 0,4 1,2 0,1 10,6 3,3 3,0 5,2 4,5 2,2 0,5

м. Севастополь 1,5 1,3 0,8 - - - 10,4 5,2 7,1 - - - -

Джерело: [279; 290]

477

Таблиця Б.4

Середньомісячна номінальна заробітна плата штатних працівників, грн

2010 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 2239 3026 3265 3480 4195 5183 7104

АР Крим 1991 2654 2850 - - - -

області

Вінницька 1782 2432 2651 2810 3396 4189 6121

Волинська 1692 2339 2580 2721 3291 4047 5849

Дніпропетровська 2369 3138 3336 3641 4366 5075 6939

Донецька 2549 3496 3755 3858 4980 5989 7764

Житомирська 1785 2369 2561 2763 3271 4000 5836

Закарпатська 1846 2351 2553 2744 3381 4298 6355

Запорізька 2187 2927 3142 3432 4200 5080 6863

Івано-Франківська 1927 2539 2679 2875 3402 4202 6074

Київська 2295 3157 3351 3489 4153 5229 7188

Кіровоградська 1815 2428 2608 2789 3282 3974 5792

Луганська 2271 3090 3337 3377 3427 4637 5862

Львівська 1941 2578 2789 2961 3646 4559 6391

Миколаївська 2122 2822 3094 3344 3984 4887 6709

Одеська 2046 2700 2947 3129 3897 4809 6542

Полтавська 2102 2850 2988 3179 3783 4621 6551

Рівненська 1960 2575 2844 3033 3573 4364 6013

Сумська 1866 2503 2702 2877 3449 4131 5946

Тернопільська 1659 2185 2359 2527 2994 3695 5554

Харківська 2060 2753 2975 3143 3697 4448 6244

Херсонська 1733 2269 2464 2617 3123 4046 5842

Хмельницька 1786 2425 2641 2878 3371 4043 5938

Черкаська 1835 2508 2682 2829 3360 4148 6042

Чернівецька 1772 2329 2484 2578 3050 3828 5621

Чернігівська 1711 2308 2504 2690 3295 4002 5636

міста

Київ 3431 4607 5007 5376 6732 8648 11135

Севастополь 2167 2891 3114 - - - -

Джерело: [279; 290]

478

Таблиця Б.5

Стан виплати заробітної плати

Заборгованість із виплати

заробітної плати, млн. грн.

Кількість працівників економічно

активних підприємств (установ,

організацій), яким не виплачено

заробітну плату станом на 31

грудня, тис. осіб

2014 2015 2016 2017 2014 2015 2016 2017

Україна 1320,0 1880,8 1791,0 2368,4 382,1 185,4 96,6 118,7

АР Крим - - - - - - - -

області

Вінницька 13,3 10,1 11,7 11,8 2,0 0,6 0,3 0,4

Волинська 12,2 16,0 4,4 19,2 5,2 3,8 1,2 3,7

Дніпропетровська 104,1 120,2 142,5 124,1 11,8 12,8 7,6 2,4

Донецька 363,7 360,6 263,3 453,4 212,3 57,9 21,9 47,5

Житомирська 12,8 8,9 5,5 5,3 1,4 1,4 0,2 0,2

Закарпатська 4,1 6,0 3,0 2,4 0,5 0,5 0,3 0,2

Запорізька 59,5 58,3 68,2 126,4 3,6 3,8 7,8 7,3

Івано-Франківська 9,7 4,2 5,5 19,6 0,4 0,0 0,0 0,7

Київська 126,6 122,8 121,4 129,7 5,9 0,4 0,5 0,5

Кіровоградська 31,1 32,3 29,9 10,6 1,9 2,6 1,1 0,5

Луганська 62,7 506,8 412,3 557 65,1 55,4 22,2 24,4

Львівська 77,1 92,8 93,8 82,8 15,9 12,2 2,3 1,9

Миколаївська 41,6 53,4 84,9 103,6 2,8 1,8 2,5 2,0

Одеська 22,9 52,9 47,9 48,5 1,4 1,7 0,5 0,4

Полтавська 25,4 31,4 27,2 37,9 2,4 2,2 1,6 1,3

Рівненська 9,2 12,8 5,4 55,4 1,0 0,9 0,2 2,6

Сумська 71,9 84,9 102,6 118,2 13,0 11,0 9,0 7,0

Тернопільська 5,4 4,4 6,0 4,6 0,4 0,3 1,1 0,6

Харківська 115,3 162,3 230,9 224,5 12,4 4,9 10,0 3,1

Херсонська 15,3 14,8 9,6 7,2 2,6 1,8 0,3 0,3

Хмельницька 8,5 5,7 1,9 5,8 0,9 0,4 0,0 0,2

Черкаська 22,2 24,1 21,0 110,9 2,7 2,1 0,4 7,7

Чернівецька 3,0 1,1 1,9 1,8 0,7 0,3 0,6 0,5

Чернігівська 18,2 19,0 13,7 10,0 2,1 2,1 1,3 0,9

міста

Київ 84,2 75,0 76,5 98,0 13,7 4,5 3,5 2,3

Севастополь - - - - - - - -

Джерело: [276-279]

479

Таблиця Б.6

Питома вага працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами

праці, за регіонами, % до облікової кількості штатних працівників

2005 2007 2009 2011 2013 2015 2017

Україна 27,4 27,5 27,8 28,9 29,5 28,9 28,4

АР Крим 20,5 20,1 20,0 22,3 23,4 - -

області

Вінницька 17,9 19,4 20,0 22,1 21,1 21,8 22,7

Волинська 23,3 24,9 26,0 26,7 26,6 26,5 23,7

Дніпропетровська 37,7 38,4 38,7 39,1 40,8 41,6 42,1

Донецька 42,6 42,5 41,2 42,8 43,9 51,2 47,1

Житомирська 17,9 18,0 18,6 20,6 21,6 22,3 19,4

Закарпатська 12,3 11,1 12,2 11,4 10,0 13,8 7,2

Запорізька 31,5 32,9 33,8 35,8 35,0 37,6 36,8

Івано-Франківська 26,8 23,6 23,9 25,5 25,1 25,0 23,0

Київська 22,5 20,1 20,9 21,3 21,0 23,2 23,7

Кіровоградська 20,8 20,3 20,8 21,3 21,2 25,1 21,0

Луганська 44,6 44,7 46,8 48,9 48,7 40,7 34,0

Львівська 22,4 21,8 21,8 22,9 23,3 24,4 26,0

Миколаївська 14,6 15,9 17,4 19,9 20,7 22,7 22,4

Одеська 13,7 13,5 15,0 15,5 17,5 20,3 23,6

Полтавська 28,0 27,5 28,5 28,6 29,7 30,3 31,4

Рівненська 25,5 26,1 23,3 29,9 30,2 31,5 31,5

Сумська 24,7 25,0 25,8 26,9 27,2 28,5 25,1

Тернопільська 16,5 17,8 18,9 18,2 17,7 20,5 19,4

Харківська 20,7 20,9 21,6 21,6 22,5 23,0 24,0

Херсонська 18,3 18,4 16,6 16,6 15,9 12,9 14,0

Хмельницька 18,3 21,2 20,5 23,0 24,3 22,7 24,5

Черкаська 22,3 21,0 21,2 23,2 23,0 27,2 25,7

Чернівецька 11,3 10,8 10,5 11,9 11,6 12,3 12,6

Чернігівська 18,1 17,7 17,4 17,4 16,6 17,3 17,5

міста

Київ 18,2 16,5 17,6 15,8 16,8 18,2 22,3

Севастополь 21,0 24,1 21,6 21,2 23,6 - -

Джерело: [369]

480

Таблиця Б.7

Стан укладення колективних договорів

2015 2016 2017

тис.

осіб

у %

до

об

лік

ової

кіл

ькост

і

шта

тни

х

прац

івн

иків

тис.

осіб

у %

до

об

лік

ової

кіл

ькост

і

шта

тни

х

прац

івн

иків

тис.

осіб

у %

до

об

лік

ової

кіл

ькост

і

шта

тни

х

прац

івн

иків

Україна 6343,3 77,3 6140,4 75,9 6007,3 75,.6

АР Крим - - - - - -

області

Вінницька 208,9 73,7 204,8 74,9 216,6 77,9

Волинська 153,2 83,9 153,7 83,9 150,2 80,8

Дніпропетровська 645,2 78,2 662,4 81,8 609,7 75,1

Донецька 395,8 84,6 399,9 85,7 342,1 84,1

Житомирська 187,3 83,6 189,5 84,9 186,4 85,3

Закарпатська 153,8 85,2 152,7 85,2 151,5 86,9

Запорізька 336,7 85,0 308,6 81,5 309,4 82,7

Івано-Франківська 182,0 86,7 176,7 85,2 174,1 85,0

Київська 242,0 70,6 194,3 55,6 185,0 52,8

Кіровоградська 153,5 84,7 150,9 84,3 158,4 88,5

Луганська 147,8 88,3 116,8 77,8 96,6 84,5

Львівська 400,7 79,4 374,6 75,4 360,7 73,2

Миколаївська 169,5 81,2 164,4 81,3 158,0 79,9

Одеська 339,0 76,2 299,6 68,2 309,6 70,2

Полтавська 261,9 82,4 246,3 77,7 243,0 79,1

Рівненська 153,0 77,0 153,1 79,2 152,2 81,0

Сумська 199,7 88,6 183,4 83,7 181,2 85,2

Тернопільська 113,4 69,5 103,8 65,9 106,6 68,2

Харківська 483,2 82,2 495,2 84,1 484,5 84,4

Херсонська 139,3 81,3 131,5 78,7 129,2 78,0

Хмельницька 175,6 78,6 152,9 70,1 148,5 70,2

Черкаська 185,2 82,5 184,0 83,1 180,2 79,8

Чернівецька 96,7 78,2 99,9 81,0 96,1 79,0

Чернігівська 157,0 80,2 153,6 78,8 154,4 80,6

міста

Київ 662,9 57,5 687,9 59,9 723,1 62,1

Севастополь - - - - - -

Джерело: [244-245, 279]

481

Таблиця Б.8

Використання робочого часу, %

2013 2014 2015 2016 2017

Україна 87,2 86,2 86,7 84,1 84,.8

АР Крим - - - - -

області

Вінницька 87,5 87,2 87,3 83,0 83,9

Волинська 86,8 86,6 87,1 84,1 84,9

Дніпропетровська 86,5 86,1 86,4 86,2 86,8

Донецька 85,9 80,2 79,3 80,5 81,5

Житомирська 86,6 86,0 86,4 82,2 82,8

Закарпатська 87,1 86,9 87,3 81,6 81,9

Запорізька 86,3 85,8 86,6 85,3 86,3

Івано-Франківська 86,2 86,3 86,7 79,3 80,0

Київська 87,8 87,4 88,1 85,4 85,6

Кіровоградська 87,8 87,2 87,8 84,5 85,2

Луганська 85,3 81,0 73,4 76,8 78,0

Львівська 86,5 85,9 86,7 81,6 82,7

Миколаївська 87,5 86,9 87,7 84,3 84,8

Одеська 88,7 88,2 88,5 85,2 85,8

Полтавська 87,0 86,1 86,4 84,5 85,5

Рівненська 86,3 85,9 86,7 80,3 80,0

Сумська 87,1 86,0 86,3 82,4 83,4

Тернопільська 86,5 86,0 86,9 79,9 81,6

Харківська 87,9 86,9 87,2 85,5 86,4

Херсонська 88,4 87,9 88,2 85,9 86,2

Хмельницька 87,6 87,7 87,9 83,5 84,3

Черкаська 87,3 86,8 87,7 84,6 85,0

Чернівецька 87,2 86,8 87,5 81,0 81,6

Чернігівська 87,2 86,5 87,2 83,4 84,0

міста

Київ 89,5 88,9 89,3 87,5 88,0

Джерело: [276-279]

482

Таблиця Б.9

Частка нарахувань за невідпрацьований час у загальному фонді

оплати праці, % до фонду оплати праці

2014 2015 2016 2017

Україна 9,3 5,8 8,5 5,5

АР Крим - - - -

області

Вінницька 8,8 6,2 8,5 5,0

Волинська 10,0 5,6 8,8 6,4

Дніпропетровська 9,9 5,7 9,8 6,2

Донецька 12,1 7,0 10,0 6,0

Житомирська 9,5 5,2 8,7 5,1

Закарпатська 9,4 3,8 8,6 3,1

Запорізька 9,7 6,5 9,2 6,1

Івано-Франківська 9,2 5,2 9,0 5,4

Київська 8,9 6,2 7,8 5,6

Кіровоградська 9,4 5,1 9,2 5,4

Луганська 11,1 5,8 10,2 5,5

Львівська 9,3 5,4 8,9 5,4

Миколаївська 9,2 5,4 8,3 5,5

Одеська 8,6 5,8 8,2 4,8

Полтавська 9,3 5,9 8,4 6,0

Рівненська 9,6 6,4 9,5 5,5

Сумська 9,6 5,7 8,8 5,8

Тернопільська 9,1 5,2 8,6 4,3

Харківська 8,9 5,5 8,4 5,9

Херсонська 8,8 6,0 8,5 5,9

Хмельницька 8,8 5,7 8,6 5,0

Черкаська 8,8 5,5 7,8 5,7

Чернівецька 9,3 5,4 9,0 5,7

Чернігівська 9,1 5,4 8,6 5,3

міста

Київ 7,6 4,8 7,1 4,0

Севастополь - - - -

Джерело: [276-279]

483

Таблиця Б.10

Обсяг реалізованої продукції, млн. грн.

2010 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 3366228,2 4050215,0 4170659,9 5159067,1 6237535,2 8312271,9

АР Крим 61845,8 100535,8 - - -

області

Вінницька 45113,3 56703,1 79376,0 116940,0 140332,5 169433,8

Волинська 42714,1 62540,2 68564,7 93409,7 116519,5 165999,2

Дніпропетровська 398025,9 462332,3 499870,1 616713,6 709320,0 944954,7

Донецька 514578,8 597209,1 386901,9 337284,5 354231,1 414602,4

Житомирська 29200,1 37970,0 46415,0 58451,3 87748,5 105715,7

Закарпатська 27468,7 36977,5 43947,8 52155,8 55626,7 67258,5

Запорізька 115994,4 124887,0 150914,2 201042,1 238253,8 304353,8

Івано-Франківська 36198,0 53704,3 50516,4 64685,9 80952,1 95606,4

Київська 156795,5 246177,7 273566,0 351032,1 406724,5 446417,3

Кіровоградська 30012,6 50941,0 61831,9 73230,8 83212,6 93962,9

Луганська 114339,9 115668,1 49535,0 38760,9 53696,7 45026,4

Львівська 109323,6 144168,0 166394,0 207671,8 233232,1 301741,2

Миколаївська 51666,3 60505,6 70895,1 106192,6 132871,8 146880,2

Одеська 143992,5 151549,3 173515,2 234858,7 305497,7 362594,0

Полтавська 109583,9 120084,0 142371,5 196245,7 224589,5 279937,6

Рівненська 24588,3 33761,1 44074,4 51056,6 59850,2 72962,7

Сумська 30061,6 39266,1 47407,1 69635,0 81620,7 100237,0

Тернопільська 24016,3 54943,6 66896,2 83108,3 55989,0 71747,6

Харківська 165317,5 184589,6 202379,5 277487,7 313228,6 386554,2

Херсонська 32165,3 32571,7 38490,4 53781,8 65752,3 77095,6

Хмельницька 29309,6 41791,0 51693,3 69288,9 81372,8 106986,6

Черкаська 55104,7 69263,7 84346,4 119639,4 136484,8 164479,4

Чернівецька 15818,3 18875,0 21712,5 26732,2 31235,0 39754,1

Чернігівська 26378,0 39254,4 47262,3 68875,0 87026,4 108783,3

міста

Київ 1182944,1 1381264,9 1590825,3 1988260,0 2568565,2 3239187,3

Севастополь 24089,3 16538,2 - - - -

Джерело: [289, 291]

484

Таблиця Б.11

Фінансові результати підприємств до оподаткування, млн грн

2010 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 58334,0 29283,2 -523587,0 -340126,6 -22201,5 274831,6

АР Крим -525,5 -4302,4 - - -

області

Вінницька 989,8 638,1 -1231,9 5228,7 9441,7 10004,2

Волинська 307,9 -584,7 -6768,9 -3180,1 351,6 2123,8

Дніпропетровська 21157,5 6792 -54878,6 -46590,6 -128388,4 51394,5

Донецька 10362 -1579,3 -42873,6 -61704,2 -15406,7 -25612,6

Житомирська 38,9 -16,5 -2470,6 3,1 2552,1 2004,9

Закарпатська -90,4 117 -2100,6 -1586,7 1479,6 -280,7

Запорізька 4832,9 6048,3 -9079,9 -2724,3 13799,3 20951,6

Івано-Франківська -639,2 -1016,8 -9126,5 -7186,2 -2868,6 -407,4

Київська 1332,1 7512,8 -28969,4 -18556,4 8199,7 13080,0

Кіровоградська 1392,8 1088,2 -3263,1 -4187,2 6981,3 777,1

Луганська -1070,5 -8355,4 -46595,7 -51543,1 -25234,5 -25802,8

Львівська 4 2772,6 -8753,2 -7630,1 2152,7 5365,7

Миколаївська 1765,3 1068,5 -8758,4 -2663,5 -232,9 3713,4

Одеська -206,2 -400,6 -30325,2 -15780 -1314,8 6844,9

Полтавська 4908,9 6332,8 -3198,9 4001,2 9045,6 12179,5

Рівненська -464,8 -1617,4 -7610,9 -5308,1 118,2 803,2

Сумська 519,7 885,9 -678,8 4653,5 6015,6 5365,1

Тернопільська 197,9 297,2 -5796,2 -2088 -55,3 -4865,3

Харківська -1664,1 1935,2 -6708 -2701,8 2881,5 9880,5

Херсонська 82,3 228 -2500,6 2378,9 3748,5 4040,1

Хмельницька 735,6 547,4 -3396,1 -479,9 3005,9 1846,2

Черкаська 1176,9 430,2 -5833,6 3719 6417 6955,0

Чернівецька -222,3 -129,5 -910,2 417,8 426,7 -227,8

Чернігівська 1321,3 100,5 -3136,6 3502,2 2227,7 6444,0

міста

Київ 11976,6 10708,3 -228622 -130121 72455 168254,5

Севастополь 114,6 -217,2 - - - -

Джерело: [291]

485

Таблиця Б.12

Рентабельність операційної діяльності підприємств, %

Рівень рентабельності (збитковості)

2010 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 4,0 3,9 -4,1 1,0 7,4 8,8

АР Крим 3,4 2,3 … … … …

області

Вінницька 6,2 6,0 10,0 15,5 14,1 11,3

Волинська 5,3 1,3 -2,5 6,7 7,7 12,3

Дніпропетровська 6,5 6,5 -3,7 -2,3 6,6 11,1

Донецька 1,7 1,3 4,5 -7,5 1,6 -1,3

Житомирська 3,0 2,9 -1,3 5,5 8,4 6,2

Закарпатська 2,6 3,4 -0,9 1,1 8,0 3,2

Запорізька 7,2 8,7 9,2 11,3 14,6 13,4

Івано-Франківська 2,5 3,0 -2,5 3,8 3,9 4,0

Київська 5,9 4,3 -6,7 -0,6 7,9 9,5

Кіровоградська 9,7 8,0 10,8 -2,5 16,4 3,1

Луганська -1,3 -5,2 -20,8 -18,7 -9,8 -22,6

Львівська 3,2 5,5 1,8 3,2 5,7 5,6

Миколаївська 7,4 6,2 0,7 9,8 6,9 10,6

Одеська 4,4 4,3 -13,8 -2,0 6,9 9,0

Полтавська 8,1 9,4 12,0 14,6 12,1 10,2

Рівненська 1,2 -1,8 -13,2 -6,9 2,8 4,9

Сумська 4,9 7,2 13,0 21,4 18,1 13,3

Тернопільська 5,2 8,3 -6,1 12,1 9,9 9,8

Харківська 4,7 5,6 1,5 4,9 6,7 7,2

Херсонська 5,3 4,6 -2,9 12,0 12,7 11,3

Хмельницька 7,2 7,7 4,0 9,6 13,3 13,5

Черкаська 5,2 2,7 0,1 9,8 11,3 9,1

Чернівецька 0,5 3,3 0,3 6,8 5,3 -0,5

Чернігівська 12,8 4,4 5,4 16,4 9,4 11,9

міста

Київ 3,4 3,4 -10,1 -1,1 7,0 10,7

Севастополь

2,8 0,6 ... … … …

Джерело: [289, 291]

486

Таблиця Б.13

Внутрішні поточні витрати на наукові та науково-технічні роботи,

тис. грн.

2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 10335136,5 10890923,8 10083644,4 11884057,4 10954702,7 12597482,9

АР Крим 174994,5 145181,6 … … … …

області

Вінницька 38072,4 32439,6 38629,9 33222,3 38875,1 44792,5

Волинська 19472,0 20405,7 12276,7 17732,7 13604,1 18334,9

Дніпропетровська 894356,7 916626,5 1084894,6 1400840,0 1809644,6 2227651,4

Донецька 473046,2 502887,1 235902,8 168079,8 17695,0 13230,1

Житомирська 25586,4 22994,5 22736,2 19080,8 21314,5 27891,4

Закарпатська 35537,1 36857,0 32480,8 38943,0 46384,3 55113,6

Запорізька 553318,7 474362,1 430087,3 479470,6 681612,6 856122,2

Івано-

Франківська

62748,3 37424,1 39237,4 40954,4 20323,1 27809,6

Київська 259624,8 187897,1 185538,7 214430,8 264118,8 280794,8

Кіровоградська 31760,2 30051,2 33121,1 56936,4 68847,0 72925,0

Луганська 166876,9 146177,8 67356,2 28743,9 23051,7 25853,9

Львівська 298255,7 304697,0 288070,2 299780,5 260209,9 343178,7

Миколаївська 207863,6 613540,1 249916,3 308543,0 380053,0 328281,9

Одеська 223417,7 227550,9 208528,6 250216,3 231945,4 263733,6

Полтавська 72617,6 67728,9 59389,6 55802,8 53917,5 64799,4

Рівненська 15006,1 14432,0 12256,8 11232,7 9327,1 13698,8

Сумська 165545,9 136746,0 129451,9 124443,0 126841,5 157421,3

Тернопільська 14532,2 12551,3 11317,5 11116,0 14052,4 19200,1

Харківська 1969745,4 1940410,4 1954456,1 2007665,3 1993059,0 2170523,8

Херсонська 47249,7 45375,3 45916,2 35052,1 47150,0 71399,3

Хмельницька 14092,6 12884,6 14612,4 15644,3 12525,9 16974,4

Черкаська 54930,2 59179,0 55222,9 100660,7 112026,6 72174,0

Чернівецька 33835,9 37592,5 36282,0 45671,5 60836,8 68003,0

Чернігівська 32848,0 67465,3 37250,5 51448,9 41000,7 43464,2

міста

Київ 4313215,9 4641727,8 4798711,7 6068345,6 4606286,1 5314111,0

Севастополь 136585,8 155738,4 … … … …

Джерело: [289, 291]

487

Таблиця Б.14

Валовий регіональний продукт

ВРП (у фактичних цінах, млн грн) ВРП у розрахунку на одну особу

(у фактичних цінах, грн)

2012 2013 2014 2015 2016 2017* 2012 2013 2014 2015 2016 2017*

Україна 1459096 1522657 1586915 1988544 2385367 2444235 32002 33473 36904 46413 55899 70224,3

АР Крим 44536 46393 - - - 22675 23595 - - - -

області

Вінницька 33024 36191 43990 59871 74411 75304 20253 22303 27249 37270 46615 47788

Волинська 20005 20622 24195 31688 35744 36924 19249 19817 23218 30387 34310 35556

Дніпропетровська 147970 152905 176540 215206 244478 252057 44650 46333 53749 65897 75396 78009

Донецька 170775 164926 119983 115012 137500 127188 38907 37830 27771 26864 32318 30279

Житомирська 24849 25676 29815 38425 47919 49213 19551 20286 23678 30698 38520 39970

Закарпатська 21404 21400 24120 28952 32390 30900 17088 17044 19170 22989 25727 24560

Запорізька 54828 54352 65968 89061 104323 109226 30656 30526 37251 50609 59729 63387

Івано-Франківська 32286 33196 37643 45854 51404 54642 23379 24022 27232 33170 37220 39668

Київська 69663 68931 79561 104030 128638 135327 40483 39988 46058 60109 74216 77141

Кіровоградська 22056 25313 28758 38447 46021 43812 22082 25533 29223 39356 47469 45816

Луганська 58767 55108 31393 23849 31356 27092 25950 24514 14079 10778 14251 12497

Львівська 61962 63329 72923 94690 114842 116565 24387 24937 28731 37338 45319 46080

Миколаївська 29205 32030 35408 48195 57815 57006 24838 27355 30357 41501 50091 49947

Одеська 64743 69760 74934 99761 119800 127707 27070 29118 31268 41682 50159 53589

Полтавська 56580 58464 69831 95867 116272 111389 38424 39962 48040 66390 81145 78785

Рівненська 21795 22004 28724 35252 39469 39666 18860 19003 24762 30350 33958 34176

Сумська 24933 26765 30397 41567 46287 48000 21722 23517 26943 37170 41741 43864

Тернопільська 17957 18085 21676 26656 31072 32191 16644 16819 20228 24963 29247 30590

Харківська 82223 85315 96596 124843 154871 154561 29972 31128 35328 45816 57150 57372

Херсонська 19357 20767 23250 32215 38743 38937 17910 19311 21725 30246 36585 37190

Хмельницька 26237 26426 32162 41088 48859 53256 19920 20165 24662 31660 37881 41789

Черкаська 31265 33087 38466 50843 59412 58224 24558 26168 30628 40759 48025 47710

Чернівецька 13166 13757 15049 18506 21239 21303 14529 15154 16552 20338 23365 23495

Чернігівська 23934 24237 28156 36966 43362 43232 22096 22603 26530 35196 41726 42381

м. Київ 275685 312552 357377 451700 559140 600516 97429 109402 124163 155904 191736 204639

м. Севастополь 9891 11066 - - - - 25872 28765 - - -

*попередні дані

Джерело: [31, 136, 291]

488

Таблиця Б.15

Індекс споживчих цін, % до попереднього року

2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 109,1 104,6 99,8 100,5 124,9 143,3 112,4 113,7

АР Крим 109,6 106,0 98,4 99,5 - - - -

області

Вінницька 107,0 102,8 99,0 99,7 123,3 138,8 110,0 113,0

Волинська 108,1 103,2 99,0 99,7 125,9 143,3 111,8 114,6

Дніпропетровська 109,3 104,3 99,7 100,4 125,7 142,6 112,7 112,8

Донецька 110,3 105,0 101,3 101,3 122,0 146,9 111,6 115,9

Житомирська 108,9 103,9 99,0 99,4 125,2 143,7 112,6 113,0

Закарпатська 108,5 103,0 98,8 99,7 125,7 144,0 111,7 113,9

Запорізька 109,7 104,6 99,3 100,3 125,7 142,1 112,3 114,1

Івано-Франківська 108,3 102,9 99,3 100,0 125,0 143,4 110,9 113,7

Київська 107,9 103,9 99,1 99,9 124,7 144,3 112,2 113,8

Кіровоградська 108,5 103,7 98,8 100,1 124,4 141,3 112,3 113,8

Луганська 110,5 105,6 100,3 101,3 125,2 138,8 110,7 114,9

Львівська 109,7 104,9 99,3 100,2 126,7 145,2 111,9 113,0

Миколаївська 110,0 104,4 99,3 100,7 124,9 143,5 112,2 113,5

Одеська 110,5 105,4 99,4 100,9 127,2 144,6 113,6 114,6

Полтавська 108,4 103,7 99,1 99,6 123,8 145,0 114,2 113,1

Рівненська 108,3 103,4 98,9 99,3 127,0 144,9 112,3 115,0

Сумська 108,9 103,6 98,8 99,5 124,7 145,5 114,2 113,6

Тернопільська 108,5 103,7 98,9 99,2 125,4 145,1 111,6 113,3

Харківська 109,0 104,1 99,2 99,6 125,3 144,2 114,1 113,8

Херсонська 110,6 104,5 99,4 100,5 124,1 145,8 112,8 114,4

Хмельницька 109,6 104,0 99,6 100,0 123,7 142,5 111,4 113,8

Черкаська 109,0 103,5 99,5 100,3 124,2 143,8 112,7 114,6

Чернівецька 108,2 102,4 98,8 99,9 123,5 142,0 111,0 112,4

Чернігівська 109,5 103,6 98,8 99,4 126,7 145,6 112,8 113,9

міста

Київ 109,8 106,1 101,6 101,5 125,8 138,6 114,0 113,4

Севастополь 112,8 106,7 100,7 100,2 - - - -

Джерело: [289, 291]

489

Таблиця Б.16

Міграційний рух населення, тис. осіб 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 31,9 22,6 14,2 10,6 12,0

АР Крим 5,1 - - - -

області

Вінницька -0,8 0,3 0,7 -2,5 -4,6

Волинська 0,3 0,7 0,1 -1,3 -0,8

Дніпропетровська -0,4 0,4 -1,4 -2,3 24,1

Донецька -3,3 -10,7 -9,2 -3,6 -23,9

Житомирська -0,5 -0,5 -1,3 0,1 -0,9

Закарпатська -1,2 -0,8 -1,7 -1,0 -0,1

Запорізька -1,0 -0,8 -0,8 -1,7 -2,7

Івано-Франківська 0,9 1,2 1,9 0,1 1,5

Київська 10,1 11,1 11,2 11,4 30,7

Кіровоградська -1,7 -0,8 -0,7 0,0 -1,7

Луганська -1,8 -8,1 -5,6 -2,5 -19,1

Львівська -0,2 1,6 1,3 5,0 2,7

Миколаївська -0,8 0,7 0,2 -1,4 -1,9

Одеська 5,8 4,6 1,0 3,4 4,7

Полтавська 0,5 1,1 1,0 -0,2 -0,7

Рівненська -0,9 -0,2 -0,8 -0,3 -1,8

Сумська -1,5 -0,4 -1,0 1,1 -0,7

Тернопільська -1,1 0,1 0,3 -1,5 -1,4

Харківська 5,6 8,3 5,0 0,8 12,1

Херсонська -1,9 -0,9 -0,3 -1,0 -2,7

Хмельницька -1,0 0,0 -0,2 -1,9 -2,8

Черкаська -0,5 0,3 -0,2 -2,1 -0,5

Чернівецька 1,4 1,4 1,0 -0,5 0,4

Чернігівська -0,9 -0,4 0,2 -0,8 -2,1

міста

Київ 18,4 14,4 13,5 13,3 4,2

Севастополь 3,3 - - - -

Джерело: [290]

490

Таблиця Б.17

Економічно-активне населення, % до населення віком 15‒70 років

2010 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 63,7 64,6 65,0 62,4 62,4 62,2 62,0

АР Крим 64,5 65,9 66,1 - - -

області

Вінницька 63,9 64,6 65,1 62,9 63,4 62,8 61,9

Волинська 63,6 64,5 64,8 60,9 58,8 57,7 55,8

Дніпропетровська 64,9 65,7 66,5 65,5 65,6 64,1 63,4

Донецька 63,7 65,2 65,4 60,9 58,3 58,3 57,9

Житомирська 65,9 65,6 66,0 63,4 62,5 63,0 63,3

Закарпатська 63,1 63,0 63,5 62,2 61,9 60,9 60,1

Запорізька 64,3 65,2 65,6 63,6 62,5 62,2 61,8

Івано-Франківська 57,0 58,7 59,8 58,6 59,8 60,0 60,1

Київська 63,2 63,2 63,4 61,8 62,0 62,0 62,1

Кіровоградська 62,4 64,0 64,5 61,0 60,9 60,4 60,8

Луганська 61,6 62,5 63,3 58,7 64,7 66,2 65,6

Львівська 62,9 63,2 63,3 60,5 60,5 60,6 60,8

Миколаївська 64,5 65,0 65,4 63,0 64,0 63,6 63,3

Одеська 61,3 62,8 63,0 60,8 61,2 60,8 60,4

Полтавська 63,4 64,8 64,7 62,9 61,7 61,0 61,4

Рівненська 64,0 65,6 65,7 64,1 65,0 63,6 62,3

Сумська 62,7 65,5 65,1 62,5 61,8 62,6 63,1

Тернопільська 60,6 61,6 62,0 59,6 58,5 58,7 57,9

Харківська 63,9 65,7 65,7 63,9 63,8 63,8 64,5

Херсонська 64,4 64,3 65,2 62,6 62,5 62,8 63,1

Хмельницька 64,7 64,6 64,9 60,3 58,6 59,5 60,1

Черкаська 64,9 65,3 65,8 62,8 62,6 62,7 63,2

Чернівецька 62,7 63,0 63,4 61,0 60,5 61,5 61,8

Чернігівська 66,2 66,7 66,8 63,9 62,9 62,6 63,1

міста

Київ 67,5 68,2 68,4 67,1 66,7 66,7 66,4

Севастополь 66,0 66,1 66,3 - - -

Джерело: [290]

491

Таблиця Б.18

Рівень безробіття, % до економічно-активного населення у віці 15‒70

років

2010 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 8,1 7,5 7,2 9,3 9,1 9,3 9,5

АР Крим 6,2 5,8 5,7 - - - -

області

Вінницька 10,0 8,8 8,4 10,5 8,9 9,7 10,7

Волинська 8,5 8,1 7,8 9,9 9,8 11,5 12,5

Дніпропетровська 7,1 6,6 6,5 8,0 7,2 7,9 8,5

Донецька 8,4 8,0 7,8 11,0 13,8 14,1 14,6

Житомирська 9,8 9,7 9,3 11,5 11,3 11,2 10,8

Закарпатська 8,7 8,7 7,8 9,2 9,2 10,0 10,5

Запорізька 7,5 7,0 6,6 8,4 9,7 10,0 10,7

Івано-Франківська 8,2 7,9 7,2 8,1 8,4 8,8 8,5

Київська 7,3 6,3 6,1 8,0 6,4 6,8 6,5

Кіровоградська 8,9 8,4 7,9 11,2 11,4 12,4 12,2

Луганська 7,2 6,4 6,2 11,4 15,6 16,0 16,6

Львівська 7,8 7,5 7,1 8,6 8,2 7,7 7,5

Миколаївська 8,4 7,9 7,4 9,1 8,9 9,7 10,3

Одеська 6,1 5,8 5,3 6,7 6,5 6,8 7,3

Полтавська 9,7 8,6 8,2 11,5 12,1 12,6 12,0

Рівненська 11,4 9,8 9,4 10,6 9,9 10,6 11,6

Сумська 10,6 8,6 7,7 9,5 10,1 9,3 9,1

Тернопільська 10,5 9,8 9,4 11,3 11,8 11,5 11,9

Харківська 7,2 6,8 6,4 7,8 7,1 6,4 6,1

Херсонська 8,6 8,7 8,5 9,9 10,2 11,2 11,1

Хмельницька 8,6 8,6 8,0 9,4 10,2 9,4 8,9

Черкаська 9,9 9,0 8,9 10,2 9,8 10,4 10,2

Чернівецька 8,5 8,0 7,4 9,0 9,3 8,7 8,4

Чернігівська 10,5 9,8 9,3 11,2 10,7 11,3 11,2

міста

Київ 5,8 5,5 5,2 6,7 7,0 6,7 6,9

Севастополь - - - - - - -

Джерело: [290]

492

Таблиця Б.19

Наявний дохід у розрахунку на одну особу, грн

2013 2014 2015 2016 2017

Україна 26719,4 26782,1 31044,3 35776,9 43592,8

АР Крим 22793,2 - - - -

області

Вінницька 23000,6 23421,7 28875,7 33592,1 41411,2

Волинська 19804,9 20137,2 24222,3 28680,2 35710,3

Дніпропетровська 30300,6 32036,2 38403,8 43199,0 52167,9

Донецька 31048,5 26234,4 20595,4 19520,8 22597,4

Житомирська 21652,1 22102,1 27041,6 31610,9 39447,4

Закарпатська 17929,3 17358,1 21686,5 25401,1 30930,5

Запорізька 28388,1 30181,8 35546,7 42141,9 50518,1

Івано-Франківська 20987,8 20356,7 25748,0 30371,4 36988,5

Київська 27390,6 28443,3 33207,4 38713,4 48032,6

Кіровоградська 21671,4 21954,1 26631,2 31322,3 38583,8

Луганська 25590,3 19788,3 14882,5 12347,4 14077,3

Львівська 23138,3 23595,2 28772,1 33978,5 41908,9

Миколаївська 23868,8 23458,5 28580,0 33636,3 41608,6

Одеська 25571,8 24242,0 31542,6 37905,7 46484,4

Полтавська 25371,2 26195,7 31243,1 36526,6 44822,2

Рівненська 21165,0 21781,0 25951,8 29932,9 36539,6

Сумська 23558,6 23938,1 29810,4 34701,1 41998,4

Тернопільська 18993,8 18400,5 23277,8 26826,1 32898,3

Харківська 26098,2 26274,0 31459,1 36881,4 44662,3

Херсонська 21724,0 20727,9 27066,9 31613,8 38001,5

Хмельницька 22789,0 22686,1 28525,2 33036,1 40022,7

Черкаська 21633,2 21760,5 26226,6 30969,2 38298,3

Чернівецька 19438,2 18475,6 23137,7 27055,0 33099,0

Чернігівська 23599,7 23093,4 27690,2 31898,6 38975,4

міста

Київ 55841,6 62715,1 75794,4 91525,6 111739,5

Севастополь 26584,4 - - - -

Джерело: [73, 290]

493

Таблиця Б.20

Капітальні інвестиції в розрахунку на одну особу, грн

2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 4137,9 5709,6 6467,1 5908,9 5122,9 6399,9 8451,6 10598,0

АР Крим 3541,7 8652,4 9375,3 7894,7 … … … …

області

Вінницька 2163,0 3116,0 3587,4 3781,6 3530,5 4610,2 5224,0 7451,8

Волинська 1708,5 2489,5 3139,5 3205,6 3261,2 5929,3 6144,0 6790,8

Дніпропетровська 4791,6 6651,2 6798,9 6457,8 6204,0 7944,9 10239,5 13294,8

Донецька 3379,3 6084,2 7248,4 6421,5 3054,0 1945,6 2806,0 4102,5

Житомирська 1567,5 1973,4 2274,4 2373,0 2305,5 3229,0 4477,5 6244,4

Закарпатська 1773,9 2449,0 2189,2 2111,9 2101,9 3007,0 3712,2 4478,7

Запорізька 4410,3 3718,1 4030,0 3842,7 3974,1 4431,1 6323,7 9176,2

Івано-Франківська 3178,7 3090,5 3749,0 3478,3 4956,1 6964,6 5765,8 7055,2

Київська 6611,5 10318,1 11875,7 12046,9 11415,8 14121,6 19340,1 19840,4

Кіровоградська 2107,2 3994,0 4611,3 3273,1 3193,6 4180,6 6599,2 7669,2

Луганська 2458,2 3064,8 3638,3 5067,9 2347,0 932,9 1877,4 1529,6

Львівська 3491,9 4798,6 4429,5 3893,7 3792,1 5317,1 7395,5 9590,8

Миколаївська 3729,6 3642,2 3996,3 4280,2 3235,5 5161,2 8435,7 9762,3

Одеська 4087,7 3931,7 6145,7 4978,3 3924,4 4190,7 7036,7 9394,4

Полтавська 4233,0 5329,8 6975,8 6553,2 6106,2 5805,8 10712,0 11225,3

Рівненська 1683,0 2226,7 2400,1 2452,7 2420,0 3735,0 3723,7 5278,8

Сумська 1878,3 2617,0 2506,3 2395,7 2485,0 3281,8 5207,0 6331,6

Тернопільська 1974,2 2339,4 3137,6 2776,1 2424,2 3595,3 4615,0 6793,9

Харківська 2935,9 4769,5 5410,8 3409,9 2954,6 4151,1 6141,1 7219,2

Херсонська 1735,5 2478,8 2256,6 1978,4 2065,9 2921,4 4341,3 7012,4

Хмельницька 2220,7 2686,2 2655,7 2782,5 3134,7 5259,5 7090,6 8224,4

Черкаська 2200,5 2524,3 2978,4 2707,3 2604,9 3606,6 5268,7 6663,8

Чернівецька 1902,4 1989,9 2468,5 2494,9 1861,6 3075,6 2945,9 3308,6

Чернігівська 1726,2 2209,6 2547,3 2671,8 2490,0 3407,8 5160,3 7219,7

міста

Київ 19530,3 25725,9 28552,9 24975,3 23910,0 30861,2 36974,2 47093,3

Севастополь 4115,8 4577,1 5532,0 6275,3 … … … …

Джерело: [289, 291]

494

Таблиця Б.21

Кількість виявлених злочинів, випадків*

2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Україна 500902 515833 443665 563560 529139 565182 592604 523911

АР Крим 33333 37427 33139 34667 9411 363 401 212

області

Вінницька 12746 12661 9793 14880 14599 16782 16488 14325

Волинська 8262 8439 6326 8366 7691 10722 11947 10834

Дніпропетровська 49145 46877 40967 50388 48311 50146 46330 44343

Донецька 62069 60563 48554 57558 55860 34677 29832 26091

Житомирська 10074 10553 10069 10141 10382 13852 16919 14836

Закарпатська 6724 7194 5722 10356 10852 11378 9477 11183

Запорізька 27625 27543 25249 30335 33667 41804 47856 31944

Івано-Франківська 5693 5825 4989 7884 7590 8512 9893 8244

Київська 16432 17376 15217 17469 17538 25168 29113 25720

Кіровоградська 11864 12349 10603 13663 17275 18361 18538 16711

Луганська 31677 31442 26218 39757 29614 12537 12290 11363

Львівська 17138 16293 15892 20645 21645 33204 36887 27526

Миколаївська 12564 13559 10310 13012 14617 19454 15696 16798

Одеська 24623 25323 24474 31225 25731 29364 34650 32576

Полтавська 16239 15153 12668 17872 18064 23548 23076 22676

Рівненська 7386 7389 5651 8828 10509 11093 12016 11413

Сумська 10599 10501 8930 13625 14525 14317 14435 12450

Тернопільська 5311 5287 4273 5567 5652 7195 7042 7627

Харківська 28126 35550 30711 35031 32069 40949 50563 34986

Херсонська 12240 13463 11452 15035 14572 16071 15696 16760

Хмельницька 10790 11413 8712 9382 10098 12620 12213 11644

Черкаська 9606 11182 9585 13226 12264 16438 18632 17756

Чернівецька 6599 6010 4867 7162 8090 9186 8424 9213

Чернігівська 9503 9330 8221 10221 10429 15801 15808 14932

міста

Київ 35946 37302 33983 47389 55806 66059 77125 70662

Севастополь 5490 7055 6464 7929 2087 38 67 43

* Ураховуючи дані тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м.

Севастополя за січень–березень 2014 року та всі повідомлення про злочини, які вчинені на

тимчасово окупованій території та зареєстровані іншими територіальними органами

досудового розслідування

Джерело: [275; 290]

495

Таблиця Б. 22

Рейтингова оцінка областей України за станом показників економічно-активного населення в системі

регіональних економічних відносин у 2016-2017 рр.

Регіони

Рейтинг регіонів зв показниками

Загальний

Рейтинг Зайнятість

населення у

віці 15‒70 років

Рівень

прийому

працівників

Рівень

вибуття

працівників

Частка

працівників у

відпустках

без

збереження

заробітної

плати

Частка

працівників,

переведена

на неповний

робочий

день

Середньо-

місячна

номінальна

заробітна

плата

Заборгованість

із виплати

заробітної

плати

Питома вага

працівник з

шкідливими

умовами

праці

Стан

укладення

колективних

договорів

2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Вінницька

область 9 15 6 11 18 12 12 4 6 1 15 12 10 9 10 10 20 18 16 6

Волинська

область 21 25 17 13 5 14 10 1 8 6 18 19 4 10 13 13 7 11 9 18

Дніпропет-

ровська

область 3 4 8 2 17 20 5 3 9 15 5 4 21 20 24 24 10 19 14 14

Донецька

область 22 24 10 24 3 9 19 8 18 24 2 2 23 24 25 25 1 8 22 24

Житомирська

область 12 10 9 19 10 2 7 1 2 4 22 21 6 4 5 5 4 3 2 1

Закарпатська

область 15 22 17 22 8 6 15 5 5 2 13 10 2 2 1 1 2 2 1 2

Запорізька

область 11 16 14 16 11 11 4 3 19 23 4 5 16 21 23 23 11 9 15 22

Івано-

Франківська

область 16 18 20 20 2 3 6 2 14 12 14 13 7 11 11 11 3 5 3 7

Київська

область 4 5 4 3 21 25 15 6 4 8 3 3 20 22 14 14 25 25 20 12

Кіровоградсь-

ка область 19 3 2 6 20 19 5 2 10 14 23 22 14 8 7 7 5 1 18 3

496 Продовження табл. Б. 22

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Луганська

область 14 19 21 25 6 8 18 10 20 22 8 18 24 25 22 22 17 6 25 25

Львівська

область 12 11 19 14 5 15 9 4 13 10 10 9 18 15 19 19 19 20 19 17

Миколаївська

область 5 7 13 12 15 17 8 2 6 11 6 6 17 17 9 9 12 13 5 8

Одеська

область 8 13 3 5 19 22 7 6 3 5 7 8 15 13 12 12 22 21 13 11

Полтавська

область 18 21 10 7 14 21 13 3 17 18 9 7 13 12 20 20 18 15 24 19

Рівненська

область 6 17 22 23 1 1 6 2 8 7 12 15 5 14 21 21 14 10 4 15

Сумська

область 7 6 10 18 3 5 2 1 16 25 17 16 19 19 14 14 8 4 10 16

Тернопільська

область 20 23 15 21 12 4 14 9 12 16 25 25 8 3 6 6 23 23 23 21

Харківська

область 2 2 12 10 7 13 7 1 15 21 11 11 22 23 15 15 6 7 8 13

Херсонська

область 13 12 5 4 18 23 3 2 11 17 19 20 9 6 3 3 16 17 12 10

Хмельницька

область 17 20 11 15 13 10 16 7 8 19 20 17 1 5 16 16 21 22 21 20

Черкаська

область 10 8 7 9 16 17 17 8 4 20 16 14 12 19 18 18 9 14 17 23

Чернівецька

область 10 9 16 8 9 16 11 2 10 9 24 24 2 1 2 2 13 16 7 5

Чернігівська

область 13 14 18 17 7 7 1 1 7 13 21 23 11 7 4 4 15 12 6 9

м. Київ 1 1 1 1 22 24 5 2 1 3 1 1 25 16 8 8 24 24 11 4

Джерело: розраховано автором а даними табл. Б. 1 – Б. 7)

497

Таблиця Б. 23

Рейтингова оцінка областей України за показниками роботодавців в системі регіональних економічних відносин

у 2016-2017 рр.

Регіони

Рейтинг регіонів зв показниками

Використання

робочого часу

Частка

нарахувань за

невідпрацьова

ний час у

загальному

фонді оплати

праці

Обсяг

реалізованої

продукції

Фінансові

результати

підприємств до

оподаткування

Рентабельніст

ь операційної

діяльності

підприємств

Внутрішні

поточні

витрати на

наукові та

науково-

технічні

роботи

Загальний

Рейтинг

2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Вінницька область 15 15 8 5 10 10 3 6 4 6 17 16 9 6

Волинська область 12 11 15 25 13 11 17 15 14 4 23 22 20 21

Дніпропетровська область 2 2 23 24 2 2 25 2 19 8 3 2 6 2

Донецька область 21 22 24 21 4 4 23 24 24 24 21 25 24 24

Житомирська область 17 17 14 7 14 16 12 16 11 17 19 18 10 8

Закарпатська область 18 19 10 1 23 23 15 21 12 21 15 15 12 15

Запорізька область 6 4 20 23 7 7 2 3 3 2 4 4 7 10

Івано-Франківська область 24 23 18 9 19 18 22 22 22 20 20 19 11 16

Київська область 5 7 2 15 3 3 5 4 13 13 6 7 4 3

Кіровоградська область 9 9 21 10 16 19 6 19 2 22 11 10 21 13

Луганська область 25 25 25 12 24 24 24 25 25 25 18 20 25 25

Львівська область 19 18 17 11 8 8 14 11 20 18 7 5 13 9

Миколаївська область 11 12 5 13 12 13 20 14 16 10 5 6 3 7

Одеська область 7 6 4 4 6 6 21 9 17 15 8 8 5 4

Полтавська область 10 8 6 22 9 9 4 5 7 11 13 14 17 11

Рівненська область 22 24 22 14 21 21 18 18 23 19 25 24 19 22

Сумська область 16 16 16 18 17 17 8 12 1 3 9 9 8 14

498

Продовження табл. Б. 23

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Тернопільська область 23 20 11 3 22 22 19 23 9 12 22 21 23 23

Харківська область 4 3 7 19 5 5 11 7 18 16 2 3 2 5

Херсонська область 3 5 9 20 20 20 9 13 6 7 14 12 16 18

Хмельницька область 13 13 12 6 18 15 10 17 5 1 24 23 22 20

Черкаська область 8 10 3 16 11 12 7 8 8 14 10 11 14 19

Чернівецька область 20 21 19 17 25 25 16 20 10 23 12 13 15 17

Чернігівська область 14 14 13 8 15 14 13 10 21 5 16 17 18 12

м. Київ 1 1 1 2 1 1 1 1 15 9 1 1 1 1

Джерело: розраховано автором а даними табл. Б. 8 – Б. 13)

499

Таблиця Б. 24

Рейтингова оцінка областей України за показниками регіональної влади в системі регіональних економічних

відносин у 2016-2017 рр.

Рейтинг регіонів зв показниками

Регіони Валовий

регіональний

продукт

Індекс

споживчих

цін

Міграційний

рух

населення

Економічно-

активне

населення

Рівень

безробіття

Наявний

дохід у

розрахунку

на одну особу

Капітальні

інвестиції в

розрахунку на

одну особу

Кількість

виявлених

злочинів

Загальний

Рейтинг

2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017 2016 2017

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Вінницька область 11 9 1 3 23 23 8 13 11 14 11 11 15 11 13 10 9 11

Волинська область 19 19 9 20 16 13 25 25 20 23 20 20 1 17 5 4 17 23

Дніпропетровська область 3 3 17 2 22 2 3 4 6 7 2 2 4 3 22 24 3 2

Донецька область 21 22 6 25 25 25 24 23 24 24 24 24 24 23 19 19 25 25

Житомирська область 15 16 16 4 7 14 7 5 17 16 15 13 19 20 14 11 15 12

Закарпатська область 23 23 8 16 14 9 17 20 13 13 23 23 22 22 3 5 21 21

Запорізька область 5 5 13 18 19 20 13 14 14 15 3 3 10 8 23 21 12 10

Івано-Франківська область 17 17 3 11 8 7 21 21 8 8 18 18 13 14 4 2 8 14

Київська область 4 4 11 12 2 1 14 12 3 2 4 4 2 2 18 18 2 3

Кіровоградська область 10 12 14 13 9 16 20 17 22 22 16 15 9 10 15 13 18 18

Луганська область 25 25 2 23 24 24 2 2 25 25 25 25 25 25 8 6 24 24

Львівська область 12 11 10 5 3 6 19 18 5 5 9 9 6 6 21 20 6 5

Миколаївська область 8 8 12 9 17 18 5 6 12 12 10 10 5 5 10 15 4 8

Одеська область 7 7 21 21 4 4 18 19 4 4 5 5 8 7 20 22 7 7

Полтавська область 2 2 24 6 10 11 16 16 23 21 7 6 3 4 17 17 13 6

Рівненська область 20 20 15 24 11 17 6 11 16 19 19 19 21 21 6 7 16 22

Сумська область 13 13 25 10 5 12 11 8 9 10 8 8 16 19 9 9 10 9

Тернопільська область 22 21 7 7 18 15 23 24 21 20 22 22 18 16 1 1 23 20

Харківська область 6 6 23 14 6 3 4 3 1 1 6 7 12 13 24 23 5 4

500

Продовження табл. Б. 24

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Херсонська область 18 18 19 19 15 21 9 9 18 17 14 17 20 15 11 14 22 19

Хмельницька область 16 15 5 15 20 22 22 22 10 9 12 12 7 9 7 8 11 16

Черкаська область 9 10 18 22 21 10 10 7 15 11 17 16 14 18 16 16 19 13

Чернівецька область 24 24 4 1 12 8 15 15 7 6 21 21 23 24 2 3 14 15

Чернігівська область 14 14 20 17 13 19 12 10 19 18 13 14 17 12 12 12 20 17

м. Київ 1 1 22 8 1 5 1 1 2 3 1 1 1 1 25 25 1 1

Джерело: розраховано автором а даними табл. Б. 14 – Б. 21)

501

Додаток В.

Таблиця В.1

Індикатори стратегії сталого розвитку «Україна-2020»

Показник 2014 р. 2020 р.

1 2 3

Вектор розвитку

Рейтинг легкості ведення бізнесу 96 місце увійти до топ 30 країн

світу

Кредитний рейтинг країни на рівні інвестиційної категорії ССС ВВВ

Індекс глобальної конкурентоспроможності 84 місце увійти до топ 40 країн

світу

ВВП на душу населення (за паритетом купівельної

спроможності)

$ 8 508 $ 16 000

Чисті надходження прямих іноземних інвестицій за період

2015-2020 рр.

- $ 40 млрд

Максимальне відношення загального дефіциту бюджету,

включно із Нафтогазом, до ВВП

10,1% 3%

Максимальне відношення загального державного боргу до

ВВП

67,6% 60%

Енергоємність ВВП, toe/$000 ВВП 0,36 0,2

Вектор безпеки

Військові витрати, % від ВВП 1,02% 3%

Чисельність професійних військових на 1000 населення 2,8 5,6

Індекс сприйняття корупції 144 місце Увійти до 50 топ країн

Довіра експертного середовища до суду - 70%

Довіра громадян до міліції - 70%

Оновлення кадрового складу державних службовців

(правоохоронні органи, суди, прокуратура, влада)

- 70%

Ліміт частки одного постачальника в загальному обсязі

закупівель будь-якого енергоресурсу

69% 30%

Вектор відповідальності

Середня тривалість життя 71 рік + 3 роки

Проникнення широкосмугового інтернету (кількість абонентів

на 100 осіб)

31% 65%

Процент випускників шкіл, які володіють 2-ма іноземними

мовами

8,88 25

Частка коштів місцевих бюджетів у загальнодержавному

бюджеті

- 75

Якість середньої освіти - Увійти до 50 топ країн

Добробут громадян (показник буде розроблено разом із

Світовим Банком)

у розробці у розробці

Вектор гідності

Громадяни України, що відчувають гордість за свою країну - 90%

Кількість призових місць на Олімпіаді-2020 в Японії - 35

Кількість фільмів у широкому прокаті українського

виробництва

7 20

Глобальний індекс конкурентоспроможності у боротьбі за

таланти

66 увійти до 30 топ країн

Джерело: [364]

502

Рис. В.1. Карта індикаторів реформ в Україні на початок 2016 р. Джерело: [222, c. 15]

У ГРАФІКУ У ЗОНІ РИЗИКУ

ЗНАЧНО ВІДСТАЄ ВІД ГРАФІКУ

Х% - ПРОГРЕС ВИКОНАННЯ ЗАВДАНЬ

Y% - ГРОМАДЯНИ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ЗМІНИ Є

17% 14% 35% 24% 24%

44% 59% 14% 29% 29%

25%

Y%

19% 24% 22% 52%

25% 26%

503

Додаток Г

Таблиця Г.1

Комплексні показники розвитку економічно активного населення Луганської області

Фактичне значення Оцінки

експертів

2014 2015 2016 2017 І ІІ ІІІ 2014 2015 2016 2017 2014 2015 2016 207

Рівень зайнятості населення, % 52 54,6 55,6 54,7 1 1 1 3 0,015 0,000 0,722 1,000 0,750 0,000 0,011 0,015 0,011

Динаміка кількості найманих

працівників, тис. осіб

411 191,7 172,8 151,1 9 4 5 18 0,092 1,000 0,156 0,083 0,000 0,092 0,014 0,008 0,000

Коефіцієнт оборотності кадрів за

звільненими, у % до середньооблікової

чисельності

34,9 30,8 25,8 29,3 8 9 7 24 0,122 0,000 0,451 1,000 0,615 0,000 0,055 0,122 0,075

Середньомісячна заробітна плата, грн 3377 3427 4637 5862 3 2 2 7 0,036 0,000 0,020 0,507 1,000 0,000 0,001 0,018 0,036

Рівень вимушеної неповної зайнятості, у

% до кількості зайнятого населення

14,4 88,3 20,7 5,9 7 7 4 18 0,092 0,897 0,000 0,820 1,000 0,082 0,000 0,075 0,092

Кількість співробітників, охоплених

трудовими договорами, тис. осіб

114,9 147,7 116,8 96,6 2 6 6 14 0,071 0,358 1,000 0,395 0,000 0,026 0,071 0,028 0,000

Динаміка кількості працівників

економічно активних підприємств, яким

не виплачено заробітну плату, у % до

загальної кількості працівників

37,5 32,1 14,8 16 4 3 8 15 0,077 0,000 0,238 1,000 0,947 0,000 0,018 0,077 0,072

Навантаження на 1 вільне робоче місце,

осіб

101 140 23 18 5 10 3 18 0,092 0,320 0,000 0,959 1,000 0,029 0,000 0,088 0,092

Кількість звільнених з економічних

причин, до загальної кількості

безробітних, %

23,3 38,4 41,5 12,1 6 8 9 23 0,117 0,619 0,105 0,000 1,000 0,073 0,012 0,000 0,117

Надання субсидій на оплату житлово-

комунальних послуг, тис. грн

9886,7 48346,7 147783,

2

19100 11 5 11 25 0,128 1,000 0,721 0,000 0,933 0,128 0,092 0,000 0,119

Питома вага працівників зі шкідливими

умовами виробництва, % до облікової

кількості штатних працівників

40 40,7 35 34 10 11 10 31 0,158 0,104 0,000 0,851 1,000 0,017 0,000 0,135 0,158

Сума експертних оцінок у потенціалі 198

Комплексний показник 0,446 0,275 0,566 0,773

Джерело: розраховано автором на підставі [289, 291, 338]

504

Таблиця Г.2

Показники діяльності роботодавців Луганської області

Фактичне значення Оцінки

експертів

2014 2015 2016 2017 І ІІ ІІІ 2014 2015 2016 2017 2014 2015 2016 207

Обсяг реалізованих товарів,

робіт, послуг на 1 штатного

працівника, тис. грн

279,9 200,3 299,3 349,041 4 2 3 9 0,045 0,535 0,000 0,666 1,000 0,024 0,000 0,030 0,045

Фінансовий результат

діяльності підприємств до

оподаткування, млн грн

-46595,7 -51543,1 -25249,8 -25802,8 2 1 2 5 0,025 0,812 1,000 0,000 0,021 0,021 0,025 0,000 0,001

Основні засоби, тис. грн 28674303 27654852 27770569 28548144,9 6 10 4 20 0,101 1,000 0,000 0,114 0,876 0,101 0,000 0,011 0,089 Рентабельність діяльності

підприємств, %

-20,8 -18,7 -9,8 -22,6 1 3 1 5 0,025 0,859 0,695 0,000 1,000 0,022 0,018 0,000 0,025

Обсяги внутрішніх витрат

на виконання наукових

досліджень, тис. грн

62839,8 32148,7 23577,7 25853,9 3 9 7 19 0,096 1,000 0,218 0,000 0,058 0,096 0,021 0,000 0,006

Зовнішня торгівля, млн.

дол. США

2040,74 271,8 445,6 263,5 10 4 8 22 0,111 1,000 0,005 0,102 0,000 0,111 0,001 0,011 0,000

Середньооблікова кількість

штатних працівників, тис.

осіб

163,6 172,7 150,2 129,1 7 6 6 19 0,096 0,791 1,000 0,484 0,000 0,076 0,096 0,046 0,000

Питома вага працівників з

повною зайнятістю по

відношенню до

середньооблікової кількості

штатних працівників, %

85,6 77,5 79,3 83 8 8 11 27 0,136 1,000 0,000 0,222 0,679 0,136 0,000 0,030 0,093

Частка нарахувань за

невідпрацьований час у

загальному фонді оплати

праці, % до фонду оплати

праці

11,1 5,8 10,2 5,5 11 11 10 32 0,162 0,000 0,946 0,161 1,000 0,000 0,153 0,026 0,162

Використання робочого

часу,%

81 73,4 76,8 78 9 7 9 25 0,127 1,000 0,000 0,447 0,605 0,126 0,000 0,056 0,076

Капітальні інвестиції

підприємств та організацій,

тис. грн

4436365 1568060 3003624 1854810 5 5 5 15 0,076 1,000 0,000 0,500 0,100 0,076 0,000 0,038 0,008

Сума експертних оцінок у потенціалі 198

Комплексний показник 0,789 0,313 0,250 0,504

Джерело: розраховано автором на підставі [289, 291, 338]

505

Таблиця Г.3

Показники регіональних органів влади

Фактичне значення Оцінки

експертів

2014 2015 2016 2017 І ІІ ІІІ 2014 2015 2016 2017 2014 2015 2016 207

Капітальні інвестиції в

розрахунку на 1 особу, грн

2347 932,9 1877,4 1529,6 3 4 2 9 0,045 1,000 0,000 0,668 0,422 0,045 0,000 0,030 0,019

Валовий регіональний

продукт на душу населення,

грн

14079 10778 9163 12497 2 1 4 7 0,035 1,000 0,329 0,000 0,678 0,035 0,012 0,000 0,024

Кількість зареєстрованих

правопорушень, од.

29614 12537 12290 11363 10 11 11 32 0,162 0,000 0,936 0,949 1,000 0,000 0,151 0,153 0,162

Економічно-активне

населення, % до кількості

осіб у віці 15-70 років

58,7 64,7 66,2 65,6 11 9 5 25 0,126 0,000 0,800 1,000 0,920 0,000 0,101 0,126 0,116

Індекс споживчих цін, у %

до минулого року

125,2 138,8 110,7 114,9 6 7 3 16 0,081 0,938 0,000 1,938 1,648 0,076 0,000 0,157 0,133

Правопорушення у галузі

охорони праці та здоров’я

населення, тис. од.

0,4 0,2 0,1 0,08 4 10 8 22 0,111 0,000 0,625 0,938 1,000 0,000 0,069 0,104 0,111

Рівень безробіття, % до

загальної кількості

економічно активного

населення

11,4 15,6 16 16,6 7 6 6 19 0,096 1,000 0,192 0,115 0,000 0,096 0,018 0,011 0,000

Наявний дохід на душу

населення, грн

19874,32 14932,5 11946,9 14077,3 1 2 1 4 0,020 1,000 0,377 0,000 0,269 0,020 0,008 0,000 0,005

Капітальні інвестиції з

державного бюджету, тис.

грн

18880 80701 132850 18988 8 8 9 25 0,126 0,000 0,542 1,000 0,001 0,000 0,068 0,126 0,000

Прямі іноземні інвестиції,

дол. США

259,9 201 198,8 202,8 9 3 7 19 0,096 1,000 0,036 0,000 0,065 0,096 0,003 0,000 0,006

Міграційний рух населення,

тис. осіб

-8,1 -5,6 -2,5 -19,1 5 5 10 20 0,101 0,337 0,187 0,000 1,000 0,034 0,019 0,000 0,101

Сума експертних оцінок у потенціалі 198

Комплексний показник 0,402 0,450 0,708 0,678

Джерело: розраховано автором на підставі [275, 289, 291, 338]

506

Рис. Г.1. Головний модуль економіко-математичної моделі регіону як соціально-економічної системи

Джерело: побудовано автором

507

Рис. Г.2. Економічний блок регіону

Джерело: побудовано автором

508

Рис. Г.3. Соціальний блок регіону

Джерело: побудовано автором

509

Рис. Г.4. Блок прийняття збалансованих рішень щодо розподілення доходів бізнесу

Джерело: побудовано автором

510

Рис. Г.5. Блок взаємодії державного бюджету і регіону

Джерело: побудовано автором

511

Таблиця Г.4

Розрахунок комплексного показника стабільності економічних відносин на засадах соціального діалогу для

Луганської області, 2014-2017 рр.

№ Показник 2014 2015 2016 2017

2014 2015 2016 2017 2014 2015 2016 2017

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

1 Рівень зайнятості населення,

% 52 54,6 55,6 54,7 13 0,124 0,000 0,722 1,000 0,750 0,000 0,089 0,124 0,093

2 Коефіцієнт оборотності

кадрів за звільненими, у %

до середньооблікової

чисельності

34,9 30,8 25,8 29,3 10 0,095 0,000 0,451 1,000 0,615 0,000 0,043 0,095 0,059

3 Середньомісячна заробітна

плата по відношенню до

мінімальної заробітної

плати, разів

2,8 2,5 2,9 1,83 1 0,010 0,907 0,626 1,000 0,000 0,009 0,006 0,010 0,000

4 Рівень вимушеної неповної

зайнятості, у % до кількості

зайнятого населення

14,4 22,5 20,7 5,9 7 0,067 0,488 0,000 0,108 1,000 0,033 0,000 0,007 0,067

5 Частка співробітників,

охоплених трудовими

договорами, у % до

загальної кількості штатних

працівників

95,1 88,3 77,8 84,5 2 0,019 1,000 0,607 0,000 0,387 0,019 0,012 0,000 0,007

6 Динаміка кількості

працівників економічно

активних підприємств, яким

не виплачена заробітна

плата, у % до загальної

кількості працівників

37,5 32,1 14,8 16 3 0,029 0,000 0,238 1,000 0,947 0,000 0,007 0,029 0,027

7 Навантаження на 1 вільне

робоче місце, осіб 101 140 23 18 4 0,038 0,320 0,000 0,959 1,000 0,012 0,000 0,037 0,038

512

Продовження табл. Г.4

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

8 Кількість звільнених з

економічних причин, до

загальної кількості

безробітних, %

23,3 38,4 41,5 12,1 5 0,048 0,619 0,105 0,000 1,000 0,029 0,005 0,000 0,048

9 Доля працівників, що

працюють в умовах які не

відповідають санітарно-

епідеміологічним нормам

40% 41% 35% 34% 6 0,057 0,104 0,000 0,851 1,000 0,006 0,000 0,049 0,057

10 Коефіцієнт злочинності у

галузі охорони праці

(кількість правопорушень до

загальної кількості

населення)

0,00018 0,00009 0,000045 0,000037 11 0,105 0,000 0,629 0,944 1,000 0,000 0,066 0,099 0,105

11 Середній розмір пенсії за

інвалідністю від нещасного

випадку на виробництві або

професійного захворювання

по відношенню до

прожиткового мінімуму, %

88 92 87 85 12 0,114 0,429 1,000 0,286 0,000 0,049 0,114 0,033 0,000

12 Частка населення із

середньодушовими

еквівалентними доходами у

місяць, нижчими

прожиткового мінімуму, %

9,3 19,6 12,2 8,3 8 0,076 0,912 0,000 0,655 1,000 0,069 0,000 0,050 0,076

13 Безробітні 6 місяців і більше,

у % до загальної кількості

населення працездатного

віку (15-70 років)

1,6 10,6 10,5 10 14 0,133 1,000 0,000 0,011 0,067 0,133 0,000 0,001 0,009

14 Заборгованість населенню із

заробітної плати, млн грн 364,6 506,8 412,3 557 9 0,086 1,000 0,261 0,752 0,000 0,086 0,022 0,064 0,000

105 0,445 0,364 0,597 0,585

Джерело: розраховано автором на підставі [290, 291, 338]

513

Додаток Д

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Зеленко О. О, Методологічні та прикладні аспекти регулювання системи

соціально-економічних відносин суб’єктів господарювання / Т. В. Калінеску, О.

О. Зеленко. — В кн.: Теорія і практика діяльності підприємств: монографія в

двох томах. Т. 1; за заг. ред. Л. М. Савчук, Л. М. Бондоріної. — Дніпро: Пороги,

2017. — С. 262–272.

Особистий внесок: удосконалено методологічний підхід щодо

регулювання системи соціально-економічних відносин суб’єктів

господарювання

2. Зеленко О. О. Стратегія реалізації регіонального виробництва на засадах

суспільних трансформації / О. О. Зеленко, І. В. Пономарьова, Г. С. Ліхоносова.

— В кн.: Демократичні механізми самозабезпечення соціально-економічних

трансформацій суспільства : монографія / [Колектив авторів], за наук. ред. Т. В.

Калінеску. — Сєвєродонецьк: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2018. — С. 198–224.

Особистий внесок: розроблено стратегію розвитку соціального діалогу на

регіональному рівні.

3. Зеленко О. О. Розвиток економічних відносин на засадах соціального

діалогу: регіональний аспект : монографія / О. О. Зеленко. Сєвєродонецьк: вид-

во СНУ ім. В. Даля, 2018. — 348 с.

Статті у наукових фахових виданнях України

4. Зеленко О. О. Роль соціальних інвестицій у соціалізації економічних

відносин між суб’єктами господарювання та суспільством / О. О. Зеленко,

М. О. Наталенко // Часопис економічних реформ. — 2012. — № 3(7). — С.

106–111.

Особистий внесок: визначено роль соціальних інвестицій у налагодженні

стабільних економічних відносин в межах конкретної території.

5. Зеленко О. О. Роль соціального діалогу у контексті соціально-

економічного розвитку суспільства / О. О. Зеленко // Часопис економічних

реформ. — 2014. — № 1(13). — С. 82–87.

6. Зеленко О. О. Засади формування соціального діалогу в суспільстві / О.

О. Зеленко // Часопис економічних реформ. — 2014. — № 4(16). — С. 93–98.

7. Зеленко О. О. Світовий досвід розвитку соціального діалогу / О. О.

Зеленко // Часопис економічних реформ. — 2015. — № 1(17). — С. 104–109.

8. Зеленко О. О. Концептуальні основи розвитку соціального діалогу в

Україні / О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ. — 2015. — № 3(19). —

С. 56–61.

514

9. Зеленко О. О. Бар’єри формування соціального діалогу в умовах розвитку

сучасного українського суспільства / О. О. Зеленко // Часопис економічних

реформ. — 2015. — № 4(20). — С. 15–21.

10. Зеленко О. О. Соціальний діалог та соціальний капітал як базис

економічного розвитку регіону / О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ.

— 2016. — № 3(23). — С. 56–61.

11. Зеленко О. О. Фактори розвитку соціального діалогу в регіонах України /

О. О. Зеленко // Причорноморські економічні студії. — 2016. — № 11. — С.

191–195.

12. Зеленко О. О. Технологія прийняття управлінських рішень у контексті

соціально-економічного розвитку регіону / О. О. Зеленко // Економіка та

суспільство. — 2017. — № 8. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

http://economyandsociety.in.ua

13. Зеленко О. О. Система економічних відносин у контексті соціального

діалогу як основа регіонального розвитку / О. О. Зеленко // Науковий вісник

Херсонського державного університету. Серія: Економічні науки. — 2017. — №

22. Ч. I. — С. 136–139.

14. Зеленко О. О. Моніторинг трансформації суспільства на засадах

соціального діалогу з метою соціально-економічного розвитку регіонів країни /

О. О. Зеленко // Економіка та суспільство. — 2017. — № 10. — [Електронний

ресурс]. — Режим доступу: http://economyandsociety.in.ua

15. Зеленко Е. А. Показатели оценки региональних экономических

отношений на основе социального диалога в Украинском Донбассе / Е. А.

Зеленко // Сталий розвиток економіки. — 2017. — № 4. — С. 92–97.

16. Зеленко О. О. Методологія вдосконалення системи економічних відносин

на регіональному рівні / О. О. Зеленко // Проблеми системного підходу в

економіці. — 2017. — № 6(62). — С. 64–70.

17. Зеленко О. О. Сучасні предиктори розвитку економічних відносин / О. О.

Зеленко // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія:

Економічні науки. — 2018. — № 28. Ч. 2. — С. 14–18.

18. Зеленко О. О. Довгострокові орієнтири відновлення економічних

відносин в східних областях України / О. О. Зеленко // Причорноморські

економічні студії. — 2018. — № 25. — С. 138–143.

19. Зеленко О. О. Оцінювання стабільності економічних відносин за

результатами впровадження соціального діалогу / О. О. Зеленко // Вісник

Одеського національного університету. Серія: Економіка. — 2017. — № 10(63).

Т. 22. — С. 139–143.

20. Зеленко О. О. Формування рішень щодо економічного розвитку території

із залученням населення регіону / О. О. Зеленко // Інтелект ХХІ. — 2018. — №

1. — С. 63–66.

21. Зеленко О. О. Моделювання системи економічних відносин регіону на

засадах соціального діалогу / О. О. Зеленко, Л. Ф. Істомін // Бізнес-навігатор. —

2018. — № 1. — С. 36–45.

Особистий внесок: удосконалено способи прогнозування з використанням

кількісних показників соціально-економічного розвитку регіонів.

515

22. Зеленко О. О. Особливості впровадження соціального діалогу в регіонах

України / О. О. Зеленко // Приазовський економічний вісник. — 2018. — №

1(6). — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pev.kpu.zp.ua/

23. Зеленко О. О. Соціальний діалог як інструмент вирішення конфлікту в

економічному середовищі / О. О. Зеленко // Економічний вісник Запорізької

державної інженерної академії. — 2018. — № 1(13). — С. 165–169.

24. Зеленко О. О. Інтеграція соціального діалогу в систему економічних

відносин регіону / О. О. Зеленко // Вісник Кременчуцького національного

університету імені Михайла Остроградського. — 2018. — № 1(108) – С. 147–

153.

25. Зеленко О. О. Культура соціального діалогу в сфері економічних

відносин / О. О. Зеленко // Науковий вісник ужгородського національного

університету. Серія: Міжнародні економічні відносини та світове господарство.

— 2018. — № 18. — С. 25–29.

26. Зеленко О. О. Соціально-економічний розвиток регіонів України: безпека

та соціальний діалог / І. Р. Бузько, О. О. Зеленко // Економічний простір. —

2018. — № 4 (132). — С. 50-60.

Особистий внесок: удосконалено концепцію стійкого розвитку регіону на

засадах соціального діалогу.

27. Зеленко О. О. Міжрегіональне співробітництво: криза взаємодії та шляхи

її подолання / І. Р. Бузько, О. О. Зеленко // Часопис економічних реформ. –

2018. - № 2 (30). – С. 110-115.

Особистий внесок: обґрунтовано заходи активізації міжрегіонального

співробітництва з метою створення нових робочих міст, скорочення соціальної

напруженості, накопичення соціального капіталу регіонів країни.

Статті у міжнародних наукових виданнях та виданнях України, які включно

до міжнародних наукометричних баз

28. Зеленко О. О. Характеристика регіональної системи економічних

відносин у сучасних умовах глобалізації / О. О. Зеленко // Perspectives of

research and development: сollect. of Scient. Articles. — 2017. — №1. — Dublin:

SAUL Publishing Ltd. — P. 65–69.

29. Zelenko O. O. Development of scenarios for democratic transformations of

socio-economic relations in Ukraine / T. V. Calinescu, O. O. Zelenko // Baltic

Journal of Economic Studies. — 2017. — Vol. 3. № 3. — Riga: Izdevnieciba “Baltija

Publishing”. — P. 13–23.

Особистий внесок: методичний підхід щодо сценарного аналізу регіональної

системи економічних відносин на засадах соціального діалогу

30. Зеленко О. О. Стратегічні пріоритети регіональних систем економічних

відносин на засадах соціального діалогу / О. О. Зеленко // Актуальные научные

исследования в современном мире. — 2017. — Вип. 11(31). Ч. 5. — C. 63–68.

31. Зеленко Е. А. Оценка эффективности трансформации системы

экономических отношений на основе социально диалога / Е. А. Зеленко //

Иқтисод ва молия. — 2018. — №. 1. — Ташкент: Print Line Group. — С. 5–14.

516

32. Zelenko O. O. Estimation of Conditions the Realization of Democratic

Mechanisms the Transformation of Society: Tearing Away and Social Dialog /

T. V. Calinescu, G. S. Likhonosova, O. O. Zelenko // Montenegrin Journal of

Economics. — 2018. — Vol. 14. № 1. — Podgorica: 3M Makarije. — P. 93–107.

Особистий внесок: уточнено систему показників оцінювання соціального

діалогу, як інструменту соціально-економічної трансформації регіону.

33. Zelenko O. O. Diagnostics of Tearing away the Democratic Mechanisms of

Socio-Economic Development and Adjusting of Social Dialogue in Society / T. V.

Calinescu, G. S. Likhonosova, O. O. Zelenko // Journal of Economics, Management

& Trade. — 2017. — Vol. 20. Is. 3. — London: Sciencedomaine. — Р. 1–12.

Особистий внесок: обґрунтовано природу соціального діалогу та

визначено взаємозв'язок між соціальною безпекою та соціальним діалогом у

системі регіональних економічних відносин.

34. Zelenko O. Analysis of Public Institutes Activity as Instrument of Settlement

the Economic Relations of Region / T. Calinescu, O. Zelenko // Технологический

аудит и резервы производства. — 2018. — № 3/5 (41). — Р. 9-14.

Особистий внесок: обґрунтовано необхідність реорганізації наявних

громадських інституцій за відсутності результативності та економічної

ефективності їх діяльності на регіональному рівні.

Матеріали наукових конференцій

35. Зеленко О. О. Технологія прийняття рішень в системі економічних

відносин / О. О. Зеленко // Технологія — 2016: матеріали Міжнар. наук.-техн.

конф., 22-23 квіт. 2016 р. — Ч. ІІ. — Сєвєродонецьк: СНУ ім. В. Даля, 2016. —

С. 210–212.

36. Зеленко О. О. Особливості формування соціального капіталу суб’єктів

господарювання та регіону на засадах соціального діалогу / О. О. Зеленко //

Соціально-гуманітарні науки, економіка, право: нові виклики, практика,

інновації : матеріали Міжн. наук.-практ. конф., 21-22 квіт. 2016 р. — у 2 т. — Т.

1. — Київ.: Університет «Україна», 2016. — С. 338–342.

37. Зеленко О. О. Факторы развития со-циального диалога в странах

постсоветского пространства / О. О. Зеленко // Мировой финансово-

экономический кризис и новые возможности реализации экономической

политики: Межд. электр. конф.: тезисы докл., 1 июн. 2016 г. — Ташкент: «Print

Line Group», 2016. — С. 35–37.

38. Зеленко О. О. Регіональна модель формування соціального діалогу в

Україні / О. О. Зеленко // Людина і праця в економіці регіону: матеріали

Всеукраїнської наук.-практичної конф., 31 жовт. 2016 р. — Кропивницький:

КОД, 2016. — С.101–103.

39. Зеленко О. О. Соціальний діалог – основа формування економічних

відносин на регіональному рівні / О. О. Зеленко // Розвиток фінансово-

економічного становища на різних рівнях управління: підприємство, регіон,

держава: матеріали Міжнар. наук.-практичної конф. 24-25 берез. 2017 р. —

Дніпро.: НО «Перспектива», 2017. — С. 72–74.

517

40. Зеленко О. О. Моніторинг впровадження соціального діалогу як

механізму перетворення українського суспільства / О. О. Зеленко // Теорія і

практика сучасної науки (Частина І): матеріали ІІ-ї Міжнар. наук.-практ. конф.,

15-16 черв. 2017 р. — К.: МЦНД, 2017. — С. 35–36.

41. Зеленко О. О. Керовані, контрольовані та неконтрольовані фактори

розвитку економічних відносин на регіональному рівні / О. О. Зеленко //

Напрями та сучасні чинники розвитку міжнародних відносини: економічні та

політичні аспект: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 8 верес. 2017 р. —

Запоріжжя: Класичний приватний університет. — С. 71–73.

42. Зеленко О. О. Проблеми оцінювання системи економічних відносин на

регіональному рівні / О. О. Зеленко // Євроінтеграційна перспектива та

інвестиційний потенціал економіки: методологія, теорія та практика: Всеукр.

наук.-практ. конф.: тези доповід., 15-16 верес. 2017 р. — Одеса.: ЦЕДР, 2017. —

C.60–63.

43. Зеленко О. О. Параметризація соціального діалогу на регіональному рівні

/ О. О. Зеленко // Сучасні особливості економічних проблем розвитку:

матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 29-30 верес. 2017 р. — Львів: ЛЕФ, 2017.

— С. 67–69.

44. Зеленко О. О. Стратегічні напрями розвитку системи економічних

відносин в умовах сучасного Сходу України / О. О. Зеленко // Modern Economic

Research: Co-operation, Banking, Public Administration in Decentralized

Environment: International Scientific Conference Proceedings, September 26th,

2017. — Kielce: Baltija Publishing, 2017. — P. 56–58.

45. Зеленко О. О. Гармонізація соціального діалогу в системі економічних

відносин / О. О. Зеленко // Перспективи інноваційного розвитку економіки:

сучасні підходи та напрями: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 17-18

листоп. 2017 р. — У 2-х ч. — Ужгород: Видавничий дім «Гельветика», 2017. —

Ч. 1. — С. 152–154.

46. Зеленко Е. А. Социальный диалог как фактор экономического роста

региона / Е. А. Зеленко // Новое качество и новые возможности экономического

роста: инновации, активное предпринимательство и поддержка прогрессивных

технологий: материалы Межд. электр. конф., 5 мая 2018 г. — Ташкент, 2018. —

С. 94–97. — [Электронный ресурс]. — Режим доступа:

http://itm.uz/files/books/ru/e-konfer-13.7.18.pdf